– одного iз засновникiв та активних членiв створеного в 1935 роцi у Великiй Британiї Англо-українського комiтету – "Українське питання" та "Україна: найбiльша проблема Європи"
Два рiзнi народи Багато росiян заявляють, що українцi, бiлоруси 1 й росiяни – один i той самий народ. Свої запевнення вони базують на тому, що був час, коли українцi називали себе „РУСЬКІ”, а росiяни (тобто великороси, або москвини) казали про себе, та й тепер кажуть, „РУССКІЄ” 2. Росiяни твердять, що саме тому й називають себе „русскiми”, що насправдi тотожнi з українським народом.
Чи ця претензiя виправдана? Таке питання варте бiльш нiж академiчного зацiкавлення: наполегливе повторювання цього росiйського твердження призвело до повсюдної плутанини, i тому тут постає потреба iсторичного дослiдження. Хоча, незалежно вiд того, як справа вирiшиться, домагання українцями нацiональної незалежностi не можна заперечити. Щоб обрунтувати таке домагання, досить того, щоб переважна бiльшiсть українцiв усвiдомила сьогоднi, що вони як народ вiдрiзняються вiд iнших нацiональностей. А що така свiдомiсть є, нiхто з тих, хто совiсно простежив сучасний український рух, не може мати жодного сумнiву. Але коли б iще довести, що український нацiоналiзм має глибоке корiння в iсторiї, то хто заперечить, що українська справа вiд цього незмiрно виграє?
Давайте спершу подивимося, що кажуть iз цього приводу росiйськi науковцi. Академiк Ф. Е. Корш розв’язував це питання так:
„Про українця людина логiчної думки скаже: так, вiн руський, а все ж не великорос. Але росiйський спецiалiст у питаннях патрiотизму вигукне: „Ага! Вiн русскiй. І ми також русскiє. Тобто, вiн такий самий, як i ми, i не має права вимагати чогось особливого”. 3
В iншому мiсцi Корш зауважує: „Це подвiйне значення слiв РУСЬ i РУССКІЄ дає привiд для непорозумiння – не завжди щирого – серед наших теоретичних i практичних полiтикiв”. 4
Тут треба пояснити, що в стародавнi часи слово РУСЬ вiдносилося до територiї, до держави i до людей. Старi iсторичнi документи говорять про Русь перш за все як про землю племенi полян, а потiм як про державу в басейнi Днiпра, столицею якої був Київ. 5
Держава складалася з київської, чернiгiвської та переяславської територiй. Тобто Русь того часу – це те саме, що тепер називається українськими землями. Іншi територiї, заселенi iншими схiдними слов’янами, не називалися нi Руссю, нi руськими землями. Є безлiч доступних джерельних документiв, якi це пiдтверджують. На жаль, за браком мiсця я можу процитувати тут не бiльше нiж один чи два приклади.
В першому Новгородському Лiтописi записано: „Того року (1145) вся руська земля пiшла проти Галича i спустошила багато його територiй”. Звiдси ясно, що Галич – це не Русь. Цей самий лiтопис посилається також на подорож 1135 року посадника Мирослава i архиєпископа Нифонта з Новгорода на Русь i згадує, що року 1221 „вони (новгородцi) випровадили князя 6 Всеволода, кажучи: ми не хочемо тебе; iди, куди бажаєш – iди до свого батька на Русь”. І тут очевидно, що Новгород не був Руссю.
Помiж iншими свiдченнями старих хронiк, що прямо стосуються теми нашої дискусiї, можна процитувати таке: „І Святослав прийшов з людьми Суздалi, Смоленська i Полоцька на Русь” (в роцi 1167) „... вiн (московський князь) iде з Москви на Русь”. З цього чiтко видно, що Суздаль, Смоленськ, Полоцьк i Москва теж не були Руссю.
Як сказано вище, можна було б навести набагато бiльше iсторичних доказiв того, що в давнi часи, а саме в ІХ–ХІІІ столiттях, назва „Русь” i „Руська земля” означала землi Києва, Чер-нiгова й Переяслава, але не стосувалася iнших територiй, заселених схiдними слов’янами.
