Індіанець у великому місті - 2 (В польоті до Риму)

Хорватія. Узбережжя Адріатичного моря. Дальність видимості з висоти 11 кілометрів.

В ПОЛЬОТІ  ДО РИМУ

Боїнг 737 набирає висоту, через хвилин п’ять він робить крен на праве крило змінюючи напрямок польоту.  Поміж хмар  проглядає насичено-зелений Дунай зі своїми змієподібними рукавами. Поряд з рікою звивається дивна дорога, зовсім пуста для своєї ширини. Насправді –  це прикордонна смуга, яка вже у сьогоденні не розділяє, а тільки позначає території Словаччини та Угорщини.

Цього разу мені пощастило з місцем –  6F біля ілюмінатора, а Насті випало в іншому ряду. Система бронювання авіакомпанії «Ryanair» видає їх у випадковому порядку. Щоб сидіти поруч, потрібно доплачувати. Настя помінялася місцями з хлопцем, який сидів біля мене, але довго в нових координатах він не втримався –  якась дівчина знову зробила рокіровку. Хлопець летів один, тому став розмінною монетою.

Літак вже набрав максимальної висоти –  понад десять кілометрів. Світ змінився, неначе перейшов у інший вимір. З такої висоти  людина не бачить звичних об’єктів: людей, автомобілів, окремих дерев… В цьому вимірі гори кілометрової висоти не сприймаються як гори, а видаються лише трохи шорсткою поверхнею. Погано розрізняються квартали міст, а самі міста сприймаються якимись пліснявими плямами, розкиданими на поверхні землі. Я ідентифікував за картами Гугл місцевості відзняті на фото з літака. Разюче –  на фото видно обриси землі на відстані до ста кілометрів! І це ще не горизонт! Він знаходиться далі на двісті п’ятдесят кілометрів, але на тому проміжку вже нічого не розрізнити через непрозорість атмосфери та малий кут огляду.

Дивлячись в ілюмінатор, на якусь мить мені здалося,  що маленькі поодинокі хмаринки внизу – то піна на поверхні водойми, а вода в ній така чиста та прозора, що видно дно, а гори вкриті лісами – то  обросле водоростями невеличке каміння. Здавалося, якби кинути туди камінчик, то круги розійшлися б поверхнею цього «водного» простору.

Думаю, якби підняти на таку висоту людину з  дикого племені, яка ніколи не бачила ні географічних карт, ні фільмування поверхні землі, потім показати землю в ілюмінатор без горизонту, то ця людина не зрозуміла б, що це.  Якби  їй підказали, що бачить вона озеро, то людина  так і побачила б і вже вишукувала б рибу у ньому. Справді, висота – це неначе інший вимір,  просто наш мозок вже підготовлений до її сприйняття.

Мої роздуми миттєво щезли, увага була захоплена наближенням Адріатичного узбережжя.  Я  розглядав звивисті обриси берегової лінії  –  межу стихії води та землі, розтягнені ланцюжками  та притиснутими до моря хорватські міста. Мій погляд ковзав по водній гладі, чіплявся за контури островів, вишукував кораблі за кільватерним слідом. Іще трохи польоту і  перед моїми очима залишились:  вгорі – безкрайнє синьо-голубе небо, внизу – безкрайнє синьо-голубе море,  лише одна світла смужка горизонту тримала світ і не давала йому розчинитися в одноколірності.  Але це тривало зовсім не довго – світ почав проявлятись  довжелезною береговою лінією –  то була  Італія. GPS-навігатор, який працював лише біля ілюмінатора, де  сигнали не екранувалися корпусом літака,  показав, що ми рухаємось  в напрямку міста Ріміні і зараз знаходимось в шестидесяти  кілометрах від нього, а це – середина Адріатичного моря.  Я подумав, що якщо літак був би прозорим, то зараз можна було б одночасно бачити попереду берегову лінію  Італії та позаду  –  Хорватії. Скільки того моря…

В районі міста Сан-Маріно Боїнг лягає на ліве крило, робить розворот, щоб взяти курс на римський аеропорт Чіампіно. Біля мого ряду проходить стюард та стюардеса з візочком. Вони пропонують пасажирам напої.  Поміж ними в ілюмінаторах лівого борту пропливають  тільки види землі без неба, по правому борту в моєму ілюмінаторі – нічого, крім неба.  Я в захваті, як точно збалансована сила тяжіння та сила відцентрового прискорення,  адже бортпровідники ідуть по салону під кутом десь в сорок п’ять градусів, як по горизонтальній поверхні! Якщо додати швидкості літаку або зменшити радіус повороту, то відцентрове прискорення вдавить пасажирів у крісла і ніхто не зможе піднятися, а якщо вийти з повороту не вирівнявши літак, то пасажири правого борту посиплються на лівий, як горох. Гарний фокус. В цирку були б овації, а  в літаку ніхто не помічає.

В салоні літака ожили динаміки і жіночим приємним голосом оголосили початок зниження. «Ой,  вуха мої, вуха… –  подумалось мені, –  вони тільки сьогодні зранку відійшли». Вчора при підльоті до Братислави літак пішов на зниження, і в якусь мить звуковий світ змінився, гул турбін став тихішим  і шиплячим.  Я подумав, що в них зменшилась тяга… але ж  і Настін голос чув задавленим, неначе  повітря не мало тієї густини, щоб розкачати мої барабанні перетинки. В результаті я весь вечір був напівглухим із закладеним вухом. Це сталося від перепаду тиску на різних висотах. Те саме почало відбуватися  і сьогодні. Ілюстрацією перепаду тиску була напівпорожня зім’ята пластикова пляшка. Вона мала низький  тиск повітря всередині, бо відкривалась на висоті, а тепер, коли літак  знизився, її розчавив зовнішній збільшений тиск у салоні.

Через деякий час я вже не переймався грою тиску повітря в моїх вухах, а був прикутий до ілюмінатора, спостерігав за ландшафтними видами Італії. Літак наближався до Риму, і, коли його вулиці, щільно забудовані квартали, Тибр з мостами почали пропливати перед моїми очима, я почав відшукувати знайомі будівлі, місця… Рим вже не був для мене чорною скринькою, хоча я ніколи не бував у цьому місті.  Тиждень до подорожі я вивчав його за картами Гугл, прокладав піші екскурсійні та транспортні оптимальні маршрути, які будуть залучені під час перебування у місті.

В ілюмінаторі з’явився головний римський вокзал Терміні – він відразу зорієнтував мене в просторі налаштувавши біологічний компас у моїй голові. Ще трохи польоту і передмістя Рима розсипалися між полями. Величні залишки кам'яних аркад двотисячолітнього акведука  швидко прокреслились пунктиром – аеропорт наближався… Вже скоро шасі Боїнга  торкнулися бетонного покриття, трохи спружинили й далі сильніше притиснулися до нього.  Літак вже впевнено  мчав по злітці, скидаючи свою швидкість…

Аеропорт Чіампіно зустрів нас  спекотним подихом яскравого сонячного дня.