Розглядаючи світові потуги не можна не згадати про одну з найбільших – євреїв. Їх сила не стільки в державі Ізраїлі, як у впливі на загальний світовий порядок через їх фінансові і інформаційні можливості. Силу свого інформаційного впливу на світ євреї яскраво продемонстрували у 1926 році, коли агент НКВС Самуїл Швардбард у Парижі убив лідера українських визвольних змагань Симона Петлюру. Єврейські організації у тогочасній фінансовій столиці світу Лондоні створили комітет з його захисту. Вони зібрали значні кошти, найняли знаменитого адвоката, в рамках всієї Європи провели потужну інформаційну кампанію на користь Швардбарда. Убивцю Петлюри перетворили на месника за кривди свого народу. Колишнього громадянина Російської імперії перетворили у добропорядного громадянина Франції. Його кримінальне минуле: у 1908 році він був заарештований у Відні за спробу пограбувати банк – втік з в’язниці до Румунії, де невдовзі був заарештований за спробу пограбувати ресторан, жодним чином не вплинуло на його репутацію. Натомість Симон Петлюра став винуватцем всіх єврейських негараздів в Україні. Суд над убивцею перетворився у суд над його жертвою. Чи слід дивуватись, що сталася безпрецедентна подія – під гучні оплески присутніх убивцю виправдали. Принагідно зазначу, що витрати на судовий процес з боку загиблого взяла на себе Польща. Десятки українських емігрантських організацій, що діяли тоді в Європі, виявили свою повну безпорадність. Згодом Самуїл Швардбард став національним героєм Ізраілю. Його тлінні останки перепоховані саме там. Там увічнена і його пам’ять. А що Симон Петлюра? І досі в столиці нашої держави немає пам’ятника одному з найвидатніших героїв і лідерів нашої національно-визвольної боротьби. А хіба тільки йому?

Та пропагандивна кампанія скомпроментувала весь український визвольний рух і здалась мені генеральною репетицією подальшого інформаційного супроводу на теренах Європи і Сполучених штатів голодомору в Україні 1932-33 років, довівши колосальні можливості засобів масової інформації у формуванні суспільної думки. Перед Другою світовою війною лише одна країна світу – націонал-соціалістична Німеччина наважилась говорити на весь світ правду про цю найбільшу трагедію українського народу. 

Але її інформаційні можливості були обмеженими, а політичне становище достатньо непевним, щоб надто педалювати цю тему. Багато країн світу згодом визнали голодомор геноцидом українського народу. Першою була Естонія (1993), другим Ватікан (2001) і лише у 2006 році це зробила сама Україна. Зробили це і Польща, і Сполучені штати проте і досі не зробили Ізраїль і Велика Британія. Не зробила цього і сучасна Німеччина, яка буквально у всьому намагається заперечити своє націонал-соціалістичне минуле. Але знаючи і пам’ятаючи минуле, слід дивитись у майбутнє. Драматичні для обох сторін українсько-єврейські взаємини двадцятого сторіччя потрібно назавжди залишити позаду, зробивши з них правильні висновки.

Наша перемога над Московією видається проблематичною без дружньої нам Польщі. Польщі часто дорікають, що у міжвоєнний період вона намагалась полонізувати українців Західної України.  Але при цьому забувають, що Польща спасла Західну Україну від нищівного катка геноциду тридцятих років, що проїхав рештою України. Якби він пройшовся і по Західній України, то не було б героїчної боротьби Української повстанської армії. Полум’я національно визвольної боротьби могло б згаснути у всій Україні ще у двадцяті роки минулого сторіччя і, можливо, назавжди. І інакше, якби вся територія України в міжвоєнний період ввійшла до складу Польщі, то мільйони українець не загинули б від голоду або від пострілу в потилицю в катівнях НКВС, не були б депортований до Сибіру, не перетворилися б у рабів після конфіскації землі. 

Польща, фактично, зберегла нам частину нашого етносу для подальшої національно-визвольної боротьби. Не забуваймо, що саме героїчна боротьба самих поляків протягом дев’ятнадцятого століття за свою незалежність будила і у українців почуття національної ідентичності і вказувала єдино можливий шлях її справжньої реалізації - власну державу. Не випадково гімн України починається словами: «Ще не вмерли України ні слава, ні воля …», тими ж словами, що починається мазурка Домбровського – гімн Польщі: «Єще Польска не згінела …». Але спочатку був гімн Польщі. Люди однієї крові звичайно не спроможні на таку нелюдську жорстокість щодо один одного, як люди різної крові. Люди однієї крові найчастіше намагаються навернути один одного до своєї віри. Взаємна агресія людей часто пропорційна відстані між ними по крові. Інколи ця агресія доходить до намагання знищити один одного. Це відчули на собі індіанці обох Америк, євреї, цигани, армяни, а також і українці. Я пригадую спогади одного німецького офіцера часів Другої світової війни про Україну. Він знав про найбільшу трагедію українського народу голодомор  і відзначав у своєму щоденнику, що його першим враженням про Україну було відчуття, що ця земля і цей народ пережили страшну пошесть. І відбиток цієї пошесті ще у 1941 році був на всьому: на хатах, на людях, на землі.

        Наші стосунки з Польщею ще довго затьмарюватиме «Волинська трагедія». Звертає на себе увагу те, що вона відбулась в найменш націоналістичному і, одночасно, найбільш прокомуністичному регіоні Західної України. Тут нам не обійтись без становлення дійсно української історичної науки. Вона варта будь-яких фінансових витрат. Ставку слід робити на молодь, бо, за рідким винятком, представники старшого, ще радянського, покоління істориків, не можуть позбавитись стереотипів радянського минулого. Волинську трагедію слід дослідити до найменших дрібниць, буквально погодинно і на основі історичної правди досягти консенсусу з польською стороною. Мені не здається випадковим факт активізації істерії щодо Волинської трагедії в Польщі саме зараз. Розслідування авіаційної катастрофи під Смоленськом, де була знищена вся польська керівна верхівка на чолі з президентом, добігає кінця. Російський слід в ній очевидний. Ідеальним засобом переключити увагу поляків з нещодавніх подій, що затьмарюють польсько-російськи стосунки, на щось інше є якраз Волинська трагедія сімдесятип’ятирічної давнини, що завжди псувала польсько-українські стосунки. Для цього є і відповідний механізм, як в Польщі, так і в Україні – це десь по півмільйона позаштатних співробітників КДБ, що залишились там ще з радянських часів. Багато з них, я впевнений, ще і досі зберігають впливові посади і відданість своїм колишнім кураторам.

П’ята ідея – це приборкання наших олігархів. Прогрес людства у всіх царинах людської діяльності: наука,  література, поезія, музика, живопис, технології, менеджмент, бізнес тощо – це, в першу чергу, результат діяльності небагатьох талановитих, геніальних людей. Саме вони визначають темп і якість поступу людства. Саме вони формулюють правила гри у всіх сферах. Спроба зробити ставку на сіру масу, взяти не якістю, а кількістю – це негативний досвід Радянського союзу, який закінчився доволі швидким крахом цієї держави. Найбільша потуга сучасного світу – Сполучені штати Америки завдячують саме олігархам своєю економічною, промисловою і науковою міццю, своїми амбіціями на світове лідерство. Багато славетних імен: Генріх Форд – піонер сучасного масового конвеєрного виробництва, він першим розпочав серійне виробництво автомовілів, зробивши їх доступними для пересічних американців; 

Джон Девідсон Рокфеллер – найбільший нафтовий магнат Сполучених штатів, один з засновників Федеральної резервної системи Сполучених штатів, його нафтова компанія Стандарт Оил стала найбільшою в світі, завдяки Рокфеллеру Сполучені штати і досі є світовим лідером у нафтопереробці і нафтовидобутку і контролі за світовими нафтовими потоками;  

Корнеліус Ван Дер Більт –залізничний магнат, що об’єднав багато локальних залізниць в загальнонаціональні мережі;

 Ендрю Карнегі – найбільший металургійний магнат Сполучених штатів і світу, започаткував будівництво хмарочосів, що базувалось на металевому каркасі;

 Джон Пірпонт Морган – фінансовий геній, що чимало посприяв становленню Америки, як фінансової столиці світу, створив одну з найбільших фінансових імперій світу, заснував шість індустріальних гігантів: Америкен Телефон-енд-Телеграф, Дженерел Електрик, Інтернешенел Харвестер, Юнайтед Стейтс Стил, Вестинхауз електрик корпорейшен, Вестерн Юніон Корпорейшен;

 Білл Гейтс – комп’ютерний геній сучасної Америки і світу, лідер революції персональних комп’ютерів, у 1995 – 2017 роках найбагатша людина світу. 

