Одягла на днях старе пальто, яке я роки два, а то і три не носила, і в кишені знайшла три папірці - чек з Білли, квиток на електричку та дві квітанціії з Нічного Експресу, на Львів і на Севастополь...всі датовані одним числом - 7 квітня 2006 року...

Зазвичай доволі важко пригадати що ти робив в конкретний день, до того ж два з половиною роки тому, але з такими підказками пригадалися всі дрібниці...

Ночувала я у сестри в Вишневому, її чоловік поїхав у відрядження і вона боялася сама бути. Тоді ще року не минуло після їх весілля і в квартирі була обжита тільки кухня і одна кімната...

Вранці ми поїхали в КПІ на електричці - так швидше і зручніше, після пари я зайшла на КарДачі забрати нарешті телефон чоловіка з ремонту, мене вже майже місяць морочили - телефон вмер при перепрошивці і вони мусили шукати такий самий, а телефон був вельми рідкісний...Таки повернули, нарешті...

Потім - на роботу, тоді я ще мотилялася по Києву регіональним представником (читай кур"єром), закривала документи, вирішувала питання з сервісними центрами для севастопольської фірми. Тоді мені якраз повернули з ремонту монітор 19" і я його пхала з Жилянської на Уманську пішки, бо нічого прямо не ходить, а на 2-х маршрутках на кур"єрську зарплату не роз"їздишся...

На Нічному Експресі відправила дві посилки - мобілку чоловіку у Львів і монітор в Севастополь...

Завершивши справи в місті - поїхала до бабусі, тоді я ще в неї не жила, але приїжджала майже щодня, за кілька місяців до того їй зробили першу операцію і виявили рак...Поїхала в Біллу скупилася продуктами, тоді це був найближчий супермаркет...

Цікаво так, стіки всього сталося за ці роки - і бабусі вже в живих нема, і з чоловіком я розійшлась...а папірці лишились - як свідчення того що все це таки було...колись...давно...

Щойно я починаю прибирати котячий лоток, обом мордам конче стає потрібно в туалет))) Умовний рефлекс блін, собака Павлова відпочиває...

Сьогодні витягла з поштової скриньки, яку я перевіряю раз на місяць, одну-єдину газетку, замість звичного кілограму макулатури...криза має свої позитивні сторони все-таки )

 - Мама, давай пойдем в кино на Мадагаскар!

 - Нет, у тебя завтра тренировка и еще не сделаны уроки

 - Завтра воскресенье, я уроки могу завтра сделать и тренировки каждый день, а Мадагаскар скоро перестанут показывать

 - Ну и что, зачем тебе этот глупый мультик, у тебя через неделю международные соревнования

 - У Марты тоже соревнования, но она ходит в кино каждую неделю

 - Вот поэтому она даже городские соревнования не может выиграть

 - Она говорит что ее маме все равно, выигрывает она или нет

 - А мне не все равно

 - А после соревнований пойдем в кино?

 - Только если попадешь в первую десятку

/Розмова між дівчинкою 6-7 років і її мамою підслухана в метро суботнім ранком/

Коли мені було 4 роки батьки мене віддали на спортивну гімнастику - в пам"яті досі зберігся великий зал з батутом, перекладинами і схожими на фонтанчики для води урнами для тальку. Перший рік таких як я малят сильно не мучили - просто вчили робити ростяжки, містки і "берізки", крутити колесо і стрибати на батуті. Тренер у нас був веселий вусатий дядько, який гримав тіки якщо ми вискакували в небезпечні зони біля коня чи поряд з турніком. У тому ж залі тренувалися і старші дівчата, як на мене тодішню - великі тітки яким вже скоро в школу йти, їх тренера боялися усі - висока і підтягнута вона витворяла чудеса на перекладинах, але вимагала від своїх вихованиць таких самих чудес...за будь-яку дрібницю - не достатньо витягнутий носок, неправильно поставлену руку дівчата отримували довгою бамбуковою хворостиною...це мабуть був для мене перший найбільший дитячий страх - я була згодна на будь що аби не потрапити до неї в групу. Якоюсь мірою мені це вдалося - я підхопила бактеріальний перетоніт і після операції мені не можна було займатися протягом півроку. А через півроку я вже була надто стара  - в 6 років в нашій країні вже запізно починати серйозно займатися гімнастикою...

