Денис Прокопенко, командир 12 бригади спецназу «Азов», позивний Редіс.

На його руці татуювання чийогось обличчя. Це фінський снайпер Сімо Гяюгя (Simo Hyh). Чому саме він?

Прокопенко — нащадок етнічних карелів. Його прадід брав участь у радянсько-фінській Зимовій війні (1939—1940), і саме після бою з більшовиками був визнаний зниклим безвісти.

Денис рано втратив батька, його виховував дід, який багато розповідав про боротьбу прадіда.

На знак пам’яті про свого прадіда Денис носить шеврон із зображенням етнічного прапора Карельської республіки і часто порівнює російсько-українську війну із Зимовою війною в Фінляндії.

«Таке відчуття, що я продовжив ту саму війну, але на іншій ділянці фронту, війну проти окупаційного режиму Кремля».
=================
Про татутювання.

Сімо Гяюгя – найбільш результативний снайпер всіх часів і народів, який встановив світовий рекорд щодо вбивства росіян під час російсько-фінської війни.

Його статистика:
Підтверджені вбивства снайперською гвинтівкою: 505
Загальна кількість вбитих росіян (включаючи інші види зброї): 700+
Термін: 98 днів
Середня кількість вбитих снайпером за день росіян: 5,15

Сімо Гяюгя завжди був повністю вдягнений у білий камуфляж, і вояки Червоної армії прозвали Гяюгя «Біла смерть».

До ретельно облаштованих вогневих позицій він вирушав задовго до світанку і залишав їх лише після заходу сонця. У кишенях він запасав шматочки цукру та хліба, щоб отримати енергію протягом дня, коли мав багато годин лежати нерухомо.

Гяюгя розробив власну тактику стрільби в зимових умовах: наприклад, він заморожував за допомогою води кучугуру снігу перед гвинтівкою, щоб сніг не розлітався під час пострілу, і тримав сніг у роті для того, що пара з рота при диханні не видала його.

Плюсом був і низький зріст Сімо (160 см), так йому було легше залишатися непоміченим.

Найдовша відстань, з якої Гяюгя уразив ворожого снайпера, становила близько 450 м.

6 березня 1940 року отримав важке поранення обличчя, роздроблення нижньої щелепи. Газети написали, що він помер. Він потім з лікарні писав своїм братам і сестрам, що він живий.

Хотів повернутися на фронт, але йому не дозволили. Був змушений їсти через соломинку. В наступні десятиліття переніс 25 операцій на обличчі.

У післявоєнний час займався землеробством. Був скромним і відлюдькуватим. Про війну розповідав мало.

На поставлене у 1998 році запитання, як він став таким видатним снайпером, Гяюгя відповів просто: «Тренування».

Якщо ви думаєте, що всі фіни любили Сімо як героя, то не зовсім.

Велика кількість ненависників не схвалювали його вчинків часів Зимової війни. Він отримував багато погроз про вбивство, через що не міг відвідувати багатолюдні місця. Він навіть носив із собою пістолет для захисту.

Він ніколи не був у шлюбі й у нього не було дітей. Закінчив свої дні в будинку престарілих для ветеранів.

В інтерв'ю, яке у нього взяли перед його 96-м днем народження, на питання журналіста про те, чи відчував Гяюгя докори совісті через вбивство росіян, він відповів:

«Я робив те, що було наказано, так добре, як міг. Не було б Фінляндії, якби всі тоді не робили так само».

Сімо залишається легендою у Фінляндії та в усьому світі. Він помер у віці 96 років у 2002 році після того, як зробив світ набагато кращим.

========================

Я написала цей пост, бо втомилася відчувати себе жертвою – жертвою щоденного насильства з боку конченого кремлівського маньяка, жертвою аморального шахрая, який всю свою бізнес-кар’єру побудував на обдиранні інших, і який тепер намагається обдерти і Україну.

Нічого ще не втрачено, поки у нас є Збройні сили України. Точніше так: все що в нас є – це наші Збройні сили. Крім них, ніхто не захистить і ніхто не допоможе.

Не розкисаємо і продовжуємо донатити.

Надія Паливода (с)з фб

Шановні, прошу дуже уважно подивитись на замітки тупої мадам, а насправді тупого бота на ставці у кремля.
https://blog.i.ua/user/7973266/2427537/

Ця особина вже тут працювала під ніком нев'єбєнної ворожки Хагаль, яка ввела в оману багатьох юзерів.

