Кокошнік

В дєцтві я жутко любила всяческу самодіяльність. Музику, танці, співи. Ну, тянуло рибльонка до прекрасного. Але мої предки страдали вазомоторним ринітом і потому чхать хотіли на гармонічне і всєстороннє развітіє мене. І називали мої пориви окультуритись - соплями. Їм главне було, шоб у мене виросли ті сторони, котрі способствують бистрому виходу замуж.
Так шо в ітогє я робила вигляд, шо хожу на крой і шитьйо, а сама бігала в драмкружок, ляльковий тіатр і на дзю-до. Останнє мало способствувати розвитку гармонічних отношеній на случай бистрого вихода замуж.
На вулиці стояли застойні і прикольні роки. Особенно, єслі ти дитина або йолоп от рождєнія і віриш в сказку. Я вірила. Мені неймовірно подобалось грати ті сказки для карапузів у ляльковому і перевоплощатись в разних романтічних героїнь на сцені. Да, я мічтала буть актрісой.
Но... То були роки, коли помімо Ассолі і Джульєти нада було іграть ланкових із всєпронікающими сапами, доярок з большими дойками і шахтьорок з убойним кайлом. В почоті були стахановскі рєкорди і борьба за устаканення трєзвості.
І ще в почоті були рускій чєлавєк і партія. Коли в наші єбєня якась лиха година заносила чиновника з партійної верхушки, мєсні керовніки демонстрували чудєса чинопочітанія. І концерт.Обізатєльно. Без цього ніяк.
Того року насквозило до нас вітрами історії якогось , особенно козирного, туза з мацковської партійної колоди, которий завідував ідеологією. Шарварок стояв в єбєнях несусвітній, коври стелились просто повєрх асфальта, де мала ступати нога цього біґфута. Готовились, карочє, так, наче після нього уже настане той самий комунізм, в пришествіє которого нас вчили вірити. А, шоб тузу було нескушно, рішили йому сиграть постановку про рідну страну, котра саме отмічала якийсь там юбілєй з нульом в кінці.
Називалось то чудо сценографії і подросткового соцкульта «15 рєспублік – 15 сістьор». Всі дітки мали бути в кагбенаціональних костюмах, росказувать стіхи про дружбу народів і водить хоровод під «Калінку-малінку». І то фігня, шо бландін з голубими глазіщами Вовка мав грати корєнного азербайджанця, а класичний расовий єврей Шмуля його рідного естонського брата. Шо рижа, як лисиця, Питровна щиталась автентичною кіргізкою, а полунегрітоска Анжелка – маугльом з Бєлавєжкай Пущи. Саме страшне було то, шо мене призначили іграть Росію. Фсьо.
Сначала я боялась іти додому. Потому шо сказать бабці, шо мені нада шить костюм з сарафаном і кокошніком ... Та – фсьо, кароч...
Бабця була в дєцтві розкуркулена, в молодості репресірувана, в бальзаковском возрості їбашила в полі на буряках, де на політичній почві в неї напрочь спортився характєр. А в преклонном возрасті у бабці шото таке случилось со зрєнієм, шо все, що їй не нравилось, вона бачила в сраці.

