Рекомендую всім сайт http://texty.org.ua/. Щоб не бути голослівним - нижче пропоную "пробник". :)

---

Україна 2.0 Ефективна колективна дія.

Хочу звернути вашу увагу на таке - у нас настільки великі проблеми, що вони плавно переходять у великі можливості. Наприклад, нам абсолютно не шкода діючої системи державного управління - вона застаріла, роздута, неефективна, а саме головне - люди що мають статус в цій системі, паразитують на суспільстві - використовують ресурси, які мають бути спільними. Насправді, її не можна реформувати, - її потрібно викинути.

Доповідь підготував: Анатолій Бондаренко

Ще в червні ми (адмінгрупа TEXTY.org.ua) все таки провели давно заплановану дискусію. На ній учасникам була запропонована наша точка зору на ситуацію в суспільстві, і як можна на неї вплинути. Нижче я пропоную конспект доповіді (реально багато букв). Нагадаю, що у мене в твітері також відбувалася скорочена трансляція

Нагадаю, сьогодні ми говоримо про наступне: 1. Де ми з вами знаходимося зараз, як члени українського суспільства - це точка А 2. Де нам хочеться бути, в ідеалі - це точка Б 3. Яким чином можна подолати такий шлях - і пройти від А до Б

Отже, пункт перший. Хочу звернути вашу увагу на таке - у нас настільки великі проблеми, що вони плавно переходять у великі можливості. Наприклад, нам абсолютно не шкода діючої системи державного управління - вона застаріла, роздута, неефективна, а саме головне - люди що мають статус в цій системі, паразитують на суспільстві - використовують ресурси, які мають бути спільними. Насправді, її не можна реформувати, - її потрібно викинути.

Викинути її прямо зараз ми не можемо - інакше це буде failed state - країна, що не вдалася. Для того щоб робити такі радикальні зміни, необхідно мати побудовану альтернативну систему, або хоча б її прототип.

Можливо, варто залишити все як є? На жаль, не вийде.

Симулякр демократичної держави, складений на початку 90-х років із комуністичного держапарату та згоди старих націонал-демократів на хоча-б-якусь-свою-державу близький до свого кінця.

Якщо нічого не робити, державний устрій трансформується в таку систему, де населення, що постійно зменшуєтся, буде використовуватися як ресурсна база для олігархічних підриємств та для відбору податків ще більш жорстокими методами в бюджет ніж зараз, і який буде розкрадатися ще більш цинічно ніж тепер.

До речі, небагато людей знають про чудове гасло часів війни за незалежність у США - не буде податків, якщо не буде наших представників у владі. Наших представників у владі немає - тому буде цілком справедливо, щоб сплату податків на себе повністю взяли олігархи - це їх люди кнопкодавлять у ВР.

Все таки залишити все як є - тупиковий варіант, і він рано чи пізно (скоріше рано) призведе до фейлед стейт та поглинання нас сусідами. У кращому випадку будемо мати демократію африканського зразка.

Емоційний настрій багатьох людей - тікати з цієї країни. Особливо з приходом до влади Януковича. Однак Янукович - з різних причин є могильщиком діючої системи, і його президенство також відкриває можливості, принаймні це сильний стимул для мобілізації тих, кому він сильно не подобається.

Держава, якій за Конституцією, народ делегує владу і дозволяє обмежувати свободи кожного окремого громадянина, повинна надавати "базові сервіси", які вона зараз не надає, або надає дуже погано. Наша держава паразитує на суспільстві, нічого не даючи взамін - і я лише трохи перебільшую. Це - там де ми знаходимся, точка А.

Однак дії антиеліти при владі - всього лише наслідок тих соціальних процесів, що відбуваються "знизу".

Точно так само, як для "шишок" перекривають вулиці столиці, так само нахабно лізуть поперед усіх водії позашляховиків, які "бикують" на дорогах столиці за "правом" власника великого авто. Більше того, точнісінько так само поводять себе люди, що в метро або в лікарні намагаються забігти поперед черги. Президент-зек - це діагноз не стільки для верхів, як для самого суспільства.

Ріка з хабарів, що тече в будь який міністерський кабінет, складається з ручаїв, створених нашими з вами внесками.

Антиеліта поводить себе егоїстично, і цікавиться лише поточним, негайним прибутком - не задумуючись ні про майбутнє, ні про свою відповідальність перед людьми.

Однак ця егоїстичність, намагання отримати моментальну вигоду, притаманно багатьом пересічним членам суспільства. Вверху - те ж саме, що внизу. З іншого боку, брак довіри між людьми заважає тому, щоб спільно вирішувати проблеми, які кожен окремий громадянин не здатний вирішити самостійно.

Базова причина того, що країна рухається в неправильному напрямку (80% населення вважає що в неправильному) - це ми самі.

Справді радикальні зміни можливі не на виборах, а на рівні моралі та суспільних норм поведінки.

Тоді що нам хочеться, де знаходиться точка Б? Мені особисто - хочеться країни, де в суспільстві існує достатній рівень довіри і сівпраці, для реалізації найбільш складних проектів. Країни, яка здатна відповісти на будь які майбутні виклики - безпекові, кліматичні, екологічні, харчові, технологічні. Мені хочеться країни з майбутнім. Зараз у нас його немає. (Звичайно, весь звичний демократичний набір також входить у мій віш-ліст)

Залишилося питання, як до цього прийти? Варто перевизначити проблему.

Ситуація коли обмежена група людей захоплює у своє використання якись спільний ресурс (наприклад, бюджет або державні механізми влади) називається "трагедією спільного".

Якщо дивитися з цього кута, тоді базова причина поточної ситуації в країні - нездатність груп людей ефективно керувати ресурсами, які знаходяться у спільному використанні. Починаючи від рівня багатоповерхового будинку, і закінчуючи рівнем держави. Саме у таких випадках виникають "трагедії спільного".

Трагедія спільного

Для суспільства у цілому, найбільш важливими є соціальні дилеми навколо спільних ресурсів. Скажімо, є спільний ставок з рибою. Ви можете ходити ловити рибу у ставку на вудочку(довіряючи, що інші жителі вичнятимуть так само), і тоді всі зможуть користуватися цим ресурсом достатньо довго. Однак, якщо ви раціональний егоїст ( не вірите в співпрацю ), ви вважаєте за краще виловити багато риби сіткою, тому що інші можуть зробити те саме в будь який момент. (поширена думка чи н етак?) Дуже швидко в озері вже нічого не живе, або на гроші від продажу великого улову ви будуєте паркан, і не пускаєте до ставка усіх інших.

Отже спільний ресурс щезає - він або вичерпується, або його приватизують найбільш активні та безпринципні учасники гри. Таку ситуацією називають трагедією спільнот (Гаррет Хардін, 1968).

