Вона дуже обережно Його приймала, намагаючись не зачаровуватися, надто не захоплюватися і не прив’язуватися. Та Він давав всі підстави подобатися: сяючі цікавістю до Неї очі, усміхнені і дуже привабливі губи, голос, сповнений того тремтячого французького «р», що заколихує. Звертався до неї на ім’я... Випромінював хвилі «справжній», «щирий», «не зверхній», а ще «розумний» і, головне, «уважний». Він умів слухати, а Вона повірила (так нечасто буває), що йому важливо знати про неї все. І тоді розказувала, розкривала всі сторіночки свого життя, поринаючи у дитячі і юнацькі спогади або плачучи над недалекими трагедіями. Не боялася бути викривленою, незрозумілою, набридливою, не боялася ревнощів чи відторгнення. Може, зловживала його увагою? В якийсь момент і цього перестала боятися. Так, Він дав зрозуміти, що готовий слухати, чекати, бути поруч.
Якимось дивним чином, за допомогою деталей, реакцій, поглядів, міміки, одного слова «хочу» або «говори» ми розуміємо, що людині цікаве твоє життя.
Він слухав про Її минуле, щоб краще розуміти (без цього не можливо); цікавився смаками і вподобаннями, щоб мати можливість радувати; щось починав робити, як Вона (це неймовірно зближує).
І Вона цікавилася його життям, родиною, уявляла, який Він в побуті, відкривала його захоплення, щиро раділа, коли дізнавалася, що вміє робити, як ставиться до життя, яким цінностям віддає перевагу, які має мрії.
Вони спілкувалися, гуляли разом, ходили на йогу… Він міг вже вночі по телефону розв’язувати задачу для її сина, серед дня приїхати через усе місто на 15 хвилин, щоб побачити Її. Йому хотілося радувати її дрібничками: це була квітка або цукерки, іграшка для сина або посилання на ранкову атмосферну пісню.
А ще Він говорив: «А поїхали до каньйону?! Поїхали?! А пішли разом в кіно? Пішли?!» Говорив це з реальним наміром здійснити! І у Неї не було сумнівів, що вони поїдуть, підуть…
Коли Вона Йому розказала, що дещо пише, він виявив бажання познайомитися з її писаниною. Це бажання було переконливим і наполегливим. Дивовижно, але Їй хотілося поділитися з ним своєю творчістю, вірила, що він зрозуміє, відчує, насолодиться її словом. В Її родині є така кодова фраза «показати свої акварелі», тобто познайомити з чимось потаємним, з чим знайомлять лише посвячених, яких впускають далі пересічних знайомих. Вона подарувала Йому деякі свої «акварелі», планувала поступово показати все.
Вона, та, що не любить довго говорити по телефону, розмовляла з Ним годинами, легко, натхненно, нестримно. І навіть коли розуміла, що треба Його відпускати, чула, мовляв, поговори зі мною ще трішки. Він не відпускав Її, вона була йому потрібна… Іноді говорила:
- Розкажи мені що-небудь…
- Добре, - несподівано відповідав Він і ділився думками про якийсь фільм, книгу, розповідав про друзів, дітей…
Попри завантаження, проблеми і буденні турботи, вони милувалися магнолією, гуляли парками, мандрували лісом, обговорювали фільми, які дивилися поки не разом, але паралельно, вони мріяли, уявляли, планували…
- Хочу лежати з тобою поруч і вголос читати тобі книгу, - говорив Він.
А Вона боялася ворухнутися, щоб не стривожити, не розвіяти цю просту до фантастичної неймовірності проєкцію щастя.
Так, спочатку Вона боялася дуже зблизитися, боялася, що все відбувається надто швидко і добре. Проте розуміла, що життя швидкоплинне, треба насолоджуватися тим, що воно дарує. І Вона насолоджувалася!
Знала, що навіть якщо не складуться їхні стосунки, з ним вона зможе продовжити спілкування, бо на Нього неможливо ображатися, бо з Ним можна про все говорити. Думала, що про все…
Вони не поїдуть…, не підуть…, не читатимуть вголос книги…, не сходять на йогу…, не готуватимуть разом вечерю…, не…, не…, не…
У Його життя повернулося перше кохання…
І про це Вона розмовляти з Ним не може…
Розлучившись, ми сумуємо за тим, якими були тоді, сумуємо за собою в тих стосунках!