В Галичині, яка вважається оплотом антиросійської української національної думки і досі саме так сприймається в Україні та в Росії, також доволі довго існувало русофільство – як це не парадоксально звучить. Підтверджене історичними документами існування сильного русофільського руху в Галичині за моїми спостереженнями успішно вилучене з колективної свідомості галичан. Інакше неможливо пояснити, чому рідко хто з пересічних львів’ян знає, яке значення мав для українсько-галицької спільноти Народний Дім (до 1920 р. керований русофілами), який сьогодні виконує функцію офіцерського казино – в той час, коли практично кожен знає про історичні заслуги “Просвіти”. Сьогодні майже забутий або відомий лише вузькому колові фахівців той факт, що галицькі русофіли майже до 80-х років XIX століття домінували у суспільстві в галузях політичної та інституційної влади, соціального престижу та фінансових структур, і що навіть безпосередньо перед Першою світовою війною добра третина українських виборців у Східній Галичині голосували за русофільські партії.

Що зумовило цю прогалину в пам’яті ? На таке запитання відповісти доволі просто. Українсько-галицька історія – це насамперед історія успіху народовців, тобто переможних популістських українофілів. Москвофіли (їх майже ніколи не називають русофілами), суперники народовців, вважаються “п’ятою колоною” Москви у стінах таємної української столиці Львова. Росія інспірувала та фінансувала свою “п’яту колону” “рублями”, і тому вони були штучним утворенням. Прочитання того самого фактажу сучасними російськими інтерпретаторами нагадує цю модель, лише з протилежним знаком: з їхньої перспективи існування русофільського руху саме в Галичині виглядає підтвердженням того, що концепція української національної ідеї була вигадана і підтримана австрійцями, німцями та поляками з метою розколу східнослов’янської єдности. Обидві ці точки зору спірні та мало допомагають в оцінці русофільських концепцій у процесі українського націєтворення у Галичині.

Русофільські програми та політика були у Східній Галичині українською консервативною відповіддю на політичне та економічне домінування польської шляхти. Вони були – окрім хіба що радикальних русофілів, які інституювалися лише на початку ХХ століття – не конче детерміновані максималістською метою – ідеєю переходу українців у великоруську націю, а поєднували політичний консерватизм, міцний зв’язок із церковними структурами, білоялістські концепції (згідно з якими українці мали вірно служити династіям в Австрії та Росії) з культурною спорідненістю із російським сусідом. Насамперед під враженням поразки русинських вимог 1848 року і наступних антирусинських акцій (проект латинізації кирилиці 1859, репресії проти руху за реформу ритуалу початку 1860 років) колись ворожі традиційні відгалуження русинського руху знову зійшлися: протопопулістськи налаштовані активісти русинського “відродження” об’єднувалися з консервативними церковними функціонерами; романтичне слов’янофільство та просвітницький активізм змішувався із клерикальним консерватизмом. Доволі довго русофільство було радше дифузним Русь-офільством, русинські провідники, виховані на системі цінностей австро-німецької та польської високої культури, розуміли його як проект, протилежний польській шляхетській культурі. “Еліти” та “культурна нація” є ключовими поняттями цієї концепції – соціальні інтереси галицьких селян спершу не мали першорядного значення. Моделлю для тогочасних русофілів була Slavia orthodoxa, культурна нація Русі, яка покликається на спільну спадщину Київського князівства. Вживане у ті часи означення Галичини як Галицької Русі ясно вказувало тодішнім діячам на цей величний зв’язок. Апеляція до славного минулого Галичини як компоненти Київської Русі містила в собі також консервативне покликання на історичну спадщину українських провідних прошарків (церква, князі, шляхта) – тут русофільські історики були піонерами, саме їхній досвід був пізніше використаний популістами, насамперед українською “державницькою школою”. Тут вперше був зроблений наголос на історичних зв’язках Галичини з реґіонами, які споконвіку знаходилися за “російським” кордоном. Проекційною поверхнею для “консервативних утопій” багатьох русинів (Анджей Валіцкі) стала ідеалізована Росія, яка на їхню думку не була вражена кризою модернізації, відчутною в Галичині від середини XIX сторіччя, ранньокапіталістичними деформаціями та соціальними конфліктами. Окрім цих ідеологічних точок зіткнення, були також цілком конкретні розпізнавальні знаки. Мовні та орфографічні дискусії між русофілами і популістами, які часто ставали об’єктом висміювання, насправді були глибоко знаковими дискурсами ідентичності, де русофіли виступали на захист традицій, а популісти – за порушення канонів. Етимологічний правопис русофілів містив інформацію про історію мови, підкреслював східнослов’янську спільність і перекидав місток до збереженої церковної літератури та культури бароко. Фонетичний правопис популістів полегшував учням навчання у школі, але при цьому обрубував зв’язки між українською та російською орфографіями, символічний сенс чого винахідники “фонетики” дуже добре усвідомлювали. Австрійська держава і польсько-галицька імператорська адміністрація благословили у 1890-х роках саме цей вибір, що стало важкою поразкою для русофілів, які таким чином втратили вплив на школу і наступні покоління.