Трагедія стається тоді, коли група людей не може виробити правила по управлінню спільним ресурсом, і поводить себе як набір з роз'єднаних, нездатних між собою домовитися, егоїстів.

Це - поточна ситуація в країні. Державні механізми, призначені для спільного використання, привласнені. Інші спільні ресурси (земля, державне та комунальне майно, щорічний бюджет - тобто сплачені податки, які мають працювати в інтересах усіх ) - насправді використовуються в інтересах незначної частини суспільства, яка змогла захопити над ними контроль. Останній яскравий приклад "трагедії спільного" - те, що відбувається в Харкові.

Історичні дослідження показують - країни, де відсутня довіра, де люди в групах, що складають суспільство, не здатні співпрацювати для того щоб отримувати взаємну довгострокову вигоду, а змушені використовувати тактику "раціонального егоїста", приречені на деградацію та занепад.

Що таке тоді тотальна корупція? Це просто суррогат, спроба замінити відсутність взаємної довіри на грошову транзакцію, щоб отримати за це послуги системи. Корумповані країни в принципі нездатні до довгострокових спільних проектів, а значить і до розвитку, не здатні до оновлення або до змін.

Групи без ефективної комунікації, довіри та співпраці серед учасників, в яких переважають егоїстичні моделі поведінки, та країна, в якій суспільство складається з таких груп (фактично, з роз"єднаних громадян) - неконкурентноздатна і не має майбутнього. Ще раз - це діагноз для сучасної України.

Еволюційний підхід

Однак всі необхідні інструменти, для того щоб змінити стосунки людей у суспільстві та їх поведінку під час гри у "соціальні ділеми" зараз буквально валяються під ногами.

Згідно теорії еволюції, люди стали людьми не в останню чергу завдяки тому, що на відміну від наших найближчих родичів-приматів, навчилися вгамовувати жорстку конкуренцію всередині групи, навчилися долати свої моментальні егоїстичні інтереси.

Дійсно, за останніх три мільйона років люди жили у групах мисливців-збирачів. І вижили саме ті групи, які навчилися гальмувати конкуренцію всередині себе, за допомогою соціальних норм поведінки.

Тому, насправді співпраця між членами груп, що складають суспільство - цілком природня річ.

Норми поведінки (з яких потім утворюється мораль), тобто поширене між усіма знання про те, що робити обов'язково, що можна, а що заборонено - це еволюційний механізм, що дозволяє групі з такими нормами діяти успішніше, ніж конкуренти.

Тому, на щастя, будь яке сучасне суспільство - це не лише набір з раціональних егоїстів. Групи лише з такими учасниками давно щезли в конкурентній боротьбі за виживання, тому що були найбільш слабкими. Можна сказати, що моральні люди повбивали не моральних.

Насправді, більшість будь якого суспільства складають люди, що готові співпрацювати в ситуації соціальних дилем, однак якщо будуть бачити що більшість - також співпрацює. Значить, приклади співпраці необхідно їм показувати постійно - і я вважаю це одним із головних завдань.

Люди здатні ефективно розрізняти і вчитися соціальним нормам поведінки - це також наслідок нашої еволюції - групи, що здатні швидко вчити норми поведінки, мали більше шансів.

Часто для того щоб змінити поведінку, не вистачає всього лише сигналу від інших учасників групи, що якась поведінка є неприйнятною. Отже, поки у нас вважається прийнятним (на рівні моралі) давати хабарі, або кидати на землю сміття - зрештою, кожен з нас так робив, чи не правда? - у нас будуть продовжувати давати хабарі і кидати на землю сміття.

Протилежний приклад - Антанас Мокус, мер Боготи, в 1997 році використав подібні механізми для реформ. Богота тоді неофіційно вважалася найгіршим містом у світі. Мокус знав як треба показати учасникам суспільної групи, що якась їх поведінка - некоректна. Він організував трупу з декількох сотень мімів - артистів, які показували на найбільших перехрестях міста, яка поведінка є правильною (для покращення руху), а яка ні.

Іншим кмітливим ходом була компанія з картками. Всі водії отримали білу і червону картки. Вони показували червону картку іншим учасникм руху за неправильну поведінку, щоб засудити - а білу, для того щоб схвалити дії. Таким чином, це дуже дешевий спосіб перетворив більшість людей на тих, хто карає хоча б і символічно, порушників соціальних норм. Результати Мокуса були вражаючими, але це окрема історія. Нам потрібно придумувати свої спрособи сигналити про порушення поведінки.

Структура успішних груп

Сигнали щодо невірної поведінки (фактично це м'яке покарання за те, що норми поведінки не виконуються) - лише одна складова, один принцип в діяльності груп, які зможуть такми чином ефективно керувати спільним ресурсом (у цьому випадку, дорогами).

Американська вчена Елінор Остром (Нобелевська премія по економіці 2009 року) опрацювала величезну кількість історичних даних та результатів сучасних експериментів, і виділила 8 складових, необхідних для того, щоб учасники груп могли колективно діяти ( робити ефективний менеджмент спільного ресурсу). Насправді, чим більше груп в суспільстві, побудованих за такими принципами, тим більше шансів його змінити.

Якщо ж група не здатна організуватися, домовитися і вирішити проблему управління спільним ресурсом, тоді відбувається одне з двох: 1) або трапляється трагедія спільного, - як найчастіше трапляється в нашому суспільстві 2) або якоюсь зовнішньою, авторитарною силою, вводиться нееффективне централізоване управління.

Можливо, нам потрібно спочатку на рівні окремих груп, а потім і на рівні суспільства поширювати норми поведінки, що будуть сприяти успішним колективним діям, і дадуть можливість отримувати оптимальний зиск під час гри в щоденні соціальні дилеми?

Починати, як стверджує сама Остром, можна з чіткого визначення - хто може бути членом групи, а хто ні, на основі домовленості щодо того, як буде використовуватися спільний ресурс (окреслити межі групи, рецепт номер 1) та налагодити справедливу систему покарань порушників та винагород для тих, хто вносить найбільший внесок (рецепти 2 та 5).

Отже, починати варто з існуючих груп та активістів. І на цьому рівні необхідно стимулювати норми поведінки, що дозволяють вирішувати спільні задачі. Це - довіра, взаємодопомога, відповідальність.

Мораль повинна бути відмінною від тієї побутової моралі, що є зараз. Ставлення до халяви, хабарів, нечесної поведінки - різко негативне. Структура таких груп повинна будуватися згідно рекомендацій Остром.

