Оскільки характер запитань зрозумілий зі змісту відповідей, то в статті наведені лише відповіді. Анонімність завжди провокує щирість, тому ім’я співрозмовника не наводжу.

1.Ця війна може завершитись, і то лише на певний час, за умови нашої окупації Москви. Оскільки за останні вісімсот років це вже 22 війна між Руссю-Україною і Московською ордою, то не варто очікувати, що вона остання.

2.В основі агресивності Московії лежить споконвічний комплекс меншовартості московитів і спроба його компенсації через війну з усім світом.

3.Остання війна – це дарунок долі нашому народу у час становлення новітньої української держави. Попереду у нас боротьба, небезпека і смерть – суворий фон для відродження справді могутньої, вільної, освіченої української нації.

4.Ми є нащадками першої землеробської цивілізації світу – Трипільської культури. Русь-Україна є прабатьківщиною більшості європейських народів, які є нашими кревними братами. Великий арійський простір – це степи Русі-України, звідки почався переможний рух арійської цивілізації цілим світом. Цей рух триває і дотепер.

5.Русь-Україна – це, за примхою долі, територія війни. Долі, що зробила Русь-Україну кінцевою ланкою Великого степу, який тягнеться до нас аж від степів Монголії. За нами Європейська цивілізація. Попереду – Московія, що започаткувала свою державність як уламок Золотої Орди і на її руїнах. На тепер Московія прискорено інтегрується до  материнської Орди, що для нас лише підсилює небезпеку.

6.Земля Руси-України споконвіку оралась мечами. Сьогодні щирий русин-українець – це воїн, зброєю якого є і автомат, і комп’ютер. Кого не влаштовує така перспектива, вільний залишити країну у пошуках спокійнішої долі. Наша ж доля завжди воювати. Вибір невеликий. Або з усім світом проти Московії, або разом з Московією проти всього світу, оскільки Московія є споконвічним джерелом війни.

7.Провідною рисою русинів-українців є прагнення свободи. Європейська цивілізація породила теорію анархізму, і лише у Русі-Україні ця теорія на початку двадцятого століття отримала практичне втілення. Але анархізм у Русі-Україні не став націонал-анархізмом, що єдине давало шанс на перемогу. Націоналісти, тобто ті, хто прагнули свободи українській нації, і анархісти, тобто ті, хто прагнув свободи окремому русину-українцю, воювали нарізно. При цьому анархістів було більше за націоналістів, і воювали вони на шкоду націоналістам. Якби не втручання анархістів Махна, Денікін мав би всі шанси захопити Москву, а Врангель надовго закріпитись у Криму. І чи можливі були б у цьому разі всі наступні звірства московитів на наших землях?

8.Свобода окремої людини можлива лише через свободу її нації. Цю істину не розуміли анархісти, коли перемога над московитами була цілком реальною. Цю істину вже добре розуміли оунівці, але без підтримки Східної України у них не було шансів на перемогу. А Східна Україна була деморалізована і винищена репресіями проти інтелігенції, голодом проти селян, спритним використанням фактора війни для винищення вже всіх прошарків населення. 41 млн. – 28 млн. – стільки Русь-Україна втратила через Другу світову війну, воюючи на боці Московії. 41 млн. + 11 млн. – стільки русинів-українців мало б бути у 1941 році, якби не репресії і геноцид голодом.

9.Друга світова війна не була нашою війною. Ми на цій війні були лише гарматним м’ясом у руках московитів. Якісь шанси на національне відродження у ті часи давала у цій війні лише перемога Німеччини. Тому вважаю блюзнірством святкувати день перемоги, а насправді день нашої глобальної поразки.

10.Фашизм, нацизм (від націонал-соціалізм), франкізм, хортизм, тощо – це назви різних форм граничної національної консолідації в ім’я певної мети. Всі нації потребують такої консолідації у той, чи інший період своєї історії. Граничній національній консолідації краще відповідає термін  національний солідаризм. Через такий стан національного організму пройшли більшість провідних країн світу. Німеччина і Італія тут не є виключеннями. Для Франції це були часи Наполеона-Бонапарта. Важливо, аби мета такого солідаризму була виправдана з погляду загально людської моралі. Натепер у такому стані знаходиться Ізраїль, Його мета – виживання. У такому ж стані від 1917 року знаходиться і Московія. Її мета – самоствердження за рахунок приниження, підкорення і винищення інших народів. Серед різних національних форм солідаризму московитська форма солідаризму, яку краще називати цілком дискредитованим словом фашизм, у багатотисячолітній історії людства є найогиднішою і неперевершеною за кількістю безневинних жертв.

11.Голодомори у Русі-Україні – це яскраві і неспростовні свідчення вироку смерті, що був винесений русинам-українцям більшовиками після захоплення ними влади у Московії. За голодомори в першу чергу несуть відповідальність очільники держави і партії в Московії. Але це була переважно неосвічена публіка з декількома класами церковно-приходської школи за плечима (у Сталіна їх було три), або і взагалі без неї. Світогляд таких людей не був результатом освіти або позитивного виховання. Вони були переважно носіями найгірших забобонів тих етносів, до яких належали. Яких саме, легко з’ясувати, передивившись невеликий список країн, що категорично відмовились натепер визнати голодомор тридцятих років геноцидом українського народу. За голодомори несуть відповідальність певні фінансові кола на Заході, що зростили у тридцяті роки на території Московії індустріальну і військову наддержаву, а контролюючі провідні засоби масової інформації не пропускали на шпальти газет і журналів правду про ситуацію в Україні. Між голодомором і індустріалізацією є прямий зв’язок, але не через прибутки від експорту української пшениці, який не перевищував 1.5 млн. тон на рік. За голодомори несе відповідальність вся чисельна «ліва тусовка» на Заході, яка завжди була і є тепер на побігеньках у міжнародного фінансового капіталу.

12.Головним ворогом України-Русі у нинішній війні є не стільки президент країни-ворога, прізвище якого не має істотного значення, скільки чисельна московитська чернь, на яку спирається його політика війни і анексій. Нашим ворогом є і наша власна чернь, якої у нас також доволі багато, і яка яскраво виявила своє підле нутро у подіях на Донбасі та Криму. Це подарунок долі, що ми її можемо вбивати з гармат і автоматів на законних підставах без  судової тяганини. Істота, яка підняла зброю проти Руси-України, не має права на життя, а та, що ненавидить Русь-Україну, але не взяла до рук зброї, не має право проживати на її землі.

13.Українська земля має для русинів-українців сакральне значення. Всі війни, що точилися впродовж тисячоліть на цій землі, мали метою захоплення української землі. І нинішня війна з Московіє не є винятком. Сенс голодоморів також цілком вписується в цю парадигму. Українська земля, як жодна земля в світі, просякнута кров’ю русинів-українців. Складається враження, що циркова вистава під виглядом останніх президентських виборів була влаштована з головною метою у формально законний спосіб заволодіти українською землею. Всі інші епізоди цієї кінопрем’єри мають на меті відволікти увагу суспільства від найбільшої афери в світі за останні кілька сот років – глобальному дерібану української землі. Майбутнім латифундистам, серед яких, думаю, не буде етнічних українців, потрібна українська земля без русинів–українців, західні технології, і невелика кількість західних фахівців. Це у кращому варіанті. Валовий продукт сільського господарства сучасної Україні не перевищує 17 міліардів доларів річно. Це невелика сума порівняно з цілим валовим національним продуктом України. За будь-яких умов сільське господарство не виведе нас у розряд провідних держав світу. Але втрата української землі – це втрата сенсу існування української нації, оскільки вона тут буде зайвою. Найгірший варіант використання нашої землі, це її нове заселення. У тридцяті роки у вимерлі від голоду села завозили етнічних московитів. А тепер кого? Знову етнічних московитів, у Криму вони вже так і роблять, а можливо китайців, яких забагато на їх корінній землі, а може євреїв, яким не дуже комфортно живеться у ворожому арабському оточенні?

