Айзек Азімов “Кінець Вічності”

  • 21.11.21, 11:36

Ця книга написана в жанрі наукової фантастики, хоча самої фантастики там відносно мало, мотивація героїв продиктована емоціями і структурою їх особистості, а основна ідея крутиться довкола філософської дилеми про найкращий шлях розвитку людства.


По сюжету у 24 столітті було відкрито темпоральне (часове) поле, а у 28 столітті створена організація “Вічність”. Її персонал міг переміщатися у часі між століттями. На початку “Вічність” займалася торгівлею товарами між століттями, але з часом основною її діяльністю стала зміна реальності для підтримки “стабільного розвитку з метою гарантування блага для максимальної кількості людей”. Простіше кажучи, Вічність запобігала масштабним війнам, людським катастрофам, епідеміям тощо.


Якщо у книзі “І вдарив грім” Рея Бредбері найменша зміна реальності в минулому призводить до перепису реальності у всьому часі (необачне вбивство одного метелика в далекому минулому призводить до цілком нової флори і фауни в теперішньому часі), то у цій книзі зміни реальності розглядаються як хвилі від впавшого у воду камінчика. Чим менша зміна (камінчик), тим менші будуть наслідки (рівень створених хвиль), і впродовж десятків років або одного-двох століть вони повністю згладяться. Тому добре прорахована зміна реальності дозволить запобігти лише небажаній події і мінімально відобразиться на подальшому розвитку людства.   


Усередині Вічності панує сувора структура і кодекс правил. Усіх, хто працює у Вічності, стирають з часу, наче їх і не було. Навіть якщо вони потраплять у рідне сторіччя, то їх там ніхто не знатиме. Абсолютна більшість працівників - чоловіки, і контакти з жінками обмежені. Якщо хтось із працівників захоче вступити у стосунки з жінкою із реального часу, то треба подавати прохання до Ради Вічності для отримання дозволу, щоб вона дослідила зміни реальності від таких стосунків.


Головний герой, Технік Ендрю Харлан, закохується у Нойс Ламбент, і заради цього кохання він готовий піти на все, навіть на знищення самої Вічності. Саме цей внутрішній конфлікт Техніка (віддане служіння ідеалам вічності проти бажання особистого щастя в обіймах коханої жінки) є основою для розвитку сюжету впродовж більшої частини книги. Потім відбувається один цікавий поворот, про який не хочу спойлерити, але саме він підводить до головної ідеї твору: який шлях розвитку людства є оптимальним?


З одного боку, у Вічності переконані - якщо не змінювати реальності, якщо не вилучати з реальності небезпечні винаходи, то людство обов’язково знищить себе, а може і занапастить планету. 

З іншого - війни, епідемії, катаклізми носять руйнівний характер і вбивають тисячі чи мільйони людей, але також вони несуть в собі потужні наукові відкриття, перегляд моральних норм і звичаїв, створення нових шедеврів мистецтва тощо. Це той необхідний нам хаос, який веде до народження чогось кращого. Наприклад, історики вважають, що спалах чуми у 14 столітті сприяв появі епохи Відродження, розвитку урбаністики і медицини, запровадження карантинних обмежень, створення лазаретів тощо. Таким чином, ці події є трагедією для окремо взятих людей, але благом для людства в цілому.


Тому в кінці книги головний герой має вибрати - якому шляху надати перевагу. Звісно, це лише короткий екскурс - книга цікавіша і багатша на морально-філософські питання. На початку мені було важкувато її читати через те, що автор одразу кидає у гущу подій, і тільки згодом пояснює, що відбувається. Проте мені вона сподобалася!



Йелле Роймер “Homo Urbanus. Парадокс еволюції”

  • 07.11.21, 09:16

Чи задумувалися ви над тим, в якому напрямку еволюціонуватиме людство і яка форма організації суспільного устрою чекає на нас у майбутньому? Нідерландський професор біології Йелле Роймер переконаний, що вид Homo sapiens в певний історичний момент зникне, як зникали до цього і інші види. Зрештою, це незмінний життєвий цикл, що підтримує різноманіття життя на планеті. Однак ми навряд чи зникнемо в наслідок ядерної війни чи іншої катастрофи. Ймовірніше, ми еволюціонуємо у якийсь інший вид, як свого часу Homo erectus еволюціонував в Homo sapiens. І цим новим видом може стати Homo Urbanus.


Далі без спойлерів не обійтися, тому якщо книга зацікавила і хочете прочитати її самостійно, то краще не продовжувати читати ці рядки.