Більше того, на відміну від попередніх часів, ми можемо значно прискорити процес створення подібних норм поведінки в групах. Експериментально доведено, що людина - не знаючи нічого про своїх партнерів по соціальним іграм, здатна значно перебільшувати "поганість" інших людей. Через це люди відмовляються співпрацювати на 30-40% випадків більше, ніж це могло би бути. А що, коли кожен учасник групи буде точно знати, наскільки (в контексті її діяльності) можна довіряти іншому учаснику, навіть якщо ти його особисто не знаєш? Співпраця буде значно успішнішою.

Такий механізм існує, і один з його примітивних варіантів - рейтинг, або сумарна оцінка для користувача на якомусь веб-форумі. Для наших груп ми можемо створити аналогічну систему, навіть із криптографічним захистом - уявімо собі, що за допомогою невеликої програми на мобільному учасники моментально можуть дізнатися, який в системі рівень довіри у кожного.

До речі, Крейг Ньюмарк, стверджує що в наступні 10 років вплив економіки, заснованої на грошах значно поступиться впливу економіки, заснованої на репутації.

Далі, кожен з вас є творцем своєї "соціальної мережі" в реалі та в інтернеті. Вона може стати базою для створення подібної самоврядної групи, яка може бути базою для якогось альтернативного суспільного інституту. (Чи задумувалися ви наприклад, що група «Збережи старий Київ», коли ламала паркани навколо забудов, була альтернативною судовою виконавчою службою?)

Починається все із самих активних - початкового набору з наявних людей і груп. Наступний крок - залучити інших, запустити процес навчання, стимулювати до того щоб все більше і більше людей задумалися (багато хто вперше) що таке держава і влада? Чим більше людей перевизначать для себе своє ставлення до цих інститутів, тим краще.

Почати з місцевої влади і місцевого самоврядування. Що необхідно, для того щоб змінити голі декларації влади на реальні механізи її контролю? Варто задуматися над трьома напрямками:

1) дієвий і дешевий механізм відкликання місцевого депутата (голосування СМС-ами?) 2) вплив на формування місцевих бюджетів - скажімо, 20% буде формувати громада шляхом бюджетуванн знизу. 3) поліція - жодне суспільство не може без неї існувати. Справжня муніціпальна поліція, з виборними посадами її керівників?

Хто з наявних партій готовий заключити подібну угоду з потенційними виборцями, і включити план реалізації цих положень в свою програму? Ця ідея - з останніх британських виборів, де торі виклали таку угоду на сайті (часто секрет гарної креативності складається в умінні приховувати свої джерела)

Взагалі, варто запустити креативний процес - яке може бути самоврядування в 21 сторіччі? Коли завдяки інтернету стала можлива справжня децентралізація? Коли для обробки інформації та прийняття рішень не обов"язковим є бюрократичні структури, а люди можуть спілкуватися і співпрацювати один з одним без посередників, а напряму? Коли crowdsourcing став найібльш відомим прикладом, того, що раніше називали "сила народу"?

Місцева незалежна преса, в т.ч. електронна, в 21 сторіччі - яка безліч її форм можлива вже тепер? Ще раз повторюся, нам не жаль існуючої системи, ми до неї не прив"язані - коли ми думаємо про нові механізми, обмеженням може бути лише наша уява.

Групи - носії іншої моралі - повинні постійно показувати, на своїх успішних прикладах, чому варто співпрацювати, і який може бути результат. Найперше що приходить в голову такі групи можуть вчити інших громадян різноманітним інструментам і технологіям, що знов таки валяються під ногами - можливо навіть за якісь гроші. Напрямків діяльності – безліч:

- секції для дітей

- обмін книжками

- мікрофінансові системи

- додаткові гроші

- альтернативне житло

- системи енергозбереження

- відкритий wifi

- тощо

Під час створень правил діяльності альтернативних установ обов’язково враховувати найкращі наукові досягнення: з еволюційної психології, поведінкової економіки тощо.

Створені самоврядні групи повинні працювати над питанням, який новий суспільний договір, і нова конституція потрібна країні?

В перспективі, коли мережа з таких груп, що займаються створенням альтернативного суспільства, стане потужною та розгалуженою, - можна замахнутися на установчі збори, що мають прийняти Конституцію, - лише так народ доведе, що він є єдиним джерелом влади.

Україна 2.0 - ось чого варто прагнути.

Фінальне слово

Досить зрозуміло, що потенційні можливості можуть так і залишитися можливостями Можливості стають матеріальними лише після добре спланованої дії. Так, задачі по змінах в суспільстві звичайно, дуже масштабні - однак не варто боятися цих масштабів. Масштаби потрібно використовувати для того щоб потім розказувати, наскільки багато ми досягли.

Інша справа: нам необхідно вирости до розмірів задачі, якщо ми дійсно хочемо її вирішити. Ось цим варто займатися на першому етапі - організовувати створення і навчання для майбутніх самоврядних груп, об’єднувати вже існуючі групи за допомогою принципів - дуже загальних, про які вже йшлося, та спільної мети - пам’ятаєте точку Б? Подумайте над тим, як по вашому необхідно розгортати цей рух з побудови альтернативного суспільства, чим наповнити ці пункти:

1) базові групи, із зміненою мораллю, спільною метою та планом 2) мережа самоврядних груп і альтернативні інститути 3) зміна системи

Зрештою, не ми перші і не ми останні, перед ким постає таке завдання. It's doable - це можна зробити - і досвід Тбілісі, Боготи та власне нашого 2004 року(і це лише останні приклади) - все це тому підтвердження.

Наші уявлення про те що є нормальним, і що є можливим навряд чи переживуть десять наступних років

Лінки:

Елінор Остром http://www1.umn.edu/ships/evolutionofmorality/text.htm#outcomes http://scienceblogs.com/evolution/2010/03/economics_and_evolution_as_dif_6.php Крейг Ньюмарк http://www.cnewmark.com/2010/04/trust-and-reputation-systems-redistributing-power-and-influence.html

Автор этих строк периодически обнаруживает, что есть люди, которые гораздо моложе его. То есть, так то он воспринимает их как обычных людей, но вдруг выясняется, что эти люди не знают и не понимают очевидных для автора вещей. Например, они не жили в СССР и потому могут рассуждать о нем очень странно.

Ностальгия по СССР кажется автору настолько противоестественной, особенно у тех, кто там не жил, что он не удержался от написания настоящей заметки. Кроме того, автору постоянно попадаются персонажи, которые застали СССР в лучшем случае в бессознательном возрасте, но которые бегают по интернетам и доказывают «с цифрами в руках», как там было хорошо. Сам автор цифрам никогда не верит, потому что на любую цифру найдется другая цифра, но многие-то еще верят…

В общем, я решил написать об СССР, таким, как его я его помню. Тем более, что многое из того, что мы имеем сегодня, самым непосредственным образом происходит от типично советских реалий и привычек. И тем еще более, что об СССР, оказывается, мало что известно. Мне как-то попались люди, которые не знали, что в СССР не было выборов. Так что есть повод задуматься.