Пояснювала бабця свої життєві принципи виключно бойовим суржиком. А спогади про те, як в її будинок в часи розкуркулення вселили кацапську суку, приводили бабцю в стан повишеної боєготовності і вона паляла в рускій мір такими перлами, шо вуха вяли.
Понятно, шо розмова про костюм для Росії була витримана в лучших традиціях діпломатії з уточненням національної самоідентичності і акцентом на ментальності, автентиці і тяглості поколінь до історичних традицій і звичаїв в контексті сучасних тенденцій до інтернаціоналізму і міжнародного діалогу і взаїмопоніманія.
-Шо? Костюм для Росії? А хуя!
Так звучала бабціна нота протєста і відмінить її не могли даже такі незавісімі експєрти, як Питровна.
Лучшим костюмом для кацапа бабця щитала саван із осиковими сквозними застьожками на груді, з глубоким внєшнім декольте на два метра в землю. Лучшим хороводом – панахиду, а самим хітовим треком – «Упокой, Господі».
Но в ітогє нам, всьо-таки, удалось склонить бабцю в сторону іскуства і пожертвувати Мєльпомєнє залежану в шкафу занавєску їбучого салатового цвєта, кружево зі старої голубої комбінашки і кусочки волністої розової тасьомки, шо лишились від свадєбних букетів далеких родичів із ше дальших сіл.
З сарафаном було рішено.Від в нього, канєшно, був убойний. Шото середнє між гормональним сплєском богомола і гусінню-дальтоніком в пубєртатном періоді . Но цвітастий турєцкий платок на плєчі спасав ансамбль от і до.
- А з чого кокошнік робить?
- З гамна. – Категорично сказала бабця.
Но робили ми його, канєшно, з Питровною із картону, котрий мама тирила з фабрики, а бабця сумлінно стелила на пол в сінях, шоб спиногризи срань і болото до хати не таскали. Перший варіант був більше схожий на піратську трєуголку. Но упорний труд і терпіння дали свої плоди. Вже десь раза з пятого у нас получилась ідєальна форма кокошніка.
Получилась би і раніше, якби не бабця – троляка 85 левела, котра рішила просвітить нас нащот Росії і її ролі в міровій історії на примєрі руских сказок.
- Во дивіться: «Царєвна-лєбєдь». То про шо?
- Про царєвну, котра всяке таке робила, шо потом царицьою стала.
- Ага! Брехня! То про курву, котра на блядки до царя пішла. Но з блядками не получилось, бо цар саме зарплату получив і був в запої. То курва на п`янці натирила харчів, по кишенях і рукавах порозпихала, чикушку в пазуху засунула і хтіла тікати вже. Но цар рішив сплясати на дорожку. От ті харчі крадені і порозсипались, і чикушка випала, розбилась, і позорище було, шо йой. Вопше, кацапи про таке всігда брешуть. Но там, у царя пиячили німці і французи, котрі то всьо бачили.

То кацапи оставили всьо, як було, а потом сказку придумали, шо в неї з рукавів там лєбєді випливали, курячі сраки в польоті яйця несли, а з чикушки молочні ріки текли.
- Але ж вона, бабцю, всьо-таки, могла в лєбєдя превращатись і стрілу ловить на льоту..
- Йой! П`юща ледарь сначала превращається в свиню, а потом хапає бєлочку і подихає з голоду, бо не має сил рєпку смикнути.
- Але ж є в них і хароші, добрі сказки. От про Івана-царєвича і вовка.
- Ага! Коня зжерли в зимі і він на вовкові катався. Шо тут доброго?
Вопшим, ото за такимми розмовами зліпили ми кокошнік і покрасили його білилами. А далі виникла проблєма з прикрасами. Бо по ідєї на кокошнік нада перлини разні, самоцвєти і рубіни. І ще кучу всякої красоти, якої у нас не було.
- Наберіть жолудів, - порадила бабця і горіхових шкаралуп. І соломи наліпіть. Сама красота буде. Ой, біда з тим народом чиста. Робити не хочуть, тіко воюють і крадуть. Самоцвєти у них. Пішли війною, обікрали чужу казну. Додому вернулись : відро надвоє, камушками обліпили, золотом притрусили – курвам подарили. Какошнік. А знаєте для чого він? Шоб воші в окрошку не падали.
Після історичного екскурса і довгих роздумів над дізайном, купили ми в ітогє наші самоцвєти і рубіни. А также брильянти, ізумруди і прочі драгоценні камушки для кокошніка... В кондитерському отдєлі гастронома. Цілий вечір їх облизували до блєска і ліпили в матріцу кокошніка на столярний клєй. Дюшески, барбаріски, мятні подушечки, «Морські камушки» і цвітне драже.. Бабця щитала то страшенним марнотратством і на ходу коректірувала бюджет святого Миколая.
Але, вот скажіть, шо то не було предчуствіє фабрики преза в Ліпєцкє?
Все би нічого. Но сиграть Росію мені не пощастило. Козирний туз із партійної московської колоди перебухав, як вияснилось позже, у сусідній області. Так шо, замість концерта, попав у реанімацію в алкогольній комі. Но, по офіційній версії, скоропостіжно отравився пічєнькою. Кацапи люблять сказки сказувать...

Дзвінка Торохтушко