14.Європа, у яку по праву ми так прагнемо, вимирає. Нашою стратегічною метою є зупинення нашого власного вимирання і нарощення нашого людського потенціалу. Русинів-українців має бути щонайменше 100 млн. – стільки, скільки їх би було б тепер, якби московитська чернь не захопила владу у Російській імперії, не влаштувала терор, що тягнувся десятиліттями, не організувала штучні голодомори, не спровокувала Другу світову війну. Ми у черговий раз маємо дати Європі силу нашого духу, нашу свіжу здорову кров у її жила, кров, настояну на переможній війні з Московією. Українська земля в українських руках має стати базою для етнічного відродження українства. Продаж землі можливий, але в обмежених обсягах, прийнятних для дрібного і середнього фермерства. Народжувати дітей і давати їм належне виховання – головне призначення людей, що живуть і працюють на землі. Національний дохід мають створювати переважно міста, що не здатні відтворювати самостійно свій людський потенціал, але можуть отримати його лише від села.

15.Нашою тактичною метою є повернення московітів у їх етнічні межи, відродження при цьому почуття власної гідності у інших народів останньої світової імперії.

16.Той, хто і дотепер лякається слів націоналіст, бандерівець, петлюрівець ризикує пройти весь шлях наших історичних помилок від початку і до очікуваного безславного кінця. Під прикриттям балачок про демократію спритні і безсоромні ділки у дев’яності роки фактично викрали у українського народу його промисловий потенціал і переважно порізали його на металобрухт. Приклад: у нас до приватизації промисловості було п’ят великих нафтоперегінних заводів, зараз немає жодного. Паливо закуповуємо у Білорусі. Тепер під подібні балачки вже доволі розжирілі але так само спритні і безсоромні ділки прагнуть викрасти у українського народу його найбільше багатство – землю. 200 000 га в одні руки – це національна смерть навіть без поразки у війні.

Слава українській нації і смерть її ворогам!                                           Швець В. Т.

П’янке слово свобода. Найвища цінність для багатьох людей, найвища цінність для деяких народів. До таких народів найперше належать українці. Вся їх історія – відчайдушне прагнення до свободи. Нація козаків, нація вільних людей. Козак – уособлення вільної людини – мрія пересічних українців від давніх часів. Хмельниччина, Коліївщина, Махновщина, Атаманщина, війна УНР з Московією, війна ОУН-УПА з Московією, Помаранчева революція, Революція гідності, Війна на Донбасі. Хотілось би сказати, що жодний народ в світі не виявляв таких зривів в ім’я свободи, таких масових і тяглих у часі.

 Але є ще один народ, подібний до українського, - це поляки. Річ Посполита – фактично перша шляхетська республіка в Європі з виборним королем і повновладним парламентом – сеймом. Після третього поділу Речі Посполитої і практичного знищення польської державності все дев’ятнадцяте сторіччя поляки повставали проти Російської імперії з інтервалом у часі, необхідним для народження і досягнення зрілого віку наступного покоління. Повставали в ім’я свободи власного народу на відміну від українців, які найчастіше повставали заради волі, не пов’язуючи її з національним визволенням. 

Більшість українців найчастіше не розуміла, що лише через національне визволення, національну свободу можна говорити про свободу особистості. Можливо тому більшість українських зривів закінчувались поразками, у висліді яких особистої свободи ставало не більше, а менше. Характерним прикладом для українців є Хмельниччина. Саме за її результатами кріпацтво прийшло в Україну ім’ям Російської імперії. Характерним прикладом для поляків є битва під Варшавою у 1920 році, коли новонароджена польська держава і вже доволі зріла польська нація розгромила армію новітньої Московської імперії, і вберегла не лише власну свободу, але і свободу інших народів Західної Європи.

                Глибоке та здавалось би неосяжне, ірраціональне слово свобода. Чи можна виміряти сутність цього прагнення, його реалізацію у повсякденному житті. Думаю можна, якщо звузити поняття свободи до таких її проявів, які, хоча і не вичерпують всіх її іпостасей, проте передають її дуже характерні і визначальні риси.  Людина у чистому полі: у її волі рухатись в одному з безлічі можливих напрямків. Її свобода вибору нескінчена. Людина у вузькому коридорі: у неї є лише мінімальний вибір напрямку руху: або вперед, або назад. Її свобода мінімально можлива. Людина у в’язниці, у маленькій тісній камері. Тут у неї взагалі забрана можливість кудись рухатись хоча б протягом хвилини. У неї відсутня свобода. Отже на питання, чи можна формалізувати таку сутність як свобода, моя відповідь ствердна. Можна, якщо свободу розглядати лише як можливість вибору. Немає вибору – немає свободи. Є вибір – є свобода. Чим більший вибір, тим більша свобода. В різних ситуаціях можливість вибору, а отже і свобода вибору, у нас різна. Різна для різних людей, різна для різних народів, різна для різних країн. Будь-який вибір базується на порівнянні. Ми обираємо те, що у порівнянні з чимось іншим виглядає привабливішим. Отже, в основі свободи лежить можливість вибору, а вибір базується на порівнянні.

Здавалося б при чому тут математика? А при тому, що закони математики, насправді, і є законами природи. Математика стверджує, що порівнювати можна лише дійсні числа. Тільки для пари дійсних чисел мають сенс операції порівняння «більше» або «менше». Про всі інші об’єкти математики звичайно можна сказати, що вони або рівні, або не рівні. Сказане стосується колосальної кількості різноманітних математичних об’єктів, інколи надзвичайно складної структури. Насправді і для таких об’єктів існую механізм повноцінного порівняння, але не стосовно об’єктів в цілому, а стосовно їх різноманітних числових (маються на увазі дійсні числа) характеристик. Наприклад, найскладнішим об’єктом природи є людина. Як порівняти між собою двох людей? А так: порівняємо окремо такі їх числові характеристики як зріст, вагу, вік, платню, нерухомість тощо. Чи можемо на основі такого порівняння зробити якісь глобальні висновки щодо цих двох людей? Безумовно ні. Але корисність такого порівняння в кожному конкретному випадку може бути надзвичайно високою.

На наше глибоке переконання все в світі можна охарактеризувати дійсними числами. Ми або це вже зробили, або це робимо, або це обов’язково зробимо. Тепер ми вміємо вимірювати не тільки геометричні параметри різних конкретних об’єктів, але й такі абстрактні об’єкти, як інформація, точніше її кількість у повідомленні, або у сукупності повідомлень,  її невизначеність. Досі ми не вміли вимірювати інші абстрактні характеристики типу свободи, авторитаризму, демократії тощо. Проте приклад теорії інформації надихає на такі спроби. При цьому слід зазначити, що сама теорія інформації у своїх засадничих формулах не є оригінальною. Вона, фактично, базується на досягненнях статистичної фізики і навіть термодинаміки, на ключовому для цих наук понятті «ентропія». Так само вона використовує всі базові концепції і поняття теорії ймовірностей. Знаменита в теорії інформації формула Клода Шеннона для обчислення кількості інформації – це, фактично, один із варіантів відомої формули для  знаходження ентропії в статистичній фізиці.

Отже прорив у розумінні навколишнього світу, а теорія інформація – це один із таких проривів, не обов’язково має бути пов’язаним зі створенням нового математичного апарату, або нової фізичної концепції. Перш, ніж створювати нове, слід пошукати щось підходяще серед вже існуючого. Інколи потрібні речі виникли в математиці сотні років тому. Так диференційна геометрія була створена ще у вісімнадцятому сторіччі і вважалась доволі абстрактною наукою з незрозумілими перспективами. І раптом на основі саме цієї науки на початку двадцятого сторіччя, тобто аж за двісті років потому, виникла революційна для всієї фізики релятивістська теорія гравітації. При створенні математичної моделі свободи, як мені здається, не потрібно чекати двісті років. Досвід статистичної фізики і теорії ймовірностей був успішно використаний теорією інформації. Спробуємо й ми піти цим шляхом.

