Лист турецького візира султану після падіння Трапезунда: «Коли захисники фортеці побачили в морі козаків, то почали реготати, бо тих безумців було не більше 2 тисяч, а турецького гарнізону – понад 30 тисяч. Крім того, у захисників фортеці були гармати, на мурах у чанах кипіла смола. Та коли козаки почали дертися на мури, туркам здалося, що це не люди. Бо хіба може, облита палаючою смолою, людина реготати так, що чути у кожному куточку фортеці? Хіба може людина, якій відрубали правицю, перехопити шаблюку лівою рукою і зарубати ще трьох яничарів? Хіба може, обтикана зусібіч стрілами, людина іти на лави яничарів, а ті, мов скам’янілі, не в змозі підняти на неї зброї? Хіба може людина, якій перебили шаблю, вхопити яничара за ногу і ним убивати інших?»

Понад 1000 років українців годували політичними міфами Рюриковичів-Мономаховичів про те, що до запровадження християнства вони не мали ні власної історії, ні культури. Так, зайди якісь, що відбрунькувалися від «великорусской народности»...


Визнавалось, правда, що древні цивілізації на території України таки були: Мезин (Чернігівщина, ХХ—ХІІ тис. до н. е.), Кам’яна Могила (Запоріжжя, ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), Трипілля (Подніпров’я, VІ—ІІ тис. до н. е.), Аратта-Оратта (ІV—ІІ тис. до н. е.), Скіфія (VІІ ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е.), Ольвія (VІ ст. до н. е. — ІV ст. н. е.), Боспор (V ст. до н. е. — ІV ст. н. е.), Антія (ІІІ-VІ ст. н. е.) тощо. Але українці начебто не мають до них жодного стосунку, бо з’явилися буцімто в «Окраине» лише у XІV ст. н. е. А що ж насправді?..

Мезин

Мезинську архаїчну цивілізацію (ХХ—ХІІ тис. до н. е.) археологи виокремлюють насамперед в Подніпров’ї: с. Мезин (Чернігівщина), с. Гінці (Полтавщина), с. Добраничівка (Київщина), с. Кирилівка (м. Київ), с. Межирічі (Черкащина).

Ця славетна археологічна культура, яку ґрунтовно описав з колегами археолог С. Бібіков, уперше в історії людства дала світові зразки знаменитого мізинського орнаменту (з мотивами меандру), унікальні стилізовані жіночі статуетки (мізинські «жінки-птахи») та перший у світі музичний ансамбль.

Можливо, це і «випадковість», але на картах Перської держави Ахеменідів (V ст. до н. е.) ми зустрічаємо провінцію Міс(з)ія, а на картах Римської імперії (І—ІІ ст. н. е.) — провінції Верхня і Нижня Мезія. Нині це, відповідно, території Туреччини, Угорщини, Румунії, Молдови, Сербії.

Ще одна «випадковість». На сучасній карті Росії ви знайдете річку Мезень, яка впадає в Біле море, і там само стоїть місто Мезень.

Нагадаємо, що льодовики (товщина льоду становила 2—3 кілометри!) звільнили територію Північної Європи і, зокрема, землі сучасної Росії лише 10 тисяч років тому. Міс(з)ія з’являється на картах у V ст. до н. е., а Мезія з’являється на римських картах через 500 років після своєї перської «тезки».

А все це разом узяте свідчить, що український Мезин значно старший за російського Мезина, від римської Мезії і перської Міс(з)ії.

Енеїда

Ми вже писали, що цивілізація приазовської Кам’яної Могили (ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), за висновками відомого шумеролога А. Кифішина, стала метрополією Шумеру (Ірак), Єгипту (Африка) і Трої (Туреччина).

Врахуємо й такі, доведені історичними джерелами, факти.

Роль праукраїнського Бога-творця Енліля в міфології приазовської цивілізації України, який потім з’являється в міфах Шумеру, Вавілону і т. ін.

