Із глибокого дитинства несу любов до повітряних кульок. Адже немає нічого кращого за переливи сонячного світла на поверхні цих диво-сфер.  Тримаючи у руках мотузочки, на другому кінці яких кульки, здається, володієш мало не усім світом…ну, принаймні, хорошим настроєм людей, що проходять повз тебе.

         Коли почуваюсь безмежно щасливою, то здається, ніби сама як гелієва кулька наповнена до межі, ходжу, ледь торкаючись ногами землі. Але прикро, що наскільки легко випустити повітря із кульки, настільки легко відібрати мій сенс, моє щастя. Шкода, ще й тому, що при другій спробі надути кульку вона зазвичай гучно лопає.

Хочу настрою хорошого, дуже хочу…

Цікаво, чи можна його закликати ну там шоколадом чи морозивом?

Ну, на кшталт, «Іди, іди, дощику! Зварим тобі борщику!»?

Ідеї вичерпались, нічого не допомагає… 

Певно, виїдати себе зсередини, раз по раз повільно зачерпуючи десертною ложкою - це таки мистецтво.

Якщо ти сам лише третина, то віднайдена друга половина щасливим тебе не зробить.

…якось раніше я любила усі квіти ну от зовсім усі ну хіба крім отих гербер голови яким позакутувано скотчем а особливо сумним і понурим для бадьорості духу повсовувано у стебла проволку...понівечені жертви маніяка-ґвалтівника…

…зрізаних квітів звичайно шкода але так приємно вдихати їх аромат ховаючи носа у букеті тримати у руках ніжні стебла і відчувати в них вологу свіжість життя…здається навіть серцебиття пришвидшується…приємно дарувати приємно отримувати…

….того разу мені дістався розкішний букет простих правда квітів…студенти ж бо скинулись хто скільки міг щоби більше було і красиво…а мені випала честь везти їх за призначенням…їх було стільки що пальці однієї руки не могли охопити усіх стебел і доводилось тримати обома руками поперед себе…запах не дуже стійкий але специфічний ширився поблизу нас із ним у вагоні метро і якби голова здатна була міркувати думати сприймати то я обов’язково б побачила як на мене зглядається підземний народ…

…і ось вже на місці…весняна залита сонцем і оркестровою музикою мінська набережна…багато гостей батьки та рідні…квіти…багато квітів…так і має бути їй же тільки 18…білосніжна весільна сукня…та ні метушливого фотографа ні нареченого поруч а лиш кришка труни біля входу в під’їзд…

…завжди пам’ятатиму 50 добірних білих гвоздик відібраних для неї.

...і не тільки;)

хорошого настрою!

Тоді, коли в мене почався ранок, і коли я визирнула у вікно, там знову падав сніг. Набридливим, дрібним і головне – не бажаним, ним презирливо жбурлявся  вітер. Виходити не хотілось, але, взявши сміттєвий пакет у руку – мусила. «Не забути б ключі, а то…» - у голові обірвалась думка – сніг на асфальті біля під’їзду витоптаний весь трикутними слідами голубів, що пішо, ніби кепкуючи з людей, прогулювались поруч.

...хотілось би так само, як вони,  хоч би для забави, разок політати.

Останнім часом не сплю без снів.
Лиш прикриваються повіки, перестаю відчувати те, що відбувається чи навпаки не відбувається довкола мене - і починається тривала швидкісна насичена історія, нова пригода. Не скажу, що завжди це приносить задоволення. Часом, так як сьогодні, прокидаюся емоційно виснажена, але все ж щаслива, що все це було не на яву. Цієї ночі мусила рятувати самогубця із порізаними венами. Можливо, якби працювала, наприклад, лікарем швидкої допомоги то не видавалося б таким дивним...типу, пережиті враження і все таке...

Тож виникає питання. Та і не в мене першої, звідки ці мультики у наших головах? Якщо вони не мають жодного відношення до реальності і це лише плід нашої підсвідомості, то чому ми її так погано знаємо, і наступні її кроки такі несподівані для нас?..

П.С. Вони усі кольорові. Вишневі потоки крові, сині кахлі на підлозі і темно-карі глибокі очі.