                Найпростіша ситуація, де можна оцінити рівень свободи суспільства – це вибори в країні. Будемо вважати, що вибори відбулися чесно й з усіх N виборців за першого кандидата проголосували n1 виборців, за другого – n2 виборців, …, а за  останнього nm виборців (N=n1+n2+…+nm). Якщо взяти довільного виборця щодо якого ми не знаємо як він проголосував, то цілком можна зробити припущення, що з ймовірністю p1=n1/N він проголосує за першого кандидата, з ймовірністю p2=n2/N - за другого, …, а з ймовірністю pm=nm/N - за останнього. Свободу прийняття рішення, яку він реалізовував би при кожному можливому акті голосування, доцільно виразити за допомогою логарифму від ймовірності, як це робиться в статистичній фізиці та теорії інформації. Логарифм – це єдина елементарна функція, що забезпечує властивість адитивності даної характеристики. Адитивність означає, що якщо голосування відбувається відразу з двох незалежних питань, то свобода прийняття рішення по сукупності цих двох питань дорівнює сумі свобод з кожного окремого питання. Отже у нашому випадку в кожному можливому акті голосування свобода визначатиметься так:              -log2(p1), -log2(p2),, …, -log2(pm),. Мінус перед знаком логарифму береться для того, щоб свобода вимірювалась додатним числом, оскільки кожна з ймовірностей є числом меншим за одиницю, а логарифми таких чисел є від’ємними. Логарифм береться за основою 2 лише з тою метою, щоб мінімальний акт свободи вибору характеризувався числом 1. Такому мінімальному акту відповідає ситуація, коли нам слід обрати одну з двох рівноправних кандидатур. Тоді p=1/2, а -log2(p)= -log2(1/2)=1. Так робиться в теорії інформації і така одиниця інформації називається бітом. У нашому випадку доцільнішим було б узяти за основу слово «свобода», або «freedom» англійською мовою. Початок останнього слова «freed» цілком міг би дати назву одиниці свободи. Кількісно оцінити все голосування в цілому, за всіма кандидатурами, можна було б взявши зважене середнє, або математичне очікування свободи, тобто всіх окремих актів свободи, виявлених при голосуванні за кожною окремою кандидатурою

S= - p1log2(p1) - p2log2(p2) - … - pmlog2(pm).

Така величина в статистичній фізиці називається ентропією. Її базова назва в теорії інформації – інформаційна ентропія. Зрештою це і є знаменита формула Клода Шеннона. В перекладі на побутову мову цей термін в теорії інформації інтерпретують як кількість інформації, а часто як невизначеність інформації. До речі, згадка про статистичну фізику та термодинаміку тут цілком доречна, оскільки ентропія є мірою невпорядкованості або хаотичності фізичної системи, фактично, взаємної незалежності рухів її окремих структурних складових. Звідси ентропію називають ще мірою хаосу в системі. Яку базову назву слід було б запропонувати для цієї величини у задачі про вибори. Думаю, що – ентропія виборів. А в перекладі на побутову мову, як рівень свободи виборів. Далі ми побачимо, що числові значення рівня свободи виборів цілком відповідають нашим уявленням про різноманітні варіанти результатів виборів. Це свідчитиме на користь нашого тлумачення строгого терміну «ентропія виборів».

                Одночасно, як відомо з теорії інформації, інформаційна ентропія є мірою невизначеності або неочікуваності, фактично, мірою непередбачуваності стану системи чи події. У нашому випадку виборів в країні, ентропія свободи фактично визначає свободу прийняття рішення, яку довільний, знеособлений виборець реалізував би при кожному можливому акті його особистого голосування.

                А тепер спробуємо застосувати запропоновану формулу до останніх президентських виборів в Україні. Тут ми мали 39 кандидатів на посаду президента. Ймовірності голосувань за кожного з кандидатів є долями голосів, поданих за них. Загалом проголосували, не зіпсувавши бюлетень 18670254 виборців. За окремих кандидатів голосувала наступна кількість виборців (прізвища кандидатів не мають жодного сенсу): 38872; 27182; 33968; 2206216; 22564; 5503; 784274; 5433; 1306450; 4648; 19542; 8453; 5714034; 15965; 14532; 5869; 4494; 307244; 9243; 4508; 20014; 1036002; 13139; 43239; 2579; 5587; 3114; 15589; 3014609; 5230; 15118; 1141332; 5331; 2532452; 117693; 18918; 18667; 109078; 18482. Скажімо ймовірність голосування за першого кандидата буде такою: p1=38872/18670254. Свобода голосування, обчислена за поданою вище формулою дорівнюватиме: S=3.045 фріда. Про що говорить цей результат? Поки що ні про що, оскільки у нас немає можливості його порівнювати з якимось іншим результатом. Підрахуємо свободу вибору виборця на останніх президентських виборах в Московії. Там кандидатів було вісім. Вони отримали наступні відсотки голосів: 0.65%; 11.77%; 5.65%; 1.68%; 0.68%; 0.76%; 1.05%; 76.59%. Щоб перейти від відсотків до ймовірностей, відсотки просто слід поділити на сто. Використання попередньої формули у цьому разі дає наступний результат: S=1.210 фріда. Тепер ми можемо порівняти свободу вибору на президентських виборах в Україні і Московії. Видно, що свобода виборів в Україні у два з половиною рази вище, ніж у Московії. Цей результат цілком очікуваний.

Спробуємо зрозуміти отримані результати з точки зору математики.  Припустимо, що ми маємо m рівноправних кандидатів. Рівноправність означає, що ймовірність довільного виборця проголосувати за довільного кандидата та сама для кожного кандидата. Тоді всі ймовірності рівні і кожна з них дорівнює 1/m. У цьому разі формула свободи матиме вигляд

S=log2(m).

Ця формула також добре відома в теорії інформації і називається формулою Хартлі. Тобто свобода вибору прямує до нескінченості, якщо кількість рівноправних кандидатів також прямує до нескінченості. Ясно, що за інших рівних умов, на тих виборах більше свободи, де більша кількість претендентів однієї політичної вагової категорії. Україна тут поза конкуренцією в позитивному сенсі. Сполучені штати поза конкуренцією в негативному сенсі.

Другий фактор, який слід взяти до уваги, це нерівномірність голосів, поданих за різних кандидатів. Чим більшою є ця нерівномірність, тим меншою є, реально, свобода вибору. В Україні на останніх виборах нерівномірність подання голосів була меншою, ніж в Московії, де нерівномірність присутня в найбільшій мірі і є настільки великою, що вже не здатна компенсувати доволі значну кількість претендентів.

Максимальна можлива нерівномірність вибору – це, коли одна з ймовірностей дорівнює 1, а інші нулю. Це відповідає ситуації в колишньому Радянському Союзі. Там завжди на виборах був лише один кандидат. У цьому разі кожна з двох наведених вище формул дає один єдиний результат – нуль. Тобто свобода виборів у Радянському Союзі завжди дорівнювала нулю.

Але країни, де кількість кандидатів на виборах дорівнює двом, в принципі не можуть мати рівень свободи виборів, що перевищує одиницю, і навряд можуть вважатися еталоном свободи.

Подібний аналіз виборів можна провести в будь-якій країні, що дозволить всі країни розташувати у певній послідовності щодо свободи вибору в них.

                Для перевірки, наскільки випадковими є отримані результати для України і Московії, проаналізуємо також останні парламентські вибори в цих країнах. За методикою, викладеною вище, свобода парламентських виборів в Україні дорівнює S=2.922 фріда. Свобода парламентських виборів у Московії – S=1.180 фріда. Звертає на себе увагу дивовижна близькість результатів парламентських і президентських виборів в Україні. Це свідчить про невипадковість отриманих результатів. Так само майже збігаються результати парламентських і президентських виборів у Московії.