Список олігархів Америки доволі довгий, але не надто. В ньому лише декілька десятків осіб. Але саме вони радикально вплинули на життя сотень мільйонів людей своєї країни і мільярдів інших людей світу. Саме вони зробили Америку величною країною – найбільшою потугою сучасного світу у всіх сенсах. Але не слід думати, що всі олігархи білі і пухнасті і ночі не сплять, думаючи про нагальні потреби людства. Олігархами стають і лідери кримінального світу, і просто випадкові люди, наділені від природи безмежною жадобою до грошей і не обтяжені жодними моральними чеснотами. Найперше саме інтереси хазяїв грошей стоять за світовими війнами і багатьма іншими катаклізмами людської цивілізації. Саме американські олігархи профінансували модернізацію і Німеччини, і Радянського союзу напередодні Другої світової війни. Це, на мою думку, були різні олігархічні клани. У висліді Другої світової війни більше виграли ті, що вклали гроші в Радянський союз. Але говорячи про американських олігархів слід пам’ятати про той благодатний грунт, на якому виросли ці гіганти світового бізнесу. У щорічному звернені до Конгресу одного з американських президентів прозвучали слова: «Головним багатством Америки є освічені, працелюбні і амбітні американці». Працелюбність і освіченість є і у українців. Не вистачає їм лише амбітності. Замість стати успішними на своїй Батьківщині, багато з них беруться за найнепрестижнішу роботу за кордоном без шансів на життєвий успіх.

А що ж наші олігархи? Які передові технології вони подарували світу? Як вони посприяли звеличенню нашої держави, процвітанню українського народу? А ніякі і ніяк. В якійсь момент наша держава втратила важелі керування над своєю власністю, створеною попередніми поколіннями українців, за рахунок їх нещадної експлуатації і жебрацького існування. Фіговий листок всенародної приватизації не може приховати того очевидного факту, що ця власність майже в повному обсязі перейшла найчастіше до жадібних рук випадкових людей, не обтяженими професійними і моральними чеснотами. Причому українці серед них виявились в меншості. Більшість нових хазяїв грошей самі були подивовані таким неочікуваним везінням. Не потрібно було поколінь наполегливої праці, власного важкого життєвого шляху протягом десятиліть. Багатство прийшло все і відразу.  Що робили більшовики у 1917 році прийшовши до влади? Вони ховати по закордонним рахункам колосальні кошти, отримані шляхом різноманітних конфіскацій, не вірячи у тривалість свого прориву до влади. Що роблять наші олігархи? Ночі не сплять, плануючі нові технологічні прориви і іншу маячню? Ні. Вони чавлять до упору контрольовану ними колишню державну власність і кожну вичавлену копійку намагаються сховати в закордонних активах, не вірячи в тривалість свого владарювання. Всі роки незалежності у нас спостерігається від’ємне сальдо платіжного балансу. Тобто з країни офіційно вивозиться більше валюти, ніж в неї ввозиться. Якщо олігарх отримує прибуток у гривнях, а за кордон потрібно вивезти долари, то де він їх бере? Купує на валютній біржі. Масова потреба конвертувати свої прибутки з гривні у долар створює потужний тиск на національну валюту. Для підтримання її стабільності Національний банк має продавати на біржі свої доларові запаси. Головним джерелом їх надходження є зовнішні позики. Тобто ми ввозимо в країну позичену валюту з метою, щоб наші олігархи вивезли її у зворотному напрямі, викупивши за гривні. Ви звернули увагу, що Національний банк всі позики робить з метою поповнення свої валютних резервів. Зверніть також увагу і на те, що попри регулярні позики ці резерви практично не збільшуються. Про причину цього, а, фактично, про катастрофічне зростання нашої зовнішньої заборгованості, я вже сказав вище. Отже зовнішні позики – кайдани на ногах майбутніх поколінь українців – це прояв невгамовного потягу наших олігархів до приховування грошей у надійному місці, тобто за кордоном. Ще одним джерелом покриття дефіциту платіжного балансу є заохочення заробітчанства за кордоном. Щороку саме заробітчани завозять в Україну мільярди доларів, зароблених важкою і некваліфікованою працею, щоб олігархи згодом вивезли їх у зворотному напрямі. Отже олігархи напряму зацікавленні у максимальному поширені заробітчанства. Наступне. Як ви думаєте, чому платня українців в доларовому еквіваленті є найнижчою у Європі? Чому це відбувається в найбагатшій за природними ресурсами європейській країни, з працелюбним і освіченим населенням? Правда, якщо перерахувати цю платню за паритетом купівельної спроможності, то ми вже далеко не на останньому місці. Ми ніби у штучній фінансовій ямі – жити можна, а вибратись ні. Моя відповідь така. Серед наших олігархів найвпливовіші ті, що заробляють за кордоном у доларах, а витрати несуть всередині країни у гривнях. Максимальність їх  прибутку досягається тоді, коли вони все продають за світовими цінами у доларах, а витрати несуть за символічними цінами всередині України у гривнях. Для цього гривня щодо долара має бути максимально дешевою. І так воно є всі роки існування незалежної України. Такий перепад на ціну праці всередині України і будь-де за кордоном знекровлює країну, витискаючи з неї наймолодшу, найактивнішу, часто найосвіченішу частину населення. На фоні падіння народжуваності – це найвагоміший фактор прогресуючого обезлюднення України. Чи не занадто багато ми дозволяємо своїм олігархам, і чому власне? Список претензій до олігархів  України насправді дуже великий. Яка претензія є найбільшою? Думаю та, що наші олігархи після революції гідності взяли відповідальність на себе лише за свою власність, як вони думають, а не за долю України, як ми думаємо. Насправді у них є лише така альтернатива - забезпечити собі надійне майбутнє в Україні, провівши всебічну модернізацію країни або зійти з історичної арени. Це головна запорука нашого не тільки економічного, але і культурного процвітання, - це наш головний шанс для перемоги у війні з нашим історичним ворогом. Які кошти для цього потрібні? Помножте зовнішній державний борг України на п’ять -  це приблизно те, за моєю оцінкою,  що вони вивезли за кордон. Візьміть третину цієї суми і ви отримаєте необхідні кошти для інфраструктурної, промислової, культурної модернізації країни. Найближчий наш сусід Польща вже завершує таку модернізацію і не даремно два мільйони українців йому у цьому допомагають. Показником успішності модернізації України, як на мене, був би факт присутності у нас принаймні чотирьох мільйонів заробітчан із Польщі. Нашим олігархам є над чим замислитись. Я б не радив їм надто зловживати терпінням українського народу. Українському народу потрібна перемога, життєвий успіх і впевненість у майбутньому  на тисячі років вперед, оскільки його опорою у минулому є сім тисяч років його власної історії.

              І сказав Господь:  українці є народом великим і сильним, і благословляться в них всі народи землі, тому що Я обрав їх для того, щоб вони заповідали синам своїм і дому своєму після себе, ходити путтю Господньою, творячи правду і суд. І подивіться на небо і порахуйте зірки, якщо можете порахувати їх, стільки буде у вас нащадків. І повірили українці Господу, і Він поставив їм це у праведність. В ці свої слова я вкладаю свою віру і свої переконання.

              Професор Валерій Швець

Відповіді  Валерія Швеця  на  три  питання:

1.Як Ви охарактеризуєте рік, що минає, з огляду на досягнення та прорахунки України на геополітичній арені світу?