Писать о Советском Союзе в терминах тоталитаризма, массовых репрессий, империализма и т. п. бессмысленно, так они чересчур затасканы и потому им никто не верит. Писать в сотый раз об обреченности социализма тоже не хочется. Поэтому я решил просто описать и прокомментировать некоторые стороны жизни, типичные для советского человека.

Скажу сразу, я никогда не был диссидентом (может просто не успел), происхожу из обеспеченной по тем меркам советской семьи, в Советском Союзе прошли, что называется, мои лучшие годы и я о них совершенно не жалею. И совершенно не жалею о том, что Советский Союз развалился.

Очереди

Когда вспоминают СССР, то почему-то чаще всего вспоминают об очередях. Современному человеку это кажется не очень большим затруднением, мол, можно и постоять, чему тут возмущаться? Рассказчики об очередях почему-то забывают добавить, что очередь была верным признаком того, что в магазине что-то «дают», что-то «выбросили». То есть, нормальное, обычное состояние магазина без очереди — это отсутствие товара, хоть сколько-нибудь достойного обмена на денежные знаки. Вообще говоря, в СССР были какие-то «категории снабжения», согласно которым устанавливался ассортимент и качество завозимых продуктов. Эти категории были предметом торга и борьбы среди бюрократов. Один мой приятель, родом из Твери, попав в Киев, был потрясен вывеской «мясо» на магазине.

Блат

Советский человек снабжался по блату. В магазинах ничего не было, но в холодильниках все было. Блат был высоким искусством прямого обмена. В нем все обменивалось на все — должности, связи, знакомства, продукты питания, доступ к тем или иным благам, тем или иным людям и.п. Блат отличался от «спекуляции», так как товары по блату отпускались, как правило, по номинальным ценам, оплатой была взаимная услуга либо сама возможность такой услуги. Однако, разумеется, это не считалось оплатой, это было «честно». Блат считался приличным, а «спекуляция» — нет.

Сакральные продукты питания

В СССР было много малообъяснимых «фишек». Одной из них был сакральный хлеб. Вокруг хлеба существовала постоянная истерика. Его нужно было есть и нельзя было выбросить. Если учитель увидел, что ты выбросил корку хлеба, был скандал. Хлеб был неотъемлемой частью советской пропаганды. Первый концерт Чайковского для фортепиано с оркестром для меня до сих пор жестко ассоциируется с комбайнами, бороздящими бескрайние поля. Эта картинка была заставкой программы «Время», которую все смотрели каждый день. Думаю, что партия и правительство чувствовали, что наличие хлеба является своего рода границами общественного договора. Для советского человека, пережившего несколько больших и малых голодоморов, наличие хлеба было лакмусовой бумажкой стабильности ситуации. Если хлеба не было, то это означало, что уже всё. Поэтому хлеб был. В хлебном на нынешнем Майдане висели два лозунга. Первый «Буде мир — буде хліб», второй «Буде хліб- буде пісня». Никогда не мог понять их смысла.

Книги

Советские люди с гордостью называли себя самой читающей нацией. Наверное это так, если учесть, сколько книг у них было «на душу населения». Поскольку книгоиздание жестко цензурировалось, советский человек имел весьма малый выбор того, что было дозволено читать. Поэтому он стремился максимально запастись любым чтением впрок. Какой бы ни была цензура, книги открывали советскому человеку иные миры, далекие от окружающей его тупости. Поэтому советские люди любили книги. Мой двоюродный дед был немаленьким человеком на ЮЗЖД, и потому обладал несметными богатствами в виде сочинений Жюля Верна, Майн Рида и т. п. Иногда удавалось что-то выпросить. Стишок «не шарь по полкам жадным взглядом, здесь книги не даются на дом» хорошо отражает отношения вокруг книг.

В книжных магазинах продавались «произведения советских авторов», то есть макулатура. Книги, которые можно было читать, распределялись. Была популярна форма подписки на полное собрание сочинений, распределялись не отдельные книги, а подписки. Точно также распределялись подписки на газеты и журналы. Подразделению трудящихся (например, «на отдел», «на цех») выдавалось несколько подписок и они уже сами их распределяли между собой, как правило, вытягивая бумажки из шапки. Газеты вроде «Правды» или «Труда» обычно шли в нагрузку. Чем выше была ваша должность, тем больше вам позволялось вольностей в чтении. Простой инженер вряд ли имел шансы получить подписку на журнал «Вокруг света». Точно так же, партия поощряла и пролетариев.

То, что советские люди понемногу разбирались во всем на свете, связано с их способом чтения. Выиграл подписку на «Науку и жизнь» — поневоле станешь специалистом в термоядерном синтезе.

Деньги

Часто говорят о бескорыстии и немеркантильности советского человека. Это неудивительно, ведь денег в СССР не было. Деньги не зарабатывали, их получали. Зарплата называлась получкой, которая устанавливалась тарифной сеткой, а не результатами труда. Конечно, хорошо было получать больше, чем меньше, но гораздо важнее было иметь разрешение потратить свои деньги. Уже упомянутая выше подписка, разумеется была не бесплатна. Но доступ к ней был важнее этих денег. Точно так же «получали» жилье, автомобили, дачи и т. п. В зависимости от характера вашей деятельности, вам полагались те или иные льготы в очереди на квартиру, машину и т. п. Борьба за льготы (то есть, право получить без очереди или раньше других) была весьма нешуточной.

Было довольно много людей, особенно среди тогдашней молодежи, которые «уезжали на заработки». Обычно, ехали куда-нибудь в Сибирь и тому подобные места. Партия и правительство оплачивали работу там значительно выше средней полосы, кроме того, она считалась пролетарской, то есть, классово правильной. Думаю, что эти люди ехали также и «за запахом тайги», то есть подальше от маразма, поближе к реальному делу. Интересно, что на вырученные деньги купить им было особо нечего. Машину можно было купить с рук, но рынок был невелик. Квартиру можно было обменять. Придумывались невероятно сложные схемы, чтобы «обменять квартиру с доплатой». Жилищный вопрос стоял крайне остро.

Знаменитая «бесплатная медицина» тоже имела свои степени допуска. Считалось (и, видимо, были причины), что ведомственная медицина лучше, а еще лучше четвертое управление. Предметом торговли «по блату» был допуск к услугам этой медицины. В санаториях и больницах ЦК можно было встретить людей самых разных сословий, которых там, по идее, быть не должно.