Тому наполегливо прошу видалити її звідси.

Сорі за емоційність.
Не до плезіру.
Війна.
І війна за виживання, на жаль.

Липень 1987 року, Москва, СРСР.
41-річний Дональд Трамп прибуває до Москви разом зі своєю дружиною, чеською моделлю Іваною Зельнічковою, на запрошення радянського посла в США (!!!) Юрія Дубініна. Запрошення було схвалене Політбюро ЦК КПРС.

Трамп, який перебуває у фінансовій кризі – його активи стрімко падають, а борги зростають, – відображає свій стан у відомому анекдоті:
--"Бачиш того жебрака в капелюсі на 5-й авеню?" – каже він своєму супутнику, якому щойно подарував діамантове намисто.
"Той чоловік багатший за мене на 1,5 мільярда доларів!"
"Але у нього ж нічого немає!"
"У нього нічого немає, але у мене 1,5 мільярда боргів!"

Повернувшись із Москви, банкрутований Трамп несподівано отримує кредит від консорціуму з 16 банків і купує готель Plaza в Нью-Йорку. Незабаром він отримує ще один кредит від консорціуму з 22 банків для купівлі авіаліній Eastern Air Lines Shuttle (перейменованих у Trump Shuttle).

Що сталося в Москві 1987 року? Хто фінансував Трампа?

Фінансування надходило з радянських джерел КДБ у США – через гарантії позик, а не прямі грошові виплати. У Москві-1987 відбувся перший політичний договір Трампа – йому запропонували підтримку для майбутньої президентської кампанії в США, і він погодився.

Володимир Крючков, глава КДБ, у доповіді Політбюро представив Трампа як піддатливого американського кандидата, який міг би стати керованим президентом США.

До поїздки в Москву Трамп заявляв, що ніколи не буде балотуватися в президенти, оскільки віддає перевагу вільному життю бізнесмена. Але після 1987 року він змінив свою позицію.

---

1996–1997 роки, Москва, Росія.
Трамп тричі відвідує Москву, зустрічається з російськими бізнесменами, намагаючись побудувати **Trump Tower Moscow без власних інвестицій, лише за рахунок коштів московських кримінальних структур.

Агентство (ФСБ) спостерігає за ним, не чинячи тиску. Це полегшення для Трампа, але він також не отримує грошей, що залишає його розчарованим у Росії Єльцина.

---

Липень 1998 року, Москва.
Володимир Путін стає директором ФСБ. Його радником стає генерал Філіп Бобков – колишній заступник голови КДБ, який курував зарубіжну розвідку та керував справою Трампа.

Бобков передає Путіну компромат на Трампа. Трамп отримує "послання": ФСБ повернуло контроль і пам’ятає про нього.

---

Листопад 2013 року, Москва.
Після фінансової кризи 2008 року Трамп повертається в Москву як банкрут, проводячи конкурс "Міс Всесвіт" у Crocus City.

Організатор заходу Араз Агаларов виплачує Трампу 14 мільйонів доларів і надає необмежений доступ до молодих учасниць конкурсу. ФСБ знімає всі події у високій роздільній здатності, включаючи моменти з неповнолітніми дівчатами, які видавали себе за конкурсанток.

Путінські агенти нагадують Трампу про його "зобов’язання" 1987 року, обіцяючи фінансування та інформаційну підтримку для його президентської кампанії.

---

2016 рік – перемога Трампа
Путінські пропагандисти святкують:
"Америка – наша!"

---

16 липня 2018 року, Гельсінкі, Фінляндія.
Закрита зустріч Трампа з Путіним. Тільки їхній перекладач – агент ФСБ.

Путін демонструє Трампу записи його "зустрічей" у Crocus City. Трамп виходить розгубленим і заявляє журналістам:
"...я не довіряю своїм спецслужбам... я довіряю Володимиру Путіну..."

---

6 січня 2020 року, Вашингтон.
Трамп програє вибори. Путінські агенти надсилають йому "послання" – не визнавати поразку, підняти своїх прихильників і атакувати Конгрес США.

Трамп закликає прихильників до штурму Капітолію.

