Людяність...

Буває зайдеш зранку в магазин за кавою, подивишся на весь цей совковий треш, в вигляді трендячої по телефону продавчині, яка так зверхньо каже бабусі, обираючій цукерки (дешевих 100 грамів взяти чи дуже дешевих) "Да сколько можна?! Бєрітє еті оні самиє дєшовиє" А бабуся киває головою в квітчастій хустці (ну до магазину ж вийшла в люди, тре гарну хустку) і тремтячими руками з восковою, майже прозорою, шкірою дістає з зав*язаної вузликом носової хустинки складені папірці по гривні і по дві. Починає рахувати, нервується, коли неслухняні руки впускають ту тоненьку пачку на підлогу і так запопадливо вибачається перед фарбованою вгодованою телицею "Ой вибач доню, шо то старість, не дай Бог нікому ото так мучитися, коли руки не слухаються" А "доня" ізрєкає "задралі уже, убогіє" і демонстративно нависає над прилавком склавши руки на грудях. І тебе охоплює ненависть, червона і гаряча до цих людей і до цього світу. І ти кидаєшся до бабусі, піднімаєш ті кляті купюри віддаєш їй, а поки вона намагається їх скласти до купи, ти дивлячись презирливо на продавчиню, кажеш їй крізь зуби "Кілограм цукерок, отих, самих дорогих" і вигрібаєш з гаманця всі гроші разом з дріб*язком, нещасні сімдесят з копійками, розуміючи, що ти сьогодні без обіду, без кави і без цигарок. Але та, охопивша тебе ненависть, настільки ядуча, що тобі байдуже. І ти кидаєш гривні в тарілочку для грошей, так, що вони розсипаються за прилавком. А "нєубогая" мабуть бачить, щось в твоїх очах таке, що заставляє її мовчки присісти і збирати гроші, а тоді так само мовчки відважити кіло якогось "Mousse" і подати бабусі з словами "пожалуйста". А у тебе в очах якесь червоне марево і образа ятрить серце, ніби образили особисто тебе. І ти не дивлячись ні на кого, та і не бачучи нікого, виходиш з магазину і стаєш поруч щоб вирівняти дихання і прийти в себе.
А потім хтось торкає тебе за руку. Ти повертаєш голову і бачиш молоду дівчину, майже дитину, що простягує тобі пакетик з печивом і пачку чаю "Віддайте це бабусі, мені трохи ніяково то зробити, а ви хоробра". Потім з магазину виходить мужчина у віці, з замазиними мазутом руками і протягуючи якийсь непрозорий пакет додає "І це теж віддайте". А тоді помалу виходить бабуся з пакетом "Mousse" в руках. Поволі дістає по жменці цукерок і тицяє нам усім в руки. "По моєму покійному дідові сьогодні десять років, беріть діти, помяніть його"
Тремтячою рукою ти береш ту жменьку, вкидаєш печиво дівчини в пакет мужчини і вкладаєш ручку пакету в руку бабусі. Шепочеш "Візьміть ось ще" і тікаєш, бо вже не сила тримати в собі оте неймовірне і незрозуміле відчуття, що хоче вирватись з тебе сльозами. І чуєш вслід "Молитимуся за вас діти, спасибі вам мої рідні"...
І немає вже ненависті, лише крапля образи, декілька цукерок і трішки чогось, що словами не передається....

Це ж треба: трапити на такий допис якраз сьогодні, коли після смерті мого батька минуло 10 років... як у тої старшої пані ...

Коментарі

Shnec

116.04.16, 12:52

співчуваю

vilga

216.04.16, 14:36

не знаю, що й казати. співпало. співчуваю.
цікаве явище але по супермаркетах таких продавщинь майже немає. там їх за відношення до клієтів "луплять". чудеса дресури. .

h_s_x2

317.04.16, 01:44Відповідь на 1 від Shnec

співчуваюдякую.

417.04.16, 01:46Відповідь на 2 від vilga

не знаю, що й казати. співпало. співчуваю.
цікаве явище але по супермаркетах таких продавщинь майже немає. там їх за відношення до клієтів "луплять". чудеса дресури. .
Хочуть працювати, то треба старатися

Акварель

517.04.16, 05:12

Пройняло...

618.04.16, 01:53Відповідь на 5 від Акварель

h_s_x2

Людяність...

Останні статті

Коментарі