Воровство

Советский Союз категорически проигрывал в гонке технологий. Поэтому он был лидером в промышленном шпионаже. Воровали вооружения, ЭВМ, станки и т. п. Воровали даже книги. Чужое стремились выдать за свое. Вот, например, гениальный мультфильм «Винни Пух и все, все». В нем нет Кенги, Тигры и главное — мальчика с ненашим именем Кристофер Робин. Там действуют зверушки средней полосы России (кроме разве что ослика, но он, в общем, тоже не экзотика для многонационального СССР). Великий актер Леонов, озвучивавший Винни-Пуха, вспоминал, что первоначально эти персонажи должны были быть, но потом, «кто надо» сказал, что «не надо». В титрах написано что-то вроде «по книге Александра Милна». А кто такой этот Милн? Наверное, какой-то одесский еврей.

Государство воровало у других государств, а люди в СССР воровали у государства. Это называлось «принести с работы» и воровством не считалось.

Производство

Советский человек ходил на работу. Ему платили за то, что он туда ходит. Суть его работы — производства — состояла в выполнении плана. Владимир Буковский рассказывал, как он молодым человеком работал на заводе. После того, как мастер выдал задание точить какую-то деталь, Буковский начал ее точить. Однако, когда мастер ушел, бывалые работники остановили юного энтузиаста В конце рабочего дня они пошли на склад, взяли оттуда готовых деталей «согласно норме» и предъявили их мастеру. При всей утрированности этой истории, она точно отражает суть просиходившего.

Думаю, что именно отсюда наше понимание предпринимательства, как своего рода выполнения плана. Мы считаем, что предприятию все равно — что и как оно делает и продает и что оно заинтересовано лишь в том, чтобы «содрать как можно больше бабок». Мы не верим в конкуренцию. Люди, даже молодые, рассуждают об этом как типичные совки. Они начисто игнорируют существование потребителя продукции, и то, что именно он своими деньгами не только оценивает качество работы, но и вообще делает возможным ее существование.

Криминальность

Когда советский человек подрастал, (примерно с 5–6 класса средней школы) он с удивлением обнаруживал, что находится в абсолютно враждебном мире, который никак не отражается в кино и на телевидении. Это был мир хулиганов, отбиравших мелочь у младших, массовых побоищ двор на двор, улица на улицу и т. п. В нем были свои правила, радикально отличающиеся от официально пропагандируемых. С некоторого возраста свободное передвижение по городу становилось проблематичным. Нужно было знать пароли и уметь правильно себя вести. В Киеве сказать, что ты живешь «на Тампере» было равносильно отмазке от драки. Правда, желательно было кого-то там знать, на всякий случай. Как говорил мой знакомый «жителями этой улицы отсижены тысячелетия». Так оно и было. Учитывая, что в СССР половина страны отсидела в тюрьме, блатной жаргон был (и остается) законной частью обычной лексики. Точно так же так называемый «шансон», именуемый тогда «блатняк», имеет происхождение из тех времен, когда домашний магнитофон стал массово доступен. «Блатняк» слушали все — от профессора до гопника. Так что ничего нового и особо упаднического в нем нет. Это старая добрая советская традиция.

Криминальный возраст заканчивался где-то лет в 20- 25. Старших не трогали.

Когда в конце 80-х начался «разгул преступности», он начался не просто так. Почва для него была давно готова. Этот «разгул» уже существовал в СССР в виде молодежных банд. «Старый» криминал (то есть «настоящие» бандиты и воры) не имел к этому почти никакого отношения. Разгул 90-х обеспечили «спортсмены», рекрутировавшие «пацанов» из уличных банд. Именно они были «беспредельщиками».

Железный занавес

За границу советскому человеку было нельзя. Он мог с трудом попасть в «страны народной демократии» и с очень большим трудом в страны «загнивающего капитализма». Для таких поездок людей отбирали очень тщательно. Многие верили, что тамошнее изобилие специально организовывают к их приезду. Заграницу ездили группами, в группе всегда был агент КГБ.

Политика

О внутренней политике не было известно ничего. Отец слушал «голоса», но там тоже все было непонятно. Советологи занимались тем, что оценивали будущие перспективы советской политики на основе расстановки членов политбюро на трибуне Мавзолея. Это было примерно то же самое, что наша нынешняя политическая аналитика в популярных газетах и ток-шоу. Поэтому все живо интересовались международной политикой. Война где-то заграницей была для советского человека радостным событием, она сильно оживляла жизнь. Советский человек с большим интересом следил как там иракцы истребляют иранцев и наоборот.

В СССР были выборы из одного кандидата. Как так? А вот так. Вообще мало кто знал, когда и куда эти выборы проводятся. Избирательной кампании не было (разве что принудительное собрание по встрече с кандидатом). Почему-то на выборы все ходили с самого раннего утра, часов с шести. Включались громкоговорители с патриотическими песнями, все шли на участок, стояли там в очереди, заходили в буфет (под выборы что-то выбрасывали) и шли домой. Почему нельзя было пойти на выборы днем или вечером — непонятно. В армии в день выборов не было подъема. Дневальному запрещалось орать «подъем!». Рядовой состав вставал самостоятельно и офигев от добровольности происходящего, шел голосовать. Без строя. В общем — цирк.

Режим дня

Жизнь советского человека регламентировал производственный процесс (с девяти до шести) и телевидение работало под этот процесс. Придя в себя после работы, советский человек смотрел программу «Время», где ему объясняли, что к чему. Во времена позднего СССР после программы время показывали художественный фильм. До программы «Время» тоже были какие-то передачи, но их никто никогда не смотрел. В субботу и воскресенье советский человек мог отойти от советской реальности посмотрев «Утреннюю почту», «Клуб кинопутешественников», «В мире животных» и «Международную панораму» (смотрится потому, что в конце могут с вероятностью около 5% показать в течении 10 секунд какую-нибудь группу с комментариями «посмотрите, какая гадость»). Так же были «Мелодии и ритмы зарубежной эстрады» (где-то раз в месяц) для которых фестиваль итальянской попсы в Сан-Ремо был выдающимся событием современности. Для детей существовали вечерние сказки. Их смотрели потому, что в конце был мультик. Сказка без мультика считалась западлом. Большие коммунистические события (вроде съездов КПСС) были трагедией, так как задолго до них, во время них и еще долго после их окончания телевидение работало в ущерб всему остальному.

Кстати, о мультиках. Вам сейчас продают диски с рекламой «добрые советские мультфильмы». Ага. Это вы других не видели, которые не с диска.