---

22 березня 2024 року, Москва.
Путін спалює Crocus City – своєрідний сигнал Трампу.

---

Висновок:
Трамп повністю втягнутий у:
1. Багаторічну співпрацю з радянськими та російськими спецслужбами.
2. Фінансування від ворожої держави.
3. Компромат у вигляді відеозаписів.
4. Прямий зв’язок із терактами, організованими Путіним.

Путін зробив Трампа своїм "кишеньковим президентом".

Отже, живемо. Нема сил, макітра гуде від усього. Набридло читати, аналізувати, думати .. а тут цей пост, наче вибух:)
Як ми раніше сленгували , взрив моска, чи як))
Як все сумно теж водночас...


Євген Спірін, військослужбовець ЗСУ,

Я ще гідроперітну-жовтушну залупу не питав, чи мені як кого називать у своїй країні. Яка забарвлена пікселем, хижаком і іншою уніформою із плямами крові. Крові, яка вилилась за свободу і волю, за мій прапор і за мою майбутнє. Ще мені це хуєпан в своїх червоних кепках не розповідав, хто тут диктатор.

Думаю ваші батьки засновники вкрутили б мені генератор на стабі, перевертаючись в трунах, від того сорому, шо робить трампізм. А може ви такими і були і свобода, статуя якої вам дарована, для вас як штані кані веста. Але, чесно, поїбать.

Тепер ми взірець свободи і слухать будь кого я не буду. Забагато червоних плям на житті і не про вашу «чєсть». Ви в цих плямах нічого ніколи не зрозумієте. Сраний спагетті вестерн.

Вестерн без весту і спагетті. А тут нікому не соромно вмерти на цих каталках. Не каву шли пити. Це ми захочемо, президента будемо диктатором називати, владу міняти, на барікадах пиздитись. А ви тіко обісцяні прапорці в твіттері ставить і здихать в своїх сиктивкарах. В тому різниця

Подивимось
Побачимо
Глянемо
Хулі

Статья украинского писателя из Днепра (а в молодости капитана команды Что? Где? Когда? и одного из основателей "Брейн ринга") Яна Валетова, пишущего на русском языке.