Проте причини їхньої поразки знаходилися значно глибше – русофіли вагалися, чи треба розвивати усну мову українців як органічну мову літератури й науки. Замість цього вони спершу орієнтувалися на літературну мову освіченого прошарку, засновану на церковнослов’янських текстах, а відтак почали виступати за переймання російської як “уже готової” літературної мови для усіх східних слов’ян. Тут галицька дискусія уподібнилася до мовної суперечки, яку довго вели українці в Російській Імперії: звичайно, українські інтелектуали хотіли і надалі належати до вищого культурного світу, який висловлювався великоруською мовою, і не сумнівалися в тому, що для освіченого дискурсу знання цієї мови необхідне. Народна мова повинна була вживатися насамперед для освітніх цілей – її злет до повноцінної літературної мови відкладався на ближче або дальше майбутнє. Після завершення цієї дискусії галицькі русофіли проводили суперечливу мовну політику, хитаючись між синтетичною літературною мовою (“язичіє”) і русифікацією власних публікацій, що зрештою призвело до відходу насамперед селянської частини їхніх прихильників.

Намагаючись опанувати мовне середовище та школи, русофіли зазнали поразки. Незважаючи на це, своєю виборчою агітацією, просвітницькою роботою та організацією взаємодопомоги, яка почала працювати у 1870 роках, вони зробили важливий внесок у політизацію та масову мобілізацію українських селян. Засноване 1874 р. Іваном Наумовичем товариство народної освіти “Общество імени Михайла Качковського” та політична організація “Руська Рада”, яка діяла від 1870 року, відігравали тут центральну роль. Ще до того, як популісти заснували подібні об’єднання – “Просвіту” (заснована у 1868 р.) та Народну Раду – русофіли створили власні, що сприяло налагодженню комунікації між русинською елітою та селянами, а отже було важливою базою для національної мобілізації, розбудовували структуру, яка сягала провінції. Руська Рада доволі довго була єдиною русинською організацією, яка підтримувала перенесення політико-патріотичного дискурсу на село, при цьому “довіреними особами” для агітації на місці були переважно священики. Руська Рада також відігравала значну роль у боротьбі проти маніпуляцій на виборах і як русинське лобі у шкільній, мовній та церковній політиці. Як би там не було, вплив русофілів і пізніше залишався відчутним у специфічній галицько-українській мові та культурі: у літургійній драматургії політичних зборів, сакралізації національної постановки цілей через залучення елементів служби Божої, патетиці політичної мови, аґіографії заслужених активістів і національних зразків – усі ці засоби мобілізації вперше систематично застосували русофіли. Одного погляду на біографії та кар’єри активних русофілів вистачить, аби помітити як разюче вони схожі на своїх протагоністів з популістського табору (поступова втрата впливу кліру, перехід активістів до фахової праці). Багато знаних русофілів саме тому підтримували особисті контакти і по-діловому співпрацювали із популістським рухом. Такі висновки релятивують уявлення про “боротьбу за кожне село” під гаслом “За царя, чи за Шевченка?”, які доволі часто пізніше застосовували при написанні історії українського національного руху. З іншого боку, власне за рахунок цієї близькості популістам вдалося перейняти більшу частину русофільської аудиторії. Це трапилося після того, як тільки вони самі себе дискредитували не лише повзучою русифікацією своїх публікацій, але й серйозними недоглядами при організації виборчих кампаній та структур кооперативів. Той, хто, як і русинський селянин, сприймав обидві сторони “нашими”, зрештою голосував за ґарантовану популістами вищу фаховість. Окрім іншого, це ще й зменшувало ризик державних репресій.

Їх здебільшого виправдовували тим, що рух русофілів інспірували та підтримували російські органи влади. Проте насправді ця допомога була доволі скромною: вона обмежувалася підтримкою низки русофільських видань і активістів, котрі потрапили в біду. Всупереч заяві про виділення “субсидій” в антиукраїнському Емському указі (1876), кошти були надані лише у 1880 роках. Але навіть ця підтримка була негайно призупинена, коли цього почали вимагати державні інтереси (політика економії, турбота про стосунки із Австрією). Селян-русофілів, еміґрантів з Галичини, у 90-х роках за погодженням з австрійською владою затримували на кордоні і відсилали назад, бо на їхній омріяній “історичній батьківщині” українців греко-католиків з Галичини усе ж розцінювали як фактор неспокою. Майже до початку світової війни, за невеликими винятками, не існувало офіційної політики Росії щодо національних проблем у Галичині.

