Отже, живемо. Нема сил, макітра гуде від усього. Набридло читати, аналізувати, думати .. а тут цей пост, наче вибух:)
Як ми раніше сленгували , взрив моска, чи як))
Як все сумно теж водночас...


Євген Спірін, військослужбовець ЗСУ,

Я ще гідроперітну-жовтушну залупу не питав, чи мені як кого називать у своїй країні. Яка забарвлена пікселем, хижаком і іншою уніформою із плямами крові. Крові, яка вилилась за свободу і волю, за мій прапор і за мою майбутнє. Ще мені це хуєпан в своїх червоних кепках не розповідав, хто тут диктатор.

Думаю ваші батьки засновники вкрутили б мені генератор на стабі, перевертаючись в трунах, від того сорому, шо робить трампізм. А може ви такими і були і свобода, статуя якої вам дарована, для вас як штані кані веста. Але, чесно, поїбать.

Тепер ми взірець свободи і слухать будь кого я не буду. Забагато червоних плям на житті і не про вашу «чєсть». Ви в цих плямах нічого ніколи не зрозумієте. Сраний спагетті вестерн.

Вестерн без весту і спагетті. А тут нікому не соромно вмерти на цих каталках. Не каву шли пити. Це ми захочемо, президента будемо диктатором називати, владу міняти, на барікадах пиздитись. А ви тіко обісцяні прапорці в твіттері ставить і здихать в своїх сиктивкарах. В тому різниця

Подивимось
Побачимо
Глянемо
Хулі

Статья украинского писателя из Днепра (а в молодости капитана команды Что? Где? Когда? и одного из основателей "Брейн ринга") Яна Валетова, пишущего на русском языке.

"У моего поколения украли часть молодости, часть памяти, часть мифологии. Украли песни, которые мы пели молодыми. Украли Вальс Бостон, Белорусский вокзал, Пора-пора-порадуемся... Все, до чего могли дотянуться, испачкали своими загребущими руками.
Слава богу, Высоцкий уже умер, и Галич тоже, а то с ними случилось бы то, что и с Юной Мориц...
Как можно смотреть старые Три Мушкетера видя перед собой свихнувшегося Боярского?
Как можно смотреть Рабу Любви авторства невменяемого Михалкова?
У меня украли мою Москву. Мой Питер. Мой Байкал. Мою Сибирь. Мой Дальний Восток. Мое Заполярье, мой Сочи, мой Новороссийск. Я больше никогда туда не поеду, не только потому, что не могу. Не хочу. И никогда уже не захочу.
Телецентр Останкино для меня уже не воспоминание о молодости, о клубе "Что? Где? Когда?", а фабрика фейков, к которой стало даже брезгливо подойти.
И почему-то совсем не хочется спрашивать лишний билетик в московские театры... Машков, Миронов, Безруков... да о чем вы говорите? Маленькую Ахеджакову выгнали за гражданскую позицию, лишили возможности дожить на сцене последние годы...
И в Эрмитаж, где я впервые увидел Роденовскую "Весну" почему-то не тянет. В Лувр, в Прадо, В Метрополитен тянет, а в Эрмитаж - нет. И сам не пойму почему... наверное, что-то особое разлилось в сыром питерском воздухе, перебивая гнилостную вонь стоялой воды. Рашизм, путинизм, ксенофобия - это впечатляет больше шедевров Растрелли.
Даже об общей победе, оплаченной миллионами жизней, вспоминать не хочется - ведь, как выяснилось, они могли победить и без нас. Да и была ли победа, если мы нацисты и немецкие прихвостни и нас надо к ногтю? Освободить от украинцев исконно русские земли! Бомбить Киев! Насиловать в Буче! Изуродовать Ирпень!
Им было мало украсть воспоминания - одними воспоминаниями сыт не будешь.
Они украли Крым. Они испоганили леса под Кременной, куда я мечтал приехать на рыбалку с семьей. Набили их ржавым железом, минами, горелыми машинами. Они уничтожили вековые сосны, отравили землю гниющими трупами, утопили в Северском Донце свои танки, перегородили растяжками тропы - пришли освободители! Радуйтесь!
Они украли у нас Бердянск с его косой, бычками и Домиком у моря. Украли Геническ с бесконечной Арабаткой. Скадовск с йодистым запахом водорослей и отборными комарами.
Они убили Мариуполь, где жили и познакомились мои дедушка с бабушкой. Они разрушили Бахмут, где познакомились мои тесть и теща. Они били по Николаеву, где родилась моя жена. Они долбят Сумскую область, где вырос мой отец. Искалечили Чернигов, терзают Харьков и Херсон. Мой родной Днепр теперь хоронит убитых русской ракетой земляков. Она попала в жилой дом, неподалеку от дома моих родителей. В обычный жилой дом.
Им не дают покоя Одесса, Очаков, Запорожье. Они и их хотят превратить в Мариуполь. Они все хотят превратить в Мариуполь. Заповедная Кинбурнская коса теперь на много лет станет зоной бедствия, потому что они и туда пришли, засрали и дюны, и море и сосняк. Они всегда так делают, создают себе привычную среду обитания.
Им всего и всегда мало. Им главное не захватить, приумножить и улучшить, а дотянуться, украсть, сломать, испоганить, сделать нежилым, непригодным для использования. Чтобы если уж не досталось им, то и никому не должно достаться.
Можно подвести черту. Общее прошлое больше не существует. Общее настоящее - кровопролитная, разрушительная война. Общему будущему - не бывать.
Никто не хочет иметь общий кров с убийцей, насильником, вором и вандалом. Они уничтожили и искалечили все, что смогли и даже больше - от воспоминаний до языка общения. "Я с ними на одном гектаре срать не сяду!“ - из грубой пословицы превратилось в перспективные планы на будущее.
С ними нет желания иметь ничего общего. Даже того, что в действительности было, не хочется вспоминать. То, что еще недавно вызывало ностальгию, теперь вызывает отвращение и чувство брезгливости."
Ян Михайлович Валетов (псевд. Борис Битнер) — украинский писатель-фантаст и журналист, пишет на русском языке.
16 марта 2023г.
https://zn.ua/personalities/pisatel-yan-valetov-za-nas-nikto-voevat-i-stroit-ne-budet-_.html