Щоправда, деякi старi хронiки називають новгородських, смоленських, суздальських i московських князiв „руськими князями”; але це означало лише, що тi князi були нащадками руської династiї Володимира Великого i Володимира Мономаха. То було посилання династичного характеру та й тiльки; воно не означало, що землi, якими тi князi володiли, були населенi руськими (або, iнакше кажучи, русами, русинами чи русичами).
Коли в ХІІІ столiттi Київська держава впала, назва Русь перейшла до Галицько-Волинських, а не Владимиро-Суздальських земель, i кровнi родичi київського народу в Галичi (Галичинi), на Волинi та у вiддаленiй Пiдкарпатськiй Русi почали називатися руськими або русинами. Те, що цi назви збереглися до наших днiв у Пiдкарпатськiй Русi (або Карпато-Українi), дозволило росiянам твердити, нiби люди того краю – росiяни, коли насправдi то українцi. Внаслiдок цього було зловмисно внесено багато плутанини в свiдомiсть багатьох iноземцiв.
Треба додати, що назва Русь у латинськiй мовi писалась як Рутенiя (Ruthenia). Тут знову ми розкриваємо джерело багатьох сучасних непорозумiнь, чимало з яких зумисне створюють вороги українцiв. Часто в статистичних даних русинiв представляють окремо вiд українцiв, тодi як насправдi це один народ.
Великоросiя й Малоросiя Назву „Великоросiя” росiяни вiдносять до територiї, на якiй самi вони живуть, а назву „Малоросiя” – до територiї, де живуть українцi. Часто це робиться з намiром принизити українцiв через пiдсвiдоме порiвняння цих термiнiв.
Властиво, визначення Велика Русь i Мала Русь мають вiзантiйське походження. В 1299 роцi, коли київський митрополит Максим перебрався до Володимира, а його наступник Петро переїхав до Москви, константинопольський патрiарх, а також вiзантiйський iмператор почали застосовувати до Київської митрополiї назву „Мала Русь”. За грецьким розумiнням, Мала Русь означає „справжня Русь”, “власне Русь”, на вiдмiну вiд Великої Русi, що охоплює навколишнi територiї; взiрцем слугували „Мала Грецiя”, що означало власне Грецiю, i „Велика Грецiя”, до якої входили всi колонiальнi територiї Грецiї.
Цiкаво iсторично простежити за жонглюванням назвами й титулами, яке довело до пiдмiни або перекручування їх первiсного значення i вживання. Коли 1299 року митрополит Максим (грек за походженням) переїхав жити до Володимира, вiн продовжував уживати титул „Митроплит Київський i всiєї Русi”. Московський князь Іван Калита примусив його наступника Петра перейти до Москви i в той самий час, для пiднесення власної гiдностi, присвоїв собi титул Великого князя всiєї Русi, хоча тодi в його володiннi не було жодного клаптика руських земель. В 1416 роцi в Києвi була знову вiдновлена митрополича катедра. Призначений на той високий пост Григорiй Цимбалюк був незалежний вiд Москви i силою цього факту прийняв титул, на який тiльки вiн мав право – Митрополит Київський i всiєї Русi.
В XIV столiттi назвам „Мала Русь” i „Велика Русь” знайшлися новi застосування. Внаслiдок татарських наїздiв у XII й XIII столiттях вiдбувалися великi переселення з Київської Русi до вiддалених захiдних провiнцiй Галичини та Волинi. Згодом тi провiнцiї перевищили Київ своєю могутнiстю й багатством, а їхнього володаря почали називати „самодержцем усiх Руських земель”. На початку XIV столiття кiлька митрополитiв намагалися поширити свої володiння за рахунок один одного. Суперечку вирiшили константинопольський патрiарх i Святiший Синод шляхом перерозподiлу єпархiй. Одному митрополитовi була призначена Галичина й Волинь пiд назвою „Мала Русь”, а другому вiддана решта територiй пiд назвою „Велика Русь”. Тож прецедент був пошанований: префiкс „Мала” залишено важливiшому з двох районiв – правлячому центровi.
