Мы совпали с тобой,
совпали
в день, запомнившийся навсегда.
Как слова совпадают с губами.
С пересохшим горлом —
вода.
Мы совпали, как птицы с небом.
Как земля
с долгожданным снегом
совпадает в начале зимы,
так с тобою
совпали мы.
Мы совпали,
еще не зная
ничего
о зле и добре.
И навечно
совпало с нами
это время в календаре.
Не так давно дістала із поштової скриньки, звичайної, металевої, що висить на першому поверсі кожного висотного будинку, повідомлення про надісланий мені?! рекомендований лист. Я пригадую, як давала свою адресу, та не думала, що нею таки колись скористаються….
Тож сьогодні нарешті вирушила на пошуки поштового відділення, що за логікою і за номером будинку був зовсім поруч. Все виявилось досить просто: треба було впасти на хвіст парочці бабусь, які (інтуїція не підвела) і привели мене на пошту. Кілька формальностей – і я тримаю свого листа.
Вже й забула, як приємно отримувати живого листа, не електронного зі стандартними шрифтами і рівними рядочками, а паперового, прим’ятого, з купою цвітастих марок і кривулями чоловічих (і не кажіть, що вони не відрізняються від жіночих) літер. 
Отака от екзотика нашого часу))
Солнце встает, становится теплее,
Хочется жить вечно, да где-то прогадал.
Вновь не угодил в обьятия Морфея,
А главное в твои обьятья не попал.
И мне не спится, не спится,
И мне не спится, не спится.
Циферблат от дыма почти уже не виден.
Липкий от пота, курю в потолок,
Из динамика чуть слышно доносится Ванклиберн,
А на стене все тот же пацифистский значок.
И мне не спится, не спится,
И мне не спится, не спится.
Поезд поезд поезд поезд поезд,
Увези меня на Невский к невесте.
Знаю знаю знаю, я все знаю, ну и что?
Нам надо быть вместе всегда.
За моим окном восемнадцать берёз,
Я их сам считал, как считают ворон,
Тех, что северный ветер куда-то унёс,
И последний гондон как последний патрон.
И мне не спится, не спится,
И мне не спится, не спится.
Прямокутність думок застрягає в дорозі до тебе.
Безтурботність ляльок намотує в клубок рештки сили волі...і лиш мрію про те, щоби відірватись від усіх, як від дерева листок і бути віднесеною несподіваою хвилею вітру кудись, в невідомий нікому закуток...так рядок за рядком складається у неримоване нерозривне марення напівсонної самоти...
Забрудни аркуш! - і стань одним із тих, хто не говорить, а мовчазно кричить, волає, співає, спати не дає собі та іншим; конає від незрозумілості, нерозумності себе та інших, від колючості своєї, від грубощів чужих, від недалекості усіх нас...
Стежки заплутуються у спіраль, кроки зливаються з їх відлуннями, божевілля стає частиною звичного "я", невміння перестає лякати, а навпаки - приваблює, зваблює, просто блює і знов викликає блювоту...
Непотрібність твоїх зітхань викликає усмішку сторонніх...
Гнітючість безвиході дає волю, окрилює і врешті - рубає кінці.
Передбачуваність твоїх кроків розчаровує і дивує водночас.
Тож я виїла себе зсередини, як безнадійно безплідна шльондра, намотала свою силу на котушку безпорадності, відкрила в собі Атлантиду і поховала, боячись показувати іншим. Попрала білизну, змивши з неї саме ті краплі крові, зіграла у комедійному серіалі злий жарт, намазала себе медом і пішла геть!..
Якось так швидко минає час...
Дерева стали меншими, а будинки почали будувати більшими.
І оточуючі вже трохи інакше диляться на тебе. Люди в транспорті звертаються до тебе на "Ви". 
Вже немає кому авторитетно заборонити тобі гуляти з ним до пізньої години чи ніч просидіти біля компа. 
Розміри улюблених чупа-чупсів виросли до розмірів XXL.
Але коли ти вибараєш шкарпетки-трусики дбайливий продавець порекомендує щось тепле, якісне чи то "вишукане", а твоя рука тягнеться до інших, улюблених - із мультушними героями.
І на гойдалці у дворі доводиться поступатися Д І Т ЯМ!!!!!!
А як же я! Хочу назад! У дитинство!
Не можу не посміхатись, бачачи такі речі))))
Є така собі мережа поліклінік "Зелена хвиля". Надає різного роду послуги, само собою не безкоштовно. Ну, наприклад, кому довідку про "тимчасове звільнення від фізкультури" (лише 50 грн.) чи "довідку про одержання путівки" (150 грн.) Лазила її сайтом, де і почерпнула інформацію про ці всі розцінки, але що мене найбільше вразило!!!!!!!!!!!!!
БЕЗКОШТОВНА ПОСЛУГА
[ null ]Людина складається із дрібниць. Придивись до того, хто сидить поруч тебе в метро - і ти побачиш, як його Я розпадається дрібними уламками. Он той не розлучається зі своїм плеєром, і певно не тому, що музика йому дуже до душі, а для того, щоби, поринувши у простір підземки не лишатись на одинці з собою.
Хтось і в метро тероризує мобільний, намагаючись докричатись до когось по той бік слухавки.
Інший, закутавшись по самі вуха у шарф, стікає краплями дрібного поту.
Там он жіночка читає книжку, згорнувши її так, щоби ніхто з цікавих не міг побачити обкладинки.
Дивний дідусь стиснувши у руках ціпок все ніяк не знайде вдалого положення притулившись (звичайно, тиснява усьому виною) до пружної дупки дівчиська, що вже приготувалось на вихід.
Галасливі школярі їдуть на екскурсію до музею ВВВ і разом з ними вже трохи підтоптана, підмучена, знервована вчителька.
Портфелі...окуляри...черевики,чисті і не дуже...потерті книжки і свіженькі газети...кравчучки і валізи...шарфи і краватки...жувальні гумки і липкі чупа-чупси...дитячі коляски і навіть велосипеди...квіти і парасольки...
Калейдоскоп буденності намагається скласти ще не бачену нами картину. Марно. Останнє людське око - осліпло.
