Про співтовариство

Я є народ, якого правда й сила ніким ще скореною не була!
Вид:
короткий
повний

Згадай себе!

Спів...

  • 29.08.09, 21:38
Бабусі дають сакрал...

100%, 11 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Куди йдемо не знаємо...

  • 23.08.09, 21:21
     Руїна — період історії України кінця 17 ст., що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом.
     Майже 2 десятиліття української незалежності історикам можна сміливо називати Другою руїною.
     Війна, боротьба за побудову Української держави з українським ладом тільки починаєтсья. Вийдіть змучені людьми і одурені думками.
     "Незалежність від" чи "незалежність для"? Наріжне питання останніх часів.

25%, 2 голоси

75%, 6 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

«Коли кулі співали»

  • 07.08.09, 20:43
«У свідомості сучасників вкоренилася думка про козаччину як про давно минулу сторінку української історії. Вона стала напівзабутим, напівстертим спогадом-примарою, який вже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації. Козаччина для більшості, по суті, стала антикваріатом, який ми – свідомі своєї причетності до часів, коли наша козацька нація випромінювала потужну енергетику, - цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, придатний хіба для зберігання в архіві пам’яті.
Донедавна і я ставився до козаччини як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива невипадковість – зустріч із документальним романом Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр» - спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917 – 1920–х років, епохи, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної «етнографічної маси» несподівано призвів до таїнства відродження українського народу і його передової, ударної сили – українського козацтва.
Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лейба Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР:
«У ньому (українському народі. – Ред..) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той дух вольності, що давав українцям нелюдську силу впродовж сотен років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків – та здобувати над ними блискучі перемоги»
Відродження козацтва 1917 року відбулося на найдзвінкішій ноті – бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей були готові проливати кров – і свою, і чужу. Якщо козачина минулих століть, як правило, обмежувалася мріями про «права і вольності» (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави), збільшення козацького реєстру і зарплатні, то Вільне козацтво чи не з початку виступало за Українську державу і порядок у ній, забезпечений не проханнями чи благаннями, а силою української зброї…»

(Р. Коваль, «Коли кулі співали»)



Роман Коваль народився 10 квітня 1959 року в м. Горлівка Донецької області в родині вчителів – Надії Василівни Курило та Миколи Федотовича Коваля. Освіта вища медична (Київський медичний інститут, лікувальний факультет, 1982 р.). Працював лікарем-інтерном 7-ї клінічної лікарні м. Києва, терапевтом 10-ї клінічної лікарні міста Києва, терапевтом, старшим терапевтом та завідуючим поліклінічним відділенням 7-ї (4-ї) клінічної лікарні м. Києва.
Від 1989 р. – член Української гельсінської спілки, редактор газети «Прапор антикомунізму», член редколегії газети «Вільне слово», у 1990 р. – редактор газети «Визволення», в 1991 – 1993 рр. редактор газети «Нескорена нація», від грудня 1993 р. – редактор газети «Незборима нація».
У 1990-1991 рр. – член проводу Української республіканської партії (секретар із питань ідеології). Від грудня 1992 р. – заступник голови Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України», а з 1993 р. – незмінний голова об’єднання. Член Національної спілки журналістів України з 1995 р. Президент Історичного клубу «Холодний Яр» (від січня 1997 р.). З 1998 р. – член Національної спілки письменників України.

Автор книг:

«Гасла і дійсність» (1990)
«Чи можливе українсько-російське змирення?» (1991)
«З ким і проти кого» (1993)
«Про ворогів, союзників і попутників» (1993)
«Підстави націократії» (1994)
«Філософія українства» (1995)
«Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії» (1998)
«Отаман святих і страшних» (2000)
«Повернення отаманів Гайдамацького краю» (2001)
«Трагедія отамана Волинця» (2002, у співпраці з Костянтином Завальнюком)
«Ренесанс напередодні трагедії» (2003)
«Нариси з історії Кубані» (2004)
«І нарекли його отаманом Орлом» (2005)
«Багряні жнива Української революції» (2005 - 2006)
«За волю і честь» (2005)
«Коли кулі співали». Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу» (2006)
«Тернистий шлях кубанця Проходи» (2007; два видання)
«Операція «Заповіт». Чекістська справа №206» (2007)
Упорядник, редактор та автор передмов (післямов) книг: «Невольницькі плачі» Зеновія Краківського, «Українські герої» Анатолія Бедрія, «Героїзм і трагедія Холодного Яру», «Кость Блакитний, отаман Степової дивізії», «Записки повстанця» Марка Шляхового, «Медвин в огні історії», «Українська афористика», «Рейд у вічність», «Самостійна Україна» Миколи Міхновського, «Над блакитним Чорним морем» Леоніда Полтави, а також «Кубанська Україна», «Моя боротьба (спогади)» та «Кобзарі в моєму житті» Рената Польового, «Душею з вами» Лідії Чучупаки, «Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу» (спільно з Віктором Рогом), «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського (2006).
Автор понад 900 статей у газетах, журналах, альманахах, історичних календарях, енциклопедіях України та української діаспори. Автор циклу радіопередач «Отамани Гайдамацького краю» (2000 – 2001). Автор сценарію документального фільму «Незгасимий огонь Холодного Яру». Автор циклів радіопередач «Кубанська Україна» (2002-2004), «Історія, яка не завершується» (2004-2005), «За Україну, за її волю» (2005).
Має сина Євгена (28.1.1981 р.н.) та дочку Олесю (10.7.1986 р.н.).