Глибоко посаджені очі й випукла родимка на правій щоці на лінії губ. Миловидне обличчя 19-річної студентки англійської філології в аудиторії університету Франка сповнюється жахом — за нею прийшли.
Привозять в тюрму на Лонцького — у контррозвідку СМЕРШ. За абревіатурою — гасло “Смерть шпигунам”.

Дівчина опиняється за закритими дверима мясорубки сталінського терору.
У ту ніч, в грудні 1945-го, з неї вибивають зізнання у приналежності до ОУН. Під час тортур перебивають дротяною нагайкою хребет.

Криваве слідство триває 4 місяці. А вже в березні 1946-го дівчину судять. Роблять це в камері, бо показувати до суду настільки побите дівча не хочуть навіть перед своїми ж працівниками.
Вирок — 10 років таборів, 5 років позбавлення прав і довічне заслання.

Етап зі Львова до особливо суворого табору для політвязнів в Іркутській області триває понад місяць.
В одній із каторжних лікарень дівчині роблять операцію. Нбито остеомієліт, а насправді — наслідки побиття. Інвалідної групи не дають. Ледве теплою дівчину етапують на будівництво Байкало-Амурської магістралі.

На кам'яному кар'єрі камінь падає й ламає праву руку. До всього щастя роблять ще одну операцію — на перитоніт. Гній, який не має сили вийти, проривається в черевну порожнину.

З того лікарняного ліжка — на шпалозавод і лісоповал. А звідти – на слюдяну фабрику щипати слюду.

Отак поміж каторжних робіт з болячками, недосипом і недоїданням минають роки золотої молодості дівчини з родимкою на щоці.

У засланні в Анжеро-Судженську в бараці родина й земляки. Ще у 1944-му сестру арештували за участь у визвольному русі, а згодом батьків і малолітнього брата. Батько не дожив до зустрічі.

Довший час не вдається влаштуватися на роботу, але з недуги вийшла ще й користь.

В протитуберкульозному диспансері, куди прийшла перевіритися, вдається влаштуватися реєстраторкою, а потім медичною статистикою, а ще пізніше — лікаркою-статисткою.