Якщо ви очікуєте на портрет людини майбутнього, то його там немає. Є лише один невеликий абзац про збільшення нашого мозку, втрату волосся і зубів. Основна увага приділяється типу організації майбутнього суспільства, яке, на думку автора, буде еусоціальним. Таку організацію використовують мурахи, бджоли, оси, терміти, а серед ссавців - голі землекопи. Тобто буде чіткий розподіл на касти і обов’язки: королева на чолі, яка відповідає за розмноження, ряд наближених самців для її запліднення і решта особин для догляду за малюками, захисту житла, здобування їжі тощо.


Чому ми прямуємо в напрямку еусоціального суспільства? У своїх роздумах він опирається на закони еволюції - середовище формує певний вид. Ми змінюємо середовище так, як не змінював його жоден вид до нас, але і самі пристосовуємося до створеного середовища. Homo sapiens вийшов з савани, і історично пристовано до нього. Але за останні десятиліття абсолютна більшість людей перебралася у міста. Ось наше нове середовище існування. Ми прекрасно орієнтуємося в брендах компаній, але погано знаємо назви оточуючих дерев і рослин, птахів і комах. Ми знаємо, де продають улюблені смаколики, але у лісі ми навряд чи відрізнимо їстівний гриб від отруйного (я то точно). Місто дає нам зручності, захист, певний рівень комфорту - одним словом, збільшує наші шанси на виживання. За це ми повинні підпорядковуватися певним законам і нормам морі, а також виконувати корисні для міста функції.


Тому частково ми вже є еусоціальним суспільством. У нас немає жорсткого поділу на касти, але вже існує розподіл обов’язків - є лікарі, вихователі, поліція, армія, робітники тощо. На думку автора, до повного переходу залишився ще один крок - обмеження репродуктивної функції. В термітів за це відповідає ген Neofem2. Його виділяє королева, і він як феромон огортає всіх робітниць в термітнику, позбавляючи їх жіночої привабливості.


Подібний ген може передатися і нам - це частина еволюційного процесу горизонтального перенесення генів. Наприклад, ссавці не завжди народжували дітей. Цієї якості ми набули завдяки поглинанню певного вірусу. Тобто вірусні хвороби можуть змінювати нас на генному рівні. 

Інший приклад - мутація гену FOXP2 дозволила нам артикульовано розмовляти. Цим ми відрізняємося від неандертальців - артикульована розмова стала основою для створення мови і кращої комунікації, що і призвело до нашої перемоги над неандертальцями.


Ми вже відділяємо поняття сексу і продовження роду. В середньовіччі без контрацептивів статевий акт був синонімом продовження роду. Зараз це далеко не так. На думку автора, поступово ми переходимо до розмноження із пробірки. 


Таким чином, в майбутньому Homo Urbanus можуть жити невеликими колоніями по 200-400 особин (кілька під’їздів багатоповерхового будинку) під керівництвом королеви. Лише вона буде народжувати нових дітей, а решта членів колонії будуть в першу чергу турбуватися не про себе, а про виживання колонії (такий собі альтруїзм вищого порядку). 




Метт Гейг “Опівнічна бібліотека”

  • 28.10.21, 20:16

Якщо ви по-справжньому шкодуєте про щось у своєму житті, тоді ця книга вас може зацікавити. Вона мене підкупила саме цим. 


Головна героїня, Нора Сід, у 14 років була однією з найкращих плавчинь у Великобританії. Їй пророкували олімпійське майбутнє, але вона покинула плавання. Потім разом з братом вона грала у місцевій группі “Лабіринти”, але перед підписанням контракту з компанією Universal на запис альбому і промо-туру вона відмовилася від участі і група розпалася, а з братом вони сильно посварилися. Нора скасувала власне весілля за 2 дні церемонії, а потім відмовилися переїхати з найкращою подругою до Австралії. Зараз їй 35, вона шкодує про всі ці і багато інших подій у своєму житті. Нора у важкій депресії, і як на зло, її ще й звільняють з роботи і на дорозі помирає її молодий кіт Вольт. І от Нора зважується на самогубство...але вона не помирає, а потрапляє до “Опівнічної бібліотеки”.


Це місце між життям і смертю. Тут її зустрічає привітна і мудра бібліотекарка, місіс Елм, і пропонує прожити будь-яке з нереалізованих і таких омріяних нею життів. Вийти заміж і відкрити з чоловіком паб у сільському куточку - легко! Обрати життя, де Нора стає олімпійською чемпіонкою - є і таке. Чи може краще б вона досліджувала льодовики у Арктиці чи обрала кар’єру співачки і запалювала стадіони? Нора поринає у всі ці можливі варіації власного життя. Чи знайде вона те, де зможе бути щасливою?


