Не втрать рідну мову!

Мова — найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо зв'язана з мисленням. Не може бути мислення без мови і мови без мислення.

В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.

 З погляду на сучасне становище мови зразу і не скажеш про її болюче минуле, про столітні намагання знищити, викорінити її з пам'яті людей, як щось огидне та не потрібне. Проти мови, як самого          сполучення слів, нічого не мали. Знищити хотіли сам народ, націю, а знищення мови  було б вирішальним та найболючішим ударом до здійснення цього жахливого плану. Наш народ хотіли поневолити, напевно, тому, що вбачали в ньому гідного конкурента та, можливо, майбутнього правителя Європи. Тому всі сусідні держави намагалися нас знищити. Особливо до цього доклала зусиль сусідня держава Росія.

  Проти України застосовували лінгвоцид. Лінгвоцид (мововбивство) – це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації. Лінгвоцид спрямовується, в першу чергу, проти писемної форми мовлення. Кінцевою формою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винещення певного народу, а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно – історичної спільноти, винародовлення етносу. Лінгвоцид присутній у багатонаціональних державах, де стикаються інтереси панівного та поневоленого народів. Є такі форми лінгвоциду: жорстокий та поміркований, відвертий чи закамуфльований, але не важливо яка у нього буде назва, суті це не міняє, не міняє також кінцевої мети. Так, за допомогою лінгвоциду, боролась і російська імперія з Україною. Так боролися з Україною в різні часи при різній владі та за допомогою  різних форм. Боролись, бо не могли змиритись з існуванням волелюбного та такого духом народу.

  Не забувай!

1862 рік. Позакривано українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».

1863 рік. Валуєвський циркуляр: «Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії».

1864 рік. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонськоїта Чернігівської губерній.

1869 рік. За законом, чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.

1876 рік. Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав. Невипадково хор М.Лисенка змусили співати у концерті українську народну пісню «Дощик» французькою мовою.

1881 рік. Закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.

1887 рік. Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.

1888 рік. Указ Олександра ІІІ «Про заборону вживания в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».

1889 рік. У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

1892 рік. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 рік. Заборона ввезення українських книг з-за кордону.

1895 рік. Заборона української читанки та українських книг для дітей.

1903 рік. На відкритті пам'ятника І.Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.

1905 рік. Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.

1906 і 1907 рік. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.

1908 рік. Указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.

1910 рік. Указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.

1914 рік. Указ Миколи І про заборону української преси.

1922 рік. Ліквідація «Просвіт» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.

1933 рік. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.

1938 рік. Постанова ЦК КП(б) про обов'язкове вивчення в школах республіки російської мови.

1939 рік. Після «визволення» Західної України — закриття частини українських і відкриття російських шкіл.

1958 рік. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.

1961 рік. ХХІІ з'їзд КПРС — нова програма партії про «злиття націй» в єдиний радянський народ.

1970 рік. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.

1978 рік. Колегія Міносвіти УРСР. Директива «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах».

Я вір'ю, що наш народ не загине, не загубиться між документами і цією повсякденною метушнею, я вірю, що наша нація буде безсмертна, вона не помре,  не помре і мова, як головна ознака нації, бо правильно каже приказка: "вмирає мова – вмирає нація". З приходом нової влади все зміниться на краще, про Україну почують на весь світ. І якщо навіть теперішнє покоління піде на пенсію, то захищати і відстоювати інтереси держави буде кому. Адже хто здійснив цей переворот, хто не змирився з масовим обдур'юванням? Це наше покоління. Це народна душа, а вона безсмертна.