В 1335 роцi Юрiй ІІ Галицький проголосив себе „з ласки Божої дiдичним князем усiєї Малої Русi”. На думку деяких авторитетiв, у цьому був намiр пiдкреслити той факт, що його трон новiшого походження, нiж Київський – колиска раси й культури. З iншого боку, це могло означати лише пiдтвердження церковних розмежувань.
Вiд 1340 року майже вся Русь (Україна) опинилася пiд формальним суверенiтетом Литви, а Галичина – пiд Польщею. Треба пiдкреслити, що назва Русь вiдносилась тодi не до Москви, а до територiй Києва,Чернiгова, Переяслава, Бiлорусi, Волинi й Галичини. За винятком малих частин Чернiгiвщини й Сiверщини – i то лиш на короткий час – жодна частина Русi чи руських земель не пiдлягала царськiй владi. Тiльки пiд кiнець XVI столiття, коли Московiя проголосила себе третiм i останнiм Римом 7 i єдиним носiєм Христової правди, її монарх почав величати себе „Царем Русi”; це викликало протест Польщi, монарх якої в той час також величав себе „Правителем Русi” – на тiй пiдставi, що пiд його суверенiтетом знаходились Руськi землi.
В 1648 роцi гетьман Богдан Хмельницький вигнав полякiв з усiєї територiї Русi-України й проголосив себе „монархом i самодержцем Русi”. В той час вiн мав повне право на цей титул. Згiдно з Ключевським, „Мала Русь все ще лежала тодi поза обрiєм московської полiтики”. Поляки поновили напади на Україну, i Хмельницький мусив шукати допомоги. Вiн мiг вибрати собi союзника з-помiж кiлькох, але врештi схилився до Москви. В короткому часi вона зловжила його довiр’ям i пiдступно використала нагоду анексувати Україну. Вона захопила також Бiлорусь i Литву, i вiдтодi цар почав уживати iмперський титул: самодержець Великої Русi, i Малої Русi, i Бiлої Русi, i Литви, i Волинi, i Подiлля. Росiйський iсторик Ключевський розповiдає, що протягом кiлькох десятилiть малоросiйське питання вичерпувало росiйську закордонну полiтику; втримувати Київ i Схiдну Україну робилося дедалi важче.
Як ми вже бачили, в XVII столiттi Велика Русь i Мала Русь були вперше названi в титулi монарха Московiї. Порядок, в якому вони були поставленi в тому титулi, вказував на вираз-ний намiр пiднести статус пiвнiчносхiдних територiй, на яких розвинулася Московiя, i понизити той район, який в розумiннi Грецiї й Вiзантiї був власне Руссю.
І все ж таки, ще довго по тому Московське царство було вiдоме як Московiя, а його народ називав себе москвинами. Лише в кiнцi XVII й на початку XVIII столiття увiйшла в практику назва „Росiя” на означення держави, а „великороси” – її пiдданих. До XVII столiття iноземцi називали Московiю Московiєю, а її народ – московськими людьми.