          1. Новий американський президент і правий розворот американської внутрішньої і зовнішньої політики для України – це подарунок долі.

          2. Відсутність реальної зачистки державного апарату України від промосковські налаштованих службовців, як і від прямих агентів Москви, суттєво знижували нашу відпорність агресії Московії.

          3. Вивіз капіталів за кордон тривав в попередньому темпі причому, для конвертації гривні в долари США для подальшого їх вивозу за кордон йшла левова частка наших валютних запозичень на Заході.

          4. Стрімке зростання торгівлі з країною агресором деморалізувало патріотів і показувало справжню ціну очільників нашої держави.

          5. Ми не робили ставку на власну перемогу навіть на рівні ідей і так і не започаткували реальну всебічну модернізацію України, яка є єдино можливою умовою нашої власної перемоги над агресором.

2. Зважаючи на ситуацію, що склалася в українській державі, який Ваш прогноз на рік наступний? Чи підтримуватимуть нас провідні країни запровадженими проти Росії санкціями?

          1. Підтримають, оскільки ми робимо за них найбруднішу і найнебезпечнішу роботу по зупинці експансії Московії у Західному напрямку.

          2. Напруга в Україні буде наростати через непослідовність і негрунтовність дій влади в усіх сенсах.

          3. Висока ймовірність подальшої внутрішньої консолідації в Московії після вдалих для Путіна президентських виборів із негативними наслідками для України.

          4. Значною є і ймовірність дестабілізації Московії за наслідками президентських виборів, що дасть Україні вікно можливостей для  стрімкого відновлення своєї територіальної цілісності але враховуючи наш провід: «Дай боже нашому теляті та й вовка з’їсти».

          5. Вивезення капіталів з України продовжиться в попередньому темпі, прирікаючи населення до низького життєвого рівня.

3. На Ваш погляд, які геополітичні кроки можуть бути корисні Українській державі у наступному 2018 році?

          1. Наступальний характер нашого інформаційного спротиву агресії з перенесенням його впливу на запілля ворога.

            2. Ставлення до Московії як до країни агресора з усіма відповідними наслідками як то: згортання до нуля економічних відносин, припинення руху через кордон робочої сили і закриття кордону, припинення дипломатичних стосунків на рівні посольств, націоналізація власності громадян Московії на території України.

          3. Боротьба з корупцією, що роз’їдає державний апарат і душі людей.

          4. Початок реальної економічної модернізацій України.

          5. Патріотичне виховання молоді, яка є єдино можливим міцним фундаментом для створення потужної процвітаючою держави світового рівня під назвою Україна.

Шановний пане Володимире!

Дякую за детальний і унікальний за розмірами і грунтовністю коментар. Відчувається, що Ви людина фахова у військовій сфері, ядерній техніці (можливо фізиці) і маєте широкий політичний кругозір. Тому я вирішив так само детально Вам відповісти.

1. Україна може перемогти Московію у війні, якщо послідовно демонструватиме, що вона не агресор, а жертва неспровокованої агресії. Нас змушений підтримувати весь цивілізований світ, навіть, якщо він не дуже цього і хоче. Обов'язкова умова - ми маємо вести війну як жертва, а не як агресор. Всі стандартні атрибути війни мають бути очевидними для всього світу але фази масштабних бойових дій слід уникати якомога довше - час працює на нас. Першими кроками мають бути візовий режим з Московією, ускладнення діяльності російського капіталу на теренах України, здорощення перебування Московського патріархату на нашій землі тощо, а далі обережно але неухильно підвищувати ставки.

2. Порівняння України і Грузії некоректне, оскільки Україна за населенням і економіко-військовим потенціалом перевищує Грузію більше ніж удесятеро. Визнання Лугандонії з боку Московії не слід лякатись. Це тільки ускладнить становище Московії.

3. З народом потрібно розмовляти, його потрібно виховувати і згуртовувати. Національно свідома частина нашого народу - націоналісти Майданом зупинила нищення незалежної України бандою Януковича. Ця ж частина народу захистила державу у перші місяці російської агресії. Колишня партноменклатура з'являється, коли вже є конкретний результат дій націоналістів, щоб ним скористатись.

4. Закономірним етапом еволюції партноменклатурної влади в незалежній Україні був прихід до влади відверто кримінальної людини, що зрештою своїми руйнівними діями щодо незалежності держави і спричинила Майдан або революцію гідності. З моєї точки зору - революцію національної гідності українського народу. У середині дев'яностих років я очолював Одеську обласну організацію Народного руху України. Хоча ми не позиціонували себе як відверто націоналістичну організацію, нас все одно називали бандерівцями і самі ми були певні, що ними і є насправді. Відтоді пройшло багато років і одна з всеукраїнських націоналістичних організацій на підтвердження цієї думки нагородила мене пам'ятною відзнакою (орденом) Степана Бандери за № 1225. Так от, спостерігаючи за деградацією партноменклатурної влади і за проривом у владу Януковича, ми-бандерівці були певні, що це закінчиться великою кров'ю, і не помилились.

Щодо Л. Кравчука. Я завжди з великою повагою ставився до цього і у 1995 році в Одесі був, як голова РУХу, членом його передвиборчого штабу. Л. Кравчук виграв у першому турі виборів. Так само він виграв і у другому турі але колишня партноменклатура, яка була основним підмурком його влади, зрадила його (думаю її перекупила Москва) і результати другого туру були пораховані не на користь Л. Кравчука. От Вам і партноменклатура. А щодо подій початку двадцятого сторіччя, то скільки тоді було українських націоналістів - жменька. А політиканів типу В. Вінниченка - море. Так що націоналісти в принципі не могли програти, оскільки не несли відповідальність за ту владу.

5. Ворогом України є не тільки Путінський режим, а вся імперська Московія. У 1918 році Путіна не було навіть в проекті, а вулиці Києва вже вкрились тілами патріотів України, вбитими більшовицькими (російськими) військами. І це був лише початок. До тисяч жертв Московії згодом додались мільйони. І цей процес триває досі. П'ятий пункт - це тест на націоналізм. Моя відповідь - це відповідь націоналіста.

6. Приклад Ізраїлю не є штучним, оскільки і його сусіди, і наш північний сусід в принципі не згодні з фактом існування наших країн. А щодо мистецтва виживання, то треба хоч чомусь корисному навчитись у євреїв, адже тисячу років жили поряд.

7. Оцінки явно завищені. Хто робив ці оцінки? Російські фахівці. Їх заангажованість очевидна. Моїй статті мова не йде про весь потенціал, а про його один відсоток. Я бачив у Кировоградській області дві підірвані шахтні ракетні установки - це варварство. Коли я бачив в Одесі, як на очах розкрадається найбільше в Радянському Союзі пароплавство, коли я читав в газеті об'яви про розпродаж військового майна (можна було вільно купити бронетранспортер і навіть у мене вистачало на це грошей) , то вірити у те, що військовий стратегічний потенціал України знищується в ім'я вищих ідеалів, було б дивно.

8. Унікальні властивості плутонію мені добре відомі. Однією з моїх настільних книг є переклад з англійської збірник наукових праць Лос Аламоської лабораторії у двох томах: "Плутоний, Фундаментальные проблемы". Жодна катастрофа з плутонієм не можлива. Він просто поступово втрачає свої вибухові властивості. Його періодично слід знову використовувати як сировину для виготовлення нових боєголовок.

9. Південно Африканська республіка відмовилась не від ядерної зброї, а від програми її розробки. За це вона отримала серйозні конкретні дивіденти, а не слова, як Україна. Білорусія і Казахстан ніколи б не вийшли з Радянського Союзу, якби звідти не вийшла Україна. Коли Україну зламали через коліно, то це послужило спонукальним мотивом для Білорусі і Казахстану, а не навпаки.

10. Якщо право на відновлення ядерного потенціалу у нас є, то гайда за роботу. Все одно нам цей шлях доведеться пройти. Дорогу здолає той, хто йде.