Незважаючи на сумний початок (а може саме завдяки йому - на контрасті), книга надзвичайно життєствердна. Мабуть, головну ідею найкраще розкривають дві фрази, які повторюються кілька разів: “Важливо не те, на що дивишся, а те - що бачиш” (Торо) і “Не варто недооцінювати важливості дрібниць”. Особливо, коли йдеться про добре слово, теплий вчинок або вияв турботи, ніжності і підтримки.



Анастасія Лисивець “Скажи про щасливе життя”

  • 17.10.21, 17:12
Емоційно - одна з найважчих книг у моєму житті, хоча і дуже коротка. Автор описує свій досвід переживання років голодомору в 1932-33 роках. Спочатку вона описує побут в кінці 1920-х років: важка праця з відчуттям щастя за свої життя, любов батьків, поява в родині першої кобили, а потім - лошатки, як потайки проникали на вечорниці старших хлопців і дівчат, як любили співати, як батько з ентузіазмом сприйняв колективізацію і одним з перших вступив у колгосп.

А потім ідуть жахливі спогади про голод, про те як забирали крупи і хліб, як ламали млини і жорна, як гинула колгоспна худоба без догляду, як люди не мали, що їсти, а на полі гнили буряки та морква, як били за підібрані на дорозі колоски, як загинули батьки, як люди під впливом голоду проявляли свої найкращі або найгірші риси.

Завершується все тим, що Анастасія (відмінниця шостого класу) у 1934 році повинна виголошувати промову на річницю жовтневої революції. Вона йшла колоною без черевиків, змерзла в ноги, але найбільше її гнітив сором від того, що люди бачать, що вона без взуття. І з трибуни вона повинна прославляти радянську владу, яка забрала життя її батьків, молодшої сестри і брата, говорити про те, як чудово їм живеться, і як влада дбає про них. І все це в старенькому одязі, без взуття, на голодний шлунок, живучи у порожній хаті з молодшим братом. 

Важкий і сильний твір. А в післямові є універсальне розбиття стресу на 4 фази:

перша фаза: стан безпеки
друга фаза: боротьби або втечі
третя фаза: заціпеніння і апатії
четверта фаза: повернення до фази безпеки

І весь твір розглядається з погляду цих чотирьох фаз. Наприклад, чому 100 в’язнів можуть під конвоєм провести усього 5-10 наглядачів? Відповідь проста: якщо в’язні впали в третю фазу (заціпеніння і апатії), то вони вже не здатні на боротьбу або втечу. В 1932-33 році українські селяни саме перебували в такій фазі.

Сподіваюсь, таке більше не повториться!


Віктор Франкл “Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у ко

  • 26.09.21, 19:05

Одна з найкращих книг з психологічним ухилом, які мені доводилося читати. Вона складається з двох частин. Перша написана автором у 1945 році, після звільнення з концтабору. Єврей за походженням, Віктор Франкл провів три роки у різних нациських концтаборах. Побував у Освенцимі і Дахау.


Описаний ним досвід дозволяє під зовсім іншим кутом подивитися на наші проблеми. 

  • Сумуєте, що у вас лише три пари штанів і ви вже давно собі нічого не купували? А як вам перспектива ходити кожен день у зношеній робі, яка не захищає ні від пронизливого вітру взимку, ні від холодного дощу восени.

  • Не хочеться вилазити вранці з теплого ліжка і йти на роботу? В’язнів концтабору могли побити або і відправити на смерть, якщо вони невчасно встали і вийшли на холодний двір

  • Втратили смак до їжі і хочеться чогось смачненького, але не знаєте чого? Автор розкаже, як в’язні ділилися на дві категорії: одні вважали за краще з’їсти денну пайку хліба одразу, а інші - їсти по шматочку цілий день. Ввечері їх чекала лише гаряча юшка із супу. Якщо пощастить, там буде кілька горошин або шматочків картоплі.

Одним словом, автор показує нелюдські умови життя тих, кого одразу ж не відправили у газові камери. Але не опис жахливих умов є його ціллю. Насправді він показує, що і у стражданнях є сенс, що навіть в такій ситуації є моменти радості та надії. І дуже багато залежить від морального духу людини:  «Той, хто знає, навіщо жити, може витримати майже будь-яке як» (Ніцше). І саме в таких умовах проявляється вся глибина людського характеру.


