Колонка опубликована в журнале Новое Время, а также на сайте издания

В ходе предвыборной гонки за кресло президента Петру Порошенко нравится отвечать лишь за три слова "Армія. Мова. Віра", ставшие слоганом его кампании. Но в реальности он отвечает за все, что происходит в стране. Именно Порошенко получил невиданный мандат доверия – 55% голосов украинцев и победу в первом туре, но разменял их на коррупционные схемы, подпольные договорняки с бывшими регионалами и стагнацию реформ во имя распределения теневых денежных потоков.

Теперь для того, чтобы выиграть второй срок, технологи Порошенко придумали смысловую рамку "он или реванш". Они пугают страну прошлым, ренессансом регионалов и агентов Кремля.

Действительно, риск реванша велик. Но опасаться его нужно не в марте 2019 года, когда страна пойдет голосовать. Куда опаснее ежедневный реванш, происходящий прямо сейчас, - ползучая контрреволюция, отвоевывающая свои позиции.

Реванш – это когда Геннадий Кернес выходит сухим из воды в результате циничного спектакля, где всю грязную работу сделал горе-судья. Реванш – это когда обливают кислотой Катю Гандзюк и стреляют в Олега Михайлика, когда совершены десятки нападений на активистов только за последний год, но президент молчит, а министр внутренних дел делится фотографиями из летнего отпуска.

Реванш – это когда антикоррупционного прокурора Назара Холодницкого берут на крючок и спасают от увольнения, а сам Холодницкий помогает мэру Одессы Геннадию Труханову. Реванш – это когда у Арсена Авакова есть частная армия под руководством человека со справкой. Реванш – это когда увеличивают число членов ЦИК, чтобы Банковая контролировала орган по подсчету голосов.

Реванш – когда силами НАБУ вскрыта схема на государственных титановых комбинатах, но фирма-"прокладка" Народного фронта продолжает выводить деньги на зарубежные счета, а министр экономики Степан Кубив не хочет назначать конкурс на нового руководителя.

Реванш – это когда Роттердам+ ежесекундно наполняет карманы Рината Ахметова и его партнера на Банковой. Реванш – это когда Центрэнерго не могут приватизировать уже четыре года, но и не назначают туда полноценного руководителя, потому что временщиком легче командовать.

Реванш – когда рекламу в киевском метро, в аэропорту Борисполь и поездах Интерсити отдают семье нардепа БПП Сергея Березенко – так же, как и детский сад в государственной Конче-Заспе. Реванш – это когда глава фракции БПП Игорь Кононенко скупает округ по схеме Черновецкого, щедро засевая его гречкой, а обещание президента поменять систему парламентских выборов даже забывают включить в ежегодное послание к Верховной раде.

Реванш – это когда Аваков заводит свои фирмы на охрану морских портов, выгоняя сотни людей на биржу труда. Реванш – это когда новым главой ГФС становится человек, отстраненный от должности руководителя Одесской таможни по подозрению в контрабанде.

Реванш – это когда Укрэксимбанк реструктуризирует под 0,5% долги корпорации Богдан, а потом этот же Богдан без тендера становится главным поставщиком для армии. Реванш – это когда Виктору Медведчуку дают развивать сеть заправок Роснефти и прибрать к рукам российский нефтепродуктопровод, а публично при этом призывают бойкотировать его телеканалы.

Реванш – это когда семья Юрия Бойко становится владельцем Киевгаза, а дело по вышкам Бойко вешают на стрелочника бывшего председателя правления НАК Нафтогаз Украины Евгения Бакулина, сбежавшего в Москву. Реванш – это когда путинский кошелек Аркадий Ротенберг находится под санкциями в США и Европе, но его забывают наказать в Украине, потому что Дмитрию Фирташу с ним выгодно работать.

Реванш – это когда первый замглавы СБУ Павел Демчина уходит от ответственности по делу НАБУ, прикрывшись районным судом Ровненской области.

У вас еще не идет голова кругом от этого списка? У меня уже да, при этом здесь перечислены лишь некоторые схемы последних нескольких лет. Я не говорю о том, как довели до ручки когдато стоивший миллиард долларов Одесский припортовый завод. Или как через стройки в Киеве бывший генпрокурор легализует деньги непонятного происхождения. Или как регионал Юрий Иванющенко купил себе свободу и спокойно живет в Монте-Карло.