11. Збройовий плутоній можна отримати у спеціальному реакторі. У наших реакторах - лише промисловий плутоній. Але в статті це питання пояснюється. З промислового плутонію цілком можна створити і збройовий плутоній але це буде дещо дорожче.  А хтось оцінював, скільки коштує нам остання війна, скільки коштують житті загиблих громадян України, їх майно, їх каліцтва, зламані долі? Може краще витратити еквівалентну суму грошей на створення достойного нашої країни стратегічного ядерного потенціалу і жити в мирі з усім світом. В іншому разі нас чекає перманентна війна. До речі - її початок слід віднести до 1917 року.

12. Щодо плутонієвої бомби я з Вами згоден. Якщо важливим є сам факт наявності атомної зброї, то технічно простіше створити саме уранову атомну бомбу. До речі, перша атомна бомба, використана у війні (Хіросіма), була саме урановою. Друга бомба ( Нагасакі) була вже плутонієвою. Низька ефективність уранової бомби - з 64 кг урану в атомній бомбі прореагувало при вибуху менше 1 % урану привела до того, що надалі створювались майже виключно плутонієві бомби. Перша Радянська атомна бомба була також плутонієвою.  Бомба, скинута на Нагасакі приблизно такої ж потужності, як і у разі Хіросіми, містила лише 6.5 кг плутонію. Так що саме плутонієвий шлях є найкоротшим до сучасної атомної зброї.

13. Вибір щодо союзників ми, на мою думку, зробили вдало. Сполучені штати є нашим стратегічним союзником.

14. Шлях до атомної зброї - це на 90% мирний шлях: створення замкненого паливного циклу, створення реакторів на швидких нейтронах, консервація відпрацьованих блоків і спорудження нових. З цього потрібно починати і про це говорити. А щодо ядерної зброї, то весь світ робив це за завісою секретності. Про віддалену перспективу нам не слід особливо балакати. Війна з Московією триватиме доти, доки ми будемо слабкими для перемоги або не наступить рівновага сил. В іншому разі у нас взагалі немає перспектив. Але я, як нормальний український націоналіст, впевнений в нашій перемозі.

Слава Україні!

Один з очільників нашої молодої держави у 1917 році Володимир Вінніченко, далекий від ідеалів українського націоналізму і налаштований лише на реалізацію своїх політичних амбіцій, заявив, що революційна Росія ніколи не нападе на революційну Україну. Це гасло йому дозволило провести демобілізацію величезної кількості українізованих військових частин колишньої імперської армії. У висліді молода держава залишилась без армії і за кілька місяців російсько-більшовицькі війська захопили Київ, влаштувавши там криваву різанину киян, запідозрених у симпатіях до ідеї незалежності України.

          Роззброєння під пацифістськими гаслами, уповання на світові цінності всупереч національним інтересам завжди закінчується національною трагедією. Чи думали ініціатори ядерного роззброєння України про можливі довготермінові наслідки такого кроку? Думаю ні. Політичний обрій більшості політиків ніколи не перевищує кількох років. Три фундаментальні принципи без'ядерності («не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї») були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 року. З огляду на стриману реакцію Заходу щодо постання нашої держави, такий дипломатичний прийом на початковому етапі становлення держави можливо і був доцільним. Не забуваймо також, що та Верховна Рада була переважно комуністичною і належно вихованою, тобто несла в собі весь набір стереотипів радянських часів про старшого брата, братні народи, дружбу між народами тощо. Правда, попри своє критичне ставлення до комуністичної ідеї, як такої, мушу зазначити, що рівень освіченості і порядності тої Верховної Ради був високим. Серед тодішніх членів нашого парламенту було багато відомих науковців, письменників, інших представників творчої інтелігенції, лідерів національно визвольного руху Навіть комуністичні партійні функціонери, що також у великій кількості були там, пройшли довгий час професійного зростання, що унеможливлювало появу серед них випадкових, малоосвічених, професійно неспроможних людей. Але націоналістами більшість з цих людей не були. Класиків українського націоналізму не читали. Досвід багатосотрічної національно визвольної боротьби українського народу не став їх духовним надбанням. Я думаю, що в той момент ніхто з них навіть не здогадувався про існування пророчих слів одного з найвизначніших ідеологів українського націоналізму Юрія Липи: «Україна стане вільною не тоді, коли ми звільнимо Київ, а коли зруйнуємо Москву, як столицю імперії». Справжній ворог, на якого вказав Юрій Липа, – це такий, що не згоден з самим фактом існування нашої країни. 

Положення України на Сході Європи в цьому сенсі нагадує положення Ізраїлю на Близькому Сході. Ізраїль вирішує свої проблеми комплексно але на першому плані у нього завжди посилення своєї військової моці попри те, що думає про нього навколишній світ. Він діяв прямо протилежно тому, як діяла Україна. За кілька років по виникненню Ізраїлю, ним вже була розроблена національна програма по створенню власної ядерної зброї. Не маючи власних покладів урану, не маючи власних атомних електростанцій (їх немає і по сьогодні), реактори яких можна використовувати для напрацювання плутонію, маючи надзвичайно обмежену територію для безпечної реалізації атомних досліджень – ядерні реактори потрібні за будь-яких умов, Ізраїль атомну бомбу таки створив. Як вважають фахівці нині він має не менше сотні ядерних боєголовок. Тисячу років жити поряд з євреями і нічому корисному у них не навчитись. Сумно!

Україна в момент проголошення своєї незалежності була третьою ядерною потугою світу. Вона  мала 176 міжконтинентальних балістичних ракет. З них 130 рідкопаливних СС-19 (по шість боєголовок кожна) та 46 твердопаливних СС-24 (по десять боєголовок кожна). Від 30 до 43 стратегічних бомбардувальника Ту-95МС та Ту-160. Від 1514 до 2156 ядерних боєзарядів стратегічної зброї та від 2800 до 4200 тактичних ядерних боєзарядів. Зауважимо, що із 20 ракетних комплексів, які були на озброєнні колишнього СРСР — 13 були розроблені у Дніпропетровських  КБ "Південне" та ВО "Південмаш". Утримувати і обслуговувати таку потужну зброю на той момент було складно. Але цілком достатньо було і одного відсотка цього арсеналу, щоб приборкати агресивність нашого споконвічного ворога. До речі, повної одностайності серед вищого керівництва держави не було і тоді. Так прем'єр-міністр України Леонід Кучма у промові, виголошеній у Верховній Раді 1993 року, відстоював збереження в Україні найефективнішої і найпотужнішої складової українського ядерного потенціалу — 46 твердопаливних МБР СС-24 (460 ядерних боєголовок), які могли зберігатися дуже довго при мінімальному обслуговуванні. Проте легковажність українців взяла гору і 16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. В обмін на це найбільші ядерні держави світу гарантували Україні безпеку. Так відбувся обмін потужної зброї, яка могла реально захистити країну,  на слова, які згодом виявились не більше, ніж коливаннями повітря. 2 червня 1996 Україна офіційно втратила ядерний статус. Цього не можна було робити навіть віддавши всю ядерну зброю зацікавленим сторонам. Потрібно було залишити за собою право на відновлення, в разі потреби, свого ядерного арсеналу. Натомість ми виявили незрозумілу світу і не оцінену ним шляхетність. Швидше за все, відмова України від ядерної зброї так і залишиться єдиною акцією подібного типу в історії людства, свідоцтвом тупості і злочинного нехтування засадничими інтересами української нації.

Проте в Україні залишився базовий елемент ядерної зброї – 15 діючих атомних реакторів. Ще однією важливою передумовою є багаті поклади урану в Україні, найбагатші в Європі. За ресурсами і підтвердженими сумарними запасами урану Україна входить до першої десятки країн світу. Державним балансом запасів корисних копалин України враховується 17 родовищ із сумарними запасами достатніми, щоб забезпечити потреби діючих АЕС України на наступних 100 років. Це при умові, що для виробництва електричної енергії в Україні використовуватиметься лише уран 235, якого в природному урані 0.7 %. Решту природного урану становить його ізотоп уран 238. Тільки запаси Новокостянтинівського  родовища у 100 000 т. урану оцінюють як найбільші в Європі і п'яті в світі.