Элита

Самыми уважаемыми людьми в СССР были люди, находящиеся на конечном этапе распределения — работники ножа и топора (мясники), продавцы и прочие труженики торговли. Очень ценились профессии, имеющие дело с трудноучитываемой наличностью, например, приемщики пустых бутылок и официанты. Определить степень уважаемости было легко, было всего три признака — хрусталь, ковры и книги (позже к ним добавился автомобиль). Чем больше этого добра в доме, тем уважаемей человек. «Товаровед, обувной отдел, как простой инженер…»

Демонстрации

Советский человек ходил на демонстрации. На демонстрации шли колоннами. Колонны формировали предприятия. Нужно было пройти вдоль трибуны, с которой смотрело и махало ручкой местное начальство. Все это дело комментировалось онлайн через громкоговорители. Когда ваше предприятие проходило мимо трибуны, комментатор говорил «а вот идут такие-то сякие-то!» Далее шел некий текст о ваших достижениях и все кричали «ура!». Несмотря на то, что демонстрации были довольно нудными в плане организации, их все равно любили. Это был такой советский карнавал — шарики, знамена, оркестры.

Гости

Советский человек любил ходить в гости. Праздников было мало, а гости — это такой спонтанный праздник. Правы те, кто говорит, что «советские люди были искреннее». Это верно в том смысле, что они были более невинными. Секса у них не было, насилия, якобы, тоже и времени -вагон, включая рабочее время. Веселились от души.

Дачи

Советский человек был хомяком. Он все тащил в дом. Он всегда находился в состоянии заготовки всего — продуктов питания, вещей, книг и т. п. Он твердо знал, что верить никому нельзя ни секунды и всегда нужно быть готовым ко всему. При этом он мог совершенно искренне орать «ура!» на демонстрациях и верить в «ленинской строй». На деле, сам не осознавая, он ему никогда не верил. Когда партия и правительство начали выделять (какие хорошие и ёмкие определения, черт возьми!) людям дачные участки, советский человек не превратил их в места отдыха. Там сразу появилась картошка и помещения для хранения всякого хлама, который советский человек тащил в дом всю свою жизнь. Когда СССР не стало и когда картошку проще стало покупать в магазине, он все равно не угомонился. Он никому не верит.

Америка

Официально Америка считалась главным врагом СССР. Однако, советские люди скорее уважали Америку (и Запад в целом) и видели в ней достойного противника. Бытового антиамериканизма, которым мы сейчас поражены, не было. Во время англо-аргентинской войны преподаватели «тактики родов войск» с восхищением рассказывали о действиях английского десанта. А потопленный агрентинский крейсер преподаватель называл «ПуэблО», с ударением на последнем слоге. Все хихикали, а он делал вид, что так и надо.

Вещи

Леониду Ильичу приходит письмо от ветеранов. «Дорогой Леонид Ильич! Все у нас хорошо, только вот язычок на водке перестали делать, очень неудобно открывать». «И зачем тут язычок?» — подумал Леонид Ильич, откручивая крышку на бутлке водки.

Дешевая водка закрывалась крышкой из какого-то легкого металла. Первоначально крышка снабжалась язычком, потянув за который, можно было ее открыть. Потом язычок перестали делать и откупоривание бутылки стало довольно мучительным. Как и пользование вообще любым советским предметом. Крышки с резьбой были на водке, которая шла на экспорт.

Более всего ценились импортные вещи. Считалось, что они качественные. Прибалты здесь имели явное преимущество со своей латиницей. Их товары воспринимались как импорт. Целофановые кулечки, особенно импортные, не выкидывали, а стирали. Они были не только тарой, но и несли большую эстетическую нагрузку.

Бытовые вещи были сделаны с каким-то отвращением и ненавистью ко всему живому. Однажды, уже где-то в 2000-х, мне попалось довольно много таких вещей — всяких там расчесок и пр. и я испытал настоящий шок, увидев, насколько они неудобны и корявы. Китайские пластмасски, которые сегодня продаются в переходах — просто шедевры дизайна, синергетики и фен-шуя.

Один мой приятель сказал как-то другому приятелю, ныне известному журналисту: «ты — сказал он, — отвратителен отвратительнсотью советского плюшевого медведя». Он знал, о чем говорит.

Собрания

«Рабинович, почему вы не были на последнем собрании?» «Если бы я знал, что это последнее собрание, я бы обязательно пришел».Советский человек постоянно участвовал в каких-то собраниях. Собрания были частью «советской демократии». Как правило, на них утверждались заранее принятые решения. Собрания не любили не столько за потерю времени, сколько за лицемерие. Прежде чем принять решение, нужно было слушать занудные выступления, часто абсолютно лживые. Сидящие в зале знали, что реальные факты совсем не таковы. Для системы собрания были способом выявления «врагов народа». Происходящее было настолько лживым, что, в принципе любой человек с нормальной психикой и хоть каким-то самоуважением рано или поздно начинал буянить. Обычно такие люди стремились к простым локальным улучшениям, лежащим в рамках здравого смысла. Они не покушались на наш ленинский строй. Но, в итоге, дело обычно заканчивалось тем, что такой правдолюб, в лучшем случае, спивался.

Интересно, что люди в системе понимали, что без «пассионариев» им трудно обойтись. Самой избитой темой советского кино на «производственную тему» была борьба такого вот правдолюба-новатора с закостенелым директором. Однако, система была сильнее людей и работала по своим правилам.

Думаю, наш нынешний мир «как бы» и «на самом деле» происходит от советских собраний. Оттуда же наше какое-то иррациональное недоверие к решениям, принятым коллегиально.

Новый год

Новый год был единственным несоветским праздником в году. На новый год готовили все самые лучшие номера эстрады, фильмы и т. п. В Новый год советскому человеку разрешалось побыть просто человеком. Поэтому новый год все так любили. Было за что. Вы сейчас подумали об одном фильме и я о нем подумал. Там совершенная правда.

Коммунизм

Нельзя сказать, что советский человек «не верил в коммунизм». Просто после того, как случился 80-й год, в котором он должен был наступить, согласно обещаниям Хрущева, коммунизм исчез из бытового обихода. Он, скорее, стал предметом для интеллектуального оправдания правдолюбства. «Вот Ленин тут писал, что должно быть так. А у вас тут что?» Многие диссиденты начинали именно таким образом. Ваш покорный слуга в поисках истины тоже начитался Ленина и вдруг понял, что он редкий урод. Если бы совок не развалился, уж не знаю, что бы со мной было.