Навіть начебто керована з Росії “аґітація” серед галицьких селян, яка напередодні війни викликала паніку в австрійських службовців, мала не стільки російське, скільки галицьке коріння. Русофільські агітатори ніколи не вели в селянському середовищі дискусій про питання мови та літератури, ця тема призначалася для еліти. Однак щонайпізніше від середини 60-х років у Галичині зростає невдоволення селян своїм становищем, поєднане із позитивним ставленням до Росії – що не в останню чергу було зумовлено антипольською політикою Російської імперії після поразки повстання 1863 р. У прикордонних з Росією районах соціальний протест проявився в чутках про “краще життя” українських селян у сусідній Росії та туманних надіях на російське вторгнення, яке б мало усунути “поляків та євреїв” з їхніх позицій. Реакція державних установ на подібні випадки була жорсткою, і вже у другій половині 60-х років призвела до хвилі арештів, судових процесів та шпигування за русофілами.

Незадовго до початку світової війни “російські ексцеси”, як писали в судових актах, тобто заворушення або спроби перейти на православ’я мали, як правило, ідентичні причини і перебіг, більше пов’язані із суспільними та світоглядними передумовами на місці, а менше – із російською пропагандою. Майже у всіх випадках сільські громади знаходилися у периферійних районах – вздовж російського кордону або в Карпатах вдовж угорського кордону, де провадили специфічний для прикордоння триб життя: сезонна міґрація на заробітки до Росії, паломництво, прикордонна контрабанда, еміґрація за океан; у лемківських карпатських селах на угорському кордоні також спостерігалася гірська традиційність та байдужість до української національної ідеї, яку відкидали як міську та новомодну. Тут невдоволення селян польським домінуванням, свавіллям державних установ, нелюбими українофільськими священиками або зависокими церковними требами, знайшло вираз у русофільському протесті, який зазвичай лише у пізній стадії скерували у потрібному напрямку міські агітатори з інтеліґенції або галичани, котрі здобули церковну освіту в Росії. Ці події в Галичині, яка озброювалася в очікуванні близької війни, призвели до всезагальної антирусофільської істерії, яку роздмухували українсько-національні політики. Коли вибухнула війна, почалося цькування справжніх і гаданих русофілів, а українці були затавровані державними органами влади як “політично ненадійна нація”. В перші дні війни були страчені без суду або просто вбиті на вулиці сотні людей, яких звинуватили у шпигунстві, тисячі русофілів (повторюю, справжніх і гаданих) були депортовані в концентраційні табори – до речі, ця сторінка історії австрійсько-українських стосунків майже не досліджена.

Які ж висновки можна зробити з цього історичного аналізу? Багато що свідчить про те, що русофільство не слід гамузом таврувати як зрадницьку ідеологію, а варто сприймати серйозно, як важливий чинник, можна сказати, – мимоволі – української дискусії про ідентичність. Насамперед, русофільству треба знайти місце в історії української ідеї та суспільства; у світлі сказаного вище воно виглядає впливовим напрямком українського консерватизму, галицькою противагою до локально патріотичного та вірнопідданицького консерватизму малоросів у підросійській Україні. Увага до консервативних шкіл в українській історіографії, яка спостерігається останнім часом, полегшує дискусію із русофільством як різновидом українського консерватизму. Це стало б важливим кроком до деполемізації дискусії про орієнтації русофільства. Інакше неможливо зрозуміти сьогоднішню заплутану ситуацію в Україні. Росія присутня в українській історії та сучасності, і сьогодні вона часто викликає роздратування та конфлікти. Сучасне українське русофільство також має консервативні риси, хоча воно орієнтоване на ідеалізоване совєцьке status quo ante. Хто з певних міркувань не поділяє таку позицію, той принаймні мав би ознайомитися з деякими фактами російсько-української історії: українсько-російське протистояння не генетичне, не притаманне суті українців та росіян. Еволюція українців до того, ким вони є сьогодні, ніколи не відбувалася по прямій лінії, як намагаються нам представити творці однозначних, одновимірних та безконфліктних “історій”. Русофільство було – і часом дуже успішно – одним з українських проектів і тому також є частиною української історії. Воно зазнало поразки і в Російській імперії, і в Галичині через надмірне втручання держави в українські справи – і через помилки самих русофілів.

Я – історик, і тому моя відповідь на проблему, сформульовану видавцями цього часопису, базується на історичних фактах та рефлексіях. Якщо ми намагаємося відповісти на запитання, що ж означають “проекти” Росія, Україна і Білорусь – то можна поставити зустрічне запитання: а чи існування сильних русофільських елементів у різних українських суспільствах і проектах суспільства минулого і сучасного не відсилає нас до змальованої тут ситуації. Ядром “проекту Україна”, який з нічим не сплутаєш, є його різноманіття і його непевне становище у сьогоднішньому “дикому полі” все ще несформованих інтересів між Сходом та Заходом. Українська історія ніколи не була лише історією українських патріотів, і проект української (політичної?) нації у разі успіху напевне не обмежуватиметься самими лише україномовними українцями. Для цього треба виконати дві основні передумови: по-перше, свідомо та без комплексу меншовартості переосмислити українську культуру, в якій уже не потрібно сприймати все неукраїнське як зраду України. По-друге – конструктивно обговорити проблематику культурної спадщини із північно-східним сусідом, витримуючи певну виваженість у ставленні до позиції русофілів, а водночас до антиукраїнської позиції. Хто візьметься за це завдання, того очікуватимуть небезпеки та випробування – натомість він одержить шанс, якого ніколи не буде у російського сусіда, спадкоємця гідної співчуття імперії.