Можливо мої батьки були тим розстроєні, проте наскільки я знаю - не надто, як потім сказала мені мама (вона в мене майстер спорту з легкої атлетики) "У великий спорт я би всеодно тебе не пустила, а займатися спортом для себе тоді було не прийнято". Проте це було в 1988 році, тоді справді - або ти змалку досягаєш висот або тобі вказують на двері...Зараз багато тренерів згодні займатися з відвертими незграбами - аби тільки батьки гроші платили, і чимало дітей ходять на ту ж гімнастику чи фігурне катання просто задля загального розвитку і задоволення, і більшість батьків не вимагає від них олімпійських звершень...І все частіше лунають заклики припинити прийняту ще за часів СРСР практику коли в гімнастику і фігурне катання беруть дітей 4-5 років і муштрують їх так що вони в 16 виходять на Олімпіаду...Виходити то виходять, а що далі? Кар"єра у них закінчується максимум в 25 років - тоді, як їхні колеги з європейських країн починають серйозні тренування в 9-10 років (зазвичай вже свідомо і за власним бажанням, а не тому що батьки так схтіли), виходять у великий спорт в 18-20 і спокійно собі виступають ледь не до 35...

І мені відверто жаль дітей, які як ця дівчинка з епіграфу просто втрачають через батьківські амбіції дорогоцінний час дитинства, друзів, вуличні ігри, дитячі розваги, елементарний відпочинок...Я не кажу що дітей не треба нічим займати, але невже не можна не перегинати палку? 2-3 тренування на тиждень - це більш ніж достатньо, або якщо ви вже так хочте виростити чемпіона послабте шкільне навантаження...не можна вимагати від дитини всього і одразу...

Пару тижнів тому мене відверто шокувала тема на одному жіночому форумі - мати питає поради, через що у дитини може місяцями триматися субфертильна температура, лікарі нічого не знаходять але наполегливо радять просто дати дитині відпочити - шестирічна дівчинка тренується 6 разів на тиждень по 3 години...але тренер поставила ультиматум "або ви працюєте, або до побачення, ніяких відпочинків"...і мати вирішила що "температура пройде", головне - тренування...

 

У человека с педагогическим стажем больше 20 лет здоровой психики быть не может...

Їду я вчора на роботу на метро. Сіла спокійно собі на Лісовій, дістала газетку і відключилась від оточення.

На Арсенальній заходить у вагон бабка - далеко не "божа кульбабка" - зріст як у Кличка і ваги мабуть стількі ж ))) І демонстративно стає перед лавкою. На лавці сидять самі "джельтенмени" років 20-25 і я. Я почекала трохи, зрозуміла що ніхто не встане і встала сама (інтелігенське виховання, нікуди від нього не дінешся). Реакція бабки була досіть несподівана:

"Что, совесть замучала? Не надо мне теперь твое место! Я туда не помещусь вообще, ишь моделька худосочная!Воспитаностью хотела похвалиться! Если старый человек заходит в вагон надо сразу вставать и просить его сесть, а не ждать пока кто-то другой встанет и потом одолжение делать и свою "воспитанность" показывать"

І все це менторським тоном вчительки з 50-річним стажем. У всього вагона очі були по 5 копійок просто. Я на неї подивилась і сіла собі назад зі словами "Ну як не хочте, то я посижу, мені далеко їхати"...наступну тираду про зіпсовану сучасну молодь я думаю приводити не треба, ми всі це чули і не раз...причому судячи з фрази "я этих придурков 50 лет учила", я таки не помилилась щодо її професії

А бабка так і простояла з гордо піднятою головою і виразом попраної величності до Вокзальної...

