Годинник без часу

Випадкові пісні найпідступніші. Вони сидять тихо в пам’яті, притрушені пилом років, і чекають. А тоді раптом звучать і розтинають тебе навпіл.

Є одна пісня, яку я сама ніколи не вмикаю. Надто боляче. Але якщо вона трапляється десь випадково, в кафе, в машині, по радіо, я завмираю і вслухаюся. Бо знаю, що вона прийшла по мене.

Учора так і сталося. Ми їхали в машині, за кермом був син мого чоловіка Роберт. Вони обговорювали щось буденне, а я раптом почула знайомі акорди. Lady Gaga. Always Remember Us This Way.

Ця пісня з того березневого вечора у Вінниці 2024-го. Ми поверталися з лікарні, де був папа. У тій лікарні всі ми зібралися біля нього, як він любив, коли родина була разом. Їхали по Скалецького, з масиву на Вишеньку. Брат був за кермом, вечоріло. Памятаю кожну деталь. Тепла, ніжна ранньо-весняна Вінниця. І саме тоді, в салоні машини, грала ця пісня. Я дивилася у вікно й думала: папа ще живий. Ми ще їдемо від нього по своїх домівках. Хоч знала, що це останні його дні, може години. Але це «ще живий» було найдорожчим.

Відтоді пісня стала знаком. Почула - і знову там.
Проте, вчора я ніби відклала ці спогади, ніби забула. Повернулася до розмов у салоні, до дороги.

А сьогодні зранку я їхала за кермом вже сама, без розмов і пасажирів. Сіре небо, ліси, сопки на горизонті. І думка, що не відпускає: А якщо ніякого «потім» немає? А якщо ми ніколи більше не зустрінемось? Ну там і тоді, коли прийде наш час.
Знаєш, це «ніколи» боліло сильніше, ніж сама смерть. Я чула, що такий екзистенційний страх властивий тим, хто переживає горе, біль утрати.

А вдень я заснула. Досі накриває після дороги. Після поїздки в Україну завжди важко повертатися у буденність. Це завжди наче розрив тканини. Там ти в одній реальності, свій серед своїх, у мові, запахах, звуках. А тут знову інший світ: чужі ландшафти, інша мова, інша швидкість життя. Ти ніби знаєш мову, але важко знову вбудувати себе у цей простір. Кожного разу після України здається, що ти заново починаєш еміграцію, знову входиш у холодну воду.

І втома від цієї подвійності завжди накриває. Сон прийшов важкий, надто виразний.

Мені снилося, що я знову лечу в Україну. І головний мій подив був у тому, що літаки знову літають. Немає війни. Дорога легка, кілька годин і я вже вдома. Щастя.

Ось я прилетіла, поспішаю до батьків, заходжу в підїзд їх панельки. Я зайшла в ліфт, натиснула кнопку, і він поїхав вгору. Але над головою почувся рух ще одного ліфта. Два ліфти у одній шахті! Я злякалася, що вони можуть зіткнутися. І якимось дивом мені вдалося зупинити свій, хоч у снах керувати ліфтом ще той квест. Двері відчинилися, і я вийшла. Вирішила піднятися пішки.

На сходах було щось незвичне. Пандуси, додаткові поручні, наче для хворих. А між бетонними маршами звисали нові канатні драбини, цілими шторами, дублюючи сходи. Подвійні сходи. Вони ніби створювали подвійний шлях угору, зайвий і дивний. Канатні драбини нові, блискучі, але непотрібні.

На четвертому поверсі, перед батьківськими дверима, стояло крісло. Те саме, із вітальні, папине. М’яке, домашнє, раптом виставлене на бетон сходової клітки. На ньому лежала чиясь куртка. Крісло чекало. І водночас воно було свідченням неможливої присутності дому там, де йому не місце.

Я подзвонила. Двері відчинила мама. І поруч із нею Маргоша. Її не стало тиждень тому. А тут вона жива, як завжди, зустріла мене біля дверей і пішла собі у своїх котячих справах. Я дивилася на неї й не могла вїхати, що відбувається.

У квартирі було повно людей. Рідні голоси і серед них ті, кого вже немає. Але звучало все так природно, ніби ніхто й не відходив.

Я питала, який зараз рік. Вони дивилися на мене з усмішкою, ніби я втомилася з дороги. І тут я раптом зрозуміла, що прийшла сюди з майбутнього. Я чую голоси тих, кого вже немає. Вони ще живі, а я вже знаю, що буде далі. Я намагалася розповісти кожному про його долю. Казала, що буде велика війна, страшна і невідворотна. Що дехто з них піде з життя не через війну, а від хвороб, як це вже сталося в моїй реальності. І що папи теж не стане. Але горло стискало, голос зривався на шепіт. Мене ніхто не чув.

І тоді я знайшла папу.
Він сидів у нашій з братом дитячій кімнаті. Спокійний, мовчазний, ніби заглиблений у себе. У кутку грав старий музичний центр із CD-дисками.

Я взяла один диск і побачила на обкладинці дивний малюнок: поверх основного малюнку хтось домалював череп у навушниках. Лінії були розтушовані, ніби в димці. Я подумала, що це могли домалювати як жарт, дитяча примха. Але в цій миті малюнок виглядав як символ, як знак.

На папиній руці я побачила масивний годинник. Чорний, із зеленими деталями, на товстому гумовому ремінці. Такий носять екстримали чи військові. Папа ніколи не носив подібних. Я вдивлялася в циферблат і бачила порожнечу. Часу там не було.

Я сіла поруч. Дуже свідомо. Я знала, що це сон, знала, що це минуле, і що в реальності його вже немає. Але тут він був. І я сказала: па, я хочу сказати, що дуже тебе люблю.

Він обійняв мене. Я відчувала серце, яке билося в його грудях. Це було так реально, що я прокинулася від власного ридання.


Вчора пісня підняла біль.
Сьогодні сон перетворив його на зустріч.

Можливо, це і є робота психіки: захистити, втримати, подарувати обійми там, де в реальності їх уже немає.
А можливо, немає нічого випадкового. Навіть пісні, які звучать у машині.