Опубліковано у виданні Незалежний культурологічний часопис ’’Ї’. № 18/2000. Україна, Росія, Білорусь: три проекти. Переклала з німецької Софія Онуфрів

Вячеслав Липинський

 

Націоналізм, патріотизм і шовінізм

(з листа до Б.Шемета)

 

Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий – такий, що сприяє державному життю нації і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого – націоналізм польський, український. Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом.

Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава – Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить?

Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи польонофіл (оцій, як Ви його звете: Малорос і Русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи польонофілом – іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і польонофілів.

Шовініст робить все навпаки: він завжди во ім’я націоналізму порозуміється з чужинцем проти свого земляка. Приклад: галицькі москвофіли, які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких ’’поляків’’. Ткого роду націоналізм унеможливлює існування Української Держави, бо налякані союзом ’’українців’’ з чужинцями місцеві москвофіли і польонофіли завжди покличуть з далеко більшим успіхом чужинців проти ’’українців’’ і знищать державну незалежність України.

Далі, шовінізм український різниться від шовінізму польського і єврейського, які він наслідує, тим. що він не має таких глибоких культурних і економічних коренів, що дали би йому змогу стати сильним віросповідним і економічним рухом, як останні. Культурні коріння України в народі українським не глибші від коренів Руси, і коли почати грати на почуттях, на емоціях, на ’’національній вірі’’, то на Україні переможе завжди ’’Союзъ Русскаго Народа’’, а не ’’Союз Українського Народу’’. Шовінізм український, який є націоналізмом на моду лавочників (єврейське гасло ’’свій до свого’’) і на моду живучих від вівтарів ’’національної ідеї інтелігентів’’, доведе політичну ідею України до загибелі, бо ані дійсні бакалейщики, ані до чогось здатні інтелігенти на Україні шовінізмом українським не захопляться. У нас він завжди буде представлений типами Донцових і тому подібних озлоблених і егоцентричних осіб, закоханих у собі людей, які своєю безсилою злобою все творче, життєздатне на Україні від України відганятимуть.

Отже, будьте патріотом, а не шовіністом. Бути патріотом – це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного і політичного співжиття людей, що житимуть на Українській землі, а не мріяти про втоплення в Дніпрі більшості своїх же власних земляків. Бути патріотом – це значить шукати задоволення не в тім, ’’щоб бути українцем’’, а в тім, щоб було честю носити ім’я українця. Бути патріотом – це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони ’’не українці’’. Врешті, бути патріотом, це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державнотворчі прикмети: віру в Бога й послух його законам, тобто духовні вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану для своєї традиційної влади (монархізм), загалом кажучи, лицарськість – тобто політичні вартості. Натомість бути шовіністом – це значить прикривати свою духовну пустку (безрелігійність) і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар’єризм, здеклясованість – фанатичними вигуками про ’’неньку Україну’’, про ’’рідну мову’’, про ’’ми – українці!’’, про клятих ’’москалів і ляхів’’ і т.п. Борони Вас Боже від такого роду ’’націоналізму’’, який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України.

 

Лист В.Липинського до Богдана Шемета, писаний у Райхенау 12 грудня 1925 р. у відповідь на поставлене питання. Цитується за Малою енциклопедією етнодержавознавства, с. 745-746. Текст відсканований автором сайту http://ukrhistory.narod.ru

Розум орг уа - на мій погляд цей проект заслуговує на увагу... Зараз сиджу і з цікавістю читаю "Антисуржик" .

В ніч на шостий день сотворив Бог першу людину, і назвав він її Богданом.

Богдан огледів сотворенний світ, порівняв з садом Едемським і втік з раю бо був дуже свободолюбивим і не хотів жити в Едемському зоопарку. Для життя він обрав собі накрасивіше місце на землі - Карпатські гори і сказав "Моя хата скраю!".

Образився за це Господь і перетворив Богдана на неандертальця і сказав "Азм еси ти у края жити, то всея твоя нащадки зватимуться українцями! А я собі сотворю нову расу!". І сотворив він Адама.

 Нащадки Богдана розселились від Сяну до Дону. Вони першими приручили тварин - собак, корів та диких свиней. Вони винайшли колесо й зробили перший велосипед. Вони стали першими землеробами винайшовши плуг, борону та комбайн. І вже подумовували про утворення Січі.

На той момент Адама вже прогнали з раю і його нащадки жили в Гоморі та Содомі займаючись розпустою. Але прийшов льодовиковий період і військові походи довелось відкласти. Українці винайшли ткацтво та прялку. А коли стало зовсім холодно молодий українець Микола Прометей вкрав у древніх греків вогонь і приніс на Вкраїну давши людям тепло. За це давньогрецькі фашисти упіймали його та дуже катували.