Україна Коли, з метою пiдсилити свої претензiї на старшинство, москвини переставили термiнологiчне значення слiв „Малоросiя” i „Великоросiя” i, граючи на префiксi “Мало-”, намагалися накинути малоросам тавро меншовартостi, народ пiвдня вiдрiкся вiд цiєї назви i прийняв назву Україна. Змiна була виправдана, бо “Україна” не менш iсторична назва, нiж “Русь”. Ще в ХІІ столiттi цей край iнодi називався Україною, а її населення – українцями. Наприклад, в Іпатiївському лiтописi записано, що коли помер Володимир Глiбович, князь Переяслава, „Україна оплакувала його вельми”, i що в 1189 роцi князь Ростислав „пiшов iз Смоленська в Галицьку Україну”. Далi посилання на Україну знаходимо в старих документах вiд 1213, 1268, 1282 рокiв. В козацькiй думi, де описанi походи гетьмана Наливайка, гово-риться: „В нашiй славнiй Українi нiхто не допомiг українцям, коли розбрат прийшов в наш український край”. Як синонiм “Русi”, “Україна” була вживана в рiзних закордонних офiцiйних документах, хронiках, географiях i мапах XVI–XVIII столiть. Реєстри Сорбонни показують, що в XVI столiттi українських студентiв записували тут як „нацiональнiстю Русин з України” (natione Ruthena de Ucraina); на географiчних картах 1580 року в Нацiональнiй бiблiотецi Парижу назвою „Ucraina” позначено територiю по обидва боки Днiпра разом iз Києвом. Географ Сансон (Sansone) в заголовку своєї карти України, датованої 1641 роком, поставив: Ucraina o poese de Casacchi (Україна, або земля козакiв), i на тiй же картi вiдмiтив Московську державу як «Muscovia». Гетьман Хмельницький заявив польському мiнiстровi 1649 р.: «Я не залишив нi пана, нi князя в Українi», а в своїй промовi до київського духовенства сказав: «Бог допомiг менi вигнати ляхiв з України» 8; у прокламацiї гетьмана Брюховецького 1668 року говориться: «Україна наша улюблена отчизна, яку Польща й Москва хочуть подiлити». 9
Треба додати, що до 60-х рокiв ХІХ столiття слова «Україна» i «українцi» широко вживалися в росiйськiй лiтературi як синонiми офiцiйних назв «Малоросiя» i «малороси». Тiльки в 1863 роцi цензура їх заборонила й вилучила з обiгу. Того ж року мiнiстр внутрiшнiх справ М. Валуєв оприлюднив сумнозвiсну заяву: „Української мови нiколи не було, немає, i нiколи не буде”. Вiд того часу по сьогоднi бiльшiсть росiян iз задоволенням повторюють це твердження без найменшого зусилля довести його науково.
Хоча назва “Україна” була заборонена в Росiї, зате в Галичинi й Буковинi, на територiях поза Росiйською iмперiєю, вона змiнила стародавню назву “Русь”; так само, в Галичинi й Буко-винi “українець” замiнив “русина” й “руського”, що були стародавнiми назвами тих людей. Цi змiни ввiйшли в життя, але офiцiйно визнанi австро-угорським урядом не були. В 1915 роцi група українських членiв парламенту звернулася до уряду, щоб замiнити “русина” “українцем”, та нiчого з того не вийшло.
Отже, пiдходимо до заключного висновку: в давнi часи, починаючи вiд ІХ столiття, мешканцi землi, вiдомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскiльки москвини, цiлком iнший народ, присвоїли собi цi назви, то справжнi руськi люди вибрали своїй землi назву Україна, а собi – українцi. Вони мали повне право це зробити: нацiя має право назвати себе. І ця назва не вигадана. Стару назву, яка була зневажена, вiдкинули, i в ужиток увiйшла нова назва, яка iснувала побiч старої принаймнi пiсля ХІІ столiття.
Таким чином, претензiї Москви до спадку й родоводу України були ефективно вiдкинутi.Расове походження Тiльки вiд початку ХІХ столiття росiяни цiлеспрямовано й послiдовно поширюють iдею про те, що росiйський народ складається з трьох гiлок: великороси, малороси i бiлоруси. 10 Історiя України сягає ІХ столiття, тодi як Московiя з’являється лише в ХІІ ст. Отже, Московiя виникла майже на чотириста рокiв пiзнiше України. Як же можна ототожнювати цi двi країни?
Цi два народи складаються з зовсiм рiзних расових елементiв. Росiйський iсторик-класик Ключевський стверджує, що великоруська гiлка виникла з поєднання схiднослов’янських племен з виродженими фiнськими племенами, i додає: “… Не може бути й сумнiву, що фiнськi елементи грали роль у формуваннi типу обличчя великороса, бо його фiзiономiя жодною мiрою не вiдповiдає жоднiй типовiй рисi слов’янина. Високi вилицi обличчя i сплющений нiс великороса достовiрно свiдчать про вплив фiнської домiшки в його кровi”.
З iншого боку, той самий автор виразно показує, що, з усiєю можливою вiрогiднiстю, малоросiйське населення має виключно слов’янське походження.