На что рассчитывает власть? На управляемый хаос. Рассорить между собой активистов. Заполучить лидеров мнений за деньги. Продавать свою уникальность, томос и безвиз. Это все имеет мало общего с государственной деятельностью. Но много общего с политическим базаром. А пока главная цель ближайшего времени – обезглавить НАБУ. Ведь Порошенко, перестав быть президентом, утратит иммунитет от расследований Антикоррупционного бюро. Поэтому пока он еще президент, нужно подготовить себе пути отступления.

Минулого тижня партія Демократичний Альянс підтримала Андрія Садового в його амбіції балотуватися на посаду Президента України в 2019 році. І це ще один крок до об'єднання всередині демократичного табору.

А 4 місяці тому Єгор Фірсов, лідер партії Альтернатива, підтримав Анатолія Гриценка в такій же його амбіції.

Отже, станом на зараз маємо 2 об'єднання всередині демократичного табору. І це добрий знак, який дає надію.

Але я хочу говорити про інше – важливе і знакове. Як зробити так, щоб на виході виборець отримав результат? Затребуваний і очікуваний результат – це прохід до другого туру єдиного кандидата від об'єднаних нових демократичних сил, що дає фактичну ймовірність перемоги на президентських виборах.

Те, що ми спостерігаємо зараз, це міжпартійні і навіть міжособистісні змагання. Потенційні виборці, спостерігаючи всі ці дивні рухи часткового об'єднання, не бачать великих відмінностей. 

Натомість бачать безглузду боротьбу одного з одним за примарні речі – хто сильніший, хто спроможніший, навіть, хто креативніший. Вся їхня політична гра йде на одному електоральному полі в одних і тих же регіонах – західних та частково центральних.

Спільна проблема – кадровий голод в більшості партій демократичного спрямування. Така ситуація особливо відчутна на Півдні і Сході країни. Не тільки агітація і робота в "полях", а саме захист результатів виборів – одне із найважливіших завдань на час виборів.

Не секрет також, що на ті електоральні поля вже запустили альтернативний вибір Опоблоку, БПП та БЮТ, а саме – Радикальну партію.

Тому, чим довше запускаємось, тим важче буде здобувати вплив. Не кажучи вже про перемогу.

Все би може і нічого – можна боротися нескінченно. Але ми маємо уражену безпеку, роздробленість, купу геополітичних викликів, прагнення до реваншу проросійських сил. Хіба це все разом не є сигналом для об'єднання, а не міряння власними амбіціями?

Допоки не вступив у гру Святослав Вакарчук, і Садовий, і Гриценко заявляють, що їхні двері один одному відкриті. Але, окрім відкритих дверей, мають бути ще важливі речі – спроможність здорового глузду, який допоможе зрозуміти, що програш може стати катастрофічним для України.

За рухами демократів прикро спостерігати, бо технологічно АП робить вірно. А саме – докладає всіх зусиль для неможливості об'єднання. І ми розуміємо, чому АП старається, щоб цього таки не сталося. 

Бо справді – для чого об'єднувати суспільство і давати йому альтернативу? Безальтернативні вибори – це ж так "прекрасно", правда?

І найважливіше – не об'єднавшись і не показавши спільний фронт на президентських виборах, наші демократичні кандидати дають зелене світло Тимошенко та діючому президенту вийти у другий тур. Це означає прямий провал демократів, перехід на найближчі 5 років в опозицію, де можлива критика, але все важче даються конструктивні кроки.

І, розуміючи все це, у мене є просте питання: що закриває очі представникам демократичного табору, які заявили про свої президентські амбіції? 

Це недалекоглядність, потреба часу, робота на чужі замовлення чи що?

Тому, шановні наші демократи, поставте хоч раз державні інтереси вище власних, домовтесь за посади, скооперуйте партійні структури і працюйте на перемогу. В іншому разі не потрібно розказувати про країну, яку ви хочете збудувати.

Мільйони українців чекають на це об'єднання. Покажіть нарешті, що можете бути разом задля країни.