Якщо оволодіти технологіями використання урану 238, то ресурс вже розвіданих покладів урану збільшиться більше, ніж у 100 разів і перевищуватиме 10000 років. Проте керівництво Радянського Союзу у свій час мудро подбало про те, щоб в Україні був відсутній замкнений паливний цикл. Щоб добута в Україні уранова руда надходила до Росії, а там з неї виготовлялись тепловидільні збірки (ТВЗ) для українських атомних реакторів. Після відпрацювання протягом 4 – 5 років ці збірки знову повертались в Росію для подальшого зберігання. В кожний реактор в Україні завантажується приблизно 66 тон урану, який входить до складу ТВЗ, збагаченого ізотопом урану 235 до рівня у 3-4 %. Такий рівень збагачення не є високим. Заряд уранової ядерної бомби має містити 90% урану 235. Отже важливим завданням для ядерної галузі в Україні є створення потужностей для збагачення урану в промислових масштабах і як проміжний результат створення ТВЗ власного виробництва. Це цілком цивільний проект, проте без нього неможливий подальший прогрес у розробці власної ядерної зброї. 

Чи потрібна Україні атомна бомба?

         Держава, яка не володіє                      ядерною зброєю, коли інші володіють цією зброєю, не володіє власною долею.

Шарль де Голль.

Україна територіально затиснута між потужною економічно  але не надто сильною політично Європою і слабкою економічно але вкрай агресивною Московією. Агресивність нашого північного сусіда цілком компенсує його економічну слабкість і робить його вкрай небезпечним для всього цивілізованого світу. Слабкість же України не вичерпується лише її економічною неміччю. Останнє є підґрунтям того, що Україна на сьогодні, як на мене, є предметом торгу між Московією і Західним світом. З одного боку Захід з задоволенням повернув би Україну в лоно Московської імперії, як він це зробив після Першої світової війни. Він, демократичний і ліберальний, не звернув жодної уваги на геноцид українського народу між двома світовими війнами. Він навіть не ставив на порядок денний долю України ні перед Другою світовою війною, ні під час цієї війни, ні після неї. Нарешті, напередодні проголошення української незалежності у 1991 році він – цей колективний Захід в особі американського президента під час його відвідин Києва вмовляв Верховну Раду України залишатись у складі Московії.

Слід сказати, що не потрібно уявляти колективний Захід як моноліт у всі часи. Німеччина і Австрія підтримали нашу незалежність у 1918 році всією міццю своїх збройних сил. Зауважу, що Німеччина програла Першу світову війну не отримавши жодної військової поразки на заключному етапі війни. І якби не короткий успішний восьми місячний досвід нашого державного будівництва в рамках Гетьманської України, підтриманого німцями і австрійцями, можливо б питання про українську незалежність у майбутньому просто не постало.  Націонал-соціалістична Німеччина виявилась єдиною країною світу, що офіційно і відкрито намагалась донести цьому ліберально-демократичному світу правду про голодомор в Україні. Німеччина виявилась і єдиною державою світу, що піднімала українське питання в глобальному контексті перед Другою світовою війною і під час цієї війни. На жаль єдиного стратегічного підходу так і не було озвучено, що не дозволило Німеччині цілком спертися на український народ у війні з більшовицькою Московією.

          А що нинішня Німеччина? Німеччина, для якої доля України була важливим чинником її зовнішньої політики, закінчилась 8 травня 1945 року. Постала нова Німеччина, яка нині цілком не може вирішувати і власну долю. Німеччина зробила все від неї залежне, щоб стати інтегральною частиною єдиної західноєвропейської цивілізації, і вона нею стала. Тепер Захід, хоча і далеко не є монолітом, але досяг найбільшої за всю історію консолідації у більшості економічних і політичних  питань.

          Що ж примушує Захід не відвертатись від України тепер, коли вже четвертий рік йде російсько-українська війна, яка чомусь називається антитерористичною операцією (АТО)? Я думаю страх, що Московія не обмежиться Україною. Але і справжнього протистояння з Московією Захід намагається уникнути. Захід тягне час під гаслом: «Ні миру, ні війни».  А раптом з Путіним щось станеться і з його наступником можна буде все почати з чистого листа. Тоді і про Україну можна буде якось домовитись за згодою сторін. А поки, жодних конкретних обіцянок Україні щодо членства в НАТО і ЄС, щоб не ускладнити майбутніх перемовин з Московією. Моє припущення: наші очільники на жодний рішучий крок без узгодження з західними партнерами не наважуються і загальний формат всього, що відбувається нині – це наслідок їх настійливих рекомендацій. Верховна Рада у 1991 році не послухалась американського президента і проголосила незалежність України. Наші очільники сьогодні на подібні доленосні кроки не здатні. Тому АТО, а не війна. Тому не розірвані дипломатичні стосунки, Тому не націоналізована власність країни агресора на нашій землі. Тому не введений з ним візовий режим. Тому Мінський процес, що не має навіть зовнішніх ознак контактів між двома державами. Замість цього неофіційні, на громадських засадах, представники офіційної України (дехто з них має стійкий імідж українофоба і москвофіла) про щось домовляються з офіційними представниками неофіційної Лугандонії, де українофобія і москвофільство є єдино можливою позицією для виживання.

          А щодо стосунків Путіна і Московії, то Путін – це і є Московія, а Московія – це і є Путін. Саме в цьому секрет такого його довгого перебування у владі. Цей термін можна порівнювати лише з терміном перебування у владі Сталіна. Ці дві політичні фігури однозначно показують якою хотять бачити владу московити. Не має значення, хто буде після Путіна. Якщо він захоче довго затриматись у владі, то муситиме бути Сталіним або Путіним з невеликими поправками на те, який час надворі. 

Отже, наше становище можна оцінити як безрадісне, якщо цілком покладатись лише на зовнішні чинники. Надія з’явиться лише тоді, коли ми повіримо у власний народ і власні можливості. «Як визвольна, так і оборонна самостійність України в основі своїй має спиратись на власні українські сили, на власну боротьбу, на постійну готовність до самооборони (Степан Бандера). З приводу справедливості завжди можна вести нескінченну дискусію з непевним результатом. Перевага сили не вимагає дискусій - вона очевидна. Чи є у нас можливість бути сильними? Так, є. Тут я торкнусь лише одного аспекту нашої можливої сили – ядерної зброї.

            Не так багато знакових подій у світі, що докорінно вплинули на хід подальшої історії людства. Якщо обмежитись двадцятим сторіччям, то, з моєї точки зору, список такий:

28 червня 1914 року - вбивство в Сараєво сербським терористом спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда Габсбурга і його дружини герцогині Софії Гогенберг, що стало формальним приводом до початку Першої світової війни. З’ясувати людські втрати Російської імперії, а отже і загально світові втрати, у цій війні практично неможливо, але якщо покладатись на дані Головного штабу російської армії, то вбитими є близько пів мільйона осіб. Взагалі, все що стосується Російської імперії, а особливо її новітнього видання під назвою Радянський Союз, знаходиться в густому тумані невизначеності. Всі принципово важливі для історії числа або невідомі, або сфальшовані. До прямих людських втрат слід додати пропалих без вісті, тих, що вмерли від ран, і втрати цивільного населення. Втрати українців приблизно відповідали їх долі у населенні Російської імперії, тобто порівняно невеликі. Але неспростовним фактом було те, що українці були гарматним м’ясом на чужій війні.

28 жовтня 1917 року - більшовицький антидержавний заколот. Починається розпад Російської імперії і, одночасно, боротьба більшовиків за її збереження та світову революцію, тобто її розширення. Для українців – це була перша в двадцятому сторіччі російсько-українська війна за національну незалежність. Достовірні дані про загальні втрати українців у цій війні відсутні але завідомо перевищують їх втрати у Першій світовій. Якщо сюди додати післявоєнне нищення України голодом 1921 – 1923 роки, то втрати стають ще помітнішими. Великими є також непрямі втрати через епідемії, зубожіння, зменшення народжуваності. Думаю, що загальні втрати обчислюються у кілька мільйонів осіб. Відносні втрати українців вже були непропорційно великими щодо їх долі у населенні Російської імперії. Хоча московити виграли цю війну, вони побачили в українцях свого головного ворога і небезпечного конкурента на теренах колишньої Російської імперії.