Наступники Ключевського, отримавши багато свiжого матерiалу для обрунтованих суджень, уже не мали жодного сумнiву, що український i росiйський народи принципово рiзнi. Професор Московського унiверситету Чепурковський висловив думку, що етнографiчно схiднi великороси мають багато спiльного з мордвинами, черемисами та башкирами i що ве-ликороси, якi живуть мiж верхнiм Днiпром i верхньою Волгою, спорiдненi з литовцями, зирянами й пермяками. Українцi, пише цей автор, вiдрiзняються вiд тих великоросiв i дуже подiбнi до своїх захiдних сусiдiв. До того самого висновку прийшли й iншi не менш авторитетнi науковцi, такi як А. А. Спiцин, А. Н. Пипiн, А. А. Корсаков, В. С. Іконнiков, а з молодших – А. Е. Пресняков, М. К. Любавський i М. С. Грушевський.
В журналi Украинская жизнь, 1912 р., академiк Корш влучно окреслив проблему такими словами: “Настiльки очевидною є рiзниця мiж українцями й iншими слов’янами, що зайво про це й говорити. Їх вiдмiннiсть вiд людей державної нацiї (великоросiв) очевидна:
1. Мова. Мова українцiв подiляється на дiалекти, не пов’язанi з рiзними вiдгалуженнями великоруської мови.
2. Фiзичний вигляд i будова тiла. Вже з першого погляду можна вiдрiзнити українця вiд великороса.
3. Характернiсть. Українцi мають характерний, тiльки їм притаманний гумор, бадьорiсть i чутливiсть.
4. Звичаї й звички. Так глибоко закорiненi їхнi звичаї й звички, що українцi зберiгають їх, навiть живучи серед великоруського населення.
Всi цi вiдмiнностi справжнi i могли постати тiльки з того факту, що кожний народ має своє власне життя, виразно окреме вiд iншого впродовж довгих столiть. З цiєї простої причини вiдмiнностi будуть зберiгатися, лише частково модифiкуючись пiд впливом загальнолюдської культури.”11
Мова По довгих студiях i суперечках велика бiльшiсть науковцiв погодилась, що росiйська i українська мови фундаментально рiзняться. До цього рiшення дiйшли, зваживши їх фонетичну зрiлiсть, морфологiю, лексикографiю й лiтературну традицiю. Хоча деякi з фiлологiв, як-от Шахматов i Корш, припускають, що колись iснувала “праслов’янська мова”, спiльна для всiх слов’ян, та всi вони без винятку визнають, що вже в ІХ столiттi мова Київської Русi мала свої iндивiдуальнi риси, якi вiдрiзняли її вiд iнших слов’янських мов, i що в ходi часу тi вiдмiнностi настiльки усталилися, що тiльки за допомогою мовного словника Київської Русi стало можливим пояснити багато темних мiсць у давнiй київськiй лiтературi.
У 1906 роцi Рада мiнiстрiв зажадала вiд Академiї наук дати зважену думку про українську мову. З цiєю метою була сформована спецiальна комiсiя на чолi з Ф. Е. Коршем, до якої також увiйшли А. С. Фамiцин, В. В. Зеленський, Ф. Ф. Фортунатов, А. А. Шахматов, А. С. Лаппо-Данилевський i С. Ф. Ольденбург. Пiдготовлений Коршем i Шахматовим звiт був затверджений Академiєю i поданий до Ради мiнiстрiв. Головнi висновки звiту зводились до того, що iсторичнi умови привели до майже цiлковитої вiдмiнностi мiж пiвденно-захiдною Росiєю (Україною) i територiєю, заселеною великоросами; що та вiдмiннiсть вiдбилася на мовах обох народiв, i замiсть того, щоб виробити їм єдину спiльну мову, iсторичний розвиток поглибив дiалектнi вiдмiнностi, що були помiтнi вже в час з’яви тих народiв на аренi iсторiї; i що, зважаючи на той факт, що iснує малоросiйська мова, якою розмовляють люди Полтави, Києва, Львова, великоруська мова, якою розмовляють люди Москви, Ярославля, Архангельська i Новгорода, не може розглядатися як „всеросiйська”. Звiт закiнчувався рекомендацiєю, щоб народу Малоросiї було надане таке саме право, як i великоросам, говорити публiчно i друкувати своєю мовою.