Пізніше, на диво, один хірург допомагає виявити пухлини в грудному відділі хребта і сприяє, щоб в Ленінграді прооперували. Професор виймає гомілкову кістку з ноги і вставляє в хребет, щоб міг бодай якось триматися купи. Півтора року в ліжку у гіпсі. Дають першу групу, але випрошує другу — треба ж працювати.

У 1968-му дозволяють виїхати. Але тільки не у Львів та область.

Обирає Івано-Франківськ. Із труднощами влаштовується медсестрою і працює з увязненими у туберкульозній лікарні, але недовго — якихось чотири роки.

А в жовтні 1972 року знову арешт. У звинуваченні йдеться, що пише антирадянські вірші. За збірку віршів із любов’ю до України й знайомство із деякими учасниками українського руху опору змушена знову заплатити більшовикам роками життя.

Спершу присуджують 7 років тюрми, 3 роки особливо суворого режиму і 4 роки заслання, але слідчий провокує прочитати вірш і за нього додає ще рік. Ув’язнення відбуває в Мордовії, заслання – в Казахстані.

Попри всі табірні заборони продовжує поетичний шлях, розпочатий ще у 9-річному віці. Пише потайки й вишиває на шматочках полотна мініатюри на релігійну тематику: українські церкви, знамена, іконки, цитати пророків.

У листопаді 1978-го – етап. Відбула в Уш-Тобе тих 5 років від дзвінка до дзвінка. У 1983 році повертається в Україну. Як «особливо небезпечна рецидивістка» може поселитися не ближче 101 кілометра від Львова. Тому і селиться у Бориславі.

За своє життя 34 роки провела в тюрмах, концтаборах і на засланні.

А у 57, уже дорослою жінкою зі зламаним і сяк-так складеним хребтом, але все з тією ж родимкою на правій щоці на рівні губ, зустрічає його — Василя.

Також політв'язня із 15-ма роками таборів за плечима. Повстанця. Інтелігента з технічною освітою, диригента хору і воротаря футбольної команди. Знівечене здоровя тортурами в Норильську на старість літ доламують аж три форми раку, перш ніж Василь відійде у засвіти.

Життя ламає жінку, а вона, попри хвороби, карапкається вгору. У прямому сенсі — на гору Маківку! У свої 76 років! Сходить зі схилу, ламає ногу, отримує допомогу, зокрема сильне знеболювальне, й продовжує похід.

І лише на другий день йде до хірургічного відділення накладати гіпс, долаючи біль й усвідомлюючи, що вкотре не здалася.

Імя незборимої сподвижниці — Ірина Сеник.

Донька колишнього січового стрільця, активістка підпілля ОУН, зв’язкова Романа Шухевича.

Борислав та Львів зробили її почесною громадянкою, а у США взагалі присвоїли звання однієї зі ста Героїнь Світу.

Ірина Сеник написала кілька поетичних збірок, створила і відшила тисячі узорів, змоделювала сотні суконь і сорочок, але так і не належала до жодної творчої спілки.

Виставки її мистецьких робіт з успіхом проходили в усіх куточках України та в Англії, Бельгії, Канаді, США.

У 2002-му після виступу на підтримку блоку “Наша Україна” троє невідомих побють жінку в її помешканні і пограбують. Та навіть після такої сумовитої і жорстокої події серце Ірини битиметься ще сім років.

У засвіти Ірина Сеник відійшла у свої 83.
Похована на Личаківському кладовищі.

P.S. Коли нагуглювала про цю жінку, з подивом дізналася, що у «Нашого Формату» є книга — «Одержима свободою. Шлях героїні світу Ірини Сеник». Але нема в продажі

Найважливіше про пані Ірину дізналася із інтервю Василя Овсієнка, якому пощасливилось записати голос цієї неймовірної жінки.

У Дрогобицькому музеї начебто зберігаються її листування з іншими дисидентами та оті неповторні узори. Класно, якщо так, бо цю безцінну спадщину точно треба побачити на власні очі!