24 жовтня 1929 року – день біржового краху на Уолл-стріт, з якої розпочалась Велика депресія, що охопила майже весь світ. За своїми руйнівними наслідками для причетних до неї народів ця економічна криза не поступалась Першій світовій війні. Для України цими наслідками були індустріалізація країни руками українських в’язнів і конфіскація землі у українських селян разом з їхнім життям. У селян Московії забирали лише землю, якою вони ніколи особливо не переймались. Велику депресію в Сполучених штатах, яка не була наслідком випадкового збігу обставин, індустріалізацію в Радянському Союзі з метою його підготовки до майбутньої Великої війни - світової революції і голодомор 1932-1933 років в Україні з метою її максимального винищення перед цією ж війною з моєї точки зору слід розглядати як генетично пов’язані події. Втрати України на цьому етапі її історії перевищують у рази всі попередні втрати і знову точного числа немає. Радянська статистика їх взагалі не зафіксувала, а оцінки сучасних дослідників коливаються від 5 до 10 мільйонів осіб. Українці стали обраним народом для показового винищення.

23 серпня 1939 року – був підписаний пакт Ріббентропа-Молотова між Німеччиною і Радянським Союзом про ненапад. Цей пакт передбачав спільну війну проти Польщі і її подальший поділ переможцями. З цього моменту Друга світова війна стала неминучою і колишні підписанти стали її головними учасниками. Перший етап війни почався буквально через тиждень і фактично завершився 22 вересня 1939 року спільним парадом переможців - німецьких і радянських військ у Бресті. За два роки Радянський Союз вже воював з Німеччиною. Московія взагалі полюбляє воювати з тими, з ким перед тим підписала договір про ненапад. Так було, крім Німеччини, з Японією, Афганістаном, так було і з Україною. До речі, недоторканість українських кордонів гарантував не лише Будапештський меморандум, підписаний Росією 5 грудня 1994 року, а і Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, підписаний 31 травня 1997 року. За роки Другої світової війни населення України з різних причин зменшилось на 14 мільйонів осіб, тобто значно більше, ніж внаслідок геноциду голодом. Українці знову виявились гарматним м’ясом на чужій війні. Виключенням були лише бійці ОУН-УПА, та в певній мірі солдати дивізії СС «Галичина». Але був і ще один штучний голод 1946-1947 років, що забрав не менше одного мільйона прямих втрат. І знову ця катастрофа з людськими жертвами заторкнула лише Україну.

Після нищівного удару по сільському господарству, пов’язаного з к конфіскацією землі у селян на початку тридцятих років, воно так і не змогло досягти рівня, достатнього, щоб годувати населення Радянського Союзу. Єдиним засобом розв’язання продовольчої проблеми став експорт нафти. Післявоєнний світ динамічно розвивався, попит на нафту швидко зростав разом з цінами на неї. Виручки від продажу нафти цілком вистачало на закупівлі продовольства і товарів широкого вжитку, яких в Радянському Союзі також катастрофічно не вистачало, для задоволення мінімальних потреб населення. Але цієї виручки вже не вистачало на інноваційний розвиток економіки. Сировинний характер радянської економіки все більше посилювався.

27 грудня 1979 року – початок радянського вторгнення в Афганістан. Ця десятилітня війна підсилила конфронтацію Радянського Союзу з Західними країнами і важким тягарем лягла на економіку країни. Ситуація в ній поступово ставала критичною. І Захід нарешті наважився на рішучий крок. Сполучені штати домовились із Саудівською Аравією - найбільшим виробником нафти в світі на той час, про обвал цін на неї. У висліді, з грудня 1985 року по квітень 1986 року ціни на нафту впали з приблизно тридцяти доларів за барель до десяти. Для Саудівської Аравії продаж нафти і надалі залишався прибутковим, оскільки її нафта була високої якості, а собівартість видобутку становила чотири долари за барель. Для Радянського Союзу таке падіння цін було справжньою катастрофою, оскільки собівартість її видобутку становила якраз десять доларів за барель і вона була порівняно низької якості. Потік нафтодоларів до Радянського Союзу, що раніше становив десятки мільярдів річно, майже припинився. Купувати продовольство за кордоном було ні за що. Непопулярна всередині країни і абсолютно шкідлива для її зовнішнього іміджу війна в Афганістані затягувалась, ціна її зростала, а перспективи ставали все невизначенішими. В країні тривала так звана «перебудова». Політична активність і сміливість населення швидко зростала.

Крім політичних факторів, падіння цін на нафту мало і серйозне економічне підґрунтя – це стрімке зростання атомної енергетики. З 1970 року по 1986 рік виробництво електроенергії атомними електростанціями зросло удесятеро. За цей же час їх доля в енергетичному балансі світу збільшилась з 2% до 15%, продовжуючи швидко зростати і надалі. У деяких провідних країн світу її доля наблизилась до 50%. Ця електроенергія була значно дешевшою, ніж з будь-якого іншого джерела, і екологічно чистою – не вироблялись парникові газі, не забруднювалось навколишнє середовище, не виводились з сільськогосподарського використання величезні площі земель. Для порівняння: один стандартний блок атомної електростанції можна замінити сонячними панелями, що накривають площу землі у 100 квадратних кілометрів. Навіть без врахування втрат від невикористання землі за призначенням, собівартість сонячної за походженням електроенергії приблизно вдесятеро вища за вироблену на атомних електростанціях. Зауважимо, що природні запаси урану з атомною масою 235, який використовується на сучасних атомних електростанціях на повільних нейтронах, за його енергетичною місткістю у рази перевищують запаси нафти. Паралельно почали швидко розроблятись технології використання урану з атомною масою 238, якого в природному урані 99.3%. Це збільшувало енергетичні запаси людства у 150 разів і робило їх практично невичерпними. Правда, використання такого урану  вимагало створення нового складнішого типу реактора – реактора на швидких нейтронах. Але такі наукові програми через їх колосальну практичну перспективу добре фінансувались і якби стан ейфорії щодо атомної енергетики тривав і далі, то, впевнений, зараз ми були б свідками практичного використання реакторів на швидких нейтронах.

Різке падіння цін на нафту було для Радянського Союзу неочікуваним і могло затягнутись на довший час, якщо не на завжди. Економічна катастрофа при такому розкладі була неминучою, а разом з нею і соціальний вибух. Країна могла втратити керованість і швидко розпастись. Економічний колапс, що насувався, вимагав екстраординарних дій. Ціни на нафту слід було підняти за будь-яких умов і слід було переломити негативне ставлення Західних країн до Радянського Союзу через війни в Афганістані. Потрібно було, якщо й не повернути повагу до країни, то викликати хоча б співчуття до неї за якихось дуже поважних обставин. Такі два завдання здавалось неможливим виконати за короткий термін.

26 квітня 1986 року вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції в Україні. В цей день якраз і були розв’язані обидва зазначені завдання. Ціни на нафту відразу поповзли вгору і за кілька місяців вартість нафти зросла майже вдвічі. Радянська нафта знову стала високоприбутковим експортним продуктом. Увага світової громадськості перейшла з війни в Афганістані на Чорнобильську трагедію і Радянський Союз став викликати масове співчуття.  Був ще і третій внутрішній результат цієї трагедії. Комуністична партія Радянського Союзу отримала колосальний удар по своєму іміджу, від якого вона ніколи так і не відновилась. Хоча безпосередньої провини у комуністичної партії за Чорнобильську трагедію не було, але прості люди країни звикли покладати на комуністичну партію відповідальність за все, що відбувалось, і у сил всередині державного апарату, що прагнули відсторонення партії від влади, з’явився реальний шанс це зробити. Першу таку спробу зробив ще Лаврентій Берія – найвпливовіша людина в найближчому оточенні Сталіна відразу після смерті Сталіна, але всі знають, чим це для нього закінчилось. Лаврентій Берія, крім інших визначних посад, очолював Міністерство внутрішніх справ СРСР, до якого було приєднано і Міністерство державної безпеки. Другу таку спробу приписують у 1957 році міністру оборони СРСР Георгію Жукову. На цей раз обійшлось лише відправленням його на пенсію. І лише у 1991 році це, нарешті, вдалося першому президенту Російської федерації Борису Єльцину.

