мій Азов

Мабуть не розуміла колись у юності, що відчувала бабуся в «Титаніку» , коли побачила його наяву через 80 років. Тепер знаю.

Може і я колись побачу свій Азов. Приїду така собі кволенька бабця з клятим артритом, що вже зараз капосний дає про себе знати, з внуками напевно. Але педікюр , і манікюр , і укладка сідих кудрів то буде маст хейв. Щодо татуажу брів та макіяжу треба буде подумати, як воно буде у 95.

Хай привезуть мене до Бердянська, мої гарні сильні внуки, з непереборною силою до життя, попри спадковий песимізм)) Погуляємо по Приморці, хильнемо по чарці, закусимо креветками а може й шаурмою та й майнемо у Марік.  

Адже це будуть наші міста. Українські міста. Ніякий хуйло-маніяк ніколи не перепише історію і правду.

Там я знову згадаю все. Мій Леонардо зараз десь відпочиває на хмаринах) 

Найкращі місця світу там, де ти був серцем. Я не хочу бачити ні Парижу, ні Лондона, ні Дубаї, а зараз тим паче))

А чи знаєте ви, чим пахнуть наші міста на Азові? Морем, рибою, силою, правдою, волею, коханням, найкращими парфумами в світі, щастям…

А чи знаєте ви, як полуденна спека накриває мої степи, і сади з вишнями, і безкраї поля з пшеницею, найкращою у світі? Коли буяє мій степ, здається, це сам Бог тут відпочиває. Спека у плюс 40? Це кращий градус на планеті на цій благодатній землі. Завжди чекаю літа, щоб її відчути. 

Я просто хочу додому. І в минуле. А ви тримайтеся.