@Мирослава Малик

Про Героїв цієї новітньої історії.
'Вони витримали, не витримав бетон."
Не забути, як про мужніх за велінням часу і совісті юних студентів 18 року - цвіт нації.
Пам'ятати, щоб діти і онуки знали, хто ворог.
Хто прийшов вбивати, нищити , катувати, лише тому, що ти українець.
Щоб нові хамовиті вісмути не насміхались над нашим минулим.
Щоб не казали, що України не було і не існує.
Щоб їх нащадків, навезених у окуповані території колись змусити стулити пельки.
Щоб пам'ятати, як після Голодомору вони нахабно займали українські хати українського Донбасу, коли ще тіла померлих хазяїв збирали обабіч доріг і кидали в урвища за селом.
Щоб потім кричати, що вони рузкіє, і данбас рузкій.
Знати, хто прийшов і закатував Україну знову. В 21 сторіччі.
Пам'ятати, що іноді люди вибирають честь, гордість і несуть свій хрест гідно. До смерті.
Вічна пам'ять Героям.

— Марусю! — каже.— Я прийшов навіки. Я на коліна стану, ти простиш?
— Я найдорожчі сплакала літа.
Чого вернувся до моєї хати?
Ми ж розлучились... Матінко свята!
Чи я ж тебе примушую кохати?!

Коли своїм коханням поступився
заради грошей і багацьких нив,
чи ти тоді од мене одступився,
чи сам себе навіки обманив?

— Себе, Марусю. Не дивись вороже.
Мені ті дні повік не одболять.
Тут двоє матерів, твоя і Божа.
Хай нас на шлюб вони благословлять.

Людей накличем, зробим перепросини,
щоб знали всі, хто чеше язиком.
Марусю, чуєш, зараз, ще до осени,
поберемось та й вступимо в закон.

А мати — з дому. Плачуть, затинаються
і говорить не хочуть ні про що.
А мати кажуть: — Руки не здіймаються.
Іди туди, ізвідки ти прийшов!

— Я зрадив, так.
Але це біль чи злочин?
Скажу всю правду, ми тепер одні.
Кому з нас гірше? Я одводжу очі,
а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.
Є щось в мені так наче не моє.
Немов живе в мені два чоловіка,
і хтось когось в мені не впізнає.

І що найтяжче: мука ж моя марна,
бо зрада — діло темне і брудне.
А ти — це ти.
Ти і в стражданні гарна.
Ти можеш навіть пожаліть мене.

Або сказати: що хотів, те й маєш.
Мене вже, віриш, кидає вві сні.
Тобі то добре, ти цього не знаєш.
У тебе й мука піде у пісні.

Тобі дано і вірити, й кохати.
А що мені? Які такі куші?!
Нелегко, кажуть, жити на дві хати.
А ще нелегше — жить на дві душі!

Відступник я. Нікчемний я і ниций.
Але ти любиш і тому прости.
Життя — така велика ковзаниця.
Кому вдалось, не падавши, пройти?

Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
так говорив беззахисно й правдиво,—
неначе він про подвиг говорив.

А я стояла як сліпа від сліз.
Душа марніла, як зів’яле клечання.
Хоч би мені хто
жменьку землі
з могили його приніс…
натертися проти серця... може б, трохи полегшало...

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.
Щось говорив про долю, про борги.
Що там, під Дубно, він ще був людиною,
а тут він сам з собою вороги.
Що Галя — гуска, що й по ній це видно.
І все. І годі. — Я од неї втік.
А може, й правду кажуть, що ти відьма,
приворожила — і пропав навік.
Бо що б мене інакше так палило,
чого ж я так страждаю і борюсь?
Куди б мене в житті не прихилило,
а все одно до тебе я вернусь.

Ти ж ніч моя і світло моє денне!
Вже тут брехать,— який мені хосен?
Прости за все, воно таке буденне.
А я ж не можу без твоїх пісень!

Коли я там і говорив, і клявся,
я знав одне: збрешу — не помилюсь.
Як хочеш знати,— так, я їм продався,
але в душі на тебе я молюсь!

Тоді я двері відчинила в ніч.
Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,
як я сказала:
— Йди собі, іди! —
А він сказав:
— Мені ж нема куди.