И все терялось в снежной мгле
Седой и белой.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

/.Б. Пастернак/

Будьте обережними зі своїми бажаннями - вони мають здатність здійснюватися...

От чесно, прокинувшись сьогодні нікули не хтіла йти - на вулиці завірюха і мороз, навіть коли виглядало сонечко вітер пронизував до кісток...так хотілось спокійного вечора за ноутом з вишивкою у руках і чашкою запашного чаю...

Але плани наполеонівськи - спочатку з сестрою в бібліотеку Вернадського гризти граніт докторських дисертацій, потім на джазовий концерт... В бібліотеку я таки доїхала, але не взяла паспорт, а там навіть всередину не пускають без читацького...повернулась додому без будь-якого бажання куди-небудь ще вилазити і тому навіть не образилась на лист  "нажаль сьогодні не вийде".

І тер маю як і хтіла  - спокійний, лінькуватий вечір дома ))) Наодинці з запаленою свічкою і гітарою...

Бывают дни, когда опустишь руки,
И нет ни слов, ни музыки, ни сил.

Просто не мій день(((

Вранці подзвонив дід що перенесли мій звіт...їхала в інститут - попала в скажену пробку, спізнилась на півгодини на семінар...виявилось що звіт тре було робити таки сьодні, получила від керівника і завкафедри, дід правда потім прикрив, перенесли на наступний тиждень...саме образне що я була готова, просто папірці не взяла...гроші були тіки в четвертому банкоматі, найближчому, але де їх зазвичай ніколи нема...пішла друкувать плакат на завтрашню конференцію - надрукували з полосами, а у інший копіцент пиляти через все КПІ...допиляла по другому колу (перше коло було по банкоматах)...флешку я забула в першому центрі. Плюнула на полоси, пішла забрала флешку, поїхала додому...на пошті - кілометрова черга, один оператор на два вікна...дома бандітки перекинули і погризли нещасний кактус, насрали в куток ( і не насвариш, бо сама винна - не прибрала у них)...і так далі до нескінченності...

Вільна інтерпретація і переклад казки графині де Сегюр

Жила-була королева, і все в неї було просто чудово, і король - красень і розумник, і королівство мирне і заможнє...от тільки діточок вони не мали. І було у неї дві подруги-феї, з якими вона товаришувала ще з дитинства - фея Правильна і фея Безтурботна. Королева дуже любила обох фей, але фея Правильна деколи їй надокучала своїми настановами, а фея Безтурботна була такою невгамовною видумщицею що її не можна було витримати більше години.

Одного дня феї застали королеву плачучою біля вікна

 - Що сталося, люба?  - спитала Правильна і обійняла королеву

 - Не плач, розкажи нам що тебе засмутило? - фея Безтурботна негайно вичаклувала блюдо з тістечками

 - Я досі не маю діточок! Всі мої піддані мають, а я - ні!

 - Цьому легко зарадити, проте чи ти справді цього хочеш? Дітки то не тіки втіха, але й велика робота - сказала фея Правильна

 - Сестро, знов ти зі своїми настановами! Якщо моя подруга хоче діточок, то вона їх матиме - ще до кінця року у неї народяться дві донечки

Як фея сказала, так і сталось - королева народила двох чудових близняток, яких назвали Софія і Роза. На хрестинах фея Безтурботна взяла на руки Розу і сказала

 - Моя похресниця буде найкрасивішою дівчиною і завжди матиме те чого прагне, а в нагороду за її добрі прагнення вона отримуватиме щомісяця від мене коштовний подарунок

 - А я беру під свою опіку Софію і дарую їй розум і силу долати будь-які в перешкоди, моїми подарунками для неї будуть казки, які я їй розказиватиму щовечора...

Так і повелося, Роза була улюбленицею батьків - вона легко вчилася всьому і звикла отримувати все що забажає, тому деколи їй ставала нецікаво і вона починала утинати дурниці - то змушувала батька напасти на сусідів щоб покерувати армією, то бажала щоб їй будували новий палац. Проте загалом вона була доброю, а тому щомісяця отримувала від своєї хрещеної прикраси і коштовне каміння.