                Цікаво також порівняти результати президентських і парламентських виборів в Україні у 2019 і 2014 роках. У 1914 році рівень свободи президентських виборів становив S=2.408 фріда, тобто дещо нижче, ніж у 2019 році. При цьому кількість кандидатів була значно меншою – лише 20. Політична ситуація в країні тоді була вкрай напруженою. Вибори у два тури були неприйнятною розкішшю. Виборці це розуміли і переможець виборів тоді набрав голосів суттєво більше, ніж переможець виборів у 2019 році у першому турі. Тобто і фактор нерівномірності розподілу голосів спрацював на зменшення рівня свободи виборів. Але навіть попри дію цих двох факторів рівень свободи виборів у 2014 році був значно вищим, ніж на попередніх виборах 2004 року рівень. Там він склав приблизно 2 фріда. Рівень свободи парламентських виборів у 2014 році становив S=3.286 фріда. Це дещо більше, ніж у 2019 році. Після успішних президентських виборів напруження в країні зменшилось. Виборці змогли дозволити собі більшу свободу і це матеріалізувалось у найвищому рівні свободи парламентських виборів у новітній історії України. Рівень же свободи виборів президента був найвищим саме у 2019 році.

Взагалі видається, що для українців, характерний безпрецедентно високий рівень свободи виборів. Таким є їх національний характер.

Разом з тим, результати проаналізованих виборів в Україні і Московії радикально відрізняються. Я б сказав, що вони полярні. Така полярність результатів голосувань є яскравим свідченням глибинної відмінності менталітету українців і московитів. Вони ніколи не були одним народом, вони не є ним зараз і, сподіваюсь, ніколи ним не будемо.

Зауважимо, що оцінити вільність виборів можна лише за їх результатами. Саме результати виборів дають нам можливість знайти ймовірності голосувань за того, чи іншого кандидата. Правда, напередодні виборів у нас також є певна інформація про ці ймовірності. Її дають різноманітні соціологічні дослідження. Але що таке соціологічне дослідження? Це також вибори напередодні виборів, але за участю лише декількох тисяч опитаних виборців з існуючих багатьох мільйонів.

Запропонований підхід до визначення свободи виборів є універсальним. Його практично можна застосувати у багатьох окремих сферах життя суспільства. На нашу думку, цей підхід можна застосувати і для оцінки свободи суспільства в цілому.

Часть 2. Оружие для Кавказа

Не хотелось бы утомлять читателей, но, по традиции, скажу несколько слов о себе. Я уже не молодой человек со своими устоявшимися взглядами, которые сформировались во время моей службы в КГБ, ФСК и ФСБ. Впрочем, совсем не так, как от меня ожидало руководство во главе с В.Путиным.

Действительно, в молодости, как и большинство других из моего поколения, я был убежденным сторонником СССР, который естественно ассоциировался у меня с Россией. И как могло быть иначе, если к этому меня подталкивала не только та мощная пропагандистская машина, которая была создана в Советском Союзе, но и моя собственная семейная история.

Оба деда воевали на войне, были ранены и вернулись домой с орденами и медалями, я практически вырос на рассказах об их боевом прошлом. По военной стезе пошел и мой отец, который был офицером Советской армии, не просто где-нибудь в пехоте, а всю жизнь прослужил под началом ГРУ ГШ, а, точнее, в частях радиоэлектронной разведки: от Дальнего Востока до ГДР (Германская Демократическая Республика, или Восточная Германия; прим. редакции), а потом и до Одессы, откуда он был родом и откуда ушел в армию в начале 1950-х годов.

Последним местом службы отца была 93-я отдельная радиотехническая бригада особого назначения, которая располагалась в тогдашнем пригороде Одессы – Красноселке. Вот там я и провел свои школьные годы, а также по-настоящему познакомился с армией. Конечно, в основном с солдатским бытом, казармой и полосой препятствий, куда водил меня отец, но, в общем порядке он познакомил меня и с тем, чем занимается радиоэлектронная разведка.

И какой жизненный путь я должен был выбрать после этого? Конечно, армию, и, конечно, радиоэлектронную разведку. В начале 1980-х годов специалистов в этой области готовили в двух военных училищах в т.ч. на одном из факультетов Киевского высшего инженерного радиотехнического училища ПВО, а также Череповецком высшем военном инженерном училище радиоэлектроники. Киев был ближе, но в Череповце у отца были кое-какие связи, поэтому именно туда я и поехал. В училище я поступил и стал так называемым «черепком», как назывались его курсанты и выпускники в среде радиоэлектронных разведчиков.

Опять же не буду описывать свои курсантские годы, тот кто был курсантом и без меня прекрасно знает, какими они были, а, кто нет, и кого интересует это тема, может найти множество подобных воспоминаний в сети Интернет. Хочется сказать несколько о другом. Именно в Советской армии, где были собраны люди со всего СССР, я впервые встретился с межнациональной рознью. И не только между различными народами Кавказа и Центральной Азии, которые всегда воевали между собой, но и русскими и украинцами, что стало для меня полным шоком. Ведь до этого я никогда не задумывался о различиях между этими двумя нациями и даже не предполагал о возможности вражды между ними.

Это был «первый звонок», а вторым стала «перестройка», которая была объявлена новым генеральным секретарем КПСС М.Горбачевым в 1985 году – буквально на следующий год после моего поступления в военное училище. Поначалу она действительно казалась нужным и правильным делом, но, уже буквально через год стало полностью ясно, чем все это кончится. Сначала, подрыв всех тех устоев, на которых я, по сути, вырос, потом конфликт в Нагорном Карабахе, который начался в 1988 году и стал первым прецедентом такого рода в СССР со времен Гражданской войны в России. А уже через год стал «трещать по швам» и весь Советский Союз вместе с Советской армией.

Мне было безумно больно воспринимать все это. Ведь все мои идеалы рушились прямо на глазах, поэтому после окончания военного училища в 1989 году я принял предложение КГБ вступить в его ряды. Как казалось мне тогда, Комитет государственной безопасности оставался становым хребтом СССР, в отличие от армии, которая уже начала расползаться по «национальным квартирам» советских республик.

На первый взгляд, это действительно было так, в чем я убедился с началом реальной службы в Комитете. Конечно же, не с первого дня, а после завершения обучения на специальных курсах при Высшей Краснознаменной школе КГБ СССР имени Ф.Э.Дзержинского. Я как сейчас помню этот закрытый объект на Мичуринском проспекте Москвы, где еще в 1930-х годах находилась Центральная школа ОГПУ, а сейчас находится Академия Федеральной службы безопасности России. Тогда, в мои времена, это была лесопарковая зона на юго-западе Москвы, где вполне комфортно могло разместиться высшее учебное заведение главной и наиболее влиятельной  спецслужбы Советского Союза.

Моей специализацией была работа в республиках СССР, а точнее, – против их возможного отделения от Советского Союза. На то время это, в основном, касалось Кавказа и Прибалтики, где проблемы национализма, а вместе с ними и сепаратизма (как это тогда называлось) имели наиболее острый характер. Не знаю почему, но мне достался Кавказ, что, наверное, было связано с моим «южным» происхождением. Конечно, Одесса была далека от Кавказа, но все-таки ближе, чем к Прибалтике. По крайней мере, по менталитету.

Именно там, в Высшей школе КГБ, я и узнал, как это все делается. Я имею ввиду установление контроля над любой страной или республикой, если тебе это нужно. Необходимо было просто организовать вооруженный конфликт на ее территории, а потом вмешаться в него под каким-нибудь предлогом. Как оказалось, все необходимые методики были отработаны ЧК, ГПУ и НКВД СССР еще в 1920-х – 1930-х годах и прекрасно работали в наше время.

Тем более, что ничего там сложного не было, хотя они и закрывались высшими грифами секретности. Конечно, я должен был хранить эти секреты, приняв присягу Советскому Союзу, но распад СССР снял с меня подобные обязательства. Поэтому теперь я могу рассказать то, как организовывались и сейчас организовываются все эти конфликты, причем не только на территории бывшего Советского Союза, но и в других странах.