Комуністична партія була організацією з негативним відбором кадрів. Якщо Сталін – очільник партії у 1922 - 1953 роках мав початкову світу, то його наступник Микита Хрущов до школи взагалі не ходив. Партія так і не змогла знайти спільну мову з інтелігенцією. Характерний приклад. У восьмидесяті роки на Одеську академію холоду, де я працював викладачем, на рік виділялось два ордери на безкоштовне житло і дві анкети для вступу в партію. Кількість співробітників академії перевищувала 600 осіб. Тобто вступ вузівської інтелігенції до партії був таким же складним, як і отримання безкоштовного житла. У висліді професійний рівень і рівень моральних чеснот «щасливих» володарів партійних квитків був не надто високим. З іншого боку, така державна структура, як Комітет державної безпеки Радянського Союзу, дотримувався практики позитивного відбору кадрів. Вони комплектувались найкращими випускниками різних вузів для роботи у штаті організації і мали практично необмежену позаштатну кількість співробітників з науковими степенями і званнями, членів різноманітних творчих спілок  та на різних щаблях державного апарату. Ті, хто були молодші, залишились на своїх посадах і досі, перебуваючи тепер уже не тільки в якості позаштатних працівників ФСБ, а і в небезпечному для воюючої України статусі п’ятої колони нашого ворога. Слід зауважити, що для більшості керівних посад в Радянському Союзі узгодження кандидатур на ці посади з КДБ було обов’язковим.  Скільки кандидатів при такому узгодженні погодились на пряму співпрацю з КДБ важко сказати, але ще важче уявити, що хтось міг відмовитись. Те, що ми не оприлюднили в незалежній Україні списки позаштатних співробітників колишнього КДБ, серйозно послаблює нашу обороноздатність і пояснює більшість наших негараздів у всіх сферах діяльності держави і українського суспільства в цілому.

Саме спецслужби Радянського Союзу були локомотивом перебудови. Основна ж маса партійних працівників погано розуміла, що відбувається і покірно пливла за течією. Головною метою перебудови 1985 – 1991 років була модернізація безнадійно відсталої на той момент країни і її інтеграція в світове співтовариство. Фактично те, що сьогодні здійснив Китай. Просто у Китаю вийшло, а у Радянського Союзу ні. Формально до 1991 року КДБ беззастережно підкорявся партії, фактично він вів цілком самостійну гру і вийшов в ній переможцем. Його влада після розпаду Радянського Союзу у 1991 році лише зросла. Зараз штатний склад Федеральної служби безпеки Російської федерації у декілька разів перевищує штат КДБ всього колишнього Радянського Союзу, а її очільник Володимир Путін з 1999 року є беззаперечним лідером Російської федерації. Весь же колосальний партійний апарат Радянського Союзу пішов у небуття.

Аварія на Чорнобильській атомній електростанції безумовно відтермінувала розпад Радянського Союзу але в тому варіанті, в якому відбулась, зробила його неминучим. Неминучою вона зробила і майбутню російсько-українську війну, тому що тільки тимчасовим послабленням Московії можна було пояснити відносну легкість здобуття Україною незалежності у 1991 році. Перш за все аварія вплинула на настрої українців, поступово радикалізуючи їх щодо подальшої долі Радянського Союзу.  В найбільшій мірі це стосувалось мешканців української столиці, а революції завжди відбуваються в столицях.

Вибір Чорнобильської станції для сумнівних експериментів, які врешті і закінчились вибухом, був, на мою думку, не випадковим. По-перше подібні експерименти вже тричі проводились на цій станції в попередні роки (1982, 1984, 1985 роки). В їх програмах випробувань передбачалось поступове збільшення екстремальності режиму функціонування реактора. Всі вони виявились безуспішними, проте дали багато інформації про поведінку даного типу атомного реактора в екстремальних умовах. По-друге, близькість Києва могло суттєво підсилити трагічні наслідки можливої аварії, що було важливим для зовнішнього політичного використання майбутньої трагедії. По-третє, якби аварія виявилась масштабнішою за ту, що відбулась, в зону евакуації міг би потрапити і весь Київ. Тоді Україна могла б просто лишитись без столиці. Але, оскільки, революції завжди відбувається в столицях, то і без національної революції. По-четверте, аварія могла остаточно підірвати життєві сили української нації, що перед тим пережила три геноциди голодом і один геноцид війною.

Я вважаю, що Києву просто пощастило, що разом з четвертим не вибухнув і технологічно з ним пов’язаний третій енергоблок, що інтенсивність ядерної реакції в ядерному паливі після термічного вибуху реактора виявилась недостатньою для ядерного вибуху, що розплавлене ядерне паливо не потрапило в зону під реактором, наповнену водою, і це не викликало колосального викиду радіоактивних аерозолів в навколишній простір. І ще багато чого могло статись на гірше але не сталось. «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» - сказав Ніцше. У висліді, ми, замість лишитись без столиці напередодні визначних подій, отримали активовану радіацією столицю, яка швидко дозрівала, щоб очолити національну революцію. Про Чорнобильську аварію написано так багато, що розібратись у цьому матеріалі  нелегко. Мені вдалось в інтернеті знайти відеоінтерв’ю Генерального секретаря комуністичної партії Радянського Союзу Михайла Горбачова, де він зокрема сказав, що і сам до кінця не розуміє всіх обставин аварії. А що тоді казати про решту громадян?  Важливим є те, що і досі немає загальноприйнятого розуміння перебігу аварії. Обговорюються десятки версій, крім тих, які мають високу ймовірність реалізації. Ця ситуація нагадує вбивство президента Кеннеді, де серед усіх версій найбільше пропагується найменш ймовірна версія про вбивцю одинака. Що відомо достеменно про обставини Чорнобильської аварії?

По-перше, трагічний експеримент, що призвів до аварії декілька разів переносили. Припущення: чекали сприятливого і стійкого переміщення повітряних мас у західному напрямку. Як виявилось згодом, радіоактивні опади після аварії досягли навіть східного узбережжя Сполучених штатів.

По-друге, в день зупинки реактора, коли його потужність була поступово зменшена до половини від робочої, зателефонували з Київенерго і попросили не зупиняти реактор повністю ще протягом декількох годин  (9 годин). Припущення: це потрібно було для отруєння реактора ксеноном і самарієм. Ці елементи є продуктом радіоактивного розпаду урану і при  різкому  зменшенні потужності реактора їх концентрація суттєво зростає. Одночасно вони добре поглинають нейтрони і при цьому відбувається їх радіоактивний розпад з перетворенням в елементи, що нейтрони поглинають погано. У висліді отруєння, реактор переходить у нестійкий стан з тенденцію до зупинки, оскільки нейтронів не вистачає для підтримання сталої ланцюгової реакції. Так і сталось. Через декілька годин роботи на половинній потужності остання різко впала майже до нуля.

По-третє, після цього, всупереч інструкції, яка вимагала при такому перебігу подій повної зупинки реактора, його потужність знову почали піднімати по половини від номінальної. Для цього з реактора вивели всі дозволені інструкцією запобіжні стрижні з поглинаючого нейтрони матеріалу. Але це не допомогло. Тоді почали виводи з активної зони ті стрижні, які убезпечували реактора від вибуху і які в жодному разі виводити було заборонено. Система автоматичної регуляції стрижнів при цьому була відімкнена за умовами сумнівного експерименту. Припущення: це було потрібно для переводу реактора у нестійкий стан, який не міг бути виправленим автоматично. Реактор фактично залишився без запобіжних стрижнів, що мали поглинати зайві нейтрони але не вибухнув, оскільки роль поглинача нейтронів відігравала тепер вже вода, що служила для охолодження реактора і переносу теплової енергії до парової турбіни, та елементи, якими реактор був отруєний. Доля реактора тепер залежала лише від нормативної подачі води до реактора. Ця подача також мала систему захисту. В разі зменшення рівня води автоматично вмикались запасні насоси і рівень  відновлювався. Але відповідна автоматична запобіжна система також була відімкнена нібито за умовами сумнівного експерименту. Тепер реактор вже знаходився у вкрай загроженому стані з високою ймовірністю розгону.