Преподаватель по «марксистско-ленинской философии» как-то спросил на семинаре «а что будет после коммунизма?» Этот простой вопрос как-то никому не приходил в голову. Для тех, кто не знаком с марксизмом, скажу, что он основан на «диалектическом материализме», который видит развитие бесконечным. Однако, его политическая доктрина считает коммунизм последней и окончательной стадией развития общества. Неувязочка выходит. Лет за 30 до того за такой вопрос пошел бы наш преподаватель в лагеря…

Искусство

Говорят, что в СССР было развито «высокое» искусство, например, балет, о котором пел Высоцкий. Однако, его мало кто видел и мало кто им интересовался. «Кина» было немного и оно по большей части было очень плохое. Были французские и для эстетов — итальянские фильмы. Причины — сильные коммунистические партии и правительства в практически братских некоторое время, Франции и Италии. В Югославии, кстати, тоже был социализм, но с югославами был конфликт, поэтому ихних фильмов и вещей у нас не было. Разумеется, не было и китайских вещей. Китайцы тоже были врагами. Старожили с умилением вспоминали китайские термосы сталинских времен.

Высоко было развито искусство иносказаний. Был целый жанр фильмов, спектаклей на основе, скажем, Шекспира. В них работала бригада очень хороших актеров и работали они от души. Еще был жанр фильма-сказки. Многие из них были скорее для взрослых, чем для детей. Эти фильмы обладали той высокой наивностью, которой обладает, скажем, первое поколение сериала «Стар трек».

Когда в перестройку стало можно не говорить иносказаниями, все тут же попытались «резать правду-матку». Однако, ничего, кроме убожества, из этого не вышло. Советский человек так и не понял сам себя.

Спорт

Официально в СССР не было профессионального спорта. Но, понятно, что советские «любители» на практике были профессионалами. Это позволяло им получать много медалей на олимпиадах. Комментаторы всегда подчеркивали факт «любительства», особенно, когда наши выигрывали, скажем в хоккей у сборной Канады. Канадцы именовались не иначе, как «канадские профессионалы». Спорт зависел от мнения генеральных секретарей. Говорят, что Брежнев любил хоккей. Поэтому его «развивали». Кто там из них любил фигурное катание не знаю, но оно тоже имело большой успех.

Мифология

Нынешние ностальгаторы по СССР ностальгируют в основном по эпохе Брежнева. Для тех, кто думает, что в СССР был порядок, скажу, что брежневские времена самими участниками событий воспринимались как отсутствие порядка.

В Советском Союзе эпохи Брежнева уже не было командной экономики в ее сталинской версии. Такая экономика была крайне затратной — половина страны работала в лагерях, другая ее охраняла, и главное, стало непонятно, а зачем это все? При Брежневе мировая революция и прочее как-то отошли на задний план и коммунистам захотелось пожить обычной жизнью.

В общем, производство было плановое, но составление планов и тем более их выполнение было сложным процессом, который шел и сверху вниз и снизу вверх. Все это было сплошным торгом и конфликтом между бюрократами. Поэтому считалось, что порядка больше нет. Считалось, что порядок был при Сталине. Ленин был таким «исусиком», як то кажуть — свята людина, а вот Сталин — тот был настоящий реальный пацан.

Другим мифом было миф о месте, где всё знают и месте, где всё работает, как надо. Таким местом считалось КГБ и разного рода секретные производства. У нас есть такие приборы, но мы вам о них не расскажем. Совок развалился еще и потому, что разрушился этот миф. Когда гласность сделала ясным и общедоступным тот факт, что таких мест нет, совок исчез.

Капитализм считался настолько плохим, что просто нету сил. Непонятно, как там вообще жили люди. Я точно установил, что все, чье детство прошло в Советском Союзе были уверены, что живут в самой лучшей стране, потому, что «там» точно жить нельзя. Это говорилось совершенно искренне. Помню, детьми мы как-то нашли иностранную пустую банку типа из-под консервов на которой был изображен пухлый счастливый младенец. Мы были уверены, что это консервы на для младенцев, а из младенцев. Капитализм…

Жулики

Жуликов было немного. У людей в жизни было мало выбора и потому частным лицам обманывать их было особенно не на чем. Поэтому те жулики, которые были, были гениями. Двум персонажам нужно точно поставить памятники. Первый придумал несуществующую государственную контору, получал на нее деньги из бюджета, увольнял и нанимал работников и так несколько лет до расстрела. Второй брал взятки за поступление в ВУЗ. Поступления он не обещал, он просто говорил, что постарается. Если ребенок не поступал, он возвращал деньги. Человек, превративший теорию вероятности в источник дохода засулживает памятника.

Развал

Когда коммунистическая партия решила, что целью ее существования является «неуклонная забота о всевозрастающих потребностях советского народа», СССР был обречен.

В 1982 году, после своего визита в СССР, президент Института Катона Эдвард Крейн писал: «Советское общество, судя по всему, разваливается изнутри. Если мы сможем избежать конфронтации с Советами в ближайшие 20 лет, их система рухнет под тяжестью собственной бюрократии».

UPD про презервативы медицина была источником физической боли. Зубы лечили без наркоза, гланды, и, как говорят, аборты, были без наркоза. Аборты были потому, что презервативы были тоже источником боли. Они назывались "изделие номер 2". Презервативы продавались в аптеках, спросить их считалось чем-то постыдным, все равно, что признаться, что ты чем-то заболел. Бедствия на почве сексуального невежества достигли таких масштабов, что в самом позднем СССР даже начались разговоры о "половом воспитании" и вроде бы выпускались даже какие-то пособия. (C) vz_ua

Прочитав ось статтю Григорія Гриценка (російський економіст) - непоганий аналіз написаний переконливою мовою. Після ознайомлення з нею особисто в мене зникли будь-які питання щодо того, навіщо Росії підминати під себе українську економіку і купувати дохідні українські підприємства. Залишилось лише одне невеличке запитаннячко - а у чому ж зиск України-то?

Ощущение 2005 года не покидает меня. У нас не просто сменился президент, у нас, равно как и в 2005 году, теперь не просто новый президент, а анти-президент.

Тогда Ющенко был после (против) Кучмы, а теперь – Янукович после (против) Ющенко.

У нас хорошая память: как сейчас помню обещания тогдашней новой власти преследовать, в том числе и уголовно, всех "кучмистов" - сейчас от новой власти слышим обещания разобраться со столь же условными "оранжевыми". Думаю, с таким же успехом.

Как сейчас Янукович декларирует любовь к России, так и Ющенко тогда декларировал любовь к Евросоюзу и США.

Оба они в первые моменты своего правления сделали важные знаковые шаги: Ющенко реприватизировал "Криворожсталь", Янукович обменял аренду базы российского флота в Севастополе на снижение цен на газ. Никакого продолжения не было тогда, не будет и теперь.

Отдельным пунктом стоит визит Медведева в Киев, с постоянным напоминанием о том, как он "давно не был в Киеве и "соскучился" по украинской столице" и перекрыванием улиц для проезда кортежей. Никто уж и не помнит, что во время визита Джорджа Буша (младшего) в Киев режим безопасности тоже был слишком серьезным. Другое дело, что сейчас против Януковича играют люди, обладающие гораздо более образным мышлением и большей способностью к эмоциональному напору, чем бывшие противники Ющенко.