• Во-первых, нужно изучить все внутренние проблемы в интересующем вас регионе и принять их во внимание.
• Во-вторых, установить связь со всеми теми, кто завязан на них: политиками, бизнесменами, экстремистами всех мастей, националистами и, конечно же, криминальными авторитетами.
• В-третьих, заинтересовать или надавить на них, для чего могут быть использованы множество различных факторов (власть, деньги, защита от криминальных преследований, секс, и многое, многое другое).
• В-четверых, мы используем свои связи для того, чтобы перейти к следующему активному этапу – организации противостояния в стране или же ее отдельном регионе и желательно с кровью, что и позволяет спровоцировать конфликт.
• В-пятых, мы вмешиваемся в него под тем или иным поводом и решаем все свои проблемы.

Вот именно по такой методике во второй половине 1980-х годов и был спровоцирован конфликт в Нагорном Карабахе. То, как это было сделано, мы детально изучали в Высшей школе КГБ, ведь он все еще находился в активной фазе, и нашей будущей задачей было поддерживать его в таком же состоянии до тех пор, пока это будет нужно Кремлю.

Это достаточно известно, в том числе и то, как через КГБ к организации войны в Азербайджане привлекались местные власти Нагорного Карабаха, включая обком КПСС, областной совет народных депутатов, исполком, а также директора промышленных предприятий НКАО (Нагорно Карабахская автономная область; прим. редакции). Ну, и, конечно же, армянские националисты, которые также поддерживались КГБ и выполняли основную ударную роль в столкновениях с местным азербайджанским населением.

Остановлюсь только на одном, на мой взгляд, наиболее интересном аспекте этой ситуации: как КГБ передавало оружие сепаратистам, ведь без него и не было бы никакой войны. Тем более такой, какая была в Нагорном Карабахе, а за ним в Абхазии и Южной Осетии.

Механизм поставок оружия в зоны конфликтов был так же хорошо отработан КГБ, как и их организация. В данном конкретном случае для начала был взят под контроль оружейный рынок Северного Кавказа, который существовал там с незапамятных времен. Чего там только не было: начиная от стрелкового оружия еще времен Второй мировой войны и заканчивая современными на то время образцами, захваченными, украденными или же купленными у армии и милиции.

В обеих этих структурах торговцев оружием хватало, включая начальников складов и даже командиров частей, имеющих к нему доступ. Тем более, на Северном Кавказе, где официальная власть всегда играла исключительно условную роль. Кстати говоря, именно по этой причине КГБ, в основном, работал с рынком оружия в Чечне и, в особенности в Грозном, где сложилась особенно благоприятная ситуация.

Именно на рынок Грозного через агентуру КГБ в большинстве своем и поставлялось оружие. В основном, это были автоматы, пулеметы, снайперские винтовки и пистолеты и, конечно же, боеприпасы, а также взрывчатка, но в ограниченном количестве. Через другую агентуру оно переправлялось в Нагорный Карабах, где передавалось армянским националистам, из числа которых готовились полувоенные вооруженные формирования.

Вся эта работа организовывалась и координировалась из специального центра в районе Ростова-на-Дону, который был замаскирован под одну из воинских частей Советской армии. Туда со складов Комитета завозилось оружие, которое потом распределялось по назначению. Как правило, военным транспортом в сопровождении сотрудников КГБ, решающих все возникающие проблемы, в том числе с ГАИ, ВАИ, местными военными комендатурами, всякого рода криминальными структурами и просто любопытными, которых могли заинтересовать наши машины и их груз. Впрочем, никаких проблем обычно не возникало, поскольку каждая операция тщательно готовилась заранее.

Автомобили приходили в заранее условленное место на территории Чечни или других республик Северного Кавказа, где их встречали заказчики. Обычно это происходило в горно-лесистой местности в местах, укрытых от посторонних глаз. Оружие перегружалось, после чего все расходились в свои стороны. А дальше оно уже двигалось по другим каналам, хотя, конечно же, так же под контролем КГБ. Как правило, на этом этапе проблем тоже не возникало. Все решали деньги, а местные правоохранительные органы, как и органы местной власти, были коррумпированы сверху донизу.

Были, конечно, и проколы, в том числе, случаи захвата оружия чужими группировками, а также гибели сотрудников КГБ и их агентуры. Но, это, в основном, были исключения из правил, связанные с обычными криминальными явлениями в регионе, где их активность была на несколько порядков выше, чем в других регионах СССР. Хотя от этого было совсем не легче.

Позднее, уже при мне, к делу поставок оружия в горячие точки региона была подключена так называемая Конфедерация горских народов Кавказа (КГНК), которая, кстати говоря, тоже была создана КГБ. Официально она якобы была «межэтническим объединением, призванным объединить народы Кавказа в условиях дезинтеграции СССР». В реальности же КГНК должна была воспрепятствовать этим процессам путем нанесения ударов по Азербайджану и Грузии, которые тогда активно рвались из Союза.

Тогда же в КГНК «засветился» и Шамиль Басаев – будущий «террорист номер один в России», «генерал армии» ЧРИ и активный участник всех ее войн против Российской Федерации. А в 1991 году он только что вернулся из Москвы, где учился в одном из ВУЗов, занимался бизнесом и был завербован КГБ на почве его участия в незаконной торговле оружием (этот его опыт и был использован Комитетом).

Конечно, часть оружия, которое поставлялось КГБ в зоны конфликтов в Азербайджане и Грузии, оставалось на Северном Кавказе. Именно оно и сыграло решающую роль в осетино-ингушских столкновениях в Пригородном районе Северной Осетии в 1992 году, а также в начале первой Чеченской войны.

Однако в конце 1980-х годов еще никто не задумывался над этим.

Но, все это было позже, а в 1990 году, после окончания Высшей школы КГБ, я был направлен в тот самый комитетский центр в Ростове-на-Дону.

Продолжения следует…

Європейській вибір України – мрія багатьох поколінь українців. Це гасло збирало на початку дев’яностих під прапори націоналістичних організацій України всіх національно орієнтованих українців. Тоді їх було не так багато. Врешті націоналізм дев’яностих в цьому гаслі переважно і полягав. Тепер цей вибір зафіксований у нашій конституції. Тобто те, що було мрією небагатьох, набрало у Верховній Раді конституційну більшість. Ми рухались до цього рішення довгих 28 років, але найшвидшим цей рух став в останні п’ять років. Це попри те, що перші три президенти України намагались маневрувати в рамках багатовекторної зовнішньої політики. Четвертий президент просто кинув українську самостійність до ніг Москви, за що і отримав тривалий термін ув’язнення вироком українського суду. І лише нині діючий президент України Петро Порошенко переломив цю ситуацію на прямо протилежну – на безкомпромісний шлях у Європу.

У дев’яностих роках минулого сторіччя національно свідомі українці не раз казали, що війна з Московією – це питання часу. Але думка чотирьох перших президентів України була іншою: «Братній російський народ ніколи не підніме руку на українців». Тут відразу дві помилки. Перша – московити це не братній народ. Українці і московити належать до двох різних європейських рас (загалом їх п’ять). Українці – це переважно динарська раса, до якої належить більшість народів центральної Європи включно з австрійцями і південними німцями, московити – це переважно східно-балтійська раса. Друга помилка – ніколи не нападе. За підрахунками українських істориків остання війна з московитами – це вже двадцять друга подібна війна. У дев’яностих роках у нас за плечима вже була двадцять одна війна. Яким мав бути рівень державного мислення очільників нашої держави, щоб зігнорувати такий багатий історичний досвід нашого народу? Такою ж була і доктрина національної безпеки України, яка за інерцією все ще вбачала певну загрозу з боку західного кордону України. З такої доктрини випливала і цілком згубна для української держави практика. Три перші президенти просто не вбачали потребу у потужній українській армії, систематично скорочуючи її числовий склад, зменшуючи рівень її професійної підготовки, розпродаючи її матеріальні ресурси, згортаючи розробку нових систем озброєння, демонструючи у такий спосіб свою недалекоглядність. Ці процеси набули просто катастрофічного характеру під час каденції четвертого президента, якого український суд визнав злочинцем. Тоді всі силові відомства України очолювали громадяни Московії і наполегливо готували українську армію до капітуляції під час майбутньої агресії Московії. Рішення про таку агресію у Москві тоді вже було прийняте. Залишалось лише питання вибору слушного моменту. Результат – ми зустріли військову агресію Московії фактично без боєздатної армії. Тільки останній президент переломив цю ситуацію .твадцять три роки армія лише руйнувалась, аж поки її практично не стало. За останні п’ять років ми знову маємо доволі сучасну армію – на тепер одну з найкращих армій Європи. Вона ще поступається за багатьма показниками агресору, але динаміка зростання її військової потуги значно перевищує російську. Недалекий той час, коли наша армія буде здатна не лише ефективно оборонятись від подальшої агресії Московії, але і активно наступати там, де вважатиме за потрібне в ім’я наших національних інтересів.