По-четверте, буквально за лічені секунди до аварії відбувся стрибок напруги в електричній мережі, що забезпечувала роботу водяних насосів. Припущення: для виходу реактора з нестійкого стану в стан розгону потрібен поштовх. Збій в роботі насосів викликав зменшення обсягу охолоджуваної рідини в реакторі. Але ж вода в цій ситуації відігравала роль поглинача зайвих нейтронів. Отже їх кількість зросла, і відповідно зросла інтенсивність ядерних реакцій в реакторі. Це призвело до збільшення виділення тепла реактором і утворенням більшої кількості пари з води, що залишалась в реакторі. Пара почала витискувати воду з реактора, що призвело до ще більшого зростання кількості нейтронів і виділення ще більшої кількості тепла. Розгін реактора швидко закінчився вибухом і всі дії персоналу, що керував роботою реактора вручну при відімкненій автоматиці  при цьому майже блискавичному процесі жодної ролі не відіграли. Стрибок напруги міг бути спричиненим приєднання або від’єднанням до електростанції потужного споживача електричної енергії. Це як в сусідньому помешканні ввімкнули електрозварювальний апарат, а у вас від перепаду напруги вийшов з ладу якійсь електронний прилад. Чи був такий споживач поблизу Чорнобильської станції? Так, був. Це загоризонтна радіолокаційна станція  або Дуга-1. Об’єкт мав дійсно космічні розміри і використовувався для виявлення запусків міжконтинентальних ракет на території Сполучених штатів. Він споживав колосальну кількість електричної енергії і його будівництво поряд з атомною електростанцією було абсолютно виправданим. Викладена версія подій видається мені найбільш ймовірною, хоча і не єдино можливою.

На кого ж офіційно була покладена відповідальність за аварію? Перше розслідування завершилось висновком про безвідповідальність персоналу і судом над декількома посадовими особами на чолі з директором станції. Пізніше було проведене додаткове розслідування. Тут уже відповідальність за аварію перемістили на конструкторів реактора, зокрема на наукового керівника  проекту по створенню даного типу реактора президента академії наук СРСР, Анатолія Олександрова. Це була легендарна людина, виходець з України, учасник білого руху- юнкер в армії Врангеля. Далі полон у червоних в Криму, вирок смерті, втеча з полону, кілька років переховування. Після легалізації, завершення освіти - стрімке сходження шаблями наукової кар’єри, унікальні наукові досягнення, належно оцінені державою. Важливо, що він вважав вибух реактора диверсією і намагався привернути увагу саме до сумнівного експерименту, ідея якого зовні була цілком безневинна, наслідком реалізації якого і вибухнув реактор. «Коли я потім читав розклад експерименту, то був нажаханий». «Чудовищный» - таке російське слово він застосував до експерименту. Цінними є спогади президента Всеукраїнської організації «Союз Чорнобиля», колишнього начальника зміни Чорнобильської АЕС Юрія Андрієва, який свідчив, що причина аварії криється в програмі випробувань. В інтерв’ю каналу ВВС Україна він сказав: «… і побачив, що якщо виконати програму випробувань детально, від першого до останнього пункту, то аварії уникнути неможливо». Як на мене, то саме за лаштунками цього експерименту слід шукати справжніх винуватців Чорнобильської аварії але так далеко розслідування аварії не пішло. Подібні цитування можна було б продовжити і далі але хотів би завершити цей абзац словами академіка Анатолія Олександрова, важливими для майбутнього атомної енергетики України: «Відмова людства від розвитку атомної енергетики була б для нього згубною. Таке рішення  є не меншим неуцтвом і не менш жахливим, ніж той експеримент на Чорнобильській АЕС, що безпосередньо привів до аварії».

Але людство не почуло цих слів. Атомна енергетика була повністю дискредитована. Ще декілька років за інерцією доля атомної енергетики у енергетичному балансі людство зростало за рахунок добудови електростанцій, будівництво яких розпочалось раніше, далі деякий час залишалась на досягнутому рівні, а ще далі почала зменшуватись. Людство поступово перекрило собі доступ до дешевої атомної енергетики. Почався швидкий розвиток вітрової і сонячної енергетики. Але собівартість такої енергії на порядок перевищувала собівартість атомної. Таку собівартість могли собі дозволити лише дуже багаті європейські країни. Але і їх продукція через таку дорожнечу енергетичних ресурсів ставала неконкурентно здатною. Вихід був лише в закупівлі європейськими країна енергетичних ресурсів все у тої ж Московії, що збільшувало їх економічну, а відповідно і політичну залежність від цієї країни. Чи слід дивуватись, що світові ціни на нафту стрімко пішли вгору, досягнувши перед початком військових дій між Московією і Україною ста двадцяти доларів за барель. Для Московії Чорнобильська трагедія обернулась найприбутковішою за всю її історію інвестицією у майбутнє. Стрімке зростання цін на нафта, а відповідно і газ, дозволили збільшити внутрішній валовий продукт Московії більше, ніж удвічі порівняно з 1991 роком, відповідно, суттєво підняти життєвий рівень населення, почати модернізацію армії. Найважливіше, що останніми роками Московії вдалося, нарешті, стабілізувати своє населення.

Для України відбувалось все з точністю до навпаки. Чорнобильська трагедія важким тягарем лягла на економіку України. Зараз в України п’ятнадцять працюючих реакторів, могло б бути дев’ятнадцять. Наш внутрішній валовий продукт так і не перевищив його показників 1991 року. Захмарні ціни на нафту і газ стали гирями на ногах української економіки. Руками п’ятої колони Москви була фактично знищена українська армія. Реальна відсутність українського інформаційного простору не дозволила розірвати ментальний зв’язок між московитами і громадянами України. Останнє надалі відіграло фатальну роль в маніпуляціях їх свідомістю з боку Москви. Чорнобиль запустив механізм біологічного вимирання української нації. На 1 січня 2006 року в Україні 2 594 071 особа мали статус постраждалих внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС. Стрімко, майже у 1,8 рази зріс контингент інвалідів Чорнобиля. А найбільше (на 24%) скоротилася чисельність учасників ліквідації наслідків аварії у 1986-1987 роках. Тобто саме перша хвиля ліквідаторів, чоловіків у молодому віці, зазнала найсильнішого удару по здоров'ю, – вони поступово вимирають. В рік Чорнобильської аварії різко зросла кількість абортів через непродуману, а швидше  злонамірену їх пропаганду серед населення нібито з метою уникнення народження дітей з фізичними вадами. А далі ця кількість вже залишалась на високому рівні. Біологічне вимирання українців набуло загрозливих масштабів і стало головним негативним результатом аварії. Найбільший трагізм полягає в тому, що якщо війни винищували в першу чергу дорослих, голодомори винищували дорослих і дітей приблизно в однаковій мірі, то постчорнобильське вимирання винищує переважно дітей – ненароджених дітей, майбутнє нації. Загальні післячорнобильські втрати населення України дорівнюють приблизно десяти мільйонам осіб, що можна порівняти лише з нашими втратами у Другій світовій війні. Словом, у 2010 роках визріли всі передумови для початку військової фази війни за відновлення з боку Московії стратегічного контролю над Україною. І четвертий рік ми вже в стані цієї війни. Наша поразка в війні її не припинить. Війна просто набуде далі форми геноциду, як це вже  було після Першої і Другої світових війн. Цю війну може припинити лише наша перемога. Але пам’ятаймо, що першим пострілом останньої російсько-української війни був вибух четвертого реактора на Чорнобильський атомній електростанції 26 квітня 1986 року.