Древні греки були частково нащадками Адама, котрі злягались з копитними тваринами й утворили різні гібриди - кентаврів, сатирів, мінотаврів та інших пегасів. Наразі вони вимерли - потопились через всесітній потоп, котрий розпочався після того як розтанули льодовики. Також втопились динозаври, бо Ной мав огиду до плазунів і не взяв їх на свою баржу.

Українці винайшли писемництво. Передусім щоб фіксувати для нащадків та інших народів свої пісні, та поезію, бо українська мова була найспвочішою. Досі людство кристувалось тільки ієрогліфами. Українці знайшли на Донбасі каміння що горить і котре плавиться, й назвали їх вугіллям та рудою. І незабаром винайшли ковальство збудувавши першу в світі кузню яку назвали Запоріжсталлю.

Досягнення в науці та техніці привертали все більшу увагу інших народів. До України потягнулись каравани купців. Евреї взагалі вирішили забити на розведення нильських крокодилів та виготовлення з них жіночих сумочок і податись всім табором ближче до культурного центру світу - України. Темної ночі вони втекли з Египту в бік України. Але через 40 років зупинились на півдорозі - помер Мойша-провдник, єдина людина що знала дорогу та українську мову.

В цей час в Україну приїхав Ченгізхан з Улан-Батора. Він навчив українців кататись верхи на конях, а вони йому подарували собаку, свиню та корову і пояснили як їх доглядати, щоб Ченгізхан більше не тинявся по Евразії морочачи всім голову й десь нарешті осів.

Ченгізхан повернувся в Азію. На близькому сході по дорозі додому в нього здохла свиня. Потім трохи далі втекла корова, по дорозі він зустрів корейських вчених-астрономів які повертались з Назарету. Вони спитали що це, вказавши на собаку. Батий був неписьменний, і наплутавши те що йому казали в Україні пояснив що собаку можна або доїти або їсти - в неї смачне сало. Корейці які голодували через свого вождя Кім Чен Іра купили того собаку для розплоду.

Корову зустріли індуси. Вона стояла посеред шосе перегородивши рух транспорту. Індуси попадали долілиць й стали поклонятись небаченій досі тварюці.

Свиня що здохла, під жарким сонцем Близького Сходу почала розкладатись й смердіти. Всі народи що там жили довго рвало через той сморід. Їх досі тошнить при виді свиней. Аборигени близького Сходу вирішили що то була свиня іудеїв, котрі приперлись з Египту і сказали щоб ті забирались геть. Так зявився антисемітизм.

Крим стає европейською здравницею. Тут відпочивали та творили такі видатні люди як Сократ, Арістотель, Діоген. Сюди припливали аргонавти та інші алканавти щоб покращити своє здоровя.

Найбільшим курортом було кримське місто Троя. Але в надцятому році древньогрецькі москалі від заздрощів зруйнували Трою і тоді троянські українці на чолі з отаманом Енеєм заснували Древній Рим де збудували колізей. Тем вони годували левів москалями й насолоджувались цим видовищем. Так завдяки українцям зявився цирк та театр.

В той же час в українських заробітчан Марічки та Йосифа в невеликому ізраїльському місті Віфлеємі народився син Іісус засновник християнської віри. Іісус проповідував любити всіх ближніх та неньку Україну. Його учні заснували Ватикан, Царгород, Нью-Йорк та багато інших міст світу.

Зокрема апостол Андрій мандруючи набережною Дніпра обираючи де б збудувати ДніпроГЕС зустрів чотирьох бурсаків, що повертались з бурси КІСІ додому. "Тут буде велике місто, з каштанами та стекляними теплицями в центрі міста" - вказав він на пагорби біля дорогожичської телевежі (Колись під час її будування Бог пемішав мови народів, доти все людство гоорило українською). І бурсаки Кий, Щек та Хорив заходились його будувати, а Либідь була за архітектора.

Так зявилось найбільше в ті часи місто - Київ. В ньому було повно церков, університетів та універмагів, місто стало духовним, освітнім та торговим центром.

В цей період на півночі дикі племена москалів зївши останнього мамонта вирішили що далі так жити не можна і треба загарбати Україну й поневолити свободолюбивих нащадків Першобогдана.

Вони в глухому лісі на болоті будують кілька шалашів та обносять його парканом. Паркан нарікають Деревяним Кремлем, а болото - Москвою.

В цей час Колумб відкриває Америку. Але відкривши її думає що потрапив до України тільки з іншого боку, бо мистецтво вишивки інків повністю співпадає з гуцульськими узорами. Народ інків та індійців був започаткований древніми гуцулами, які ще до Всесвітнього потопу, коли ще не було винайдено ГрінКард потрапили до Америки.

В цей же час у Львові зявляється перший друкарський станок створений Федоровичем. Україна навчила весь світ друкувати паперові гроші та книжки.