Друга частина книги - це вступ у логотерапію, яку ще називають «Третьою віденською школою психотерапії» (попередницями були школи Фройда та Адлера). Назва походить від грецького слова Logos - “сенс”. Логотерапія переконана, що наше життя має сенс, а існування без сенсу є пустим і позбавленим щастя. 


Багато неврозів виникають не через дії зовнішнього середовища, а через втратою людини сенсу свого існування. І якщо глобальний сенс буття може бути нам незрозумілий, то локальний сенс власного існування ми можемо знайти. 


“Логотерапія вбачає у відповідальності саму сутність людського існування. Це підкреслення відповідальності віддзеркалене в категоричному імперативі логотерапії: «Живіть так, начебто живете вже вдруге і начебто вже помилилися так, як збираєтеся помилитися зараз!» 


Сенс життя завжди змінюється. Згідно з логотерапією, ми можемо віднайти цей сенс у житті трьома різними шляхами: 1) займаючись справою або творчістю; 2) пізнаючи щось або зустрічаючи когось (пізнання добра, істини й краси, пізнання природи й культури або пізнання іншої людської істоти в її унікальності завдяки коханню до неї) і 3) обираючи власне ставлення до неминучих страждань.”


В другій частині дуже багато думок, які мені перегукувалися з книгою “12 правил життя” Дж. Пітерсона. Основна - ми маємо протистояти нігілістичному погляду на світ. Ми відповідаємо за своє життя, ми вибираємо свій шлях і саме ми обираємо, як ставитися до подій у нашому житті. А щастя - це лише побічний продукт змістовного життя. Чим більше його прагнеш, тим далі воно від нас. Страждань не варто боятися - чим більше їх боятися, тим більше їх буде у житті.



Білий лотос

  • 12.09.21, 09:52

Міні-серіал від HBO. Початок нагадує “Велику маленьку брехню” (Big little lies) теж від HBO: в першій сцені ми дізнаємося, що в готелі “Білий лотос” на Гавайях сталося вбивство. Кого вбили - невідомо, про це ми дізнаємося лише в фіналі. 


Далі ми переносимося на тиждень назад - нова група відпочивальників прибуває в готель “Білий лотос”, кожна зі своїми проблемами і очікуваннями. Одна пара насолоджується медовим місяцем, інша сім’я з трьома дітьми приїхали просто на відпочинок, а ще одна жінка привезла на Гаваї прах матері, щоб розвіяти її над океаном. Усі вони зіштовхнуться з кризою в тій чи іншій мірі. З кожним днем в готелі вони будуть відчувати все більший стрес, і врешті зіштовхнуться зі своїми внутрішніми демонами. Хтось стане сильнішим і щасливішим, хтось зламається, а хтось повернеться у старі, звичні схеми існування.


В серіалі піднімається багато цікавих тем: проблема ігрової залежності в дітей, нерівність у шлюбі, подружні зради, очікування результатів медичного аналізу, сепарація з померлою матір’ю, руйнація наших надій на світле майбутнє, привілеї і гендерна нерівність у сучасному світі, наслідки нашого вибору тощо. Все це в 6 серіях, які я подивився на одному диханні.

Про майбутнє

  • 01.12.19, 09:57

Думки мають здатність матеріалізуватися. В ролі провидця ми виступаємо самі для себе. Якщо ми мріємо про одне, а отримуємо зовсім інше, то або варто зачекати, або насправді наша підсвідомість працювала над реалізацією зовсім інших думок)

Червона шапочка очима послідовників Фройда

  • 27.09.19, 13:02
Потрапила до рук цікава книжка Татьяна Зинкевич-Евстигнеева "Тайный шифр женских сказок". І там аналізуються типові сюжети казок з точки зору психології. Наприклад, ось такий розбір відомої казки "Червона шапочка".

По-перше, прояв лібідо через досягнення дівчинкою статевої зрілості. Червона шапочка – символ першої менструації. Дівчинка в червоній шапочці якби заявляє всім: «Подивіться, я досягла статевої зрілості і готова до початку інтимного життя!». Лібідо Червоної шапочки «шукає пригод».

По-друге, прагнення відокремитися від тіла матері. Червона шапочка нехтує попередженням про небезпеку, прагнучи швидше познайомитися з Вовком. Вовк символізує чоловічу фігуру. Таким чином, мати попередила дочку про небезпеку взаємин з чоловіком. Але дочка, прагнучи стати жінкою, і тим самим відокремитися від тіла матері, сама йде прямо до Вовка в пащу. Так співвідносяться між собою тенденції лібідо і мортідо (прагнення до задоволення і прагнення до смерті).