Ісландські саги XІІ ст. н. е. історика С. Стурлусона, який «чомусь» називав Європу того часу — Енея.

Іменування вченими всього світу мідно-кам’яного віку в історії людства як енеоліт.

Реальне існування троянського царя Енея (напевно, з роду Енліля), нащадки якого заснували (743 р. до н. е.) Рим. Похований він у с. Пратика-ді-Маре (Італія). А його ім’я з латини перекладається як «мідний».

Звівши до купи всі ці «випадковості», ми маємо підстави вважати, що наші предки цілком могли називати свою країну Енеїдою (країна Енліля?), оскільки у прадавні часи існувала традиція називати род, плем’я, країну за іменем свого бога, жреця, вождя.

Скажімо, Егеїда — цивілізація Егейського моря — також отримала свою назву від імені першого афінського царя Егея.

Перший Рим (на Сулі)

Давня українська пам’ятка «Слово о полку Ігоревім» та інші літописи згадують українське місто-фортецю Рим/Римов, що з давніх-давен стоїть на місці впадіння річки Ромен (Romen) у річку Сулу (Sula).

(Слово sula у перекладі з мови аріїв — санскриту — означає «вода, річка» і згодом переходить у тому ж значенні у словники латинської мови).

Нині — це місто Ромен (Ромни), яке розташоване на Сумщині, річки — ті самі: Ромен і Сула.

Старожили Варвинського, Лохвицького, Роменського районів (відповідно Чернігівська, Полтавська, Сумська області) свідчать, що ця місцевість і досі «з незрозумілих причин» називається Римом або Римовою дорогою. І належить цей Рим Мармизівській сільраді Варвинського району.

Розповідають також, що у 50-х роках минулого століття поблизу чернігівського с. Брагінці розробляли торфовища, і там знаходили римські монети та дерев’яні конструкції, схожі на причали для кораблів...

У 80-х роках через Мармизівський Рим нафтовики прокладали трубу, а перед тим робили якісь археологічні розкопки «робленої», як кажуть місцеві жителі, могили. Загалом навколо м. Варви, с. Брагінці та інших збереглися численні кургани, яких на початок XX століття налічувалось більш як 80: частина з них — поховання, а частина — сторожові...

Перша Троя (українська)

Уже згадане нами «Слово о полку Ігоревім» іменує князя Ігоря онуком Бога Трояна! Хто ж такий був цей Бог Троян?

Дослідники української міфології свідчать, що Троян був прадавнім українським богом землі, підземелля і неба (у тому числі він був і в пантеоні приазовських амазонок).

Висловлюється також думка, що це він (або під його керівництвом) спорудив знамениті Троянові вали, що боронили стародавню Україну від ворогів... Можливо, саме тому родове прізвище Троян і досі так поширене в Україні...

Судячи з того, що археологічна наука серед восьми локальних груп трипільської культури, зокрема, виокремлює і Троянівську локальну групу (Кіровоградська область!), є над чим замислитись.

Візьмемо також до уваги, що написи в одній з печер Кам’яної могили (брила № 25) зберегли міф про троянську війну: про десятилітню війну двох родів, про царство мишей, про «вигнаних жінок» тощо.

На перший погляд — неймовірно, але український текст є старшим щонайменше на дві тисячі років за анатолійський троянський міф!

Як кажуть в Одесі: «Такі да!». Перша Троя, судячи з цих фактів, була в Україні!

Друга Троя (анатолійська)

За свідченням А. Кифішина, порівняльна дешифровка приазовських «протошумерських» і троянських текстів засвідчила: «...Троянські написи епохи Трої ІІ (2600—2450 рр. до н. е.) мають явні ознаки спорідненості з протошумерськими». (Від себе підкреслимо, що українські — старші.)

Можливо, це знову якісь лінгвістичні «випадковості»?..

Але результати археологічних досліджень, проведених в Анатолії (Троя), Сирії (Угарит), на Кипрі, Сардинії (Італія), на острівній (Крит, Родос) і материковій Греції та в Єгипті (Луксор), свідчать про зворотне.

За переконливими доказами археолога В. Клочка, характер знайдених та викарбуваних на рельєфах будинків та гробниць у цих країнах зразків зброї (круглі щити, списи і короткі, заточені з обох боків мечі) однозначно свідчить про її походження з Північного Причорномор’я (Сабатинівська археологічна культура)!

А Сабатинівська археологічна культура (Кіровоградська, Миколаївська, Одеська області), як свідчить О. Білоусько, є прямою спадкоємицею трипільської культури.

Окрім того, нагадаємо, що анатолійська Троя (ІІІ тис. до н. е.) була заснована значно пізніше, ніж виникла трипільська цивілізація (VІ тис. до н. е.).

Узявши до уваги, що троянці були вихідцями з України, все стає на свої місця. Вони прийшли в Анатолію (сучасна Туреччина) зі своїми міфами, формами суспільного устрою та матеріальної культури.

У будь-якому разі висновки російського сходознавця А. Кифішина видаються обґрунтованими: Троя, будучи певною правонаступницею Шумеру (який успадкував культуру Енеїди), «запозичила» елементи своєї релігійно-філософської культури Стародавньому Єгиптові, Античній Греції, а через останню — Римській імперії.

І ще одне. За свідченням автора книги «Мезия в І—ІІ веках нашей эры» Г. Златковської, малоазіатські області поблизу Трої населяли ті самі фракійські племена, що і в Мезії. А В. Щербаков свого часу довів, що тамтешні мешканці були «тисячами ниток» пов’язані з Трипіллям! Прадавнє українське коло замкнулось!

Другий Рим (на Альбулі)

Офіційний римський історик Тит Лівій іменує троянського царя Енея — Юпітером Родоначальником (Іuppіter Іndіges). А сам герой троянської війни Еней пов’язується ним із його нащадком і засновником Риму — Ромулом!

Отже, римська імперська історіографія свідчить, що Рим заснували не латиняни, а троянці, які після поразки від ахейців (друга праукраїнська хвиля міграції) висадились в Італії, де царював цар Латин!

Проте історики Діонісій Галікарнаський і Діон Кассій зовсім не вважали, що місто Рим (Roma) отримало свою назву від імені Ромула. На їхню думку, оскільки в Італії було декілька міст з такою назвою, ім’я Ромул походило від назви міста Рим, а не навпаки.

Але хоч би як там було, Рим (Roma) — вочевидь не латинська, а троянська назва. А точніше — праукраїнська. (До речі, ім’я Роман «чомусь» дуже поширене в Україні, чи не так?)

Уже згаданий Тит Лівій писав, що річка Тибр, на якій постав другий Рим, раніше називалася Альбула. Зміна назви її відбулася після того, як у ній втопився один із нащадків Енея — Тиберін. Утопленик став богом цієї річки, йому збудували храм, приносили жертви і, за свідченням Овідія, влаштовували ігри.

Проте навряд чи Рим на Альбулі отримав свою назву від імені Ромула. Швидше за все, він був названий так вихідцями з першого Риму, що стояв і стоїть на українській річці Сула.

Аналогічно: навряд чи й річка Тибр була названа на честь того, хто в ній втопився. Найпевніше, троянці, потіснивши альбанців (що жили в місті Альба), просто дали річці своє ім’я.

А якщо у них швидку й стрімку річку було прийнято іменувати Тивр (звідси й назва племені — тиверці), ось вам і більш вірогідна версія походження назви річки Тибр (а може, й Тавр?).

Принаймні асоціація з могутнім биком — тавром, що був священною твариною в Україні та Європі, загалом видається досить логічною. Згадаймо лише відомий античний міф про Зевса, котрий перетворився на бика, коли викрадав красуню Європу! Та й назва південної частини України — Таврида багато про що може нам сказати. (Отже, як дехто жартує, Крим украв Європу?..)

Ще одна промовиста політична традиція Стародавнього Риму: найвищі посадові особи імперії перед вступом на свою посаду «чомусь» їхали до міста Лавінії (засноване Енеєм на честь своєї дружини — дочки царя Латина) для принесення жертви «Лару (Богу) Енею»...

А загалом римляни, знову-таки «чомусь», називали своїх предків-троянців Teucrі (Теукри!). Зазирніть у словники з класичної латинської мови і ви в цьому переконаєтесь! «Те» — з грецької означає Бог (звідси й теологія), а «укр» — країна. Отже, «Божественна Країна» — Україна!

Між іншим в часи Священної Римської імперії (середні віки) в Європі було цілих три «України»: власне Україна, Войнова Крайна (Австрійські Альпи) і Сербська Крайна (Балкани)... Такі ось «окраины» в самому центрі Європи!..
Валерій БЕБИК, доктор політичних, кандидат психологічних наук, проректор з інформаційно-аналітичної роботи Університету «Україна»

Українська жінка... Яка вона? Та найкрасивіша у світі. Де ще знайти таку вроду? Світ спершу народив українську жінку, а тоді йому забракло краси на все інше світове жіноцтво. Довершені форми, мов точені риси обличчя, ясні очі, волосся, мов сонячним променем ткане, стан, як лінія горизонту, груди, як саме життя, легка і впевнена хода, де однією ногою йде лань, а другою – левиця.

Українська жінка... Яка вона? Та найрозумніша у світі. Адже тисячі років саме вона правила у сім’ї чоловіка-воїна. Саме вона творила до безмежности глибокий Український всесвіт. Саме її думка ліпила час довкола і прокидався світанок під її пісню. Ніхто у всім світі так словечко не втне, як Українська жінка. Будь-якого професора за пояс заткне своєю кмітливістю і проникливим розумом.

Українська жінка... Яка вона? Та найсильніша у світі. Стільки на своїх плечах лиха перенести, що й світ би ввігнувся, – то може тільки Українська жінка і при тому встояти і не впасти. Сильніше од Атланта тримати небо. Сильніше од вітру штовхати колесо історії. Сильніше од світу піднімати життя і нести його окрилено на своїх долонях, мов жар із сонця.

Українська жінка... Яка вона? Та наймудріша у світі. Коли поруч чоловік вояка-харцизяка – саме Українська жінка творить народну мудрість. Саме вона виколисує притчі, казки, легенди, оповіді, що вкривають імлою сивої-пресивої давнини душу того, хто слуха. І тане лід душі мерця, як чує він слова Української жінки, бо наймудріші у світі.

Українська жінка... Яка вона? Та найлютіша у світі. В епоху воєн не раз гуляв меч спинами ворогів і тримала той меч Українська жінка. Бо ніде в світі не постала міць, що греки її назвали амазонками. Лише з безмежности Українських степів народилася жінка-воїн. Вона може не знати пощади, мов вовчиця захищаючи своїх діток. Перед її відвагою і силою волі тремтить могутній Український чоловік. То лише на полі бою він цілі раті змітає. А Українська жінка підкорить сього велета, бо вона – Українська жінка.

Українська жінка... Яка вона? Та найдобріша у світі. Бо нема такої ніде. Жодна жінка світу так не приголубить, не втішить, як Українська жінка. Ні в чиїх грудях серце так трепетно не б’ється, так плинно не співає, так ніжно не шепоче, що аж трава засинає і небо тремтить. Океаном любови вона здатна увесь світ втопити. Тільки би світ того хоч трішки гідний був.

Українська жінка... Яка вона? Та найкраща у світі коханка. Жодна жриця жодного культу не зрівняється із пристрастю Української жінки. Сила води і жар вогню народили серце Української жінки. Український чоловік найщасливіший чоловік у світі, бо поруч Українська жінка. Палкі вуста, млосні очі і рухи, мов одвічним танцем душ ліплені, а кожна лінія її тіла палає такою пристрастю, що цілий світ запалити може, і тремтить світ, відчуваючи, як трем пронизує усю його сутність – то Українська жінка кохає.

Українська жінка... Яка вона? Та найбільш жертовна у світі. Життя своє оддасть ні на мить не задумуючись, аби лише врятувати світ чи бодай кого поруч. На смертні муки піде, аби жила Україна. Тисячі, сотні тисяч повстанок йшли на смерть за життя наше. Бо немає в світі більшого серця, як серце Української жінки.

Українська жінка... Яка вона? Та найкраща в світі мати. Цілому світові мати. І навчить, і порадить, і приголубить і підкине високо, щоб аж до неба. Вище світу – до зір летіла мрія, купаючись у материнській колисанці. І світ вклоняється їй. І небо мліє, як вона співає дитині своїй, і тоді розумієш, що то є: Україна.

Українська жінка... Яка вона? Та не жінка то. Богиня. Осяяна жаром сонця, омита росами вічности, витесана із досконалости, ліплена з краси, ткана з довершености. Вічно стоїть вона і поки вона стоїть – стоятиме світ на руках Богині, що зветься Українська жінка. Берегиня світу. Мати життя, що ллється у ній, мов сік у повному гроні. Діва радости і трунку, що вхопить серце і заграє воно тисячоголоссям струн. Українська Богиня. А поруч чубатий козак із плечима, на яких би світ присів і не відчув би. Та на руках її носить і леліять і любить, бо з тої любови світ живе. І щоденно огортати свою Богиню паростю ніжности, щоб не зів’яла її божественна душа-перлина. Щоденно тримати в своїх могутніх руках жаринку, що пнеться до сонця, щоденно жити нею і пестити вічність у її очах.

Нехай інші кволі чоловіки всього один день їй присвячують. А Український козак – то гранітна стіна, за якою Українська жінка і стала Богинею. Щоденно, щохвилинно рука в руці, життя для життя, серце до серця. То нехай інші вітають своїх жінок 8-го березня, а ми вітаємо наших Богинь кожним поглядом, кожною усмішкою, кожною миттю, яку присвячуємо їм. Для нас жодна мить не промайне без шани нашим Богиням. Щоденно, допоки існує вічність. Щоденно, допоки дні не скінчаться. Щоденно, допоки світ лежить на руках Української жінки, – Український козак поруч із нею, біля неї, для неї, бо саме він робить її Богинею. І нехай тільки опуститься до ницости 8 березня – то не козак уже, а вона почне в’януть, як тільки закрадеться думка, що їй – Українській жінці можна присвячувати всього лише день, адже їй потрібно присвячувати життя.

Підійшли було римляни до якогось міста. Ніяк його не візьмуть. Ось послали чоловіка на перемовини, аби бодай дізнатися, з ким воюють. А той став під стіною і кричить по латинськи "Хто ви є?". Два сторожі на стіні глянули вниз, один і питає: "Шо то він каже?". "Не знаю". - відповідає другий. Римлянин репетував знизу, аж поки одному сторожу не увірвався терпець і він крикнув "Серу маттері...". "А" - подумав римлянин - "Сармати, треба записати, а то забуду".

 Ніколи не виживе той народ, який сприймає трактування своєї історії очима сусіда

“Розумій Всевишнього Бога, як того що має у Собі всі Свої Думки, весь світ в цілому. Якщо ти не можеш стати подібним до Бога, то і не можеш Його зрозуміти. Подібне розуміє подібне. Підніми себе на безмежну висоту, що є над усіма тілами, що проходить через усі часи, зробися вічністю і ти зрозумієш Бога. Ніщо не заважає тобі створити себе безсмертним і знаючим усе: мистецтво, науки і почуття всього живого”.

Від життя до життя в Православному середовищі людина мала змогу вдосконалюватися, адже тому, хто згадував свої попередні життя не потрібно було вивчати досвід та знання попередніх життів. Внутрішня досконалість індивіда допомагала вдосконалювати і родові відносини, які від втілення до втілення покращувалися. Відповідно до імені матері – родоначальниці племені, людині давалося племінне ім’я. Подібно до родоначальника роду, родоначальницею племені була мати, у якої діти народжувалися у тиждень її власного народження.
Жінки могли також народжувати дітей, які не належали до їх роду. Наші пращури знали про наявність так званої природної телегонії - це коли всі діти є подібними до першого статевого партнера матері. Це явище і досі широко використовують селекціонери у своїй практиці. Вперше на це явище звернули увагу в ХІХ ст., коли пробували схрестити кобилу із зеброю. І навіть після того, як кобила не запліднилася, в подальшому вона приносила потомство із зебровидними ознаками.
Саме тому, для продовження роду було важливо одружуватися на цнотливих дівчатах, тому що та молодиця, яка не мала цноту народжувала дітей з Роду свого першого статевого партнера. Тобто, з якого б роду у неї не був наступний партнер, вона завжди народжуватиме дітей, що належатимуть роду її першого статевого партнера. Ось чому на Русі, а потім в Україні дівчина, що втратила цноту до шлюбу, практично вже ніколи не могла одружитися.
Перший статевий акт, тобто акт любові та творення – це така ж важлива подія в житті індивіда, як і акт народження людини, тому що жіночому організмові в цей момент передається творча енергоздатність чоловічого організму, що визначає всю її подальшу долю. І як вища ця творча здатність, так і вищий рівень любові та творення набуває жінка. Наприклад, якщо першим статевим партнером жінки був чоловік з божественною іскрою та коханням у серці, то вона буде народжувати дітей з цією іскрою, які б чоловіки надалі у неї не були. А якщо перший чоловік крім тваринних інстинктів нічого не мав, то жінка буде народжувати дітей тільки з тваринними інстинктами, навіть якщо в її житті будуть надалі боги, діти все одно будуть нелюдами (див. Всесвітар).
Те, що жінка є носієм властивостей своїх статевих партнерів ми можемо побачити у своєму житті за жінками, яким у житті не пощастило з першим чоловіком. Якщо перший чоловік у неї був п’яниця, то всі наступні, як правило, також стають п’яницями.
Треба акцентувати на те, що і для парубка (чоловіка) перший статевий акт має не менше значення, ніж для жінки, тому що від неї йому також передається творча енергоздатність, яка є необхідною для оволодіння чарівними властивостями організму. І чоловік також у подальших статевих контактах є передавачем жіночих властивостей. Це ми можемо бачити у житті тих чоловіків, у яких перша дружина була “гулящою”, і з якою йому прийшлося розірвати шлюб. Наступній його дружині передадуться ті ж якості і з нею йому також прийдеться розлучитися, ремствуючи на всю гулящу жіночу стать.
Таким чином, для роду не менше значення мала і цнотливість парубків. Дошлюбні відношення з доступною жіночкою приводили до того, що парубку передавалися властивості її першого статевого партнера і більш того, від цього парубка у подальшому в дітей втілювалися душі померлих з Роду першого статевого партнера тої жіночки. Не дарма, старі люди як жіночу, так і чоловічу цнотливість називали мудрістю роду.
У Православних астрологічних сім’ях явище телегонії використовувалося для накопичення та набуття нових властивостей, отриманих від своїх статевих партнерів. І не випадково слово “стать” говорить про те, ким ми маємо стати.
В древності на війнах, як відомо з історії, було розповсюджене викрадання жінок противника. Це явище мало місце не тому, що своїх жінок не вистачало, а тому, що через статевий акт суперник переймав усі переваги противника-статевого партнера викраденої жінки , якого він мав перемогти.
Дуже чітко явище телегонії можна прослідкувати на ґвалтівниках. Усі вони після свого злочину не можуть утворити нормальну сім’ю, тому що всім наступним жінкам, які будуть мати статеві стосунки з особою, що раніше була ґвалтівником, передається ненависть зґвалтованої ним раніше особи жіночої статі.
Саме тому, не можуть утворити нормальні сім’ї і проститутки. Який би порядний чоловік не з’явився у неї в житті, все одно йому передається відношення до неї її попередніх партнерів, як би новоявлений чоловік цьому не противився. Він все одно буде принижувати її та ставитися до неї із зневагою, незалежно від його почуттів до неї.
Чоловік, який користується платними статевими послугами жінок хай не дивується, коли йому стане відомо що його дружина стала куртизанкою, або ще гірше – проституткою.

І ще про статеве виховання. І сьогодні багато українських сімей, що мешкають на селі, інтуїтивно будують собі, як правило, два будинки: один загальний, де діти сплять в одній кімнаті з батьками, а іноді і у одному ліжку (звичай, що також зберігся у Японії), а інший, що називають іноді літнім, знаходиться дещо далі від основного будинку. Цей звичай продиктовано тими обставинами, що якщо діти, особливо сплячі, знаходяться біля місця, де батьки мають статеві акти, то внаслідок біологічної індукції у них рано розвивається статевий потяг, що призводить до онанізму та зупинки розумового розвитку.
Виховання та розвиток нормальних, духовних родових відносин у дітей та юнацтва є ще одним аспектом Відо-Вістичної Православної педагогіки.
Відвернути молодих людей від неупорядкованих статевих відносин, пропаганда здорового сімейного статевого життя і є сьогодні одним з головних завдань Православ’я. Це, і тільки це допоможе нашим людям відірватися від західних – тваринних цінностей і у майбутньому досягнути Божественних рівнів.

Зображення Світового дерева можна побачити на кераміці Трипільської культури V-III тис. до н.е. Сьогодні цей знак-символ у вигляді квітучої рослини у вазоні або дерева знаходимо на старовинних українських рушниках та писанках.

Світове дерево або Дерево Життя є одним з найпопулярніших символів в українському народному мистецтві. Як універсальний образ міфопоетичної свідомості людства Світове Дерево зустрічається у різних народів. Його найдревніші зображення в Україні збереглися на ритуальному посуді. Зображення Світового дерева можна побачити на кераміці Трипільської культури V-III тис. до н.е. Сьогодні цей знак-символ у вигляді квітучої рослини у вазоні або дерева знаходимо на старовинних українських рушниках та писанках.

Дерево життя – знамено трьох основ світу. Яв – світ видимий, явний, дійсний. Стовбур Дерева життя – земне існування людей у просторі з Сонцем. Нав – світ невидимий, духовний, потойбічний, світ предків, коріння Дерева життя. Прав – світ законів, правил, освячених звичаями, досвідом, обрядами. В кроні Дерева життя живуть боги. Світове дерево уособлює єдність усього світу. Це своєрідна модель всесвіту і людини, де для кожної істоти, предмету чи явища є своє місце.

Про Cвітове Дерево як основу космогенезу говориться в такій українській щедрівці:

Як ще не було початку світа,
То ще не було неба, ні землі.
А лишень було широке море,
А на тім морі явір зелений,
На тім яворі три голубочки,
Три голубочки раду радили:
“Як би ми, браття, світ поставили?
Ой ходім, браття, аж на дно моря
Та там добудем дрібного піску.
Тот пісок дрібний посієм всюди,
Та встане з него свята землиця,
Та буде тамки золотий камінь,
З того каменя та буде сонце,
То буде сонце і місяць ясний,
Рум’яна зоря і звізди прекрасні.

Світове дерево було втіленням Великої Богині, Матері Всесвіту, володарки неба і всієї природи. Найчастіше священними були дерева, у яких в плодах чи стовбурі знаходили молочний сік, що асоціювався з молоком Великої матері світу.

Дерев’яний хрест – найпростіша первісна подоба Дерева життя, що символізує модель людини з розставленими руками, поділ доби на ранок, день, вечір, ніч, року – на весну, літо, осінь, зиму, простору – на північ, південь, захід, схід. Тризуб також символізує Світове дерево.

Опредметненим виявом (атрибутом) світового дерева є віха – висока палиця з колесом на вершечку. Віха зустрічається в обрядах українців, а також весільне гільце, Марена з верби і т.п. Весільне гільце робили із сосни, прикрашали квітами, калиною, стрічками – воно символізувало наречену.

Світове дерево в образі жінки символізує невичерпну силу, що відтворює все живе, вічне, оновлене. Чи не тому в українських легендах, піснях, повір’ях дівчина або жінка частенько перетворюється в дерево: калину, вербу, тополю?

Світовим деревом українців, як правило, виступають верба, явір, дуб, вишня, яблуня, липа. Як символ Матері Всесвіту, а точніше її тотемним деревом верба відігравала значну роль в обрядах і ритуалах релігійних і народних свят. І досі збереглись назви “вербний тиждень”, “вербна неділя”, “вербниця”, промовляння “не я б’ю, верба б’є”.

Відгомін про Світове дерево, очевидно, міститься в гарному повір’ї про те, що людина немарно проживе життя, якщо посадить дерево. В Україні існував звичай саджати на честь загиблих героїв дерева – живі пам’ятки.

26 листопада 2005 року в Києві неподалік від Києво-Печерської лаври біля храму Святого Андрія Первозванного був заснований Калиновий гай в пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 років. Там буде посаджено понад 10 тис. калинових кущів, які символізуватимуть кожен український населений пункт, що постраждав під час Голодомору.

Сьогодні день Українського козацтва. Хочеться від щирого серця привітати усіх козаків з цим світлим днем: Покрови Пресвятої Богородиці, що відзначається щорічно 14 жовтня.

Ідея козацтва щільно переплелася з історією українського народу. І сьогодні козак - це не той, хто одягнений у шаровари. Козак, це перш за все, воїн за духом, але воюватиме він тільки за одну річ - свободу. То ж нехай прагнення волі та незалежності і надалі буде неодмінною рисою українських козаків.

Зі святом Вас, Слава Україні!

Козацьке самоврядування на землях Запорожських Вольностей базувалося на звичаєвому праві Середньовічної Руси, в основі якого закладена не приватна, а загально-громадська власність на землю. "У придніпровських козаків в основі економічного устрою лежала ідея володіння, а не право власності на землю як головне джерело багатства. Землею володіло військо, але й саме Військо Запорожське як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність вважалась тотожною сучасній державній власності" (УФ с.90). Відхилення від засад істинної демократії, що супроводжувалось приниженням національної гідності і гнобленням українського народу, суворо каралось запорожцями, які уособлювали українську націю і були носіями національних ознак, особливостей побуту й культури. Достатньо згадати численні повстання українського народу під проводом козацтва в часи панування Речі Посполитої на Україні-Русі, зорганізовані козацькими гетьманами: Наливайко (1596), Сулима (1635), Павлюк (1637), Остряниця (1638), Трясила (1630), Хмельницький (1648-1654) та інші. Показово, що в разі відсторонення отамана-гетьмана від священного козацького обов’язку – захисту національних інтересів українського народу, козаки організовувались самостійно, як було в часи узурпації гетьманської влади новоспеченим магнатом Калнишевським, на противагу якому набув широкого розгону гайдамацький рух. "Тяжке життя спричинило цілий ряд повстань народу України у 1734, 1750, 1764 роках і, нарешті, у 1768 році викликало «Уманську різню» (Коліївщину). Саме ці селянські повстання на Правобережній Україні і називаються в історії гайдамаччиною… До економічної причини повстання додалася релігійна, що надала йому характеру страшної жорстокості з боку православного населення до панів-католиків та їхніх постійних поплічників у пригнобленні народу – жидів"