Віталій Портников розумний і фаховий журналіст, але я не зовсім згодний із думкою, що лише суцільно україномовна Україна з єдиною мовно-етнічною ідентичністю вистоїть у боротьбі з Росією за своє існування.

Звичайно ж, у такому разі все було б набагато простіше. Але це фактично неможливо в найближчому майбутньому. Занадто багато російськомовних, і їхня культура в цілому не гірша за україномовну.

Насильницька українізація за методичками Ірини Фаріон дасть скоріше зворотний ефект. Якщо далі закручувати гайки й заганяти російськомовну культуру України у підвал, російськомовні все більше слухатимуть російських (із РФ) співаків, читатимуть російських письменників (бо наших російськомовних не буде) і дійсно вростатимуть у "русскій миръ", керований із Кремля. Вже 2020 року почнуться проблеми через закони, що було прийнято наприкінці президентства Петра Порошенка на хвилі його гасел "Армія, Мова, Віра". Це насамперед Закон України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", Стаття 7 Закону України "Про освіту". Наприклад, у освіті залишаться певні пільги всім (!) офіційним мовам ЄС, але не російській. (Побічні ефекти торкнуться не лише російськомовних громадян України, а й абсолютно інших сфер, про які ніхто не думав.) Очевидно, з часом та набранням сили нових пунктів цих законів з'являться протести, які підігріватимуться з Росії. У найгіршому випадку ми можемо дійти до "мовного антимайдану" та громадянської війни.

Досягти чогось позитивного може лише повільна й лагідна — по суті добровільна при м'якому втручанні держави — українізація, на що в оптимістичному випадку може піти років 50-100.

Тому залишається змиритися з російськомовністю значної частини нашого населення (на даний момент) і вмонтовувати цю частину насамперед у політичну, а не мовно-етнічну, націю. Це робиться набагато швидше і вже частково відбулося починаючи з 1991 року. Як показали недавні події, російськомовний — не обов'язково проросійський. Ці люди роками дивляться українське ТБ, вболівають (і грають) за нашу футбольну збірну, обросли людськими та діловими зв'язками з іншими жителями України. Вони вивчили українську і звикли до того, що вона їм уже не чужа. Якби дали кримчанам пожити під владою незалежної України ще років 20, вони б так масово (принаймні відсотків 30) не підтримували російських окупантів.

Краще не боротися з російською мовою, а очолити процес.  Можна дати більше свободи (порівняно з законами Порошенка) і сформувати тут свій російськомовний культурний центр (я не про установу, а про середовище), який замкне на собі значну частину культурних потреб місцевих російськомовних людей. Починаючи з Олі Полякової й закінчуючи більш елітним інтелектуальним продуктом. Цей центр у нас буде не ґетто (анклав, ексклав), а частиною спільного українського культурного центру. Можна навіть кодифікувати свій варіант російської мови, де буде писатися "в Украине". Поступово накопичаться певні розбіжності нашої російської мови з їхньою. Потрібно дати російській мові певні демонстративно формалізовані права типу "особливої" (менші за офіційну чи державну): регіональної чи обов'язкової для вивчення у школах (хоча б у мінімальному об'ємі). У такій формі можна досягти згоди.

Паралельно потрібно ретельно виписати й далі виконувати (в т. ч. фінансово) та вдосконалювати стратегію просування української мови — лагідної, не нав'язливої українізації. І, можливо, років через 50 україномовних буде не 50–60 %, як зараз, а 80 %. Але при цьому ми збережемо підконтрольні уряду території, суспільство житиме у злагоді, а Україна ставатиме сильнішою й комфортнішою для життя.