За сприяння перших двох президентів Україна знищила свій статус однієї з найбільших ядерних потуг світу в обмін, як тепер вже остаточно стало очевидним, на нічим не підкріплені гарантії своєї безпеки і територіальної цілісності. При цьому очільники нашої держави наївно вважали, що подібні гарантії з боку Московії чогось варті. Перше протверезіння настало у 2003 році, коли Московія спробувала захопити силою український острів Тузла в Керченській протоці. Тут другий український президент виявив чоловічий характер і абсолютну безкомпромісність у відстоюванні територіальної цілісності України. Конфлікт був зупинений на українських умовах.

Московити є штучним народом: чужа назва країни, чужа історія, чужа мова, чужа державна символіка, відсутність етнічної самоназви.  Угро-фінські племена Залісся об’єднала в один народу православна релігія. Після хрещення Русі у десятому сторіччі почалося навернення у християнство мешканців Залісся – дикої і віддаленої від Русі території між Волгою і Окою, що хоча і контролювалась представниками Київської династії Рюриковичів з одинадцятого сторіччя, але ніколи не вважалась корінною землею Русі. На цій території виникли десятки монастирів, навколо яких почали утворюватись міста і села з навернених у християнство тубільців. Їх навчили орати землю і назвали «крестьянами», на відміну від решти аборигенів, що християнами ще не стали і продовжували своє традиційне життя мисливців і збирачів. Зауважимо, що на землях Русі населення навчилось орати землю ще за п’ять тисяч років до нової ери у часи Трипільської культури. Разом з релігією прийшла і церковнослов’янська мова – насправді македонський діалект староболгарської мови. Ця мова спочатку була лише мовою завойовників-Рюриковичів, але поступово за сторіччя потому стала і мовою місцевого населення. Це єдине, що у нас є спільного з московитами. Це єдине, що дозволяє нам і московитам називати себе слов’янами, тобто народами, спорідненими не ознакою крові, а лише належністю наших мов до однієї мовної групи.  Але українська мова від початку була близькою до церковнослов’янської мови через спільність їх походження, а майбутнім московитам вона була лише примусово накинута церквою і правлячою верхівкою завойовників, не маючи нічого спільного з мовою місцевого населення. Християнство у Заліссі, на відміну від Русі, відразу відіграло провідну роль в долі цих земель. Спочатку воно сприяло завоюванню цих земель, далі допомогло утвердженню на них влади князів. Нарешті, після ослаблення Русі внаслідок татаро-монгольської навали, воно освятило зворотну експансію колишньої колонії Русі на метрополію – саму Русь і стало одним з потужних механізмів утримання тепер уже Русі в якості колонії Московії.  Захопивши Русь, Московія (це її офіційна назва до 1721 року) перебрала на себе її самоназву, правда у варіанті Росія (1721 рік). Проте не перебрала на себе етнічну самоназву її мешканців, нинішніх українців, «русини». Так і залишилась у них і по тепер їх зовнішня назва «русскиє», що завжди вказувала лише на їх приналежність до данників Русі, але не до корінних її мешканців русинів. Московити і натепер є єдиним народом у світі, назва якого є прикметником, а не іменником. Московське православ’я завело нас у духовну кабалу до держави Московії. Тому звільнення від колоніальної залежності для України неминуче мало б означати обов’язкове звільнення і від всевладдя Московського патріархату на нашій землі. Перші три українські президенти намагались щось робити для створення української помісної православної церкви, але лише останньому президенту Петру Порошенку вдалося поставити останню вагому крапку у цьому процесі. Україна тепер має ТОМОС від Вселенської патріархії. Віднині і навіки ми отримали релігійну свободу і право буди рівними серед рівних народів Європи. Такі події в історії кожного народу бувають лише один раз. До речі, у Московії ТОМОСу немає і понині.

Другим ланцюгом, що прив’язував нас до Московії став у двадцятому сторіччі російський націонал-комунізм. Він поступово перетворився у панівну релігію на теренах колишнього Радянського Союзу, відтіснивши на другий план Московське православ’я. Правда, тепер вони знову поступово міняються місцями. Ця ідеологія і водночас релігія становили і досі становлять на теренах України найбільшу загрозу українській самостійності. Лише за час каденції останнього президента і за його активного сприяння був зроблений рішучий крок у декомунізації українського суспільства. Декомунізація одночасно означає розірвання ще одних духовних пут, що пов’язують нас з метрополією. Тому сучасна боротьба Московії за «руський мир», одночасно є боротьбою за збереження всіх зовнішніх атрибутів радянської епохи. Єдині території України де ці символи збережені у недоторканості, - це окуповані території Донбасу і Криму. Єдина країна світу, де культ кривавого диктатора Сталіна знову відроджується – це знову Московія. Зовні декомунізація майже завершена, але підґрунтям більшовизму завжди був російський шовінізм, тому декомунізація може стати насправді успішною лише з одночасною дерусифікацією українського суспільства.

Самостійність – це, в першу чергу, категорія духовна. Духовна самостійність і самодостатність завжди є предтечею самостійності державної. Ідеальним підтвердженням цієї тези є держава Ізраїль. Можна сказати і інакше, загроза державній самостійності залишається реальною доти, доки суб’єкт цієї державності не стає самодостатньою культурною одиницею світової цивілізації. Це розуміли всі українські президенти. Найдалі пішов цим шляхом Віктор Ющенко. За його каденції ми вперше відчули, що очільником України є українець. Лише у нього вистачило сміливості і наполегливості підняти питання геноциду українців у Радянському Союзі на рівень першочергового питання внутрішньої і зовнішньої політики української держави. Україна постала як самостійна держава в першу чергу для того, щоб геноцид українців ніколи більше не постав на порядок денний як чергова реальність сьогодення. Основою духовної самодостатності нації завжди є культура в найширшому сенсі цього слова. Це українська мова, українська книга, українська пісня, українське кіно і, нарешті, українська наука, як один з головних локомотивів культури двадцять першого століття. В цьому плані всі українські президенти, крім четвертого, щось робили, але реальне зрушення відбулось лише під час президентства Петра Порошенка. Ще ніколи не видавалось стільки українських книжок, ще ніколи за державної підтримки, і це у часи війни, не знімалось стільки українських фільмів, ще ніколи так часто не звучала на радіо і телебаченні українська пісня, ще ніколи державні інституції не приділяли стільки уваги ефективному функціонуванню української мови, ще ніколи українська наука не бралась за такі, справді масштабні, наукові і технологічні задачі як сьогодні. Ми отримали у спадок від колишнього Радянського Союзу колосальний науковий, технічний і промисловий потенціал, але всі роки незалежності життя в ньому ледь жевріло і він поволі вмирав. Лише в останні роки ми взялись за розв’язання справді масштабних завдань, в авіабудуванні, ракетобудуванні, машинобудуванні, енергетиці і, я сподіваюсь, взялись без зайвої реклами, за розробку ядерних технологій всіх рівнів і призначення.  Але все це і є справжня, покликана потребами українського суспільства, розбудова української держави. Неозброєним оком видно, що очолює цей грандіозний похід за утвердження нашого достойного місця у сучасному світі наш п’ятий президент України – Петро Порошенко.