В 1906 роцi, коли згаданий звiт був затверджений Радою мiнiстрiв, Київський i Харкiвський унiверситети схвалили висновки Академiї i додали свої побажання, щоб українська лiтература користувалася тими самими правами, що й росiйська, щоб Св. Письмо було перекладене українською мовою, щоб навчання в початкових школах України проводилося українською i щоб преса з Галичини була дозволена в Росiї.
Тут можна було б цитувати багатьох українських учених, в тому числi Смаль-Стоцького й Сiмовича, але, зважаючи на ясне й категоричне рiшення Академiї наук – найвищого росiйського авторитету в справах фiлологiї, – це було б зайвим. Я тiльки хочу додати одну iндивiдуальну думку, а саме академiка Корша: „Зрiлiсть мови, з погляду iсторичного й культурного, є повною, коли вона стає засобом висловлення думки й почуттiв людей, якi мають свою культуру й iсторiю i якi утворюють етнографiчну цiлiсть. Виходячи з цих критерiїв, мова українцiв – це така само мова, як i великоруська”.12Зв’язки мiж Пiвнiччю й Пiвднем Досить звернутися лише до росiйських iсторикiв, щоб переконатися, що вiд самого початку зв’язки мiж Московiєю й Руссю, тобто мiж Пiвнiччю й Пiвднем, були слабкi. Ключевський каже, що „в особi Андрiя Боголюбського великорос уперше виступає на iсторичну сцену” – i додає: „той виступ не можна вважати щасливим”. Йдеться про того самого Андрiя Боголюбського, що органiзував похiд iз Суздаля на Київ i в 1169 роцi спустошив його. Внаслiдок тiєї наруги й дедалi бiльшої зневаги його наступникiв до Києва, додає Ключевський, вiдчуження мiж Пiвнiччю й Пiвднем стало постiйним.
Ключевський стверджує, що Москва була етнiчним центром великоруського роду. Народи, яким судилося творити Московiю, протягом довгого часу були затиснутi мiж Волгою та Окою. Шлях на пiвнiч вiд Волги їм заступали колонiсти з Новгорода, напiвосiлi розбiйники; вiд пiвнiчного сходу, сходу й пiвдня вони були вiдтятi чужими їм народами, а дорогу на пiвдень i на пiвденний захiд закрила об’єднана ПольськоЛитовська iмперiя. Москва будувалася саме тим населенням мiж Окою й Волгою, яке, за Ключевським, було надiйно iзольоване вiд Русi, тобто України.
Гiлка руської династiї на пiвночi попала пiд вплив татарських звичаїв, якi вже мали багато спiльного з звичаями угрофiнського населення того краю, i якраз iз тiєї мiшанини племен слов’янських прибульцiв з мiсцевим населенням постала московська (великоруська) порода. Цим, мабуть, можна пояснити, чому правителi на Пiвночi стали деспотами з безконтрольним бажанням панувати на iншими i звiдки взялися в їхньому характерi дика войовничiсть i непоступливiсть. Коли в 1654 р. iсторiя звела українцiв i москвинiв лицем до лиця i треба було складати договiр, мiж ними не було нiчого спiльного, що їх зближувало б. Обмiн думками йшов через перекладачiв. Українцi називали себе руськими, народом з Русi, а москвини – москвинами, тобто людьми з Московiї. Хоч обидвi сторони визнавали православну вiру, вони не вiдчували, що у них є спiльна релiгiя. Для українцiв цар був тiльки схiдним православним царем, але не руським царем, бо тiльки вони були руськi, i нiякий цар не мав влади над ними.
Культура на Пiвночi i на Пiвднi Культура на Пiвночi була започаткована й пiдтримувалася Пiвднем; iншими словами, українцi були тими першими, хто занiс науку до великоросiв. Україна як ближча до Заходу тримала постiйний зв’язок iз європейськими осередками науки. Московiя, навпаки, замкнулася сама в собi й не дозволяла своїм пiдданим виїжджати за кордон. Росiйськi вченi не заперечують заборгованiсть їхньої країни перед Україною. Їхнi публiкацiї на цю тему могли б скласти не один том.