Пізнай своє!

  • 28.05.09, 18:12
http://www.skarby.in.ua/
http://mamajeva-sloboda.ua/

Прийшло посилання на цей сайт: http://rukotvory.com.ua/ bravo

Характер

  • 20.05.09, 21:37

Характер - це сукупність стійких психічних властивостей людини. Він виявляється в поведінці та психічних установках і ставленні до дійсності. (Словник української мови)

Воля

  • 20.05.09, 21:27
Великих цілей можна досягти тільки за умови повного підпорядкування всіх фізичних та інтелектуальних сил на їх досягнення. Повні самосвідомість справі можлива, коли мета вироблена власним світоглядом, бажана людині і не суперечить її моральним переконанням. За цілеспрямованості інтелектуальних сил і моральності мети залишається одна проблема – проблема волі. Річ в тому, що маємо багато патріотів, які чудово розуміють проблеми нашої державності і необхідність боротьби із загрозами їй, але їм бракує волі мобілізувати свої здібності психіки людини. Не існує воля, спрямована в нікуди. Воля завжди спрямована на досягнення якоїсь мети, на задоволення якогось бажання. Що більша мета, то сильнішої волі вона потребує. Людей за вольовими показниками можна поділити на багато щаблів. Коли людина не має жодних амбіцій, ні на що не претендує і пливе за течією, то й виявляє вона мінімальну силу волі. І навпаки, на вершечку вольової драбини люди спроможні витримувати неймовірні тортури аж до того, що вмирають, не зламавшись, не поступившись переконаннями. Потрібна велика воля, щоб зосередити думку в короткий згусток і поштовхом, ніби пострілом, спрямувати її адресатові.

Дух гри

  • 08.05.09, 23:12
І нам прищеплювали бажання миру. Це цілковита нісенітниця! Мир потрібен колонізаторам для спокійної експлуатації підкореної нації та її загарбаної землі, а не уярмленому народу. Нація, що через поразку опинилася у рабському стані, прагне не миру, а національно-визвольної війни. Мир у колоніальному стані – це рабство, і всяка нація, що хоче продовжити своє існування, повинна боротися за місце під сонцем. Нація, яка перестала боротися, це вже не нація і вона не варта поваги: для долі нації важливо мати незалежну державу, але ще важливіше мати дух боротися за неї. Коли є цей дух, то рано чи пізно нація доб’ється незалежності, а коли бойового духу і прагнення до національного самоутвердження немає, то й незалежність небагато дасть для розквіту націю.
Російська імперія не сімдесят комуністичних років, а три століття «виховувала» із українців гречкосіїв і викорінювала козацький дух з його жовто-блакитною мрією. Їй, імперії, треба було, щоб українці були миролюбні, а не войовничі, і щоб рука українця пестила не ручку шаблі, а чепігу плуга.
І Москва досягнула величезних успіхів у вихованні з нас рабів. Десятки, сотні разів я чув у різних областях України від бідних нещасних людей слова: «Слава Богу, що немає війни!»
Сумно. Ці нащадки козацького роду втратили сміливість і любов до свободи. Вони чіпляються за життя, в якому, крім біологічного існування, не залишилося нічого.
Чого не кинути грізно катам: «Ви також жити хочете. Хочете жити довше, ніж я, бо у вас влада, багацтво, життя собі на втіху, чого я не маю, то чого я маю боятися війни більше, ніж ви? Тож хай буде війна! У війні я можу здобути свободу! Війна може зірвати ваші кайдани з моїх рук і перетворити мене з раба на вільну людину. Я нічого не втрачу к війні, а ви можете втратити все. Тож нехай буде кривава затята війн!»
Дивна річ: люди про яких кажу, зовсім не боягузи у взаєминах з природою та собі подібними рабами, а ось влади бояться. Імперська пропаганда миру зайшла в підсвідомість людей, і вони втратили здатність проводити різницю між своїми, українськими, інтересами і інтересами чужими, московськими, і сприймають інтереси окупантів за свої власні, наче вони – ці в’язні великої російської тюрми народів – рівні московським наглядачам цієї тюрми.

***
Тепер, коли Україна стала незалежною державою, необхідно подолати наслідки імперського виховання як частину духовної антиукраїнської колоніальної спадщини. Гидко дивитися, як деякі хлопці хочуть уподібнюватися до дівок і носять сорочки з мереженої тканини та на голові довгу жіночу косу. (Не козацький оселедець, а жіночу косу!) Коли жінки надають собі чоловічого вигляду, то це зрозуміло: кожна хотіла б бути мужньою, коли ж чоловік прагне набути жіночого вигляду, то це вже психічне збочення, бо як же можна прагнути перейти із сильнішої до слабкішої половини людства? Треба відроджувати козацькі традиції і виховувати населення в дусі прийняття війни як звичної події в захисті кордонів Батьківщини. Тисячі років своєї історії українці не боялися зброї і сміливо йшли у бій за рідну землю і свої сім'ї, то чому ж тепер маємо боятися війни!? Любов до зброї і готовність до війни має виявлятися у всьому: у вивченні тактики й стратегії козацьких війн і плеканні козацьких традицій, загальнонаціональному пошануванні військової верстви суспільства, в добрій зброї, в бажанні молоді служити у війську, в любові стріляти, в розгалуженій мережі військово-спортивних організацій з тирами для стріляння з різної зброї, з місцями для літнього таборування, зимових походів тощо.
Національна свобода – найбільша у світі людська цінність. За неї син Батьківщини має бути готовим віддати своє життя. Щоб хижим сусідам не здавалося, що Україну можна легко загарбати, держава та національна еліта повинні розвивати, підносити і постійно підтримувати серед народу високий войовничий дух. Нація сама і всі навколо повинні відчувати не просто готовність українців до війни, але навіть бажання вхопитися за зброю й розтрощити всякого, хто посмів би зазіхнути на українську землю. Національний дух (задля збереження умов мирного життя) повинен випромінювати не миролюбність, а войовничість. І постійним гаслом всякого дужого тілом хлопця мають стати рядки з козацького гімну:

А чи пан, чи пропав –
Двічі не вмирати:
Гей нумо, браття, до зброї!

Нам поможе святий Юрій
І пречиста мати
Волю здобувати!


Лук"яненко Л.

Читаємо ПРАВильні книги!

  • 28.02.09, 20:05
Сергій Наливайко. Етнічна історія Давньої України. - Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. - К., "Євшан-Зілля", 2007. - 624 с.


Анотація. Книжка “Етнічна історія Давньої України” становить першу в новітній історичній науці спробу комплексного науково-популярного погляду на вітчизняну етнічну історію. Її автор – фаховий історик-дослідник – спираючись на українознавчу наукову методологію та широкий джерельний матеріал, враховуючи новітні досягнення історичної думки та порівняльного мовознавства, змальовує яскраву, цікаву та науково виважену картину нашої давньої історії. Написана просто і водночас науково, структурована за принципом підручника, книжка розрахована на найширшу читацьку аудиторію – школярів, студентів, вчителів, викладачів, науковців, а також усіх, кому небайдужа українська історія. До книжки включено тлумачний словничок новітніх етимологій численних давньоукраїнських назв та імен.



ЗМІСТ:


Віктор Лакизюк. Не лише "Тіні забутих предків", або Дещо про Національний гуманітарний проект "Україна: у вимірі тисячоліть"


Передмова. Вітчизняна історична наука на початку ХХІ ст.


Розділ 1. Методологія дослідження давньоукраїнської етнічної історії. Вступ - Писемні джерела - Археологічні джерела - Типологічні коди в археології - Порівняльне мовознавство - Формули перерахунку звуковідповідників - Сатем і кентум - Глоттохронологія - Лінгвістичні джерела - Методологія ономастичних досліджень - Методологія етнонімних досліджень - Самоназви та іншоназви - Тлумачення деяких давньоукраїнських етнонімів - Пора нових етимологій - Історична гіпотеза - Міграціонізм і концепція різких змін населення - Елліноцентризм - Паніранізм - Українська індоаріка - Українознавство - Резюме


Розділ 2. Велесова книга. Вступ - Історія “Велесової книги” - Початок наукового вивчення пам’ятки - Чи підробка “Велесова книга”? - Про що оповідає “Велесова книга”? - Індійський струмінь у “Велесовій книзі” - Резюме


Розділ 3. Україна дописемного періоду. Вступ - Періодизація найдавнішої історії - Палеоліт - Ранній палеоліт в Україні - Пізній палеоліт - Молодовська археологічна культура - Середньодніпровська культурна спільність - Мізин - Межиріч - Пізній палеоліт Криму - Амвросіївська стоянка -Мезоліт - Мезоліт в Україні - Кам’яна Могила - Неоліт - Маріупольський могильник - Доба міді (енеоліт) - Резюме


Розділ 4. Трипільська цивілізація. Вступ - Трипільська культура чи Трипільська цивілізація? - Географічні й хронологічні рамки Трипільської археологічної культури - Заняття трипільського населення - Трипільська кераміка - Трипільські поселення - Трипільське житло - Первісні мегаполіси - Трипілля і стародавній світ - Вірування та духовний світ трипільців - Трипільська “писемність” - Занепад Трипільської цивілізації - Суперечка довкола трипільської спадщини - Резюме


Розділ 5. Індоєвропейська проблема. Вступ - Індоєвропейська мова та індоєвропейці - Ностратичні мови - Прабатьківщина індоєвропейців - Індоєвропейці й археологія - Критика концепції індоєвропеїзму - Резюме


Розділ 6. Україна і найдавніші події світової історії. Вступ - Північна прабатьківщина людства - Гіперборея і гіперборейці - Світова катастрофа і сучасне людство - Шумер - Аратта - Етруски - “Народи моря” - Хетти - Пелазги - Ахейці та дорійці - Троянська війна - Троянська війна і Північне Причорномор’я - Троянові вали - Троя і Київ - Троя та індійський епос - Давньогрецька міфологія і Північне Причорномор’я - Геракл - Ахілл - Іфігенія - Аполлон - Резюме


Розділ 7. Кімерійці. Вступ - Кімерійська топоніміка - Походи кімерійців - Походження кімерійців - Етнонім “кімерійці” - “Втеча” кімерійців - Кімерійська археологія -Кімерійці та скіфи - Кімерійці й сінди-сувіри - Значення етноніма “кімери-сівери” - Кімерійська ономастика - Кімерійці й інші давні народи - Культура кімерійців - Резюме