                Армія, мова, віра – це не дань політичній кон’юнктурі. Це логічне продовження того вибору, що зробив наш президент багато років тому. Згадайте, доволі довгий час єдиним телевізійним каналом в інформаційному полі України, який можна було назвати дійсно українським, був П’ятий канал, що належав Петру Порошенку. Він зробив безкомпромісну ставку на Україну і українців ще багато років тому і по сьогодні невпинно йде цим шляхом. Він мав колосальний досвід у зовнішній політиці і той факт, що сучасний цивілізований світ практично одностайно на боці України – це, в значній мірі, його заслуга. Він має колосальний досвід у сфері економіки і той факт, що попри втрати території внаслідок окупації і руйнування на ній промислового потенціалу, Україна не просто економічно вижила, але впевнено вже декілька років підряд стабільно і впевнено нарощує свій економічний потенціал, теж, в значній мірі його заслуга.

                Україна сьогодні нагадує потужний літак, що розганяється злітно-посадковою смугою для злету. Не дати українському літаку злетіти – це головне завдання Московії натепер. Крім майже сорока учасників президентських перегонів ми маємо ще одного потужного учасника – Московію. Вона ставить у цих виборах на аферистів, клоунів, відвертих і прихованих українофобів, людей несамостійних, нерозумних, безвідповідальних. Хто завгодно, аби не нинішній президент. Черговий раз українське суспільство перевіряється на міцність. Не даймо себе обдурити. Україна рухається правильним курсом. Оберімо того, хто найкраще поведе корабель української нації до мети, цілком визначеної за п’ять років останньої війни: перемоги у війні, миру на умовах святості і недоторканості наших кордонів, економічного процвітання і достойного місця серед провідних націй світу. Пам’ятаймо, що під час війни ми обираємо не стільки президента, скільки Верховного головнокомандувача, якому доведеться приймати доленосні рішення військового характеру. Слава Україні.

                Доктор фіз.-мат. наук, професор                                           Валерій Швець

04.03.2019 - УКРІНФОРМ

Загалом, йдеться про колосальний успіх вітчизняних спецслужб. Але чому ж спецоперація з “Вєтєрком” викликає запитання?

Сенсаційна новина про спецоперацію СБУ несподівано заскочила українців недільного вечора. І уже традиційно розділила на тих, хто передусім вимагає суду за «все, що скоєне до того», і тих, хто просто і беззастережно радіє успіху українських контррозвідників. Нагадаємо про що ідеться.

Заступник командира 11-го полку 1-го армійського корпусу РФ, розміщеного на території так званої "ДНР, перейшла на бік України і тепер співпрацює з українською контррозвідкою.

У відеосюжеті журналіста Андрія Цаплієнка розказано, як "останнім часом" Світлана Дрюк (позивний «Вєтєрок») передавала важливу інформацію українським спецслужбам, і після того як завдяки цій інформації були знищені 8 новітніх російських танків під Торезом, контррозвідка організувала її евакуацію з окупованої території: спершу самої Світлани, потім її дітей - сина і доньки.

Що сталося...

 «Ювелірна операція контррозвідників. До сьогоднішнього дня Світлана вдало водила за ніс своїх колишніх роботодавців, розповідаючи про те, що перебуває в Ростові…», йдеться в сюжеті. Розкрили цю таємницю лише тоді, коли опинился в безпеці її діти, старший з яких, 18-річний, до речі, і сам був в «ополчении».

"Перехід став завершальним етапом тривалої операції контррозвідки Служби безпеки України, внаслідок якої отримано цінного очевидця російської військової агресії в Україну, а також важливі матеріали щодо керівної ролі кадрових офіцерів ЗС РФ і співробітників російських спецслужб в організації терористичній діяльності на Донбасі", - йдеться у повідомленні прес-служби СБУ.

Для росіян ляпас тим сильніший, що вони тільки-но зняли пропагандистське кіно про жінку-танкіста, «народну героїню» і намірялися показати його на 9 травня. Тепер: або «кіна не буде», або встигнуть за два місяці переробити фільм до ступеня «шоб никто не догадался».

 «Феноменальна пам’ять і працездатність швидко піднімала її кар’єрними сходами в підрозділах найманців. Вершина кар’єри – командування 11-го полку - найбоєздатнішого підрозділу бойовиків», - йдеться в сюжеті. Згаданий «11-й полк» більше відомий як батальйон «Восток», сформований ще на початку травня 2014 року, брав участь у штурмі Донецького аеропорту, захопленні Донецької ОДА, атаці на КПП «Маринівка».

«Мені кажуть: ти воювала, ти вбивала людей ... Так, в 2014 році я стала начальником штабу дивізіону ... Я себе не виправдовую, просто тоді був такий час».

Повністю змінити своє життя і опинитися на українському боці Світлану змусив «особистий мотив».

«У мене є, сподіваюся, друг, який мені набагато ближче зараз. Він співробітник спецслужби ... Я нормально живу. Зараз вирішиться певне питання, і у мене взагалі все буде в ідеалі ... Ті люди, які там, він потім зрозуміють, чому я так вчинила, чому я дітей звідти відвезла, - розповідає вона і додає: - Так, зараз будуть і мої рідні проти мене налаштовані».

Як розділилися думки

Соцмережі повні коментарів – і спектр їх широкий від краю до краю, вибираючи і не вибираючи слів: від «на кічу мразь» до «красава»:

«Я не зрозумів, вона вбивала українських воїнів, а тепер перейшла на бік України і у неї все буде все добре? Що за нах? »,« Її судити треба, а як же матері солдатів убитих нею - зрозуміти і пробачити, чи що ». І тут же «Добре хоч усвідомила, і прийняла правильний вчинок. Якщо в Гаазі буде говорити, то доведеться пробачити».

Сторінка Світлани Дрюк на сайті «Миротворець»

Багато хто хвалить спецслужби: «8 Танків !!!! Красавчіґі .... !!!! Контррозвіднікам Повага !!! »,« Таки працює контррозвідка, молодца !!! »,« Треба привітати СБУ з чудовою операцією !»« можуть коли хочуть ... так тримати мужики ! ». Припускають, що «пані була давньою закладкою спецслужб», що «…тітка виконувала завдання, а скільки ще таких тіток і дядьків впроваджено в ордлостан - прийде час ми - дізнаємося».

Втім, чимало сумніву в правдивості всієї цієї історії. Саме оприлюднення викликає підозру, навіщо шум, адже розвідки працюють тихо. Що це - чиїсь ігри?.. Чи піар?.. Чи намагання заслати «троянський коней»? І чому саме перед виборами?..

Багато сподівань, що «це тільки початок»: «Перехід на бік України скоро буде масовим», «Причина мутна, і незрозуміла, але то що у вати горять дупи, однозначно ...», «... здається сцикотно стало зараз на передку на лугандоніі», « пацюки втікають з тонучого корабля »,« Вчасно зрадити - не зрадити, а передбачити! »,« Навіть на дикому дамбасі дехто вже починає прозрівати. Згодом вся грязь руського миу відійде в минуле ». «В Іловайську на все місто не залишилося ЖОДНОГО педіатра! Всі поїхали ((((. За що тоді воювати?»,« Раніше були ідеї: "укрофашисти", "бандерівці їдять дітей", вічна казка про розіп'ятого хлопчика. Але вони бачать, що ми абсолютно нормальні. І розчаровуються».

Ну і, нарешті, «змішані почуття».