По-третє, конфлікт Ід («воно» - інстинктивні, примітивні аспекти особистості) і Супер-его (вміщує систему цінностей і моральних норм суспільства), при слабо розвиненому Его («я» - відповідає за прийняття рішень). Червона шапочка одержима Ід, тому ігнорує настанови Супер-его. В результаті потрапляє у травматичну ситуацію. Поїдання її Вовком – це покарання від Супер-его, тобто суспільна мораль карає таку поведінку.

По-четверте, вказівка на «жіночий шовінізм». В кінці історії Червона шапочка проявляє ініціативу і наповнює черево Вовка камінням, що символізують нездатність чоловіка «бути вагітним». Від чого він і померає.

Далі є розбір цієї казки з точки зору інших психологічних шкіл.

Про стрес і проблеми

  • 07.09.19, 10:31
Сьогодні прочитав, що в ході експерименту "Біосфера 2" була змодельована замкнута (під куполом) екологічна система площою 1,5 га. Вона була населена різноманітною флорою та комахами. І от що цікаво - вчені не змоделювали там вітер, а без регулярного розкачування крони дерев ставали крикими і ламалися під власною вагою.

Одразу ж згадалась історія про метелика. Мандрівник побачив, як з кокону народжується метелик. Точніше намагався народитися, бо отвір був дуже тонкий, і метелик все ніяк не міг крізь нього вийти назовні. Пройшло кілька годин, а у метелика все ніяк не вдавалося вибратися з кокону. Тоді мандрівник по доброті душевній акуратно ножом розкрив кокон і метелик вибрався назовні. Однак він мав слабке тільце і немічні крила, залишившись таким на все життя. Виявляється, що метелик повинен був самостійно пролізти крізь цю щілину в коконі, щоб рідина з тіла перейшла в крила, зробивши їх сильнішими і придатними для польоту.

Людство все життя прагнуло зробити своє життя комфортнішим і кращим. В цьому наша унікальність - ми перехитрили еволюцію. Але в погоні за комфортом ми вбили вітер і прискорили темп життя настільки, що зараз легко ламаємося під стресом.

Чому ми обираємо тих, кого обираємо?

  • 01.09.19, 11:46
Це не про політику, а про вибір коханої людини)
На днях перечитував Лабковського (Хочу и буду) і ось що він там пише про вибір партнера. Більше про жінок, хоча те ж саме стосується і чоловіків:

«Я буду прекрасной хозяйкой, научусь вкусно готовить, буду выглядеть как конфета, и тогда кто-то обязательно разглядит и мой "человеческий" талант!» – так рассуждает, необязательно вслух, большинство женщин. Дорогие мои! Никто вас не полюбит за роскошные ресницы, борщ с котлетой и покладистый характер. Любят за другое! 

Кроме того, вы что, не понимаете, как неестественно себя ведете, когда тупо хотите нравиться? За этим поведением совершенно невозможно разглядеть, какой человек на самом деле, зато всегда можно уловить напряжение и прочитать неудовлетворение и недовольство собой. Нормальных людей все это настораживает и отталкивает. А уверенность в себе, наоборот, – притягивает и не отпускает. Но не только в уверенности дело. Чтобы случилась влюбленность, любовь или страсть, человек должен, что называется, «зацепить». И вот цепляет отнюдь не идеальная форма носа, плоский живот или красивые волосы (разве что в первый момент, на котором может все и закончиться). Неосознанно цепляет что-то из детства: ассоциация, похожесть, запах, жест, манера теребить пуговицу, тембр голоса – словом, какая-то деталь, напоминающая родительский дом и родителя противоположного пола. Эта ассоциация, кстати, необязательно должна быть счастливой. И вот против этого бессильны все ухищрения, пластика, наряды и добродетели…

Для любви нет никакой внешности, есть только характер, «яйца», воля, верность себе. Только это в дефиците в этом мире. И только это вызывает интерес, уважение, желание. И если вам всего этого не хватает, выход один – быть собой. Развивать свою индивидуальность и личностные качества. Не идти на компромиссы. Ну хотя бы не издеваться над собой, не вести себя как жертва!"

Я не знаходжу аргументи, щоб йому заперечити. Може у вас будуть інші думки на цю тему?
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая