Про співтовариство

Я є народ, якого правда й сила ніким ще скореною не була!
Вид:
короткий
повний

Згадай себе!

Хоробрість

  • 01.02.09, 15:17
""Коли мешканці Малоросії б"ються, то завжди або навкулачки, або киями, і ніколи не вживають холодної зброї. Завдяки цьому звичаю мало місце таке парі: приватні радники імператриці панове Теплов та Желягін були в неї, коли її повідомили про арешт ченця Олександро-Невського монастиря, який перерізав горло дівчині, що завагітніла від нього. Теплов сказав Желягіну: "Закладаюся, що цей чернець не малорос, а великорос". Парі було укладено і Теплов його виграв. Тоді Желягін спитав його, як він міг здогадатися, що чернець походить з Великоросії. "А це тому, - відповів Теплов, - що мешканці Малоросії не злі люди, вони віддають перевагу хоробрості над хитрощами, тоді як мешканці Великоросії радше злі, ніж хоробрі".
Каляндрук "Т.Б.М.У."

Гуни

  • 25.01.09, 22:07
Прочитав ще одну книгу українського яничара, який щиро себе вважає патріотом.

"Об"єднувати іранські і слов"янські народи під назвою "скіфи" було логічним через більшу спорідненість їхньої культури, у той час як таке об"єднання було нелогічним між істотно відмінними скфами і тюрко-монголами. Щоправда, існує декілька повідомлень, коли орду, очолювану гунами, племенами монгольського походження, називали скіфами (зокрема, Комес Марцеллін у своїй "Хроніці" від 493р.) Однак, сучасні науковці одностайні в тому, що значну або й більшу частину гунської орди становили слов"яни та сармати. Тобто назва "скіфи" 
могла стосуватися саме їх, а не монголоїдних гунів."

1) Припустимо, що гуни - це орда тюрко-монголів (що виглядає смішно:))
2) Якщо гуни - це орда, яка прийшла завойовувати, а тут раптом виявляється, що більшість її війська (орди) становлять сармати і слов"яни (правильно, анти - примітка Мамай), то як меншість могла завоювати більшість, коли в союзі антів були войовничі нащадки сколотів, савроматів, амазонок, роксоланів, та багатьох інших племен, що проживали на українській території в тісних контактах?
3)Якщо майже все військо гунів - це сармати і слов"яни, то логічно, що монголоїдна меншість не могла ними керувати. Як войовничі анти могли пустили на свою територію якусь меншість моголів, та ще й дозволити собою керувати?.
4) Звідси випливає, що гуни - це не моголи і не тюрські кочовики, а слов"яни :) Такі рідні гуни, сьогодні є цікаві дослідження українських істориків, про військовий устрій гунів,
побут, відносини, місце проживання, що підтвердує належність до слов"ян.
І головне історичні документи про них, зокрема візантійські.
За одними даними столицею Атіли було місто Червень на Волині, з тих часів вже у Русі побутує назва "Червона Русь" (цієї частини Русі). Поряд із Малою, Білою, Чорною Руссю. Кожне князівство мало свій колір.
5) У тих хто приписує гунів монголам не має жодного, підкреслюю ЖОДНОГО факту на підтвердження, бо їх в природі не існує. Це те саме, що "етруська не читається" - вчи українську і читай етруську)))

П.С. Нечитайте перед їжею радянських газет)

"Довгий той список імен елінських, що приховує слав"ян"(2)

  • 20.01.09, 18:04
Початок http://blog.i.ua/community/1025/206933/

Погодьмося, ми прочитали слова мислителя, філософа. Ментальність роздумів Анахарсіса навіть співзвучна з ученнями раннього християнства. Найвідоміший син Скіфії висловлює своє бачення цінностей у житті людини, обстоює демократичногуманістичні погляди у стосунках між людьми (незалежно від рівнів влади й багатства), критично осмислює людські вади: заздрість, пристрасті, пияцтво, ненависть, злість, нестриманість в особистому збагаченні. Анахарсіс – патріот своєї батьківщини, відстоює гідність і мову своїх краян. До того ж, можна відзначити його вміння навчати й викладати свої погляди притчами.
Можемо додати, що листи Анахарсіса пронизані філософськими поглядами кініків. Недаремно саме представники цієї сократичної школи виявляли величезне зацікавлення вченнями Анахарсіса [10, с. 32]. Згідно з філософією кініків, кінцева мета людських устремлінь – добропорядність, яка тотожна щастю й полягає в умінні задовольнятися в житті малими потребами та уникати зла [10, с. 262; 14, с. 105–110]. Це єдиний спосіб стати вільним. Як бачимо, ці думки висловлював ще раніше Анахарсіс. До того ж, позитивний образ собаки теж фігурує і в Анахарсіса, і в кініків (наприклад, у Діогена Сінопського [14, с. 108–110]). Бажання відомого кініка Діогена Сінопського “перетворити у порох хибні цінності..., мандрувати по всій землі під відкритим небом вільною людиною” [14, с. 110] є абсолютно співзвучні не лише з філософією Анахарсіса, але й зі світоглядом та стилем життя скіфіввершників. У розмові з грецьким мудрецем Солоном Анахарсіс казав: “Нас ніхто не звоює, бо ми, як Сонце, у постійному русі, не маємо ні міст, ні сіл, ні ланів” [15, с. 5]. Чи це не мрія кініків?
Діоген Лаертський зібрав цілий ряд влучних висловів Анахарсіса, які потім використовували грецькі філософи. Серед них є такі:
“Виноградна лоза приносить три грона: перше – задоволення, друге – сп’яніння, третє – відраза” [11, с. 86].
“Краще мати одного справжнього друга, ніж багатьох нічого не вартих” [11, с. 87].
На питання, які кораблі є безпечніші, Анахарсіс відповів: “Ті, що їх витягнули на берег” [11, с. 87].
На питання, що в людях хороше й погане, сказав: “Язик” [11, с. 87].
За свідченням Діогена Лаертського на статуї скіфа Анахарсіса було написано: “Приборкуй язик, черево і хіть” [11, с. 87; 8, с. 78].
Цікавий епізод з розмови Анахарсіса з царем Крезом передає Діодор Сіцілійський у своєму творі “Бібліотека”. Крез запитав скіфського мудреця, яку з живих істот той вважає найсміливішою. Анахарсіс відповів, що диких тварин, бо вони мужньо вмирають за свободу. Лідійський цар запитав, яка ж тоді істота найсправедливіша. Відповідь була такою: дика тварина, бо лише вона живе за природою, а не за законами. Природа, за словами Анахарсіса, є витвір Божий, а закон – витвір людини, і справедливіше користуватися тим, що відкрите Богом, а не людиною. Тоді Крез, бажаючи висміяти мудреця, запитав, чи не є звірі наймудріші. Анахарсіс погодився з цим і пояснив, що надання переваги істині природи перед істиною закону є основною ознакою мудрості [7, с. 108 ]. Як бачимо, Анахарсіс висловлює положення філософії стоїків, які вважали, що самозбереження людини неможливе без життя у повній злагоді з природою, а жити у згоді з природою означає жити у згоді з розумом [14, с. 157]. (До речі, згадаємо, що давня Стоя починається лише з кінця IV ст. до н.е. [7, с. 153]).
Зазначимо, що всі вищезгадані роздуми Анахарсіса, включаючи положення майбутньої філософії кініків та стоїків, пронизані саме специфічно скіфським розумінням смисложиттєвих проблем. У гармонійній єдності цих висловлювань ми не знаходимо якихось різких надмірностей та схильності до епатажу.
Віддаючи належне Анахарсісу як великому філософу, греки нарекли його Анахарсісом Мудрим [10, с. 32]. Більше того, елліни причислили його до семи найбільших мудреців світу [10, с. 32; 6, с. 52; 4, с. 70; 7, с. 113; 12, с. 168; 11, с. 67]. Цікаво, що Анахарсіс був єдиним неелліном, удостоєним такої високої честі. Це єдиний “варвар”, який зумів стати в один ряд з найкращими грецькими філософами.
Страбон писав: “Анахарсіс, Абаріс і деякі інші скіфи, їм подібні, користувалися великою славою серед еллінів саме тому, що вони виявляли характерні риси свого племені: люб’язність, простоту, справедливість” [7, с. 113].
Отже, як бачимо, скіфи не лише були знайомі з античною філософією, але й брали участь у процесі її творення і як учні, і як учителі.
Звісно, ми можемо піддати сумніву всі античні джерела, що стосуються Анахарсіса та інших скіфів. Але як нам тоді ставитися до багатьох давньогрецьких філософів, наприклад, до Сократа, твори якого не збереглися (а, можливо, їх не було зовсім)? Адже можна піддати сумніву навіть сам факт існування цієї людини.
З’ясовуючи дану проблему, неможливо обійти питання: що саме можна вважати філософією, філософствуванням? Якщо людина, розмірковуючи над сутністю якогось явища, заглиблюється у з’ясування смисложиттєвих проблем, вона вступає у сферу філософії [16, с. 10]. Філософія – особливий тип духовної діяльності, що служить з’ясуванню граничних підстав людського буття, той глибинний рівень, який об’єднує людей певної культури, надаючи осмисленого характеру їхній життєдіяльності. При дослідженні скіфської культури з огляду на таке розуміння філософії нас цікавить у ній передусім не наявність завершених філософських систем, а ті філософські значимі проблеми, які хвилювали скіфів.
У філософії людина, можливо, уперше на повну силу реалізувала свою визначальну сутність духовної істоти (поряд з істотою практичною). Докладний переклад слова “філософія” звучить як “любов до мудрості”. Існує легенда, що першим це слово вжив Піфагор [14, с. 8]. Цікавим є його тлумачення, хто такий філософ: “… в житті – одні подібні до рабів, народжуються з жадобою слави і наживи, і тільки дуже мало у цю суєту не втягується; вони споглядають і досліджують природу речей і прагнуть істини та мудрості. Їх ми якраз і називаємо філософами” [11, с. 309; 17, с. 7]. Як бачимо, таке розуміння сутності філософа цілком личить мудрецю Анахарсісу. Жадоба до слави й наживи не торкнулася його, незважаючи навіть на царське походження, а життєва суєта не спинила прагнення до істини й мудрості.
Зрештою, філософія – це наука про те, що є для людини і людства найважливішим [14, с. 10–11]. І саме цій проблемі Анахарсіс дає своє тлумачення.
На основі проведеного дослідження різноманітних античних писемних джерел ми навіть можемо вважати Анахарсіса професійним філософом у тогочасному розумінні.
Чи не найвизначальнішим духовним джерелом філософії слід визнати міфологію, яка була, по суті, першою формою світобачення й світорозуміння. Початкові кроки філософії були своєрідною раціоналізацією міфу, його прочитанням очима розуму [17, с. 20–34]. Майже всі перші філософські ідеї несуть на собі відбиток і вплив релігійноміфологічних поглядів. Це повною мірою стосується й світогляду скіфів. Філософія не може без попереднього духовноінтелектуального матеріалу, у тому числі й релігійноміфологічного, започатковувати й реалізовувати свою творчу місію духовного, теоретичного засвоєння світу. Зрештою, філософія може пронизувати і міфологію, і релігію, а міф, еволюціонуючи, не зникає безслідно протягом багатьох історичних етапів. Тому важливо розглядати феномен скіфського світогляду в цілісній взаємодії усіх складових частин: міфологічної, релігійної, філософської.
Отже, можемо зробити висновок щодо правомірності постановки питання про наявність у світогляді скіфів філософського мислення (незважаючи на ігнорування цієї проблеми вітчизняною філософією). Проте дане питання, без сумніву, потребує ретельного дослідження.
1. Антична культура і вітчизняна філософська думка. К., 1990.
2. Бондарь С. О времени проникновения мифологических воззрений, религиозных и философских учений античности на территорию Украины // Отечественная философская мысль ХІ–ХVІІ вв. и греческая культура. К., 1991 С. 97–108.
3. Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V століття перед Христом. К., 1992.
4. БонгардЛевин Г., Грантовский Э. От Скифии до Индии. М., 1983.
5. Археология СССР с древнейших времен до средневековья: В 20 т. Т. 9. Античные государства Северного Причерноморья. М., 1984.
6. Археология Украинской ССР. Скифосарматская и античная археология. К., 1986. Т. 2.
7. Агбунов М. Путешествие в загадочную Скифию. М., 1989.
8. Таранов П. Философия сорока пяти поколений. М., 1999.
9. Доватур А., Каллистов Д., Шишова И. Народы нашей страны в “Истории” Геродота. М., 1982.
10. Словарь античности / Пер. с нем. М., 1989.
11. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Ред. и авт. вступ. ст. А.Ф. Лосев; Пер. с древнегреч. М.Л. Гаспарова. М., 1998.
12. Павленко Ю. Передісторія давніх русів у світовому контексті. К., 1994.
13. Анахарсій // Українська економічна думка: Хрестоматія / Упор., наук. ред. пер. Злупко С. М. К., 1998. С. 10–13.
14. Захара І. Лекції з історії філософії. Л., 1997.
15. Хорунжий Ю. Так скіфи ми чи ні? // Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V століття перед Христом. К., 1992. С. 3–8.
16. Горський В. Філософські ідеї в культурі стародавнього Києва // Київ в історії філософії України. К., 2000. С. 10–71.
17. Кондзьолка В. Філософії і її історія. Л., 1996.

Автор: Ірина Кодлубай Опубліковано: 14.09.06
\\\\\\\\\\\\\\\\Погляд

"Довгий той список імен елінських, що приховує слав"ян"(1)

  • 20.01.09, 17:54
ДО ПРОБЛЕМИ НАЯВНОСТІ У СВІТОГЛЯДІ СКІФІВ ФІЛОСОФСЬКОГО МИСЛЕННЯ

Існує багато працьдосліджень про скіфів, але проблематика скіфського світогляду вивчена ще недостатньо й однобічно. Зокрема, практично не дослідженим залишається питання наявності у світогляді скіфів філософського мислення. Шановного читача може здивувати використання терміна “філософське мислення” стосовно Скіфії, адже існує дуже стала точка зору, відображена в різних наукових працях та навчальних посібниках, присвячених проблемам вітчизняної філософії: витоки філософської думки на теренах України – у культурі Київської Русі, а до цього часу наші предки мали лише міфологічні уявлення. Тобто, питання можливості філософського мислення у скіфів не ставиться взагалі.
Проте тут є цікавий нюанс. Вважається, що саме від ідей античних мислителів бере свій початок уся подальша традиція європейської філософської думки [1, с. 5]. При цьому не надається уваги вивченню античноскіфських взаємовпливів VII–III ст. до н.е. Чи були скіфи знайомі з античною культурою та філософією? Наскільки суттєвим був вплив скіфської культури на грецьку?
Антична міфологія донесла до нас сюжети про плавання аргонавтів за золотим руном у Колхіду, перебування Іфігенії в Тавриді (Криму) й Ахіла на острові Левка (Зміїний острів біля гирла Дунаю). Це може свідчити про те, що древні греки були знайомі з північними та східними берегами Чорного моря ще задовго до їх заселення [2, с. 98–99].
Починаючи з VII ст. до н. е., у Північному Причорномор’ї з’являються грецькі колонії – Борисфен, Істрія, Ольвія, Пантікапей, Гермонасса, Феодосія та ін. Північні береги Чорного моря приваблювали греків великими можливостями торгових контактів зі скіфськими племенами. Геродот згадує про те, що деякі племена Скіфії продавали грекам хліб [3, с. 35].
Відомим є давній історичний переказ про те, що якось до Піфагора прибув жрець Абаріс із країни гіпербореїв (північ Скіфії) для знайомства з еллінською освіченістю. Піфагор ознайомив його з сакральними науками та пояснив свої твори. Про Абаріса писали Геродот, Піндар, Порфирій і Ямвліх [2, с. 105].
Легендарний скіф – мудрець Анахарсіс (VIIVI ст. до н.е.), про якого писали Геродот, Платон, Арістотель, Страбон, Ціцерон, Павсаній, Климент Александрійський, Діоген Лаертський, багато подорожував Грецією, вивчаючи її духовне життя і філософію. Треба також згадати грецького філософа Демосфена, який по матері був онуком боспорської скіф’янки. Скіфом називає його Дінарх [2, с. 105]. Можна додати й інші імена філософів, які жили в Північному Причорномор’ї: Сіріск із Херсонесу, Дифіл Боспорит, Посейдоній Ольвополіт із Боспору, Біон Борисфеніт, Сфер Боспорянин [2, с. 105–106].
У заселенні грецькими колоністами Північного Причорномор’я прослідковуємо три етапи. Перший (близько середини VII ст. до н. е.) – заснування поселень Борисфен та Істрія. Другий (перша пол. – середина VI ст. до н. е.) – засновані Ольвія, Пантікапей, Гермонасса, Феодосія та ін. Третій етап (друга пол. V ст. до н. е.) заснування Ніконія, Керкінітіди, Фанагорії, Тірітаки та ін. [2, с. 99].
Становлення та розвиток міст Північного Причорномор’я (населення яких складали як грецькі колоністи, так і автохтони) проходило під безпосереднім контролем урядових структур Скіфії. Скіфи переважно прихильно ставилися до греків, і деякі грецькі міста визнавали владу скіфських царів (вони були глибоко інтегровані в суспільнокультурне життя Скіфської держави) [4, с. 19–22]. У результаті тісних контактів з античними містами Північного Причорномор’я скіфські племена були залучені до постійного й тривалого спілкування та взаємодії з найпередовішою для цього часу античною культурою [2, с. 100].
Для кращого розуміння питання античноскіфських взаємовпливів спробуємо викласти в найкоротшому вигляді релігійноміфологічні, філософськосвітоглядні та науковокультурні погляди грецького населення Північного Причорномор’я.
У грецьких колоніях (із самого початку їх існування) була широко розвинена грамотність. Про це свідчить велика кількість написів на кам’яних надгробках, вівтарях, посуді, свинцевих печатках та ін. Влаштування шкіл було подібним до організації їх у більшості грецьких держав. В Ольвії та на Боспорі відкрито залишки гімнасія IV–III ст. до н. е. Великим визнанням користувалися там поеми Гомера. За свідченням Діона Хрисостома, усі ольвіополіти знали “Іліаду” напам’ять [2, с. 102].
У містах під час святкувань проводились змагання глашатаїв, поетів та складачів епіграм. Розвивалися медицина та інші науки. Про поширення музики свідчать знайдені зображення музикантів і залишки музичних інструментів. У культурному житті античних міст важливе місце займав театр. Мистецтво грецьких колоністів відзначалося своєрідністю й оригінальністю. Це було зумовлено взаємовпливом еллінської художньої традиції й традиціями місцевих скіфських племен [2, с. 102–103].
Релігійні погляди жителів античних міст Північного Причорномор’я в основному були грецькими. Уявлення про сили природи, культ предків та магія родючості еволюціонували та поступово звільняли місце культам окремих богів. Спостерігалися культи Аполлона, Зевса, Артеміди, Афродіти Уранії, Афіни, Деметри, Діоніса, Ахілла, Геракла, Гестії, а також локальні культи Тіраса, Гіпаніса, Борисфена, Херсонеса та ін.
Особливу цікавість становить релігійнофілософське вчення – орфізм, поширений на Боспорі, та діонісійський культ. Було знайдено кістяні пластинки з написами, деякі з яких інтепретуються як вирази: “життя – смерть – життя – істина”, “мир – боротьба (війна) – істина – брехня”. Крім того, у північнопонтійських містах, можливо, процвітали магія, астрологія, різні вчення про долю, безсмертя душі та ін. (про це свідчить багато зображень магічних та астральних знаків) [2, с. 104].
Діон Хрисостом писав, що в Ольвії вивчали риторику і філософію, у тому числі твори Платона. У ІІІ ст. до н. е. в Ольвії жив ритор Біон, який належав до кінічної філософської школи й займався її популяризацією [5, с. 219]. Видатним філософом та діячем був Сфер із Боспору (друга пол. ІІІ ст. до н.е.). Він належав до стоїчної школи і був автором багатьох праць з філософських проблем та історії [5, с. 219]. Діоген називав Сфера знаменитим учнем Зенона та зазначав, що Сфер Боспорянин мав свою філософську школу й залишив після себе велику кількість праць з діалектики, логіки, історії, філософії, етики, політики, поетики [2, с. 106]. Ми вже згадували також про Сіріска з Херсонеса, Дифіла Боспорита, Посейдонія Ольвополіта (софіста та історика).
Греки уважно слідкували за подіями в державі скіфів, цікавилися їхніми звичаями, традиціями, релігією, і загалом вплив скіфської культури на еллінський світ був дуже помітним [4, с. 66–74]. Твори античних авторів містять багато інформації про Скіфію. У свою чергу скіфи цікавилися античною культурою. Про це також свідчать грецькі автори. Зокрема, Геродот пише про Скіла, який був сином скіфського царя Аріапіфа та жінкиістріянки [3, с. 54–55]. Мати навчила Скіла грецької мови й грецького письма. Коли він став царем скіфів, то зберіг прихильність до грецьких звичаїв, часто жив у Борисфені, носив грецький одяг, приносив жертви богам за грецькими обрядами, а потім знову вертався додому. Проте, коли Скіл вирішив посвятитися Діонісові (Вакхові), скіфи дізналися про це й збунтувалися проти свого царя, бо, як свідчить Геродот, скіфи вважали, “що не годиться вишукувати собі такого бога, що наказує людям шаліти” [3, с. 54].
Античні греки вважали скіфів великим і мудрим народом. Геродот писав, що над Чорним морем “не вміємо (там) вказати жодного народу, що відзначався б мудрістю, жодної (навіть) такої (окремої) людини. Виняток – це скіфи й Анахарсіс” [3, с. 44]. Історичні літописні згадки дають нам можливість спробувати поіншому глянути на питання становлення світоглядних уявлень на території давньої України.
Найвідомішими та найповажанішими у Греції скіфами стали мудреці Анахарсіс та Токсаріс. Дуже цікавим є те, що Анахарсіс був сином скіфського царя, а Токсаріс походив з простої скіфської родини. Завдяки власним зусиллям і таланту останній отримав значні знання і, живучи в Афінах, користувався величезною популярністю [6, с. 52]. Лукіан Самосатський, знаменитий сатирик ІІ ст. н. е., який довго жив в Афінах, у творі “Скіф чи гість” пише: “Анахарсіс не першим прибув зі Скіфії в Афіни, керований бажанням познайомитися з еллінською освіченістю: раніше за нього прибув Токсаріс, чоловік мудрий, який відрізнявся любов’ю до прекрасного і прагненням до найблагородніших знань, але походив не з царського роду [...], а з натовпу простих скіфів” [7, с. 105]. Токсаріс був знаменитий в Греції як мудрець і лікар. Більше того, після смерті Токсаріса афіняни боготворили його й приносили йому жертви як “іноземному Лікарю”, визнавали героєм та нащадком богазцілителя Асклепія [6, с. 52; 7, с.105–106].
Та найцікавішою постаттю для нас є, без сумніву, Анахарсіс (бл. 638 р. до н. е. – 559 р. до н.е.) [8, с. 78]. Більшість дослідників не сумнівається в реальності особи Анахарсіса та його діянь [9, с. 315–318; 7, с. 101–103; 10, с. 32]. Ні про кого іншого з представників скіфського народу до нас не дійшло стільки цікавої інформації: біографічні дані, розповіді про подорожі, зустрічі з відомими людьми, крилаті вислови і т.д. Існують свідчення, що саме Анахарсіс винайшов гончарне колесо та якір [11, с. 87; 8, с. 78], а також започаткував гру в шашки [8, с. 78].
У праці Діогена Лаертського “Про життя, вчення і вислови знаменитих філософів” є розділ “Анахарсіс”. Діоген повідомляє: “Анахарсіс, скіф, був сином Гнура і братом Кадуїда, царя скіфського; мати його була гречанкою, тому він володів обома мовами. Він написав поему у 800 рядків про звичаї скіфські та еллінські у час життєвої щоденності та війни; а вирізняючись свободою мови, дав привід до виникнення прислів’я “говорить, як скіф” [11, с. 86; 7, с. 103].
Далі ми дізнаємося від Діогена, що Анахарсіс приблизно в 594 р. до н.е. [7, с. 104] (48 олімпійські ігри) прибув в Афіни і відвідав знаменитого афінського діяча й філософа Солона. Спочатку Солон не захотів прийняти скіфа й сказав, що про дружні взаємини кожен має дбати в себе на батьківщині. Тоді Анахарсіс відповів, що сам Солон знаходиться саме в себе на батьківщині, то чи не варто йому подбати про дружню гостинність? Солон здивувався такій кмітливості, прийняв Анахарсіса і став йому найкращим другом [11, с. 86].
Геродот писав, що “Анахарсіс бачив багато країн і показав себе мудрою людиною” [3, с. 53]. Далі Геродот розповідає, що Анахарсіс був убитий своїм братом, царем Савлієм за те, що намагався ввести в Скіфії деякі грецькі культи. Проте, ситуація тут насправді могла бути іншою. Як припускає дослідник Мурзін В. Ю., дійсними причинами вбивства стали намагання Савлія забезпечити передачу своєї царської влади сину Іданфірсу, оскільки законним спадкоємцем мав бути саме Анахарсіс [12, с. 168]. Діоген Лаертський пише, що помираючи від стріли свого брата, Анахарсіс промовив: “Розум зберіг мене в Елладі, заздрість згубила мене на батьківщині” [11, с. 86].
Античні джерела донесли до нас переписи 10 листів Анахарсіса. Мабуть, буде доцільним навести деякі цитати із цих листів, щоб шановний читач міг зробити власний висновок щодо мудрості Анахарсіса (а також і щодо мудрості та звичаїв скіфського народу).
З листа “Афінянам”: “Анахарсіс погано говорить погрецьки, афіняни – поскіфськи. Коли йде мова про цінності людей, не в мові справа, а в їхніх поглядах, котрими різниться і грек від грека... Скіфи не засуджують речей, в яких мовиться про необхідне, але не схвалюють пустих речей...
Слова не стають поганими, коли за ними ховаються гарні помисли і йдуть гарні справи. Скіфи вважають мову поганою тільки тоді, коли вона викликає погані думки. Багато чого пройде повз вас, якщо ви будете чіплятися до чужої мови, не бажаючи зрозуміти сказаного...” [13, с. 11].
З листа “Солону”: “Елліни – мудрий народ, але ні в якому відношенні не мудріший, ніж варвари, у яких боги не відняли здатності пізнавати прекрасне. Можна навіть випробувати й дізнатися, чи правильно думаємо, чи відповідають у нас справи словам і чи беремо ми приклад з тих, хто правильно живе. Нехай ні пам’ятники, ні прикраси тіла не перешкодять правильному рішенню. Адже, згідно зі звичаями батьків, всі порізному прикрашають себе. Ознаки дурості, як і ознаки розуму, у варварів і греків одні й ті ж” [13, с. 11–12].
З листа “Тирану Гіппарху” [13, с. 12]: “Велика кількість незмішаного вина заважає виконувати свій обов’язок, оскільки воно пошкоджує душу, в якій прихована здатність людей до розсудливості. Тому, хто прагне до великих справ, нелегко з успіхом виконувати свої задуми, якщо він не буде вести розумне і сповнене турбот життя... У протилежному випадку твої вади поставлять під удар власне твоє життя. Тоді твої друзі згадають про скіфа Анахарсіса”.
З листа “Медоку”: “Заздрість і пристрасть – певні ознаки негідної душі. Заздрість змушує гірко переживати, коли друзі і співгромадяни благоденствують, а пристрасть викликає надію, що спирається лише на порожні слова. Скіфи не люблять подібних людей, і радіють, коли іншим добре, і прагнуть лише того, що здається їм розумним. Ненависть, злість і будьяку пристрасть, яка викликає невдоволення, вони завжди рішуче відкидають як такі, що шкодять душі” [13, с. 12].
З листа “Ганону”: “Одежею мені слугує скіфська хлена, взуттям – підошва власних ніг, постіллю – вся земля, моя найкраща їжа – молоко, сир, м’ясо. Всі ласощі – голод. Я вільний від усього того, через що більшість людей постійно у трудах” [13, с. 12].
З листа “Царському сину”: “У тебе флейти і повний гаманець, у мене стріли й лук. Тому ти раб, а я вільний. У тебе багато ворогів, а в мене їх немає зовсім. Якщо ж ти захочеш викинути гроші, взятися за лук і сагайдак і жити разом зі скіфами, то й у тебе з’являться усі наші гаразди” [13, с. 12].
З листа “Терею, жорстокому правителю Фракії”: “Жоден розумний правитель не вбиває своїх підлеглих, як і гарний пастух, який ніколи не знущається над вівцями... Було б краще, якби ти беріг тих, ким правиш. Якщо ти не будеш користуватися своєю владою тільки для особистого збагачення, то твоє царство ще протримається...” [13, с. 12–13].
З листа “Фразилоху”: “Собака володіє однією прекрасною душевною якістю – вона пам’ятає добро. Вона оберігає дім своїх добродіїв до самої смерті. Ти ж позбавлений чеснот собаки, розум якої можна порівняти з людським. Я запитую себе, до кого ти можеш бути справедливим у такому стані духу, коли навіть своїх благодійників зустрічаєш вороже, як лев” [13, с. 13].
З листа “Крезу”: “...Тепер послухай невелику історію... Велика ріка протікає скіфською землею. Її називають Істром. Одного разу, пливучи по ній, купці посадили свій корабель на мілину. Не маючи змоги щось вдіяти, з бідканням і плачем вони залишили його. Нічого не відаючи про причину нещастя, пірати підійшли на ненавантаженому судні до потерпілого корабля й перетягнули увесь його вантаж до решти на свій корабель. Але разом із вантажем непомітно для себе вони перенесли й нещастя. Купецький корабель, позбавлений вантажу, став легким й сплив, а піратський, прийнявши чужий вантаж, швидко пішов на дно з награбованим чужим добром. Таке завжди може статися з багатіями. Скіфи вільні від подібних бід. Уся земля в нас належить всім. Усе, що вона приносить сама по собі, ми приймаємо, а до того, що приховує, ми не пориваємося. Оберігаючи нашу худобу від диких звірів, навзаєм ми отримуємо молоко і сир. Зброєю ми користуємося не для того, щоб нападати на інших, а у випадку необхідності, для оборони...
Я раджу тобі те ж саме, що й афінянин Солон – мати на увазі лише кінець. Важливо не те, що тобі в даний момент вдалося, а те, що принесе тобі славний упокій... Ти ж, якщо згоден зі мною, передай мою пораду Киру і всім тиранам, бо вона принесе більше користі тим, хто ще стоїть при владі, ніж тим, хто її вже втратив” [13, с. 13].

Вперед! до віри предків!

  • 18.01.09, 20:58
 
Їде козак в Україну та й питає дороги. Назустріч йому — жид.
— Жиде, чи далеко ще до України?
— Он там недалечко, вже за горою буде й твоя Україна.
Минає козак одну гору, другу, третю... Не видно України. Спустошена земля, та й годі... Аж раптом назустріч йому йде якийсь наче полукровка, словом, перевертень якийсь. Козак питає:
— Чоловіче, чи далеко Україна?
— Та близенько. Он там за тією церковцею вже й Україна.
Минає козак одну церкву, другу, третю... Самі хрести, Світу білого вже не видно за тими хрестами, не те що України! Засмутивсь козак: "Чи чужинці завели не туди, чи сам з дороги збився?" Аж гульк — назустріч йому наче вже наш, українець, чимчикує.
— Добридень, брате! Чи це вже й Україна?
— Та ні, земляче, я теж в Україну йду, а тобі треба вертати назад, бо ти не в той бік їдеш! Ходімо разом!
— Хіба? Так ось жиди подорожні казали, що тут вона, наша ненька. А ти кажеш вертатись назад! Де ж це видано, щоб козак, та й назад вертався? Ет! — махнув рукою, — у мене добрий кінь і повна торба сала. Будь що будь! Поїду вперед.
— Стій, козаче! Чим кращий у тебе кінь, і чим більше в торбі сала, тим далі ти будеш від мети!
Мораль цієї притчі:
1) Шукаючи шлях до України, не вір чужинцям, якими б солодкими не були їхні слова.
2) Не бійся вертатися на правильний шлях, хоч би тобі й здавалося, що це шлях назад.
3) Щоб земля не була пусткою, щоб не стала вона цвинтарем, вертайся до Віри Предків — Віри радості, здоров'я й добробуту!

Хрестили народ у власній крові його...

  • 17.01.09, 19:40
ХРЕСТИЛИ НАРОД У ВЛАСНІЙ КРОВІ ЙОГО...
Іван ОГІЄНКО

...Охрестити киян — це не значить охрестити українську землю: держава Володимира була дуже велика, а тому й роботи для охрещення всього українського народу було надзвичайно багато — це була робота не для одного покоління людей.
Літопис, звичайно, досить просто уявляє собі всю цю роботу. По охрещенні киян, коротко каже літописець, «почав Володимир ставити по містах церкви та священників та зганяти (приводити) людей на охрещення по всіх містах та селах». Звичайно, було це зовсім не так просто: нелегко було охрестити киян, де багато було інтелігенції, що здавна тяжіла до християнства; але охрестити всю іншу Україну, особливо сільську, — то був уже труд непосильний для однієї людини, хоча б і такої рішучої, яким був князь Володимир. Отож, треба думати, що хрещення позакиївської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров'ю українського народу, що боронив батьківську віру.
...У нас звичайно прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охреститись, а вдячний народ зараз же відцурався віри батьків своїх, зрадив цій вірі і прийняв християнство.
Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося хрестити народ у власній крові його, доводилося хрестити його вогнем і мечем. Володимир Великий проголосив християнство державною вірою, а віру попередню, «язицтво», заборонив. Але ж ми всі добре знаємо, що від оголошення закону до його проведення в життя — дорога немала.
...Загал народу навіть у Києві не хотів хреститися й голосно плакав, коли тягли Перуна. Але в Києві Володимир мав наємне вірне військо, а тому крикунів проти нової віри легко могли відправляти в Дніпро за Перуном; багато повтікало в глухі місця, багато поховалося, а ще більше — сиділо мовчки, не виконуючи нової віри (бо й не вміло), тільки викупавшись у Дніпрі...
Поза Києвом справа була вже зовсім не легкою — коли приходило військо для охрещення, народ утікав і ховався в лісах, яких тоді було досить; а кого урядники встигли-таки схопити й охрестити, той все одно тримався старої віри в загальному морі її, коли відходило військо... А з насильного охрещення не робив собі клопоту.
Стара українська віра своїми представниками перед Богом мала так званих волхвів. Волхвів було в нас дуже багато; хоч і не були вони власне класом жерців, бо й кожен старший у родині виконував у нас обов'язки жерця, але все-таки, як слуги свого Бога, мали волхви великий вплив на народ. Ось ці наші волхви й завзялися боронити стару віру перед загрозою нового християнства. Волхви були з простого народу, жили разом із ним, а тому їхня агітація проти християнства була сильна та реальна. Це через них наш народ так уперто та довго боронив свою стару віру, а почасти доніс її й донині...
Звичайно, державна влада вела гостру боротьбу власне з цими волхвами, ловила їх і катувала немилосердно. Старі джерела наші, головним чином літописи, не люблять розповідати про боротьбу народу проти християнства — вони звичайно малюють, що народ із радістю приймав нову віру, охоче зраджуючи старій. Але час від часу прориваються й у них вістки про цю запеклу боротьбу.

(Огієнко І. Українська церква. — К., 1993. — С. 55-63)

Жидівська легенда

  • 16.12.08, 19:34
Згідно цієї легенди всі люди на Землі повинні бути жидами. Маються на увазі всі люди без винятку. Геть-геть усі! – починаючи з ескімосів Гренландії, китайців та японців на Далекому Сході, далі – бушмени Австралії, негри Африки, і так далі аж до аборигенів Вогненної Землі у Південній Америці, – всі вони нащадки біблійних жидів: Адама та Ноя. Більш безглуздої вигадки годі й сподіватись. В ці побрехеньки не повірить жоден школяр молодших класів, а християни вірять. Принаймні їх спонукає до цього християнська релігія. Адже визнання Старого завіту, як священного писання, накладає обов’язок на всіх християн визнавати цей сміховинний та абсурдний факт. Безперечно, всі усвідомлюють, що це не так, але наскільки не так – навіть уявити собі не можуть.
Згідно цієї легенди наш всесвіт було створено у 5509 році до нашої доби. Ця дата офіційно затверджена на VІ Вселенському Соборі в Костянтинополі у 681 році. Однак церковники трохи помились відносно дати жидівського "сутворіння" світу – на декілька ТИСЯЧ років! Адже за біблією жидівське "сутворіння" світу відбулось у 3216 році до н.д.. Відтак злукавили "святі отці" на Вселенському Соборі, а пересвідчитись у цьому може кожний, розгорнувши біблію. Це легко вираховується за датами: від Адама до Ноя минає 1046 літ (ВЗ 1-книга Мойсея, 5 розділ), на час потопу Ною виповнюється 600 літ (1М 8/13), і це був останній потоп: "більш не буде потопу, щоб землю нищити" (1М 9/11); а останній потоп за свідченням древніх істориків стався у 1570 р. до н.д. за царя Девкаліона (НЦ с.268).
Як не прикро, але визнання жидівського бога Яхве (він же Егова, далі по тексту Яхве-Егова) за Всевишнього Господа Бога – винищує історичне минуле кожного народу, оскільки в цьому випадку усі буцім-то постають як нащадки жидів – допотопного Адама та після-потопного Ноя.

{Згадані назви іудейського народу (російськомовне - євреї чи українське - жиди) мають відношення до часів минулої доби та перших тисячоліть н.д.,а не до сучасних представників іудейської нації (прим. автора)}.

Жидівська легенда про походження людства викладена в християнському літописі Русі під назвою "Повість минулих літ", де літописці-християни запровадили жидівську вигадку як відправний пункт історії України-Русі. Цей акт нечуваного вандалізму радісно схвалюється прибічниками християнства, які мають свою частку з церковного бізнесу світового масштабу. Ось що мовиться в матеріалах Республіканського Центру духовної культуру: "Нестор дав більш наукову оповідь, більш наближену до грецької життєвої традиції. Простора передмова змальовує чудову всесвітньо-історично схему, де означене місце руського народу в історії Церкви Христової" (ТД с.7).
Можливо, вказана дата створіння світу (до н.д. 5509р. чи 3216р. як більш вірогідна) не заперечує літочисленню багатьох народів, як то Ізраїлю, США, Росії тощо, але ніяк не відповідає історичному минулому українців й України в цілому. Ми маємо прямі свідчення, що на теренах України існували стародавні держави, такі як Ората (Оріана), Царство Антів, Русь (ДБ с.93). Відносно Києва також є археологічні свідчення щодо існування на місці сучасного Києва древнього поселення ще за 25000 років до н.д., тобто двадцять сім тисяч років тому (ЭК, Кирилівська стоянка). Відтак перше поселення на території Києва, отож і офіційний відлік історії м.Києва (не полишеного людьми зо дня першопоселення) починається за 20 тисяч років до жидівського "сутворіння світу", а точніше до появи семітських племен в "Едемі".
Дата біблійного "сутворіння" жидів 3216 року до н.д. більш справдешня ще й тому, бо маємо історичні свідчення про те, що семітське плем'я кочовиків вигулькнуло у 2500-х роках до н.д. в месопотамському Шумері (долина Тигра і Євфрату, де вихідці з України розбудували державу Шумер). Зрозуміло, що неписемні юдеї-кочовики, придибавши до Межиріччя, були вражені пануючою там культурою та незбагненно височенним на той час рівнем цивілізації. Відтак Межиріччя в убогій уяві юдеїв ототожнилось з земним раєм (по-жидівськи "Едем"), що й знайшло своє відображення в перших книгах жидівської біблії.
Таким чином постає вочевидь, що нашу землю і нас – українців й усіх слав’ян – створив не жидівський бог Ягве-Єгова (символ "Шестикутна Зірка"), докинувши жидам свого сумнівного сина, Ісуса Христоса (символ "Розп’яття"), а Бог набагато древніший, український, – Бог-Творець на ім’я Род (символ "Сокіл"), а Його син Дажбог (символ "Променисте Сонце") споконвік піклується за українців і всіх слав’ян.
"За висловом акад. Б.А.Рибакова, увесь незбагненно величезний проміжок часу від первісного анімізму до державного культу Перуна Хст. був заповнений стійким культом Рода – Бога Всесвіту, природи й врожаю. Церковні письменники Стародавньої Русі визнавали Рода як суперника християнського бога-творця.., бо культ Рода – релігія мало не всього старого світу... З ім’ям Рода пов’язана назва древнього міста Родня (Родень поблизу р. Рось), який спочатку був племінним культовим центром найстародавнішої цивілізації слав’янства" (МФ с.26).
З поміччю свого Бога-Творця древні українці навчилися обробляти землю, винайшли плуг і стали першими оріями на землі. "Орії – першоорачі світу приручили коня, винайшли колесо та плуг, першими в світі окультивували жито, пшеницю, просо. Свої знання вони понесли в Китай, Індію, Месопотамію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, на Балкани, в Західну Європу. Племена оріїв були пращурами всіх індоєвропейських народів" (СП). Це посвідчено пелазгійськими письменами, віднайденими в Середземномор'ї. Пелазги (з древньогрецького «лелеки») – об’єднання давньоукраїнських племен, що переселялись з прадавньої України-Оріани на нові землі. На думку Страбона й Діонісія Галікарнаського, ім’я Пелазги дане за те, що вони масово й згуртовано долали великі відстані, змінюючи місце свого проживання.
Зрозуміло, що подібні переселення відбувались до жидівського "сутворіння" світу, коли ні за яких жидів не було й помину, бо вони вилупились як голопуцьки у всесвітній історії у вигляді плебеїв – рабів єгиптян, як самі розповідають про це у біблійний книзі "Вихід". Саме від цього – від рабського безсилля й зародилась шовіністична жидівська релігія – Іудаїзм, з її прабатьком нацизму, ненаситним на вбивства, заздрісним богом Яхве-Еговою, котрому заходить дур у голову ще зі Старого завіту: "І промовив Господь: “Зітру Я людину з поверхні землі,– від людини аж до скотини, аж до плазунів, аж до птаства небесного... Я ось наведу потоп, воду на землю, щоб з-під неба винищити кожне тіло, в якому дух життя. Помре все, що на землі!”... І винищив Господь усяку істоту на поверхні землі" (1М 6/7,17; 7/23). Завдяки своєму навіженому богу, жиди вдерлися до "землі обітованої" (Палестини), а завдяки Ісусу Христу – пішли далі по всьому світу.
Знамено, що на той час як Мойсей виводив своє жидівське плем’я з єгипетського рабства, никаючи по пустелі у пошуках землі обітованої, Київ все стояв на святих горах, а наше українська держава звалася на той час Царством Антів, яке очолював цар Ор зі своїми легендарними синами – Києм, Щеком, Хоривом (ВК д.4г). По своїй площі Царство Антів перевершувало відомі всім імперії, як Олекси Македонського (вихідця з пелазгів), так і більш пізню Римську імперію, хижі наміри якої стримували українці-руси на південно-західному кордоні Царства Антів багатокілометровими Трояновими валами, котрі можна знайти на території сучасної Молдови: 46° північної широти та 29° східної довготи ("Атлас СССР", М. 1962г.).
Не будемо відволікатись на більш широкий огляд свідчень стародавності історії українського народу згідно знаку зодіаку, давніше якого немає в жодній релігії світу (КУ с.66 «Вісім тисячоліть археологічної космології України»), оскільки українська релігія сягає таких глибин тисячоліть, коли ніяких інших релігій взагалі не існувало на землі! Тому ніяка жовторота релігія, зокрема й плебейська релігія жидів-іудаїстів, була неспроможна знищити українські (слав’янські) тисячолітні традиції й релігійні свята інакше як оманою та хитрістю. Перш за все жиди перебрехали свою язичницьку релігію у Новому завіті, приховавши дійсне ім’я жидівського бога Яхве-Егови під старослав’янське gospodь – господин. Цю форму звернення до древньо-слав’янського Сонця-Бога знаходимо у реченні Ярославни до Дажбога: "Чому, Господине, простер гарячу лучу свою на воїв Лада?" ("Слово о полку Ігореві"). Там же, у "Слові" неодноразово згадується за українців як онуків Дажбога.
Сховавши Яхве-Егову за ім’ям Господа, християни переінакшили старослав’янського Дия (Бога Ясного Неба) на Дия-вола, згідно древньоукраїнському астральному символу Вола (Бика, Тільця); германський варіант Люцифер, що означало – Вранішня Зоря. У такий спосіб поганська релігія жидів перевернула всі древні релігійні поняття слав'янських народів навпаки, очорнивши день і обіливши ніч, а тоді заповзялася нищили всі древні письмена, що утримували найстародавніші відголоси історії людства, – зокрема, були спалені найдавніші бібліотеки минулої доби в Олександрії, Римі, тощо. Християнське мракобісся знищило всі старослав'янські письмові свідчення древньої історії України-Руси, записаної волхвами – служителями української Православної релігії. Винищувалось все: легенди, міти, думи, веди, кощуни – тобто міфи, від древньо-українського "кощунити" – розповідати під музичний акомпанемент. Крім того церковники знищили й саму древньо-українську писемність, замінивши її новоствореною абеткою братів-жидів Кирила та Мефодія. Жидівське "просвітительство" спростовує М. Брайчевський: "Перепоною до вірного розуміння ситуації була запроваджена думка, що писемність на Русь прийшла з Болгарії тільки після релігійного акту 988р. і, таким чином, ніякої більш древньої історичної традиції тут не було. Нові дослідження доказали хибність цього ствердження". Відтак, винищивши у варварський спосіб усі свідчення древньо-української писемності й історії, церковники перебрехали на жидівський копил усі українські релігійні свята, які підносять тепер як буцімто християнські, у тому числі й триєдність божу (символіка Тризуба у Гербі України), і навіть наймення релігія – Православ’я, котре, як вже мовилось, не має ніякого відношення до християнства.
Тож навіщо нам, нащадкам велетного народу, врізати власну історію на догоду жидівський релігії!? Адже історія українського народу й усіх слав’ян настільки древня й велична, що поряд неї історія жидів виглядає миршавим Ягнятком (Агнцем) супроти могутнього Бика!

Д. Берест

Хто має вуха, нехай слухає...

  • 30.11.08, 21:53
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна .
І розвіє тьму неволі,
Світ ПРАВ(и)ди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

Т.Г. Шевченко

За законом світового ладу

  • 30.11.08, 21:43
***
В історії людства відомі три раси, які існували на землі: лемурійська, атлантична, арійська. До останньої і належать носії Трипільської культури. Умовність етноніму «трипільці» не розкриває етнічної належності прадавніх хліборобів. Вікентій Хвойка, обгрунтовуючи відкриту ним Трипільську культуру, зазначив, що творцями її бул «безумовно племена арійського походження». Пізніше «арійська» замінили загальником «індоєвропейська». Від цього втратилася хліборобська і мистецька суть культури. Термін «арій» в українській мові звучить як орій, орач, а на санскриті «аратті» означає борець, орач. Корінь «ар» відтворює його сонячне походження. Окрім цього, у кожного народу є свій міфологізований етнічний першопредок. Таким у прадавніх хліборобів нашого краю є Ор, Орій – Старотець, отець, описаний у давньоукраїнській писемній пам»ятці «Вересовій книзі»:

Од отця Орія походимо,
І той час од часу народжується серед нас...

Індоєвропейці в Україні започаткувалися ще в мезоліті і набували розвитку в наступних епохах: протонеоліті, неоліті, міді-бронзи, ранньому залізі.
Їхнім символом був зодіакальний знак Телець – Бик. До них в Україні належать пам’ятки: Кам’яна Могила (протонеоліт), могильники Надпоріжжя, буго – дністровська, сурсько – донецька культури ...

***
Світ сповнений руху. Це основа його Буття. У ньому все по колу йде. Сонце завершує свій біг на небі. Земля обертається навколо своєї осі. День змінюється ніччю. За зимою йде весна, літо переходить в осінь. Покоління йде за поколінням. «І нема тому почину, і краю немає», - писав про цю безкінечність великий поет Тарас Шевченко.
У світі все впорядковане, домірне, взаємопов’язане. Колообіг планет, галактик, у даному разі Сонячної системи, здійснюється за відведеними траєкторіями, напрямками обертання, сталою швидкістю, взаємним підсиленням, ритмічним зростанням. Усе це відбувається за універсальним законом світового коло бігу, усталеного ладу. Косморух в обширах Сонячної системи визнає природні, біологічні та етнічні ритми Землі. Він сталий, невпинний і все йому підпорядковано як тисячі років тому, так і нині. Завдяки його дії відбуваються й життєві процеси. Народ, який усвідомив себе сущим у світі білому, життєдіє за цим же законом космоладу, його основними чинниками та мирностями.
...
Говорячи про його вияви у Трипільській цивілізації, ми в котрий раз звертаємося до її священного ремеслагончарства. Його сакральність полягала і в тому, що «посуд став одним з найважливіших символів сонця, неба Всесвіту... Покровителями гончарства часто вважали основних богів, а гончарі користувалися великою повагою». В історичному плані українська культура є керамічною. Особливо багата на гончарні осередки територія від Дніпра до Дунаю, як і тепер, так і шість тисячоліть тому. З а оздобленням, різноманіттям образотворчої мови, форм кераміка і трипільців, і українців є художньо найбагатшою.
Трипільський посуд сповнений сакральних символів, динаміки, космічної енергетики, світового розвитку та буяння. У ньому зафіксовані ті мірності, або ж закономірності, без яких творити життя неможливо. Саме завдяки цим закономірностям воно й проявляється. Це – єдність, парність, триєдність, чотиричастність, семичинність.

Єдність

Богом Неба, Богом богів був Великий Бог, Прабог – Вседержитель. В українських народних піснях він названий Володарем, Господом, Господарем, у «Вересовій книзі» - Старотцем. Він - «батько природи і владика світу, воля якого править долею світу, сила якого утримує все, його вважають владикою неба».
Володарем спочатку був Сварог, а потім його син Дажбог, який втілював Сонце. В народному розумінні він вважався Творцем, Батьком творення.

Парність

За Я. Головацьким: «своєю премудрою все творчою любов’ю – Ладою – створив первісне буття. Воно містить в собі чоловічий і жіночий першопочаток, котрий від першого йшов світлом, духом, а від другого – матерією, водяною субстанцією ».
Чоловіче й жіноче втілення, як парність, уособлювади Вогонь, Сонце в образі Дажбога, а Вода – в образі Дани. Вона вважалася дружиною Сонця. Опріч цих двох світотворчих сил, були ще й парні Боги, як ось Ладо і Лада. Він був Богом весни, кохання і злагоди, цебто «гармонії всесвіту, любові всесвітньої, символом дійового, оживляючого сонця». Лада символізувала життєвий початок, природу, була матір’ю сонця.

Триєдність

Триєдністю опікувався Триглав. Його скульптури мали по три голови, в яких уособлювалися три сфери: небо, земля, потойбіччя. Його образ втілював троїсту світлоносні силу, котра відповідала тром основним порам року: весні, літові, зимі. Відповідно до праці хлібороба, в ньому втілювалися сівба, збирання, споживання плодів. Троїстими були скульптури бога Трояна.


Чотиричастність

Повноту Світу уособлював Світовид.

Семичинність

Семи чинність уособлювалася в образі Руєвита. Його скульптура також мала Сонце, а зображався він в образі чоловіка, який мав сім голів, сім мечів, а восьмий тримав у руці. Оці сім виображень уособлювали «божество у повній силі».
В колядках оспіванні всі мірності Світового ладу, то окремо кожна, а в деяких усі разом. Це – єдність: Бог, Господь, Господар; парність – Сонце і Місяць, муж і жона; триєдність – чоловік, жінка, їхні діти, як Місяць, Сонце, Зорі, потрійні дії і справи; чотиричасність – храми в образі келихів, хлібів, дарів.

Образами Світу, священними символами у мистецтві Трипільської цивілізації, у наступних історичних культурах та в народній творчості українців є сонце, ромб і дерево життя. В них закономірності Світового Буття втіленні найістиніше і найсуттєвіше.

Ромб

Ромб також є історичним образом світу, його творчої суті. Статуетки давнього кам’яного віку оздоблені ним. Ромб має чотири сторони. Якщо всередині він перехрещується навкісним хрестом, то не тільки уподібнюється Сонцю, а й примножує Світ, оскільки з одного утворюється чотири. Як із ведичної Пуруші відокремлюється кілька менших поруш. Всередині ромба зображається знак Сварги – образ вищого Світу, що відтворює його рухому чинність. На чотирьох сторонах ромбу ще малюють по три лінії, таким чином виображуючи семи проявну творчу сутність світу, а помноживши три на чотири матимемо дванадцять, цебто річне календарне коло для життя людей на Землі. Отже, ромб простий, але багато змістовний образ світового ладу.

Дерево життя

Третім космогенним образом є символ Світового Дерева як життєво зростаючої проявності Світу, його триєдиної і діяльної сутності. З творчої повнотою цей образ у духовному житті та орнаментальномуих композиціях використовували волхви і митці Трипільської цивілізації для сакралізації найважливішої життєвої газулі – хліборобства. Образ має планетарний зміст: Колоскове Дерево виростає із землі, стовбур становить його основу, а крона тягнеться до небес; три колоски виростають із самого Сонця; зернина тримає Небо і Землю. Єдність цих величин становить основу Життя і Світогляду людей, які обжили най родючіші грунти на Землі.

За законом світового ладу. Вадим Мицик.

Вибірка Мамай)

Дивні ми люди – українці.

  • 18.11.08, 23:02
Дивні ми люди – українці. Інші народи, щоб якось підняти національний дух, звеличити свої досягнення, понавигадують всіляких байок та легенд, та й з того тішаться. А ми, маючи неоціненний скарб, люто топчемо його, ще й глузуємо з себе, мовляв, он які, хахли малороські. І спробуй що скажи, так відразу від гульвіси і до академіка такий ґвалт піднімуть, що аж страшно стане будь-що кому доказувати.
Ось маємо перлину з перлин світового лицарства – українське козацтво. Слава Всевишньому, не дали наші предки всіляким «проффесорам» закопати цей скарб. Ні московські лизоблюди, ні наші доморощені сатрапи не знівечили людську пам’ять.

Про події древні, звичайно, легше брехати. Але ж пам’ять народна тисячу літ тримається (за свідченням психологів). Ото, власне, що було за тисячу літ, - ще трішки пам’ятаємо. З великими білими плямами, але все ж щось таки є. Однак недостатньо про козацтво маємо знань. Якщо уважно придивитися до тієї народної пам’яті, то власне живі спогади про відносно недавні події (від Вишневецького до Мазепи). Та й то завдяки українсько-російській війні 1918-1921рр., коли українці масово йшли до лав українського війська (особливо на сході та в центрі України, за що пізніше саме на схід та центр було накинуто всю московську лють у вигляді десятків мільйонів закатованих, винищених голодом, сибірським холодом та більшовицькими кулями нащадків вільного козацького духу), називаючись козаками та формуючи козацькі сотні, полки, частини. Якби не було того відродження, не було б сьогодні і найменшої пам’яті про козацтво.

І, що найбільш прикро, тодішній очільник Української Народної Республіки «проФФесор» М.Грушевський в найскрутніший для УНР час зробив усе, щоб забезпечити безперешкодну більшовицьку окупацію України: розпустив армію, не проводив жодної патріотичної агітації, вирішував питання земельного законодавства під свист куль(!!!), тощо. Одного тільки горе-президент не зробив. Одне випустив з уваги. Козацький дух. І саме цей дух ще декілька років тримав українську державу на плаву. Масова неорганізованість, абсолютна бездарність Центральної Ради, Гетьманату та Директорії і фантастичне геройство людей, що називали себе козаками. Ось така історія українсько-російської війни 1918-1921рр.

Чому ж так піднімався людський дух, згадуючи козацтво? Чим так причарували людські серця ці лицарі древності? Хто ж вони? Давайте глянемо, що про них писав пан «проффесор» Грушевський, який так вправно віддав державу в руки ворогам: «Слово «козак» широко розповсюджене у народів турецького кореня; воно було уживане у половців і досі вживається у турецько-татарських народів, а значить волоцюгу, що промишляє війною й розбоєм. Прикладалося воно до степових волоцюг татарських, перейшло й на наших українських. Козаки громили невеличкі ватаги татарські, відганяли татарський табунець, або овець стадо, грабили каравани купців турецьких чи вірменських, якогось післанця московського або й литовського, або й городок турецький чи татарський громили» (М.Грушевський. Ілюстрована історія України. – Київ-Львів, 1913 (репринтне відтворення 1990). – с.174).

Мабуть, коментарі тут будуть зайві. Виявляється, за Грушевським, козаки – не що інше, як невеличкі банд формування, що займалися грабунком, причому нападали хіба-що на маленькі групи людей. Загалом не дивно. Банд формуваннями називали і опришків. І абсолютно героїчну та безпрецедентно патріотичну Українську Повстанську Армію «дехто» також називав саме таким чином: бандіти, банд фарміраванія, додаючи попутно ще й убійци, фашісти, тощо. Біда не в тому, що вороги це говорять. Біда в тому, що з наших уст вилітають такі слова.

Дозвольте продовжити словами послідовника Грушевського І.Крип’якевича, який, на жаль, також мало петрав в історії, хоча, порівняно з Грушевським, зробив таки маленький крок до визнання козацтва: «Степові здобичники-вояки дістали ім’я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в XIV ст. у половецькому словнику і в актах кримських італійських колоній, а коло 1490 р. вона з’являється вперше і в Україні – на означення людей, які ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами» (І.Крип’якевич. Історія України. – Львів, 1990. – с.157). Тут козаки принаймні не волоцюги. Тут вони хоч мисливці і, нарешті, борці. А це вже трохи ближче до істини. Проте до чого тут тюрські мови: абсолютно незрозуміло. Мабуть страждав пан Крип’якевич (як і Грушевський, та, загалом і вся академічна історична наука України) певними комплексами. Боявся голосно українське слово сказати: щоб небавом ніхто не почув. Боявся, а чи може і сам нічогісінько не знав. Те, що у тюркських мовах знаходимо слово, схоже на «козак», то не дивина, адже тюркські народи довгий час докочувалися до України. В одному з печенізьких літописів є згадка про дивних воїнів, що за Доном їздять на конях до поясу оголені і спиняють цілі орди. Тут, власне, маємо опис характерників. Тюрки, які часто натикались на козацьку відсіч (ще з Х ст.н.е.), цілком могли запозичити українське слово «козак».

Москвофілка Олена Апанович, натомість, має мужність визнати, що їй невідомі точні дані про появу Запорозької Січі і козаків. Вона тільки стверджує алогічну річ: «на плацдарм для грабіжницьких нападів на Україну і Росію (!!!) перетворили турецькі і татарські феодали південно-українські степи. І тоді народ створив власні збройні сили. Це було козацтво» (О.Апанович. Розповіді про запорізьких козаків. – Київ, 1991. – с.7). По-перше, Росія, як політичне утворення з’явилася на карті лише з волі Пєтра Пєрвага в 1721р. До цього, ніякої Росії не існувало! По-друге, що означає «народ створив свої власні збройні сили»? Дивуюся таким горе-історикам, які щось пишуть, але, мабуть, навіть і не здогадуються, що пишуть абсолютні нісенітниці. Що таке «збройні сили»? Перепрошую, це не купа вуйків з вилами. Це професійні вишколені воїни. Це професійна зброя. Це військова тактика і стратегія. Це військова дисципліна і глибока традиція. Це військові штандарти і уніформа. Це військова медицина і відновлювальні процедури. Це розвідницька майстерність, тощо. Це все також народ створив? Причому у рекордно короткий час! При всій безмірній любові до українського народу ніколи не повірю у те, що він міг за кілька років з голого місця створити НАЙКРАЩУ в світі армію!

Ту армію, яка в 1621 році під Хотином зупинила 300 тисячну турецьку орду, що одним махом зібралася захопити мало не всю Європу. 40 тисяч проти 300 тисяч!!! (це після того, як козаки з легкістю захопили Кафу, Трапезунд, Синоп та Стамбул!!!) І перемогу здобули козаки! Як там писав Грушевський – волоцюги? І це при тому, що на той час турецькі сипаги, основу яких складали елітні підрозділи «делі», становили кращу в світі кавалерію. А яничари, яких з дитинства навчали в школі Аджамі Огхлан, небезпідставно вважалися кращою піхотою світу. Жодна Європейська армія у відкритому бою не мала найменших шансів на перемогу. І турки безжалісно розширювали сфери свого впливу у Європі. І, тоді, коли Європа трусилася від страху, очікуючи приходу Османа Другого і його всепоглинаючої армії, 40 тисяч козаків при майже безучасному спогляданні 35 тисяч поляків (які тільки іноді допомагали козакам артобстрілом турецького авангарду) взяли й зупинили орду. Легко і з неабияким азартом. Волоцюги? Здобичники? Народна армія?

Це та професійна! армія, яку мали за честь запросити за великі гроші різні європейські країни під час тридцятилітньої війни (1618—1648): так у жовтні 1619 року 10 тисяч добровольців під орудою полковників Кличковського та Русиновського прибули на Закарпаття на запрошення Фердинанда ІІ Габсбурга. Становище імператорських сил, яких трансильванський князь Бетлен Габор та чеські загони оточили у Відні, було дуже важким. Саме перемога козаків над Юрієм Ракоці спонукала Бетлена Габора спішно завершити облогу Відня і повернутися до Трансильванії.

1631-го року дві тисячі козаків брали участь у боях зі шведами та саксонцями в Сiлезії на боці військ імперського генералісімуса Альбрехта Валленштейна, причому останній вимагав у союзника, польського короля Сигізмунда ІІІ маловідомих у Європі польських гусарів, а саме козаків, з яких австрійські генерали формували легку кінноту. В урядовому французькому тижневику «Gazette de France» у числі за 1631 рік можна знайти відомості про чотиритисячний полк кінних українських козаків під проводом Тараського, який воював у Люксембурзі: «Козаки напали на французів із жахливим галасом, наші люди не звикли до такого галасу, так перелякалися, що кинулися тікати...». Після вступу у війну Франції та її інтервенції до іспанських Нідерландів (Бельгії) австрійський імператор вислав туди великий загін запорожців, які діяли у тилу французів, виснажуючи їхні сили. Козаки у тридцятилітній війні виступали і на боці Франції. Так, майбутній гетьман Богдан-Зиновій Хмельницький (який на той час обіймав посаду військового писаря) 1644 року у Варшаві зустрівся з послом Франції у Польщі графом де Брежі. Останній у листі до кардинала Мазаріні (як і його попередник, кардинал Рішельє, він був другою людиною у Франції) після цього писав: «...Козаки дуже відважні вояки, непогані вершники, досконалі піхотинці, здатні до захисту фортець... Що стосується служби козаків у його величності, то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі».

Луї XIV запросив на службу 2400 українських козаків, які морським шляхом через Гданськ і Кале потрапили до Франції. За даними багатьох істориків, саме Богдан Хмельницький та Іван Сірко були ватажками козаків, які брали найактивнішу участь в облозі іспанської на той час фортеці Дюнкерк (фортеці, яка вважалася абсолютно неприступною!). Коли почався козацький штурм 11 жовтня 1646 року, гарнізон Дюнкерка капітулював (Одного разу французькі воєначальники не дійшли згоди з козацькими чільниками з приводу платні за їхні «послуги», і французи зневажливо дорікнули: «Ми воюємо за нашу честь, а ви — за гроші». На що козаки відповіли: «Кожен воює за те, чого йому не вистачає»).

Австрійським Габсбургам, які наприкінці XVI століття воювали з турками, вдалося 1594 року домовитися з козаками щодо їх походу до Молдови та Валахії, які перебували під протекторатом турецького султана. Очолив цей вдалий похід майбутній ватажок козацько-селянського повстання проти поляків Северин Наливайко, який з 12 тисячами козаків завдав молдаванам поразки, після чого місцевий господар тимчасово визнав владу Габсбургів.

Цей список можна продовжувати, що тільки зайвий раз засвідчить неабияку військову силу козацтва. Ту силу, яку не може мати жодне народне ополчення!!!

Але, якщо до сухопутної ратної справи «історики» ще намагаються придертися, мовляв і «вуйків» можна навчити (?), то морська військова справа – свідчення особливого військового статусу козацтва. Чомусь боявся козаків непереможний турецький флот! Причому панічно боявся! Козацькі легкі, швидкі і маневрені чайки були ідеально пристосовані для абордажу турецьких галер. А тактика ведення морського бою у козаків завжди була виграшна, за рахунок чого вони могли на чотирьох чайках (близько 250 чол.) з мінімальними втратами потопити до десяти галер (близько 3 тисяч чол.), на що є безліч турецьких документальних свідчень. А як щодо козацьких підводних човнів? Адже були вони у козаків! Причому перші згадки про козацькі підводні човни (XVI ст.) у часі співпадають з появою подібних підводних човнів у японських ніндзя! (мабуть ні одні, ні другі Леонардо да-Вінчі з його кресленнями підводних човнів не читали) Саме завдячуючи підводному плаванню козаки часто непомічені випливали з гирла Дніпра, непомічені з’являлися біля самої турецької столиці, чим наводили панічний жах на її захисників. Хіба «допетрали» б до цього волоцюги чи здобитчики?

У битві під Берестечком П’єр Шевальє описує подвиг трьохсот козаків, останній з яких «боровся протягом трьох годин проти усього польського війська»!!!

Закінчення http://blog.i.ua/user/381784/184018/