Но главное в чем похожи наши президенты, и почему я считаю, что через пять лет Януковичу удастся если не повторить, то приблизиться к антирекорду Ющенко по числу голосов на выборах следующего президента – это то, что Янукович делает поступки, которые максимально подчеркивают его принадлежность "Востоку", равно как Ющенко подчеркивал свою принадлежность "Западу". Янукович раздражает многих "украинско-ориентированных" граждан ерундовыми по сути действиями, типа назначения Табачника министром образования и науки. А тот, в свою очередь, раздражает многих идеями типа переназвания школьного курса "зарубежной литературы" в "мировую литературу" или предложением убрать из школьных учебников истории определение Голодомора как геноцида. Также поступал и Ющенко – ОУН-УПА, НАТО, Бандера…

Всего этого можно было бы и не делать – если бы Янукович был политиком, если бы он хоть немного думал о своем будущем как политика. Но он, увы, не политик. Как и Ющенко.

Вспомните, что именно так было и при Ющенко – только маятник "восток-запад" был тогда в противоположной части траектории. Ющенко строил "свою Украину", Янукович стоит "свою Украину". Конечно, и тогда, и сейчас у такого курса были сторонники. И они, вероятно, верили, что этот курс приведет страну к процветанию.

Не привел тогда. Не приведет и теперь.

Но если смотреть на Януковича как на Ющенко, отмечая их сходство, то жить становится веселее. Не лучше, но веселее.

А по ходу пытаться находить среди действующих и потенциальных политиков именно что политиков. В классическом смысле этого слова. Политиков, которые хотят быть у власти не один, а два срока. И что-нибудь делают для достижения этого своего желания.

Нам нужен компромиссный президент. Мы слишком разные – на Западе, Востоке, Севере и Юге самой большой страны, полностью находящейся на территории Европы. Хорошо бы такого президента найти.

А пока поживем так. Пять лет прожили, и еще пять проживем.

(C) Борис Бородін

Автор - Роман Скиба

Я таки знайшов його в нетрях!!! :)
Отже:

Власне самі малюнки: http://photo.i.ua/user/9813/30299/?p=4
Тут можна подивитись деякі його малюнки з авторськими коментарями: http://web.archive.org/web/20010928021728/http://bazilioart.h1.ru/
Нинішній ЖЖ: http://ilgattobazilio.livejournal.com/

http://pic.ipicture.ru/uploads/090412/ci1ZFiwZH4.jpg

Причому це, нажаль, стосується не лише християн, а  малоосвідчених (а вони майже всі такі) фанатиків будь-якої ідеї - від комунізму до фоменковщини.

Якщо хто не зрозумів - 1987 рік це антиалькогольна кампанія Горбачова, коли реальний рівень вживання алкоголю знизився приблизно на 20%.
Так що думайте самі, вирішуйте самі - бухати по вихідним чи не бухати.

Можливо я не зовсім в тему (хоча з іншого боку кухонний інвентар це такий же необхідний елемент приготування стави, як і якась морква чи м'ясо), але хочу запитати шановних блогерів - може хто користується сушилками для овочів і фруктів? Збираюсь придбати, але я в них абсолютно не розбираюсь - можете щось порадити або хоча б підказати, на що саме потрібно звертати увагу?

Один із патріархів вітчизняного інтернету (багатьом відомий як розробник інфостору) запустив новий проект - електронну пошту.

Реєстрація - http://mail.ua/ (там поки що по інвайтам, івайт - vf1RxTeC8R8, zI6YTwIZmto, 
K6TvIgrQY0j
)

Причому хлопці вирішили підійти до питання електронної пошти вельми нестандартно, власне це вже не просто звичайна електронна пошта, змінено саме розуміння того, чим вона має бути (на краще воно чи навпаки - це вже кожен вирішує для себе сам).

Деякі особливості системи:

1. Анти-спам система.

Головною відмінністю нашого сервісу є принцип роботи анти-спам системи:
всі вхідні повідомлення фільтруються за принципом «білого списку», тобто Вам як користувачу системи
можуть приходити повідомлення лише з адрес, що є у Вашій адресній книзі.

Новий контакт до адресної книги може бути доданий одним із наступних методів:
коли Ви відправляєте комусь повідомлення, адреса одержувача автоматично додається
до Вашого списку контактів
якщо хто-небудь відправляє Вам повідомлення з Вашої візитівки
(детальніше про неї нижче), до адресної книги додається адреса відправника
доданням нового запису у розділі «Контакти»

Таким чином, якщо Ви самі написали кому-небудь або додали певну адресу до адресної книги,
то Ви автоматично зможете отримувати листи з цієї адреси. В іншому випадку замість email ми рекомендуємо
надавати знайомим адресу Вашої візитівки: www.login.mail.ua .

Даний спосіб, хоча і складніший за традиційний, проте дозволяє надавати свій контакт
не побоюючись, що поштову скриньку переповнить спам.

2. Персональна веб-сторінка (візитівка).

Як користувач сервісу Mail.UA, Ви автоматично отримали візитівку,
доступну за адресою www.login.mail.ua.

За Вашим бажанням, ця сторінка може містити певні відомості про Вас (фото, ім’я, вік тощо),
а також форму для відправлення Вам повідомлень.

Головна мета візитівки – повернути Вам можливість спокійно надавати свій контактний email.
Деякі з нас ще пам’ятають час, коли це можна було робити вільно :-).

3. Тимчасові адреси.

На додачу до основної адреси електронної пошти (що має вигляд login@mail.ua)
сервіс Mail.UA дозволяє зареєструвати довільну кількість додаткових (тимчасових) адрес типу
alias@login.mail.ua. Листи, що надходять на будь-яку з таких адрес, з'являться у Вашій поштовій скринці,
оминаючи систему «білого списку». Але потім Ви зможете заборонити прийом пошти з будь-якої тимчасової адреси.

Подібний метод дуже зручний для реєстрації на різноманітних веб-ресурсах
(форумах, списках розсилки тощо), де з технічних причин неможливо вказати адресу Вашої візитівки
(www.login.mail.ua).

4. Спільний доступ до тек.

Користувач Mail.UA має можливість відкрити доступ до частини своїх повідомлень або контактів
для інших користувачів сервісу.

За допомогою даної функціональності група користувачів може сформувати спільний список контактів
або папку з повідомленнями, доступними всім учасникам групи.

Це надзвичайно зручно, наприклад, для організації єдиного списку контактів у компанії
або загальної папки з вхідною кореспонденцією.