В Києві розквітає Могилянська Академія. В котрій винаходять порох, динаміт, пініцілін, безпечну бритву, та багато інших предметів необхідних у побуті.

В Запоріжжі зявляється Запорізька Січ - наймогутніше військове формування в історії людства. Тільки через тисячу років за зразком Січі на острові посеред Токомаку буде збудовано Пентагон. Але звитягу українських військових так нікому й не вдасться повторити.

В Україні розквітає культура та мистецтво. Твори Шевченка перекладають на всі мови світу. Завдяки Шекспіру котрий перекладав твори Шевченка, Лесі Українки та Франка англомовне населення планети дізнається про романтичну історію кохання української пари Романа та Юлі.

Тим часом лютим москалям не давав спокою добробут українців і вони починають все частіше й частіше шкодити Україні, забуваючи що Київ мати російських міст, а Україна виплекала для московії таких видатних людей як Ломоносов, Гоголь, Хрущов та Мазепа. Що саме в Києві вони навчились користуватись туалетом, носити брюки та краватки, та голити бороди. Москалі почали все частіше й частіше робити набіги на Україну, нищучи її. Українців вони або вбивали або гнали в полон де русифіковували та робили янучарами. Піком москальської навали стала середина 20-го століття, коли москалі разом з фашістами захопили Україну. Тільки титанічна боротьба українських опришків під проводом ОУН-УПА звільнила Україну та нші народи Европи спершу від коричневої чуми, а згодом в 90-хх роках і від москальської. Потомки Першобогдана зберегли його нестримну любов до Свободи та власної землі. Слава Україні! (С) pashyrey

Крымский «подарок Хрущева»: документальный анализ мифа

---

  Никита КАСЬЯНЕНКО, Симферополь

---

Сегодня, 19 февраля в Украине отмечается 50-летие передачи Крыма в состав Украины. Согласно Указу Президента Леонида Кучмы эта дата отмечается как торжественное событие. В связи с тем, что вокруг этого вопроса уже традиционно много инсинуаций, очень важно исследовать, как именно Крым был передан Украине. Корреспондент «Дня» встретился с крымским ученым, академиком Экологической академии наук, председателем Всекрымского общества ученых Петром ВОЛЬВАЧЕМ.

— В течение долгого времени вы глубоко исследовали проблему передачи Крыма Украине по местным источникам. По вашему мнению, что побудило верховные органы власти к такому шагу?

— Истоки решения о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР следует искать в трагическом для полуострова 1944 году. Тогдашний кризис экономики и сельскохозяйственного производства вызвала массовая депортация крымскотатарского народа, греков, армян, чехов, болгар и немцев. Общее количество вывезенных из Крыма людей достигало около 300 тысяч, взрослое мужское население воевало на фронтах и понесло значительные потери, таким образом полуостров практически обезлюдел. Официальная статистика свидетельствует, что за время войны население в Крыму уменьшилось вдвое и к маю 1944 года составляло 780 тысяч человек, а после депортации крымских татар здесь осталось около 500 тысяч. Если говорить образно, то всех послевоенных жителей Крыма можно было собрать на территориях современного Симферополя и Феодосии. В большинстве крымских сел уже летом не было кому собрать и мизерные урожаи. Если в 1940 году площадь посевов в Крыму составляла 987,4 тысячи гектаров, то в 1950 году она уменьшилась почти на 100 тысяч (881,9 тыс. га). До войны степной Крым специализировался на выращивании высококачественных сортов ценных пшениц. Площади озимой пшеницы в Крыму в 1940 году составляли 447,5 тыс. га, а в 1950 году уменьшились почти вдвое (257,5 тыс. га). Значительно сократились площади и технических культур. По сравнению с 1940 годом во всех категориях хозяйств площадь садов уменьшилась на 6 тысяч гектаров. На приусадебных участках фруктовые деревья вырубали из-за непомерных налогов, введенных «отцом Сталиным». В 1913 году средний урожай зерновых культур на крымской земле составлял 11,2 ц/га, в 1940-м — 10,7, а в 1950 году — 3,9 ц/га. В 1950 году по сравнению с 1940 годом Крым почти в 5 раз сократил продажу зерна, втрое — табака, вдвое — овощей.

Глубокий кризис переживала и социальная сфера области. Сегодня никто не поверит в то, что в Крыму еще в конце 1953 года было только 3 хлебных магазина, 18 — мясопродуктов, 8 — молочных, 2 — тканей, 9 — обуви, 5 — стройматериалов и 28 — книжных магазинов. Полностью прекратилась торговля овощами и картофелем в государственном секторе.

— Как на эту катастрофическую ситуацию реагировало тогдашнее руководство Крыма?

— Собрание партхозактива в Крыму в октябре 1953 года провели без серьезного анализа состояния сельскохозяйственной отрасли, без поисков и критики виновных, так сказать, по-домашнему. Главный докладчик — первый секретарь П. И. Титов, который и как специалист отвечал за эту отрасль, довольно лояльно покритиковал аппараты обкома и райкомов за недостаточное руководство сельским хозяйством. Критики в адрес первых лиц области не было.