Розділ 8. Скіфи. Вступ - Поява скіфів у Північному Причорномор’ї - Геродотова Скіфія - Походження скіфів - Групи скіфів - Царські скіфи - Скіфи-орачі й скіфи-землероби - Народи-персонажі “скіфської легенди” - Скіфи й саки - Скіфська мова - Індоарійська ономастика скіфів - Назва “скіфи” - Скіфи й слов’яни - Скіфо-перська війна - Скіфські міста - Скіфська культура - Царство Атея - Мітрідатові війни. Пізні скіфи - Резюме


Розділ 9. Народи Геродотової Скіфії. Вступ - Таври й Таврика - Проблема походження таврів - “Херсонеська Присяга” - Агатирси - Гелони та будини - Неври - Алізони - Андрофаги - Меланхлени й савдарати - Народи “крайньої півночі” - Народи Геродотової Скіфії і слов’яни - “Кельтський слід” в етнонімії Геродотової Скіфії - Резюме


Розділ 10. Сіндо-меоти. Вступ - Розселення сіндо-меотів - Проблема походження сіндів - Сінди й кімерійці - Сінди та скіфи - Етимологія назви “сінди” - Проблема сіндської державності - Дандарії - Дандарії і дардани – Етнонім “дандарії” - Дандака й Київ - Фатеї - Мова меотів -Резюме


Розділ 11. Народи Циркумпонтійської зони і Давня Україна. Вступ - Греки - Грецька “колонізація” - Греки й “варвари” - Карійці - Мілетяни - Фрігійці - Лікійці - Фракійці - Ілірійці - Кельти - Резюме


Розділ 12. Боспорська держава. Вступ - Боспорські написи - Проблема походження Спартокідів - Спартокіди і Спарта - Сіндика в складі Боспорської держави - Меоти в складі Боспорської держави - Оповідь Поліена про царицю Тірґатао - Мітрідатові війни - Династія Рескупоридів - Боспорська ономастика - Пантикапей - Резюме


Розділ 13. Народи Сарматії. Вступ - Сарматські народи. Дві Сарматії - Найдавніші свідчення про сарматів - Походження сарматів - Алани - Алани в політичних подіях - Роксалани - Язиги - Сіраки й аорси - Бастарни і певкіни – Костобоки – Карпи і даки - Мова сарматів - Сарматське суспільство - Резюме


Розділ 14. Готи. Вступ - Готи й скіфи - Готи чи гети? - Розділення готів - Найдавніші події гетської історії - Германаріх - Везеготи й Римська імперія - Аларіх - Одоакр - Готи в Західній Європі - Вандали - Остроготи - Готи й слов’яни - Готська ономастика - Культура готів - Резюме


Розділ 15. Гунни та болгари. Вступ - Історична традиція про походження гуннів - Гунни та болгари - Гунни, болгари й слов’яни - Гунни, болгари та Русь - Гуннські народи - Гунни-савіри й літописні сівери - Гунни-ефталіти й угри - Події політичної історії. Війна з готами - Аттіла - Гуннська держава після Аттіли - Резюме


Розділ 16. Слов'яни. Вступ - Проблема слов’янської прабатьківщини - Історичні джерела про походження слов’ян - Венети - Анти - Походження антів - Антська антропонімія - Слов’янські етноніми - Найдавніша історія слов’ян за “Велесовою книгою” - Слов’яни й імперія - Культура і звичаї слов’ян - Резюме


Розділ 17. Туранці і тюрки. Вступ - Іран і Туран - Саки - Парфяни - Соґдійці - Бактрійці - Хорезмійці - Тюрки (тюркюти) - Критика концепції походження тюрків - Тюрки, скіфи і туранці - Тюркські мови - Авари - Резюме


Розділ 18. Хозари. Вступ - Походження хозарів - Хозари, слов’яни й Русь - Етнонім “хозари” - Хозари й Візантія - Хозарська археологія - Перещепинський скарб - Хозаро-руські війни - Хозарія та Арабський Халіфат - Культура хозарів - Вірування хозарів - Резюме


Розділ 19. Літописні племена. Вступ - Літопис про слов’янські племена - Поляни - Етнонім “поляни” - Радимичі. В’ятичі - Дуліби. Бужани. Волиняни - Древляни - Уличі й тиверці - Сівери - Кривичі - Білі хорвати й серби - Ільменські словени - “Велесова книга” про літописні племена - “Двійники” літописних племен - П’ять ведійських племен - Резюме


Розділ 20. Русь. Вступ - Аргументи норманістів - Методологічний аспект “проблеми Русі” - Скандинавське тлумачення назви “русь” - Південна версія походження Русі - Таври й Русь - Закликання варягів - Родовід Рюрика - Варяги-ободрити - Герульська легенда - “Сказання про Словена та Руса і місто Словенськ” - Закликання князів – лише легенда? - Арабські автори про русів - Малороси і Малоросія - Резюме


Розділ 21. Руська держава. Вступ - Заснування Києва - Походи Русі на Сурож і Амастриду - Аскольд і Дір - Походи Русі на Візантію - Прийняття християнства - Віщий Олег - Похід на Константинополь - А чи був Віщий Олег? - Ігор - Ольга - Святослав - Святослав і Аттіла - Володимир - Язичницька реформа Володимира - Хрещення Володимира - Ярослав і Ярославичі - Резюме


Розділ 22. Народи "Дикого поля". Вступ - Чорні клобуки. Берендеї. Торки - Печеніги - Мова печенігів - Половці - Походження половців - Мова половців - Народи “Дикого поля” і Русь - Половці і сівери - Русько-половецькі шлюби - Культура народів “Дикого поля” - Резюме


Розділ 23. Монголо-татари. Вступ - Монголо-татарське завоювання - Монголи чи татари? - Зовнішність монголо-татар - Походження монголо-татар - Золота Орда - Монгольська ономастика - Суперечливі аспекти “монгольської проблеми” - Монголо-татарське ярмо - Новітня наука про “монгольську проблему” - Куликовська битва - Резюме


Розділ 24. Етнічна історія українських земель у ХІІІ-ХVІІ ст. Вступ - Володимиро-Суздальське й Рязанське князівства - Галицько-Волинське князівство - Балти - Галінди-голядь - Пруси-боруси - Самби - Ятвяги - Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтське - Хозарська імперія. Князівство Феодоро (Манґуп) - Кримське ханство. Гіреї - Резюме


Розділ 25. Козаки. Вступ - Історична традиція про походження козаків - Козацький табір - Термін “козак” - Українські козаки й індійські раджпути - Українські козаки й пенджабські сікхи - Козак Мамай - Тлумачення деяких козацьких термінів - Козацька антропоніміка - Іноземці про козаків - Резюме


Розділ 26. Світогляд та вірування населення Давньої України. Вступ - Головний міф “Ріґведи” й український фольклор - Сварґа, веди, триведи і шастри - Чотиристановий суспільний поділ - Скіфський пантеон - Пантеон Володимира - Табіті-Гестія-Веста-Тапаті - Папай-Зевс-патер-Дьяус-пітар-Юпітер - Апі-Дану-Дана - Гойтосир-Аполлон-Крішна-Гопала-Іван Купала - Тагимасад-Посейдон-Варуна-Ахурамазда-Дажбог - Аргімпаса-Артеміда-Партенос-Діва-Махеші-Мокоша - Арес-Вараз-Марс-Індра-Перун - Род-Рудра, Велес-Вріш - Ладо й Лада, Вішну й Лакшмі, Кама й Лель - Божества-персонажі “Велесової книги” - Шанування природи - Храми давніх слов’ян - Християнство - Писемність - Тризуб. Символіка українського герба - Символіка українського прапора - Імена-композити - Атрибути влади - Резюме


Розділ 27. Україна під знаком Тельця. Вступ - Бик в уявленнях народів світу - Бик в уявленнях українців - “Бичача” ономастика - “Бичача” семантика - П’ять племен “Велесової книги” - Україна й українці - Резюме


Розділ 28. Українська індоаріка. Етимологічний словничок найважливіших давньоукраїнських та дотичних до них етнонімів, назв та імен у тлумаченні сходознавця-індолога Степана Наливайка


Розділ 29. Нова схема давньоукраїнської етнічної історії.


Розділ 30. Післяслово.


Придбати книжку

Как спасти шаровары от «шароварщины»?

  • 08.02.09, 19:48
"Историю народа следует читать в книге народного творчества — только его невозможно фальсифицировать или опустошить», — советуют специалисты. Тысячи археологических находок, множество сундуков с вышитыми сорочками, рушниками уже давно должны стать неисчерпаемым источником формирования украинской нации и новых идей. Но почему-то так часто приходится слышать обвинение украинцев не в излишней пропаганде традиционной культуры, в которой закодирована история, традиции, помогающие украинцу идентифицировать себя как украинца, а в «шароварщине», причем без понимания смысла этого слова. Ведь слова «шаровары» и «шароварщина» многие и поныне определяют для себя как производные друг от друга. Однако, по мнению Юлии Олийнык, директора издательства «Темпора», которое специализируется на издании мемуарно-архивной и исторической литературы, понятие «шароварщина» появилось, с одной стороны, от очень узкого восприятия украинской культуры, а с другой — от специфического искажения только одного ее сегмента — шаровар, как элемента одежды, который потом умышленно-неумышленно, сознательно- бессознательно «наслоился» на украинскую культуру в целом. И в результате — на первое место выводится карикатурный и несколько водевильный сегмент — шаровары как главный и единственный, отбрасывая другие составные украинской культуры. «Хотя, — прибавляет арт-директор художественного агентства Арт-Велес Тарас Грымалюк, — существует мнение, что источник «шароварщины» — фамилия известного режиссера, бывшего художественного руководителя Всеукраинского государственного центра фестивалей и концертных программ Бориса Шарварка, который культивировал в Украине тип псевдофольклорной культуры, которая и вошла в историю под названием «шароварщина».

Сегодня есть немало археологических и летописных свидетельств о шароварах как свойственной русам в Х веке одежде. В то же время они опровергают теорию о заимствовании украинцами шаровар у татар или турок. Бытует мнение, что этот элемент одежды скорее всего был позаимствован у сарматов или скифов, о чем свидетельствует множество изображений последних, одетых в просторные шаровары. Очевидно, одежда, которая стала национальной для украинцев, была популярна на территории Украины задолго до возникновения Запорожской Сечи.

Однако, по свидетельствам народного мастера Украины и исследовательницы украинского узора Тамары Трацевич, в современную украинскую культуру шаровары попали все же от нереестрового (свободного) казака, в частности, запорожского, поскольку скрыть историю Запорожской Сечи было не так легко, как историю других, многочисленных в то время на юге Украины сечей. Шаровары — это элемент военной формы (мундира) самоорганизованных конных казаков (пограничников). Покрой этих штанов должен быть таким, чтобы всадник в случае опасности мог мгновенно прыгнуть с земли на круп лошади, фактически выполняя «шпагат». Поэтому шаровары шились или из одного куска ткани, когда около двух с половиной метров ткани сшивались в трубу, оставляя посредине отверстие для ног, куда просовывалась веревка, которая затягивалась на пояснице; или же две широкие трубы соединялись посредством «мотни» — квадратной вставки, которая также давала возможность расставлять ноги почти в «шпагат». Свободными штаны носились повседневно, а в работе опоясывались веревкой под и над коленом (что наблюдается и у турецких всадников). Веревка, которая удерживала штаны на талии, дополнительно прикрывалась многометровым поясом, который, опоясывая талию, одновременно часто и служил кошельком, и, что главное, способствовал выполнению физических упражнений.

По мнению Тараса Грымалюка, понятие «шароварщина» возникло вследствие целеустремленной и хорошо финансируемой имперской политики времен Советского Союза, корни которой восходят еще к Российской империи. «Да, — подтверждает Трацевич, — как во времена Российской империи, так и во времена СССР проводилась политика создания геополитической нации путем минимизации ощущения этнокультурного отличия у субъектов мегаблока. Ради этого не только культивировался единый язык межнационального общения — русский, но и создавались условия, при которых национальные культуры должны были ощущать себя экзотическим прошлым». Такая глубоко продуманная политика имела очень серьезные последствия: высмеивалась, унижалась и лишалась настоящей сущности культура покоренных народов, которые входили в метрополию. «Например, «псевдофольклорные» коллективы, начиная от сельского клуба и заканчивая коллективами, которые финансировались государством, пропагандировали эстетику поверхностную и смехотворную. Образ казака в шароварах и с приклеенными усами становился кукольным, театрализованным и бутафорским. У него всегда был глуповатый вид и неловкие движения. Настоящие народные песни со сложным, глубоким содержанием заменялись соответствующим репертуаром: о куме, варениках и тому подобное», — говорит Грымалюк. По словам Трацевич, именно с обретением Украиной независимости искусственно активизируется образ вечно хмельного казака- пьяницы, у которого были широчайшие шаровары и кушак якобы для того, чтобы прятать там бутылки самогона, закупоренные кукурузным кочаном. «На самом же деле, — объясняет Трацевич, — казак имел право употреблять спиртное только во время отпуска, который был не чаще одного раза в год, и даже во время командировки «сухой закон» не нарушался».

Наконец шароварщина распространяется не только на традиционную этническую культуру, когда ее пытались заменить псевдофольклором, но и на другие виды искусства — кино, литературу, театр, украинскую эстраду. И поскольку аутентичная музыкальная манера была уничтожена, надежда оставалась на другую плоскость — музыкальное образование нового поколения. Однако, по словам Грымалюка, музыкальные училища и вузы до сих пор не избавились от имперского формата. «Так и звучат в их стенах навязанные балалайки и баяны вместо традиционных инструментов, — говорит Грымалюк. — Но ужаснее всего то, что на этих балалайках и баянах играют репертуар, совсем им не присущий».

Однако в Украине все же есть немало людей, которые не понимают, зачем реабилитировать шаровары, так как считают, что это всегда было качественно, классно и современно. Например, известны группы, которые своим творчеством пропагандируют украинское, снимают современные клипы на современную музыку, миксируя их со старинными, собранными по селам, мотивами. Известная своими этническими коллекциями дизайнер Лилия Пустовит из года в год талантливо сочетает в своих костюмах элементы украинской этники. И у нее каждая коллекция выглядит по-новому, по-настоящему и по-украински. В одной из своих коллекций Пустовит даже выпустила черные брюки, стилизованные под шаровары, и одела в них женщин. Поэтому сегодня, по мнению Пустовит, реабилитации этнического ничто не угрожает. «Например, депутат Андрей Шкиль, — объясняет Пустовит, — всегда под костюм одевает вышитую сорочку. Для кого-то это, возможно, шароварщина. А для меня это сознательное уважение человеком своих корней: он одевает и будет одевать ее принципиально каждый день». Также, согласно подсчетам Международной федерации боевого гопака, сегодня около восьми тысяч человек в Украине занимаются боевым гопаком, и для них шаровары — удобный и красивый вид одежды. По наблюдениям президента федерации Владимира Пилата, на Западе страны молодежь вообще очень положительно воспринимает шаровары как вид украинской национальной одежды.