"У моего поколения украли часть молодости, часть памяти, часть мифологии. Украли песни, которые мы пели молодыми. Украли Вальс Бостон, Белорусский вокзал, Пора-пора-порадуемся... Все, до чего могли дотянуться, испачкали своими загребущими руками.
Слава богу, Высоцкий уже умер, и Галич тоже, а то с ними случилось бы то, что и с Юной Мориц...
Как можно смотреть старые Три Мушкетера видя перед собой свихнувшегося Боярского?
Как можно смотреть Рабу Любви авторства невменяемого Михалкова?
У меня украли мою Москву. Мой Питер. Мой Байкал. Мою Сибирь. Мой Дальний Восток. Мое Заполярье, мой Сочи, мой Новороссийск. Я больше никогда туда не поеду, не только потому, что не могу. Не хочу. И никогда уже не захочу.
Телецентр Останкино для меня уже не воспоминание о молодости, о клубе "Что? Где? Когда?", а фабрика фейков, к которой стало даже брезгливо подойти.
И почему-то совсем не хочется спрашивать лишний билетик в московские театры... Машков, Миронов, Безруков... да о чем вы говорите? Маленькую Ахеджакову выгнали за гражданскую позицию, лишили возможности дожить на сцене последние годы...
И в Эрмитаж, где я впервые увидел Роденовскую "Весну" почему-то не тянет. В Лувр, в Прадо, В Метрополитен тянет, а в Эрмитаж - нет. И сам не пойму почему... наверное, что-то особое разлилось в сыром питерском воздухе, перебивая гнилостную вонь стоялой воды. Рашизм, путинизм, ксенофобия - это впечатляет больше шедевров Растрелли.
Даже об общей победе, оплаченной миллионами жизней, вспоминать не хочется - ведь, как выяснилось, они могли победить и без нас. Да и была ли победа, если мы нацисты и немецкие прихвостни и нас надо к ногтю? Освободить от украинцев исконно русские земли! Бомбить Киев! Насиловать в Буче! Изуродовать Ирпень!
Им было мало украсть воспоминания - одними воспоминаниями сыт не будешь.
Они украли Крым. Они испоганили леса под Кременной, куда я мечтал приехать на рыбалку с семьей. Набили их ржавым железом, минами, горелыми машинами. Они уничтожили вековые сосны, отравили землю гниющими трупами, утопили в Северском Донце свои танки, перегородили растяжками тропы - пришли освободители! Радуйтесь!
Они украли у нас Бердянск с его косой, бычками и Домиком у моря. Украли Геническ с бесконечной Арабаткой. Скадовск с йодистым запахом водорослей и отборными комарами.
Они убили Мариуполь, где жили и познакомились мои дедушка с бабушкой. Они разрушили Бахмут, где познакомились мои тесть и теща. Они били по Николаеву, где родилась моя жена. Они долбят Сумскую область, где вырос мой отец. Искалечили Чернигов, терзают Харьков и Херсон. Мой родной Днепр теперь хоронит убитых русской ракетой земляков. Она попала в жилой дом, неподалеку от дома моих родителей. В обычный жилой дом.
Им не дают покоя Одесса, Очаков, Запорожье. Они и их хотят превратить в Мариуполь. Они все хотят превратить в Мариуполь. Заповедная Кинбурнская коса теперь на много лет станет зоной бедствия, потому что они и туда пришли, засрали и дюны, и море и сосняк. Они всегда так делают, создают себе привычную среду обитания.
Им всего и всегда мало. Им главное не захватить, приумножить и улучшить, а дотянуться, украсть, сломать, испоганить, сделать нежилым, непригодным для использования. Чтобы если уж не досталось им, то и никому не должно достаться.
Можно подвести черту. Общее прошлое больше не существует. Общее настоящее - кровопролитная, разрушительная война. Общему будущему - не бывать.
Никто не хочет иметь общий кров с убийцей, насильником, вором и вандалом. Они уничтожили и искалечили все, что смогли и даже больше - от воспоминаний до языка общения. "Я с ними на одном гектаре срать не сяду!“ - из грубой пословицы превратилось в перспективные планы на будущее.
С ними нет желания иметь ничего общего. Даже того, что в действительности было, не хочется вспоминать. То, что еще недавно вызывало ностальгию, теперь вызывает отвращение и чувство брезгливости."
Ян Михайлович Валетов (псевд. Борис Битнер) — украинский писатель-фантаст и журналист, пишет на русском языке.
16 марта 2023г.
https://zn.ua/personalities/pisatel-yan-valetov-za-nas-nikto-voevat-i-stroit-ne-budet-_.html

Глибоко посаджені очі й випукла родимка на правій щоці на лінії губ. Миловидне обличчя 19-річної студентки англійської філології в аудиторії університету Франка сповнюється жахом — за нею прийшли.
Привозять в тюрму на Лонцького — у контррозвідку СМЕРШ. За абревіатурою — гасло “Смерть шпигунам”.

Дівчина опиняється за закритими дверима мясорубки сталінського терору.
У ту ніч, в грудні 1945-го, з неї вибивають зізнання у приналежності до ОУН. Під час тортур перебивають дротяною нагайкою хребет.

Криваве слідство триває 4 місяці. А вже в березні 1946-го дівчину судять. Роблять це в камері, бо показувати до суду настільки побите дівча не хочуть навіть перед своїми ж працівниками.
Вирок — 10 років таборів, 5 років позбавлення прав і довічне заслання.

Етап зі Львова до особливо суворого табору для політвязнів в Іркутській області триває понад місяць.
В одній із каторжних лікарень дівчині роблять операцію. Нбито остеомієліт, а насправді — наслідки побиття. Інвалідної групи не дають. Ледве теплою дівчину етапують на будівництво Байкало-Амурської магістралі.

На кам'яному кар'єрі камінь падає й ламає праву руку. До всього щастя роблять ще одну операцію — на перитоніт. Гній, який не має сили вийти, проривається в черевну порожнину.

З того лікарняного ліжка — на шпалозавод і лісоповал. А звідти – на слюдяну фабрику щипати слюду.

Отак поміж каторжних робіт з болячками, недосипом і недоїданням минають роки золотої молодості дівчини з родимкою на щоці.

У засланні в Анжеро-Судженську в бараці родина й земляки. Ще у 1944-му сестру арештували за участь у визвольному русі, а згодом батьків і малолітнього брата. Батько не дожив до зустрічі.