«Дуже дуже змішані почуття з приводу цієї перебіжчиці, з одного боку хочеться щоб вона понесла покарання, бо воювала і, швидше за все, вбивала наших хлопців. З іншого боку, це привід показати що ми не такі, як нас малює Росія і її пропаганда»…

«Дай Боже, щоб скоріше закінчилася ця війна. Щоб усі «сепаратиси» скоріш прийшли так, як зробила героїня цого сюжету. Особисто я б їх простив, тому що, якщо вони не прийдуть зараз, всерівно рано чи пізно війна кінчиться, а от горя буде ще більше. Та й наша сторона має бути мудрішою.

«Порядність її, м'яко кажучи... сумнівна. Інше питання, що дати їй амністію вигідно»… «Слушно. Тоді ми зможемо багатьох людей звідти повернути в нормальне життя. Думаю, що і путіноїдам після цього буде там складніше».

Укрінформ звернувся по коментар до експертів у сферах розвідки, права та політтехнологій.

Юрій Радковець, генерал-лейтенант запасу, екс-заступник начальника Головного управління розвідки МО України (2000-2003; 2013-2015 рр.):

Юрій Радковець

«Не вигороджувати, не нагороджувати і не поспішати називати “легендарною”, а, перш за все, провести ретельну, ба більше, прискіпливу перевірку»

“Я звик до всього ставитися критично. Вже п’ятий рік іде війна, на носі – президентські та парламентські вибори. Задача ворога проста: за будь-що вплинути на внутрішньополітичну ситуацію в країні, внести розкол, сіяти сумнів або, навпаки, необґрунтовану ейфорію, що ось, нарешті, почалося й таке інше. Йому потрібен повний хаос. Своїх планів Путін не міняв, ані по відношенню до Криму, ані по відношенню до ОРДЛО. І те, що російські війська стоять уздовж кордону – порядку 90 тисяч – і постійно оснащуються, зокрема, війська наступального характеру, говорить про те, що ці сили можуть бути залучені,  головним чином, у момент, коли в України пануватиме політичний розбрат. Відтак до цієї ситуації потрібно віднестися з критичною обережністю.

По-перше, не вигороджувати, не нагороджувати і не поспішати називати “легендарною”, а, перш за все, провести ретельну, ба більше, прискіпливу перевірку всіх даних. Проаналізувати все: де вона вчилася і працювала, хто її батьки та родичі, з ким вона контактувала, вивчити також думку тих, хто знаходиться по ту сторону,  всілякі чутки про неї тощо. Це велика і кропітка робота. Це той випадок, коли не треба поспішати з тим, щоб робити із неї Надію Савченко №2.

Мені б, звичайно, хотілося, щоб переходили на українську сторону, щоб діяла амністія, в першу чергу, для тих людей, які були обмануті, яких втягнули туди залякуванням. Але! Якщо ти доросла людина, здобула освіту, жила в незалежній Україні, а потім добровільно перейшла на бік ворога, а тим більше, коли командувала танковим підрозділом терористів – наслідки для тебе можуть і повинні бути жорсткішими.

По-друге, ми повинні діяти виключно в рамках міжнародного права. Інакше, якщо спиратися тільки на національне законодавство, пробачте, але ніякий суд, ніяка Гаага цьому не повірить”.

Надія Волкова, юрист-міжнародник, координатор організації “Українська правова консультативна група”:

Надія Волкова

«Якщо особа добровільно перейшла на сторону України, і при цьому дійсно володіє цінною інформацією, готова співпрацювати, то, як правило, слідство укладає з такими людьми угоду»

“Якщо слідчі проведуть належне розслідування, і встановлять, що вона дійсно вбивала або сприяла скоєнню воєнних злочинів, то, звісно, таку особу судитимуть. Що вона отримає – інше питання. По-друге, якщо така особа добровільно перейшла (здалася) на сторону України, і при цьому дійсно володіє якоюсь цінною інформацією, і готова співпрацювати, давати свідчення, приміром, щодо інших осіб, то, як правило, слідство укладає з такими людьми угоду, і вирішує, що робити далі, а саме: амністувати чи судити за статтею, яка передбачає менший термін ув’язнення? Тобто, як і що робити з такою особою – регулює національне законодавство країни. Але якщо ми внутрішнє законодавство намагаємося адаптувати до міжнародного, то, вважаю, як мінімум подивитися, а чи не суперечимо ми законодавству міжнародному – точно не буде зайвим.

Ну, і по-третє. А що, коли від самого початку вона співпрацювала, тобто наперед уклала якусь угоду з українськими спецслужбами чи Міноборони? Ну, якщо це справді так, то нічого їй не світить. Вона отримає імунітет від переслідування, і про це ніхто нічого більше не почує”.

Дмитро Бачевський, політтехнолог:

Дмитро Бачевський

«Не виключено, що ніякого коханця-контррозвідника не існує у природі»

З тієї інформації, яку ми всі поки що маємо, можна зробити висновок, що Світлана Дрюк вже давно працювала на українські спецслужби і була виведена з гри у найбільш зручний для цього момент як з погляду пропагандистського ефекту, так і з погляду її власної безпеки.

Ми не почули жодного слова про кримінальну справу проти неї, навіть формальну, яка могла б закінчитися хоча б умовним терміном, як для особливо цінного свідка.  Це означає, що в її службі на боці ворога складу злочину не вбачається. Таке можливо тільки у випадку, якщо вона була агентом і працювала з санкції спецслужб.

До того ж, слід врахувати, що її син, за даними терористичних ЗМІ, також перебував в “ополченні”, а донька була волонтером, але при цьому вони перебралися з нею на підконтрольну територію України.

Настрій після повернення на підконтрольну територію в Світлани Дрюк чудовий, явно відчувається полегшення після вдало виконаного завдання.

Нарешті, історія про кохання до співробітника українських спецслужб виглядає гарно і має слугувати логічним поясненням такого кроку, але як технічно відбулося це знайомство, кохання та вербовка? Через інтернет? Це також не має поки що пояснення і не виключено, що ніякого коханця-контррозвідника не існує у природі.

Питання також про підірвані танки. Якщо цей акт відбувся за участі Світлани, значить вона контактувала на тому боці з нашими диверсійними групами. Де гарантія, що вона не вела свою гру під керівництвом російських спецслужб і не здала би наших хлопців ворогу? Якщо довірили, значить були переконані у її вірності.

Навіщо вона продовжує грати за легендою “Вітерця”, якщо вона справді є агентом? Існує дві ймовірні причини. По-перше, пропагандистський ефект від переходу “легендарної ополченки” на бік України набагато більший, ніж просто вдала операція спецслужб, тим більше напередодні прем’єри фільму “Ополченочка”. По-друге, свідчення “терористки” для міжнародного суду є більш переконливими, ніж свідчення співробітника українських спецслужб.

Якщо ця версія вірна, то будь-які здогадки та припущення щодо використання Світлани Дрюк у політиці – скоріш за все безпідставні, як і конспірологічні теорії навколо неї. З усього видно, що політика – не її сфера інтересів. А тому нам варто підтримувати офіційну версію спецслужб та робити все, щоб використати цей привід для максимального пропагандистського ефекту”.

* * *

Кортить уявити, що «Вєтєрок» виправдає свій позивний і виявиться вітерцем перед справжнім вітром зміни настроїв на окупованому Донбасі; що там зріє готовність не тільки припинити спротив, а й поскручувати руки зайдам. Так бувало, коли велика проблема, дозрівши, немовби сама себе вирішує – була і ось вже нема. От як КПРС 70 років тримала владу непорушно, а зникла за два дні – мов здмухнув хтось; 30-річний режим Саддама Хуссейна з мільйонною армією впав за два тижні.

Чи буде так само з Путіним і філіями «русского мира» на захопленій території України? Буде. І Україна наближає цей день, зокрема і вдалими операціями спецслужб. Як зазначив голова СБУ Василь Грицак: «Ця операція була змаганням інтелекту і професіоналізму між російськими та українськими спецслужбами, а отриманий результат – черговий доказ російської збройної агресії».

Олександр Волинський, Мирослав Ліскович, Київ