Поэтому сегодня для того, чтобы признали другие, в первую очередь надо гордиться самому. Например, по словам Владимира Пилата, у нас существуют 35 типов национальных костюмов. «И если наши деятели культуры возродят различные типы украинских шаровар, которые были в Украине, — говорит Пилат, — то и шаровары реабилитируются». Конечно, простому человеку, который вырос «на магнитофонах и телевизорах», сложно отличить «шароварщину» от искусства. Как говорит Тарас Грымалюк, наше ухо привыкло к другим настроениям, мы не понимаем ритмы или полутона тех народных песен, которые, скажем, поют бабушки с Полтавщины, а им искусство народного пения передавалось из поколения в поколение. По- видимому, стоит просто понимать, что разрушение и поверхностная трактовка структуры фольклора, традиций, истории, культуры, языка как раз и приводят к шароварщине. По мнению Юлии Олийнык, этот вопрос должен волновать филологов, литературоведов, историков и украинскую интеллигенцию. Потому что именно из-за несерьезного отношения к состоянию украинской мысли и возникают подобные пузыри на воде.

КОММЕНТАРИИ

Петр ГОНЧАР , директор Украинского центра народной культуры «Музей Ивана Гончара»:

— Когда у нас на национальное говорят «шароварщина», то аналогично хочется спросить, почему японцы на национальные элементы одежды или обычаи не говорят «кимоновщина». Мне кажется, нам сегодня нужно вообще реабилитировать отношение к национальному. Конечно, это отношение может быть разным, но оно не должно быть негативным. А «шароварщина» — это всего только сегодняшний образ несовершенного видения украинской культуры.

Мирослав ВАНТУХ , художественный руководитель Национального заслуженного академического ансамбля танца Украины им. П. Вирского:

— Понятие «шароварщина», как по мне, появилось у нас за годы независимости Украины. Тогда, когда политики с трибуны начали говорить о «шароварщине» в контексте того, что в мир нам нужно входить в «бабочках», а не в шароварах. Никто и не против того, чтобы ходили в «бабочках». Но пока они идут в «бабочках», шаровары там уже давно есть. И шароварам аплодировал и аплодирует мир. Например, нашему коллективу и нашим шароварам аплодировали более 55 стран мира. Некоторые из них по 15—20 раз. Считаю, что слово «шароварщина» могут употреблять только враги национальной культуры. Почему мы должны стыдиться своей истории? Если мы не будем уважать свою историю, то кто это будет делать? Я был на высочайших правительственных приемах в Японии, Китае, на которые женщины обязательно одевали кимоно. И никто не стыдится. В Японии девушки даже замуж выходят в своем национальном наряде. И нам свою культуру, историю, государство нужно любить. Обычно «шароварщиной» обзывают искусство низкого сорта. Но искусство в «бабочках», искусство академическое, даже если оно не на высоком уровне, никто не называет шароварщиной. Поэтому в первую очередь нужно воспитывать наше поколение. Кто сегодня знает хотя бы два десятка украинских песен? Мало кто. А их нужно знать. В Японии школьник, который не знает как минимум триста национальных песен, не допускается к экзаменам. Он должен это знать. Я не говорю, что мы должны ценить только национальное — и все. Мы же не живем в вакууме. Поэтому, конечно, взаимообогащение культур должно быть. Но мир должен знать, что представляет собой настоящая Украина. Нас, например, узнали, несмотря на то, что мы танцуем в шароварах. А лучшего танца, чем гопак, в мире нет. И если это у нас называют шароварщиной, так почему же тогда так восторгается мир? Почему до 2008 года у нашего ансамбля уже подписаны контракты? В этом году мы уже четыре раза были на гастролях в Египте. В мае летим в Мексику, осенью в Испанию и Португалию и так далее. Потому что это интересно! И национальное искусство должно развиваться. Остановить это никто не может. Бесспорно, нужно и что-то новое делать, и смотреть, что делают в мире. Но никогда не забывать своего. А еще — не делать халтуры. Потому что когда, например, подняли железный занавес, все поехали за границу. И все стали называть себя профессиональными национальными коллективами. Вот тогда, наверное, такое наполнение низкопробным репертуаром и дало негативное отражение. Поэтому, чтобы вычеркнуть из употребления шароварщину, нужно очень высоко нести уровень национальной культуры.

Сергей ФОМЕНКО , лидер группы «Мандри»:

— Как по мне, «шароварщина» это — эксплуатация советской пропагандой образа украинца как дурака в шароварах с водкой. И проблема заключается в том, что до сих пор половина Украины мыслит советскими стереотипами. Чтобы у людей изменилось мировоззрение, во-первых, должно смениться несколько поколений. Во-вторых, должна работать пропаганда (в положительном смысле этого слова) украинской национальной идеи, которая на сегодня работает очень слабо. Практически единственным могущественным толчком была оранжевая революция, когда народ чувствовал себя украинцами. Однако на этом все и закончилось. Опять все остались при своих ролях, и подобные клише особенно никто и не развенчивает. Над этим еще нужно очень много работать. В первую очередь, средствам массовой информации и государству.

Юрий МАКАРОВ , тележурналист («Студия «1+1»):

— Мне кажется, проблема прежде всего заключается в том, что среди украинцев, которые осознают себя украинцами, есть (собственно, как и везде) два типа культуры. Один — модерный, интегрированный во внешний мир, которому присущи книги, скажем, Умберто Эко, Достоевского, — то есть все то, чем живет остальной мир. И есть другая категория, которая вследствие определенного образования, традиций, консерватизма отстранена от этого мира. Эта патриархальная часть Украины, по моим наблюдениям, относится ко всему, что выходит за рамки ее понимания Украины и мира, довольно агрессивно и враждебно. Я понимаю, что вторжение всех современных реалий разрушает их мир. Такая реакция, может, даже и понятна. Но она вредит развитию украинской культуры и привлечению к ней несознательных украинцев. Я с этим столкнулся, когда мы делали наш фильм о Шевченко, пытаясь показать, что для своего времени Шевченко был авангардной фигурой. Что я услышал и прочитал! Люди, которым не дороги украинские чувства, которые не ценят украинские песни, цеплялись даже за какие-то отдельные слова. Я понимаю, что в лице этих людей сконцентрирован довольно мощный культурный тип украинцев. Возможно, в свое время он был оправдан тем, что было сопротивление русификации в сознании украинцев. Но те времена уже давно позади, а это сознание продолжает существовать. Когда человек не знает, что поставить на престол, он пытается поставить то, что он понимает. Однако стоит сказать, что уже есть значительная часть современных украинцев, которые учатся в украинских вузах на украинском языке, имеют доступ к интернету, слушают современную украинскую музыку — ВВ, «Океан Ельзи», «Плач Єремії» и тому подобное. Это доказывает, что потенциал украинской культуры молодого поколения чрезвычайно сильный, хотя еще и не осознанный до конца. Однако стоит указать на последний рецидив — рекламные растяжки по Киеву «Любіть Україну!» Выглядят они довольно пародийно. Ведь есть достаточно известное стихотворение Александра Ирванца «Любіте Оклахому!». И это значит, что люди не в контексте современной украинской литературы. Потому что все читающие этот стишок знают. Это примитивно. Непонятно, кого нужно убеждать любить Украину. И готов ли я воспринять лозунг от абсолютно неизвестных мне людей, примириться с тем, что какие-то люди будут меня учить, как любить Украину! Мне кажется, что этот лозунг и является современной реинкарнацией «шароварщины».

Бойові традиції

  • 01.02.09, 15:37
Унікальний досвід боротьби Української Повстанської Армії вивчають у багатьох військових академіях світу. Адже ця армія протягом півтора десятка років успішно протистояла двом наймогучішим і найкривавішим режимам світу – гітлерівському і сталінському. Німці, які за кілька тижнів захопили всю Європу, за три місяці загнали в десятки разів більшу Червону Армію аж під Москву, боялися навіть потикатися в ті українські села, де була УПА. Не могли дати собі раду з УПА навіть елітні есесівські війська. Щоб мати уявлення з яким суперником доводилося воювати нашим воякам, наведемо деякі прийоми психофізичної підготовки майбутніх есесівців.
Один з них, так званий «тіркамф» - боротьба проти собак. К величезній клітці голий до пояса, без зброї есесівець повинен був протягом двадцяти хвилин протистояти двом великим догам, яких направляли на нього. Потрібно було, в першу чергу, силою волі заставити собак відмовитися від агресії та підкоритися людині.
Потім надходила черга випробування танками. У зімкненій лаві – гусениця до гусениці танки на великій швидкості йшли в лобову атаку. Перед кожною мажиною знайходився майбктній есесівець, озброєний лише одною саперною лопатою. У нього було лише двадцять чотири секунди, щоб викопати окоп і сховатися від танка.
В унтер-офіцерських школах СС практикувалося таке страшне випробування: засукавши рукави і озброївшись скальпелем, кандидат хапав рукою живу кішку за шию. Лезом він повинен був вилучити очі бідної тварини, не пошкодивши їх. Кожному кандидату давали по три кішки. До речі, багато таких і подібних методик німці отримали з дружньої для них японії, яка охоче ділилася зі своїми союзниками таємницями бойової підготовки своїх знаменитих воїнів-самураїв та розвідників ніндзя.
Не поступалися жорстокістю есесівцям і рідянські енкаведисти, які в рамках співпраці між СРСР і фашистською Німеччиною отримували від своїх колег з гестапо і СС їх бойові методики. У тренувальному процесі чекісти також практивували бої із собаками, так званими «гладіаторами» зі зброєю, або без неї, виживання в екстремальних умовах, коли, наприклад, кандидатів скидали на парашуті в глухій тайзі за тисячі кілометрів до найближчого осередку цивілізації, екіпірувавши його лише однією банкою консервів та фінським ножем. А щодо школи садизму, то енкаведисти проходили її на живих людях: досить згадати, які страшні картини побачили українці, у залишених комуністами на початку війни тюомах: тисячі трупів чоловіків, жінок та дітей, в котрих були виколоті очі, розпороті та набиті піском животи, відрізані ноги, статеві органи, видерте волосся. Ось з якими професійними садистами і вбивцями, озброєними найсучаснішою на ті часи технікою, УПА, не маючи танків чи літаків, фабрик чи заводів, вела героїчну боротьбу цілих 15 років. Щоб усвідомити велич цієї боротьби візьмемо для порівняння такі дані: у Польщі армія карйова та він припинили опір комуністам до 1947 року, в Югославії четники склали зброю 1946 року, «Зелені брати» в Прибалтиці були зломлені у 1947-1948 рр., останні бої УПА зафіксовано у 1955-1956 рр. Лише високий бойовий дух у поєднанні з тисячолітніми традиціями відточеної бойової майстерності народу зумовили можливість такої боротьби.

Каляндрук Т.