МІЙ ЩОДЕННИК ВІЙНИ 3,4,5

Ще частину банок я рознесла по людях, які не мали можливості ні поїхати в місто, через відсутність автобуса, ні купити щось в селі за налічку, бо у більшості всі гроші зберігались на картках. Мої закрутки люди приймали з такою подякою, наче я їм принесла щось неймовірне. Пишу це не для того, щоб хтось прочитав, яка я хороша... ні, я хочу сказати, що українці зовсім не вміють просити про допомогу. Навіть коли повна срака проблем і пустий холодильник, то наша людина ніколи не піде щось вимагати від влади. Ми весело рядочками ходим на вибори, обираємо чергових довбнів, рвем за них глотки і потім нічого від них не вимагаємо. Тому в Україні бути депутатом так легко і вигідно. Тому всі покидьки так рвуться до корита, бо нам нічого ніколи від них не треба. Ми звикли розраховувати тільки на себе. Але ще я побачила і таке, якщо у простого українця є лишок, то він сам знайде, кому його віддати. 

Так у нас в селі з'вився своєрідний ланцюг добра. Хтось ділився рибою, хтось овочами, хтось зайвим хлібом, хтось закрутками. Звістки про те, де можна надибати продукти, розліталася миттю по селу від одного до іншого. Поповнення холодильника провізією здавалося певною радістю і святом. Я розумію, що цей прояв ейфорії від здобування їжі, не є ні чим іншим, як перемогою примітивного над вищим, такий собі привіт від моїх волохатих предків, які приблизно так само раділи черговому вбитому мамонту.
* * *
БОМБИ
Не пам'ятаю якого точно числа, але це було у вісім вечора, наша хата загула та затрусилася і через пару секунд пролунало, один за одним, два шалено потужних вибухи. У вікні ми побачили стовп вогню. За секунду ми вже бігли в погріб і прямо над нами пролетів ворожий літак. Потім ми почули, як він зробив другий захІд і скинув ще дві бомби. А можливо це був другий літак, який прилетів одразу за першим. Бомби скидали на військову частину Десна, яка знаходилась менше десяти кілометрів від нас і явно влучили чи в склад ГСМ, чи в щось таке, що вибухнуло і загорілося.
Мама лізти в погріб навідріз відмовилася, вона гордо заявила, що готова померти. Часу на вмовляння у мене не було, тому я згребла малого разом з першим ліпшим пледом і вскочила в укриття не ступаючи сходами. Чоловік і старший син при народженні були явно недоукомплектованими почуттям самозбереження, бо вони вдвох стояли на вулиці і обговорювали, куди хто полетів і що це може горіти. Періодично вони скидали нам в підземний бункер ковдри, одежу, павербанки, їжу і навіть обігрівач. З часом там стало навіть комфортно і ми з малим навіть задрімали. Середній син звично залип в смартфоні за грою.
Нас розбудив голос нашого тата, який відкрив двері погріба і дивився на нас зверху вниз:
- Харе ховатись. На вихід!
- А можна ми тут будем спати?
- Ні. Спати будем в хаті. Погріб може стати нам могилою, бо баба Люба нас не відкопає. Навряд кацапи будуть лупити по селу. Наше все село коштує дешевше за їхню бомбу. Вони покидьки, але не дурні.
Ми один за одним полізли з підземелля. В ліжка полягали вдягнені. Єдине на що я погодилася, так це зняти куртки. Тато наш чи то має залізні яйці, чи в знак протесту, але ліг спати в одних трусах. Якщо до цієї ночі я ще хоч якось спала уривками, то цю і наступні я була жінка-сова, але не та сова, яка полює вночі і шурхає крилами, перелітаючи з гілки на гілку, а сова, яка втягнула голову майже в дупу і при цьому лежить під ковдрою в спортивному костюмі і носках, прислухаючись до кожного звуку. Ніч рідко давала мені привід розслабитись. Російські військові люблять починати свої гімняні справи в точні години, особливо вони люблять 00:00, 3:00, 5:00. Саме через три хвилини після цього спрацьовує ППО. Отже, якщо знати відправну точку, то можна приблизно вирахувати відстань і швидкість ракети або літака. Якби знати цю відправну точку, то ніч, може, була би трохи "цікавішою". Я люблю розв'язувати різні математичні задачі, рішати судоку чи японські кросворди саме тоді, коли треба заспокоїти нерви.
* * *