В усiх сферах науки, мистецтва, майстерности, орфорграфiї, поезiї, права, одягу й звичаїв у Московiї переважали українськi впливи. Вже в 14-му столiттi багато українцiв працювали в Москвi вчителями. В XV–XVI столiттях переклади захiдних книг доходили й до Москви, але тi переклади робили українцi. Друкованi руською мовою книжки вживалися як пiдручники в Московiї.
Пiсля пiдписання Переяславського договору мiж Україною й Москвою у 1654 роцi українськi впливи на Пiвночi зросли ще бiльше.
В працi „Феофан Прокопович”, написанiй у 1881 роцi, професор Морозов, росiянин, пише (стор. 61), що Петро Великий бачив, як безнадiйно вiдставало московське духовенство вiд київського в справах освiти, i що в Москвi не було компетентних людей для навчання церковного причету, а отже було необхiдно шукати поради у науковцiв з Києва. У своїй Истории российской литературы академiк Пипiн (також росiянин) писав: „У XVII столiттi новi сили з’явилися i врештi взяли гору в московському культурному життi; тими силами були: освiта, лiтература й загальна культура, що розвинулися в Пiвденнiй Русi, особливо в Києвi. Справжнiх особистостей своїх не було, i Москва мусила закликати київських мужiв для наукової та педагогiчної працi”.
Петро Великий посилав людей до Києва й Чернiгова вчитися друкарського мистецтва. В першiй половинi XVIII столiття українських студентiв призначали викладачами Московської Академiї. В XVII столiттi українцi займали всi високi посади в країнi. В 1786 роцi в Росiї були запровадженi державнi школи, i вчителями в них були українцi. На той час Київська Академiя була за всiма ознаками вищою школою вчителiв для Великої Росiї.
1. Бiлорусiв у Радянському Союзi нараховується п’ять з половиною мiльйонiв; їхня територiя, що межує з Україною з пiвнiчного заходу, площею дорiвнює Англiї. Там також посилюється рух за вiдокремлення.
2. Росiяни вимовляють “русскiй” з подвiйним “с”, а українцi – з одним “сь”. Росiйська вимова цього слова твердiша, нiж українська.
3. Патриот о малороссийстве. История России, 1912, с. 53.
4. Завоеватели и завоеванные. Биржевыя ведомости, № 14254.
5. Лекции и исследования, В. Сергиевич, сс. 61–62; Обзор истории русского права, Владимирский-Буданов, с. 25.
6. Князь – титул схiдного походження. Саме слово це означає “голова”, “головний” i перекладається як принц; але фактичне його значення не вiдповiдає тому змiстовi, який вкладається в слово принц на Заходi.
7. На той час Росiя була дуже слабкою. Легенда про те, що вона постає Третiм Римом, творилася для патрiотичного пiднесення. Певнi кола повторюють її ще й сьогоднi, хоча пiдстав для неї не бiльше, нiж для iншої безглуздої тези – що росiйському мужиковi належить мiсiя врятувати свiт (теж, до речi, з’явилася в перiод депресiї пiсля 1812 року, за царювання Олександра І).
8. Акты Южно-Западной России; том III, с. 184.
9. Источники Малороссийской истории. Б.-Каменский; том I, с. 184.
10. Карамзiн, iсторик Росiйської iмперiї, був першим, хто внiс у росiйську iсторiографiю цей шовiнiстичний дух, що вiдтодi залишається таким характерним для неї. То був iсторик Держави, а не народу; на жаль, вказаною ним хибною дорогою пiшло багато послiдовникiв, зокрема й автори шкiльних пiдручникiв.
11. Слiд додати, що одяг, страви та житлова архiтектура українцiв помiтно вiдрiзняються вiд великоросiйських.
12. Украинский народ и украинский язык: Известия общей славянской культуры, 1913, т. II, кн. 1.
http://banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmistd0/200910/article10
Коментарі