Однако Первому секретарю ЦК КПСС Никите Хрущеву, который хорошо знал ситуацию в Крыму, такая самоуспокоенность крымского руководства весьма не понравилась. Поскольку официальная отчетность и многочисленные жалобы убеждали в противоположном. По-видимому, именно это и привело к его тайному появлению в Крыму глубокой осенью 1953 года. О нем нет ни одного упоминания в тогдашней крымской прессе. Только воспоминания Алексея Аджубея, зятя Хрущева, который сопровождал Первого секретаря в инспекторской поездке в Крым, свидетельствуют о реальности этого факта.

Крымская действительность 1953 года, изображенная им, просто поражает своей безнадежностью. По словам Аджубея, наиболее ошеломили, взволновали и возмутили Хрущева шумные толпы русских переселенцев, которые торпедировали машину Первого секретаря. Люди жаловались на нестерпимые условия жизни, плохое жилье, нехватку продовольствия, требовали помощи. «Зачем же вы ехали?» — спрашивал Хрущев. — И толпа закричала: «Нас обманули».

По свидетельству Алексея Аджубея, Хрущев в тот же день срочно выехал в Киев. По приезде, в Мариинском дворце он имел продолжительный разговор с руководством республики. Главной его темой стал крымский вопрос и неприятные впечатления от поездки. Пользуясь своим огромным авторитетом среди киевского руководства, Никита Сергеевич уговаривал украинцев помочь возрождению крымской земли. «Там южане нужны», — убеждал он.

— Итак, это было прежде всего экономическое решение — и не одного Хрущева? Кто еще участвовал в его разработке и принятии?

— Бесспорно, решение о передаче Крымской области из состава РСФСР в УССР было порождением «коллективного мнения» высшего руководства партии и правительства СССР. Без участия старой сталинской гвардии — Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганина — оно бы не состоялось.

Потому, что это никакой не «подарок пьяного Хрущева», как говорят сейчас российские шовинисты. Позиции Хрущева в партии и государстве в то время еще не были настолько сильны, чтобы самочинно решать судьбу такого стратегически важного региона, как Крым. А потому попытки некоторых российских политиков и местных крымских сепаратистов перевести ответственность на Никиту Хрущева с научной точки зрения не выдерживают критики и являются конъюнктурно-спекулятивными . Не существует ни одного документа, который бы подтверждал решающую роль Хрущева в крымском вопросе 1954 года, а тем более попытку сделать какую- то услугу Украине. Более того, в тогдашних документах по этому решению нет даже упоминания о 300-летии Переяславской рады, к которому якобы этот «подарок» был приурочен. Это была жесткая экономическая необходимость...

Ведь даже находясь в составе РСФСР, Крымская область оставалась в экономическом пространстве Украины. Топливно-энергетический комплекс, металлургия, машиностроение и легкая промышленность, железнодорожный транспорт Украины и Крыма фактически были едиными. Украина еще до 1954 года оказывала Крымской области большую помощь в возрождении городов, восстановлении заводов и фабрик, в решении проблем водоснабжения, строительства. Вот что писала «Крымская правда» 17 января 1954 года: «Не остаются в долгу и украинцы. Они деятельно помогают крымчанам строить прекрасные города и курорты, развивать промышленное производство. На стройки города-героя Севастополя, курортной Ялты непрерывным потоком идут с Украины мощные отечественные механизмы и оборудование. Столица Украины — Киев шлет сюда мощные механические погрузчики, автоматические дозаторные устройства для бетонных заводов; Харьков дает башенные и электромостовые краны, тракторы и т.д.».

Итак, на основе изучения имеющихся материалов приходим к выводу, что решение о передаче Крымской области Украине у высшего руководства СССР вызрело в конце 1953 — начале 1954 года. На протяжении этого периода велась напряженная подготовительная работа. Проводилась также интенсивная идеологическая работа по подготовке крымчан к изменениям. Именно в это время на страницах крымской прессы запестрела и украинская тематика. Публикации в «Крымской правде», печатном органе другой республики, убедительно свидетельствуют о начале подготовки общественного мнения.

После должного прохождения «крымского вопроса» по всем инстанциям в РСФСР и в УССР и тщательного обсуждения его на заседании Верховного Совета СССР Президиум Верховного Совета СССР 19 февраля 1954 года единогласно принял Указ «О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР».

— Но ведь 300-летие Переяславской рады в Крыму все же отмечали. Как это было?

— Конечно, тогдашние руководители хорошо понимали, что под передачу Крыма необходимо было подвести надежное идеологическое обоснование. Им стал довольно выгодный и понятный советским массам юбилей — 300-летие Переяславской рады, которую пропагандистская машина как царской, так и большевистской империи представляли как воссоединение Украины с Россией. Эту дату решили громко и широко отметить на государственном уровне. Передача Крымской области в состав Украины накануне грандиозного праздника «вечной дружбы двух братских народов» прекрасно вписывалась в хорошо подготовленный кремлевский сценарий. Дальнейшие события показали, что такого громкого пропагандистского шоу, устроенного в Крыму во второй половине мая 1954 года по поводу 300-летия воссоединения, по- видимому, не было ни в одной из украинских областей, даже в Переяславе.

16 мая 1954 года, согласно постановлению исполкома Крымского областного и Симферопольского городского Советов депутатов трудящихся, состоялась объединенная юбилейная сессия, посвященная 300-летию воссоединения Украины с Россией. Заседание проходило в областном театре им. Горького. 24 мая 1954 года «Крымская правда» писала: «Как большой радостный праздник встречают трудящиеся Крыма знаменательную дату — 300-летие воссоединения Украины с Россией». В областном театре на протяжении мая — июня с огромным успехом шла пьеса А. Корнейчука «Богдан Хмельницкий». 23 мая на центральной площади города состоялся многотысячный митинг. После этого грандиозное действо было перенесено на стадион «Пищевик». Не менее торжественно отмечали праздник и в других крымских городах и поселках, в том числе и в Севастополе. Нет сомнений, что такой размах и пышность, устроенные на полуострове, одновременно были и празднованием официальной передачи Крыма Украине.

— Известно, что в послевоенные годы для компенсации нехватки населения в Крыму на полуостров переселяли много семей из материковой части страны. Какой вклад они сделали в экономику тогдашней области?

— Вот что тогда писала областная газета «Крымская правда». «Глубокой осенью 1952 года в колхоз им. Калинина Зуйского района прибыли переселенцы. Их было 86 семей, все с Украины, с Черниговщины. Долгое время в колхозе не ладилось с животноводством. За два года в колхозе сдали в эксплуатацию свинарник и телятник, каждый на 100 голов, и коровник на 120 голов». К сожалению, такая идиллическая картина наблюдалась не на всех фермах и не в каждое крымское село в 1952 году переселяли сотни семей украинских крестьян. Этот процесс значительно оживится весной 1954 года и продолжится в 60—70-е годы.

За послевоенные годы с помощью Украины в Крыму построен Северо-Крымский оросительный канал. Днепровская вода добралась до Ялты и Севастополя. На полуострове построен химический промышленный комплекс, многие заводы и фабрики в Крыму ведут свою историю уже после 1954 года. Таким образом, то, каким сегодня стал Крым, — было обеспечено этим историческим актом 1954 года. Быстрый экономический подъем всех отраслей производства уже в первое десятилетие после передачи Крыма Украине — наиболее весомое доказательство решающего вклада украинского народа в послевоенное возрождение полуострова. Орденом «на груди планеты», по выражению Пабло Неруды, он стал уже в составе Украины.

№29, четверг, 19 февраля 2004

Побачив замітку Blognote, де він питається: "Добро повинне бути з кулаками. А щось крім кулаків?" і подумав, що досить багато людей не зовсім добре уявляють собі, що ж таке Добро і як воно виглядає. Отже - дозвольте вам представити детальний опис Добра:

Добро должно быть с кулаками
С хвостом и острыми рогами,
С копытами и бородой,
Колючей шерстию покрыто.
Дыша огнем, бия копытом,
Оно прийдет и за тобой.
Ты слышишь, вот оно шагает,
С клыков на землю яд стекает,
Хвост гневно хлещет по бокам,
Добро, зловеще завывая,
Рогами тучи задевая,
Все ближе подползает к нам...

Тебе читатель мой капризный,
Носитель духа гуманизма
Желаю я добра!
При встрече с Ним мой стих ты вспомнишь,
И вот тогда глухую полночь
Прорежет жуткий крик "На помощь!"
А дальше чавканье и хруст...
(c)

Ні, не ворог і тим більше не "а так...", а просто за кордоном. У вас ніколи не виникало питання зробити йому подарунок - оформити йому підписку на журнал чи газету? У мене от виникло. Звичайно найпростіше буде якось просто передати йому туди гроші  і нехай він сам там оформлює на пошті, але ж хіба це буде подарунок... Тому потрібно оформлювати якось звідси. Можливо ще комусь ця інформація стане в нагоді.
В Росії існує декілька підриємств, де можна оформити підписку через інетернет, але "інтернетність" там дуже умовна - замовити-то можна в інтернеті, але платити доведеться все одно в банку на території Росії.
Але вихід є і дуже простий - можна оформити підписку з доставкою закордон навіть прямо в Києві, на пошті за адресою вул. Ярославів Вал, 12 (зправа), до шостої вечора.

Українці в Іспанії:
- Кориду бачив?
- Бачив. Бугай кацапа затоптав.
- Які ж кацапи в Іспанії?
- А який недоумок, крім кацапа, попре на бугая з червоним прапором?

http://ukrlib.com
Особисто я раніше цього ресурсу не бачив.

(с) Роберт Бернс, переклад Володимира Чернишенка