Іди до неї. Будеш між панами.
А я за тебе, Грицю, не піду.
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

#Ліна_Костенко

72-га виходила з Вугледару важко, з великими втратами. Перед цим росіяни уже встигли з'явитися коло поваленої вежі ЛЕП на дорозі від Богоявленки і навіть обладнати вогневі позиції в гаражах за кладовищем.

Все там рідне мені, кожен квадратний метр. В тих гаражах ми колись ховали одну із своїх машин, коло гаражів одного разу ми навіть піймалися на дріт пікапом - на дорозі валялися сталеві проводи, обірвані нещодавнім прильотом.

72-га виходила тяжко, криваво. Багато техніки згоріло. До того кілька днів агонії взятого у облогу міста виснажили захисників, і коли вранішній сіряк наступив, не усім вистачило сил вийти.

На деяких позиціях лишалися смертники, щоб прикрити відхід інших.

***

За дивним законом життя, в ці дні, коли моя рідна бригада виривала з м'ясом себе з Вугледару, люди по країні сиділи у кав'ярнях і кінотеатрах, на пішохідних зонах перехожі підтанцьовували під музику вуличних музик; лунали і щирі, і ритуальні вітання захисникам - а ті в цей час вмирали, залишені, як потім скажуть, напризволяще.

І я не знаю знання, не маю сили, як зв'язати назад ці два світи, кожен з яких невпинно йде своїм шляхом.

Поки ми там були, ми переродилися. Були ми народжені тут, у Києві - а стали народженими в полях і підвалах Вугледару; тепер ті пустоти, пронизані залізом - наша батьківщина, а на столичних вулицях ми - приїжджі й чужі.

Якісь невідомі нам люди повиростали за ці три роки, заповнили собою тротуари і метро, на їх обличчях - нові гримаси.

Вони якісь світлі, напівпрозорі; ми ж - брудні й темні, ванни і барбершопи не виженуть з нас цю темінь.

Тепер 72-га - звір, якого вигнали з його лігва, ризикує остаточно загинути в голих посадках під ударами арти і фпв-дронів. Горизонт радіоуправління у росіян з висоток Вугледару простирається тепер на кілометрів 15, ледь не до самого Курахового.

Моліть усіх, кого вмієте молити, щоб 72-га, моя перша на цій війні і навіки рідна бригада (хоч я давно вже не у ній) не була стерта в пил в смертельних просторах за Вугледаром, щоб залишки могутнього колись бойового організму не було знищено остаточно, щоб у нього був шанс відродитися, зберегти весь свій накопичений досвід і біль для майбутніх перемог. (с) Ігор Луценко

Слава вам, рідненькі...навіки вдячність.
За кожен день нашого життя.
Зі святом Захисників і Захисниць!

Читала недавно таку думку, забула, де. " У тяжкі часи своєї країни, ти можеш бути або воїном, або трубадуром, прославляючим воїна".
Отже, я - трубадур:)


Речитатив:
Україно! Свята мати героїв!
Зійди до серця мого
Шумом Карпатських ручаїв,
Боїв славного завойовника
Батька Хмеля!
Свята! Могутня! Соборна!
Слава Україні!

Завили сурми, поле палає,
Знову орда із боліт наступає,
Суне і суне, та ворог не знає,
Що на нього в нашім краю
Тільки смерть чекає!
То не литаври б'ють, то серце в грудях,
Не в дзвонах лаври, тут вся сила в людях!
Злітають черепа від булави,
Всі ординці поховались, бо батько іде на Ви!
Військо тримає небо хоругвами,
Арійські лицарі вже йдуть за вами!
Яка б не сунула орда щурів,
З нами сили світу і Боги всіх наших пращурів!

Приспів:
Біси дохнуть, сонце сходить,
Ця земля воїнів родить!
Хай сміливих смерть обходить!
Гуляй, дике поле!
Ворог сунеться без перестану,
Із землі прадіди повстануть!
І затягне на той світ, враже,
Наше дике поле!

Нащо дивитися у чан ворожці?
Поляжуть всі від меча Запорожців!
Знову набігла чорна хмара,
Терни перемелю, бо я
По роду вільний характерник.
На всіх чужинців тут чекає згуба,
З Чорного моря
Дістає Нептун свого тризуба,
Навіки всім легенда показова,
І ще покаже свою міць полк Азова!

Олександр Ярмак(с)