Клаус Вебер 30 років працює психосоматичним лікарем у  в місті Гюрт, поблизу Кельна. Він спеціалізується на впливі хронічного стресу на тіло — як тривога, страх і невизначеність буквально руйнують органи, судини і імунітет.

Десять років тому він почав досліджувати українців. Спочатку як науковий інтерес. Потім — як особисту місію. Бо те, що він побачив у даних, суперечило всьому, що він знав як лікар. Він вивчав рівень кортизолу, стан серцево-судинної системи, імунні показники людей, які живуть в умовах хронічної небезпеки. Порівнював із німецькими пацієнтами з клінічною тривогою — людьми, які технічно живуть у безпеці, але психологічно руйнуються. Але є показник, який він не міг пояснити жодною медичною логікою.

Вебер виступав на медичній конференції у Берліні. Зал — провідні психосоматики Європи. І він сказав те, чого від нього не очікували:

«За рівнем хронічного стресу українці мають показники, які в німецького пацієнта призвели б до повного фізичного колапсу за два-три роки. Але вони функціонують. Працюють. Виховують дітей. Відбудовують. Я лікар з тридцятирічним досвідом — і я не розумію, як це біологічно можливо».

У залі запала тиша. Він пояснив: людський організм має межу адаптації до стресу. Після неї — хвороби, зриви, системні збої. Це не теорія, це фізіологія. Але українці, за його даними, живуть за межею цього порогу — і демонструють стійкість, яка не вкладається в жодну європейську медичну модель.

«Ми в Німеччині лікуємо людей від стресу, який є тінню того, що українці переживають щодня, — сказав Вебер. — І наші пацієнти вважають себе хворими. Ваші — продовжують жити».

Він зробив висновок, який досі цитують на конференціях. Українці не стійкі всупереч обставинам. Вони стійкі через щось глибше — через колективну ідентичність, через вміння знаходити сенс у хаосі, через зв’язок із землею і одне з одним, який жодна медична таблетка не може замінити.

Це не привід пишатись і нічого не робити зі своїм здоров’ям. Але це привід нарешті зрозуміти — ви не просто виживаєте. Ви несете в собі щось таке, що решта світу тільки починає вивчати".

Мережа.

Мабуть не розуміла колись у юності, що відчувала бабуся в «Титаніку» , коли побачила його наяву через 80 років. Тепер знаю.

Може і я колись побачу свій Азов. Приїду така собі кволенька бабця з клятим артритом, що вже зараз капосний дає про себе знати, з внуками напевно. Але педікюр , і манікюр , і укладка сідих кудрів то буде маст хейв. Щодо татуажу брів та макіяжу треба буде подумати, як воно буде у 95.

Хай привезуть мене до Бердянська, мої гарні сильні внуки, з непереборною силою до життя, попри спадковий песимізм)) Погуляємо по Приморці, хильнемо по чарці, закусимо креветками а може й шаурмою та й майнемо у Марік.  

Адже це будуть наші міста. Українські міста. Ніякий хуйло-маніяк ніколи не перепише історію і правду.

Там я знову згадаю все. Мій Леонардо зараз десь відпочиває на хмаринах) 

Найкращі місця світу там, де ти був серцем. Я не хочу бачити ні Парижу, ні Лондона, ні Дубаї, а зараз тим паче))

А чи знаєте ви, чим пахнуть наші міста на Азові? Морем, рибою, силою, правдою, волею, коханням, найкращими парфумами в світі, щастям…

А чи знаєте ви, як полуденна спека накриває мої степи, і сади з вишнями, і безкраї поля з пшеницею, найкращою у світі? Коли буяє мій степ, здається, це сам Бог тут відпочиває. Спека у плюс 40? Це кращий градус на планеті на цій благодатній землі. Завжди чекаю літа, щоб її відчути. 

Я просто хочу додому. І в минуле. А ви тримайтеся.

На забутих блогах -головна тема і всі, хто там відмітився, прошу видаляться самі з моїх друзів.
Поки фронт б'ється , зрадники їдять країну зсередини.
Навіть у цьому болотці:)
Вражає своєю тупістю неповага до держави і піддакування боту з сраного ФСБ.
У мене все.
З новим роком.

«Ой ну знову вона, трясця, хай тобі грець!» – зло крикнув Кондратій, ляснув рукою по клавіатурі,  відро з пивом впало і картопля у баняку теж. – Трясця, - здивовано прошепотів він,- чому це я розмовляю українською?? Це вона винна!»

"Знову вона, набридла, це ж викаблучується 100 відсотків, розказує про своїх міфічних коханих. Це звісно, брехня!  Жінки не можуть кохати, вони тільки зраджують, лишають, сміються, зневажають.

Я ж так до них гарно ставився, дарував цукерки і панчохи, в оборудках 2000 них бути чесним мєнтом здавалося нонсенсом, тому дівчата були завжди «прикормлені». Але чому вони лишали мене потім завжди… Тому що стерви,тому що у них комплекси від матерів, тому що Фройд так казав.

А тепер і вже вісім років (!) ця на бложиках занадто смішна, проста, щира. Дурна.  Звісно, кохання не існує. Вона все видумала. Тепер третього чоловіка. І ця війна. Скакали на Майдані, тепер усі президенти, тепер усі  бомжі.

Колись, коли вона була в окупації, переживав і написав їй листа. Але знаю, що вона товста і з целюлітом, дійсно, мені це неприємно. В моєму ідеальному світі, хай не цьому житті, зустріну ідеальну Богиню, ну  таку, як на аватарках бложиків дівчат у 2008-2009 роках…"

Дякую, дорогенький, завжди допомагаєш відволіктися

Тримайся.

Батл затяжний не обіцяю...

Дрони. ( І до рсні 12 км. 

Звісно, одна надія на ЗСУ.

Сьогодні одна дівчина мене здивувала. Хоч звісно , я не дивуюся нічому вже. Отже, скажу тобі пару слів, знаю, читаєш. Те, що я відмовилася постити якусь хрінь , зразу перестала бути милою Віскі? )) А чого, ти , серухо ,сама не зайдеш знову і не запостиш? Запам'ятай: мене нічого, ніколи, і нікому не можна змусити зробити. Я гадала, що написала те, що зрозуміло. У мене зараз Маріуполь, версія 2.0. ти знаєш, як це виглядає? Живому трупові пропонують сходити на танці. Чи наприклад, повернувшимся вчора хлопцям з полону, пропонують підти на курси кройки і шітья. Вчора міг би повернутись і він. Я іноді думала, мабуть, не хотіла б бачити його понівеченим тілом чи душею. Я взагалі не хочу когось чекати. Я втомилася. Але тепер у мене Костянтинівка.
Обісцятому Кондрі окремий меседж: бабуся Віка стомилася, відчепися.
Моя кішка чиста і доглянута, це ти вже дивися за своєю товстою сракою.
І стань нарешті мужиком. Ставай до війська. Ворошнов в ЗСУ, а ти ниєш.

Хай це побуде тут.  І Слово. І молодь, яка співає його.

Всі, хто чекає, зрозуміють.

Новий рік боротьби наступає...