А Софія росла тихою і мрійливою дівчинкою. Щовечора вона слухала казки своєї хрещеної, а потім любила їх переповідати іншим діткам. Коли вона підросла то вмовила батька відкрити школу для бідних дітей і сама їх там вчила. Батьки звертали на неї менше уваги, але всі навкруги її дуже любили за лагідну вдачу і доброзичливість.

Дівчатам вже виповниось по 18 років і їм почали шукати наречених, як трапилось лихо - раптом  на полюванні загинув король, а королева не витримала горя і захворіла. На престол зійшов брат короля, лихий і жорстокий. Він наказав убити королеву і її дочок, але феї встигли про це довідатись і помогли їм втікти у сусідню країну.

От тільки опинились вони там на вулиці, без грошей, а працювати ніхто з них не звик.Продали вони дорогий одяг що був на них і вийняли невеличкий будиночок. Роза сподівалася на подарунки хрещеної, але ця країна була надто далека від Чарівного лісу і сила фей у ній пропадала...а разом з нею і незвичайні якості дівчат. Тож королева пригадала своє вміння вишивати, Роза пішла працювати до крамаря, а Софія - в школу. Потроху вони звикли працювати і це навіть їм сподобалось, проте жили вони дуже скромно.

У красуню Розу закохався син місцевого графа. Звісно граф знав що вона принцеса, але він майже збанкрутів і мусив одружити сина на дочці багатого купця щоб покращити свої справи. А тому поставив умову - він дасть згоду на шлюб лише якщо мати Рози дасть за неї посаг більше ніж за дочку купця. Роза була страшенно засмучена, бо ані мати, ані хрещена не могли їй допомогти.

Софія в цей час вчила діток у школі і щовечора приходила на площу, сідала на сходи ратуші і розказувала казки, що почула від своєї хрещеної. Все місто з нетерпінням чекало цих оповідань і сумувало якщо дівчина хворіла чи йшов дощ. Одного дня до графа у гості приїхав відомий видавець і почув ці казки

- Як жаль що вони не записані - зітхнув він

 - Ні, пане, записані - відгукнувся молодий секретар графа - Я щовечора приходжу сюди з зошитом і записую ці казки

Видавець зрадів і забрав з собою ці записи, а за місяць видав одразу три збірки казок які розкупили за тиждень. І саме в той день коли спливав термін ультиматуму графа він привіз Софії гроші за всі книжки - їх вистачило і на посаг Розі, і на весілля Софії з секретарем який давно вже був у неї безнадійно закоханий...

Роза скоро стала графинею, а Софія з чоловіком і матір"ю повернулась у свою країну, щоб щовечора слухати казки хрещеної і переповідати їх своїм діткам і племвнникам...

Сьогодні найдовший день в році - в добі на 1 годину більше ніж звичайно. Ми всі жаліємось що нам весь час не вистачає тих 24 годин які у нас є, сьогодні їх 25 - що ви встигли такого що зазвичай не встигаєте?)))

Я - нарешті пересадила кактуси)))

Якось так у мене складається в житті, що восени я або приймаю доленосні рішення, або розгрібаю наслідки вчинків і рішень зроблених літом - адаптуюся, призвичаююсь, вирішую проблеми...і саме в цей час у мене це найкраще виходить...я навіть звикла відлік року починати не з зими, а з осені.

Чотири роки тому я вийшла на Майдан...

Три роки тому я повернулася в Київ після марних спроб перевестися в Львівську політехніку і лишитися у Львові...

Два роки тому я пішла від батьків і змінила роботу...

Рік тому вступила до аспірантури...

Цього року розпочала більш-менш серйозну наукову діяльність....

Саме цікаве, що я ніколи не жалкую про рішення прийняті восени - вони ще ніколи не виявлялися потім невірними...

От така я - осіння дівчинка...