Довший час не вдається влаштуватися на роботу, але з недуги вийшла ще й користь.

В протитуберкульозному диспансері, куди прийшла перевіритися, вдається влаштуватися реєстраторкою, а потім медичною статистикою, а ще пізніше — лікаркою-статисткою.

Пізніше, на диво, один хірург допомагає виявити пухлини в грудному відділі хребта і сприяє, щоб в Ленінграді прооперували. Професор виймає гомілкову кістку з ноги і вставляє в хребет, щоб міг бодай якось триматися купи. Півтора року в ліжку у гіпсі. Дають першу групу, але випрошує другу — треба ж працювати.

У 1968-му дозволяють виїхати. Але тільки не у Львів та область.

Обирає Івано-Франківськ. Із труднощами влаштовується медсестрою і працює з увязненими у туберкульозній лікарні, але недовго — якихось чотири роки.

А в жовтні 1972 року знову арешт. У звинуваченні йдеться, що пише антирадянські вірші. За збірку віршів із любов’ю до України й знайомство із деякими учасниками українського руху опору змушена знову заплатити більшовикам роками життя.

Спершу присуджують 7 років тюрми, 3 роки особливо суворого режиму і 4 роки заслання, але слідчий провокує прочитати вірш і за нього додає ще рік. Ув’язнення відбуває в Мордовії, заслання – в Казахстані.

Попри всі табірні заборони продовжує поетичний шлях, розпочатий ще у 9-річному віці. Пише потайки й вишиває на шматочках полотна мініатюри на релігійну тематику: українські церкви, знамена, іконки, цитати пророків.

У листопаді 1978-го – етап. Відбула в Уш-Тобе тих 5 років від дзвінка до дзвінка. У 1983 році повертається в Україну. Як «особливо небезпечна рецидивістка» може поселитися не ближче 101 кілометра від Львова. Тому і селиться у Бориславі.

За своє життя 34 роки провела в тюрмах, концтаборах і на засланні.

А у 57, уже дорослою жінкою зі зламаним і сяк-так складеним хребтом, але все з тією ж родимкою на правій щоці на рівні губ, зустрічає його — Василя.

Також політв'язня із 15-ма роками таборів за плечима. Повстанця. Інтелігента з технічною освітою, диригента хору і воротаря футбольної команди. Знівечене здоровя тортурами в Норильську на старість літ доламують аж три форми раку, перш ніж Василь відійде у засвіти.

Життя ламає жінку, а вона, попри хвороби, карапкається вгору. У прямому сенсі — на гору Маківку! У свої 76 років! Сходить зі схилу, ламає ногу, отримує допомогу, зокрема сильне знеболювальне, й продовжує похід.

І лише на другий день йде до хірургічного відділення накладати гіпс, долаючи біль й усвідомлюючи, що вкотре не здалася.

Імя незборимої сподвижниці — Ірина Сеник.

Донька колишнього січового стрільця, активістка підпілля ОУН, зв’язкова Романа Шухевича.

Борислав та Львів зробили її почесною громадянкою, а у США взагалі присвоїли звання однієї зі ста Героїнь Світу.

Ірина Сеник написала кілька поетичних збірок, створила і відшила тисячі узорів, змоделювала сотні суконь і сорочок, але так і не належала до жодної творчої спілки.

Виставки її мистецьких робіт з успіхом проходили в усіх куточках України та в Англії, Бельгії, Канаді, США.

У 2002-му після виступу на підтримку блоку “Наша Україна” троє невідомих побють жінку в її помешканні і пограбують. Та навіть після такої сумовитої і жорстокої події серце Ірини битиметься ще сім років.

У засвіти Ірина Сеник відійшла у свої 83.
Похована на Личаківському кладовищі.

P.S. Коли нагуглювала про цю жінку, з подивом дізналася, що у «Нашого Формату» є книга — «Одержима свободою. Шлях героїні світу Ірини Сеник». Але нема в продажі

Найважливіше про пані Ірину дізналася із інтервю Василя Овсієнка, якому пощасливилось записати голос цієї неймовірної жінки.

У Дрогобицькому музеї начебто зберігаються її листування з іншими дисидентами та оті неповторні узори. Класно, якщо так, бо цю безцінну спадщину точно треба побачити на власні очі!

@Мирослава Малик