Реванш колябораціонізму - «правоохоронці» Лисичанська

Показушні дії по заміні одних посадовців іншими, вже «своїми», всім зобов’язаними посадою особисто ЗЕ… Безглузді ідеї то з перенесенням Адміністрації… пардон – «Офісу» приЗЕдента, то з перенесенням самої столиці України… Здається, що втілилась книжка «Історія одного міста». Але у книзі хоча би різні управителі були, а тут від одного стільки ідей, що доки відходиш від дебілізму одної, як накриває чергова, ще більш дебільна… І це кожного дня.

Вже тепер майже вся влада в Україні належить ЗЕ. А з першого вересня, в умовах абсолютно кишенькового парламенту – буде належати ВСЯ ВЛАДА. Єдине, що незрозуміло в цій бурхливій але марній діяльності «ЗЕкоМанди», так те – чи воно є довбодятлизмом коМанди, чи то є просто цинічне та відверте знущання над лохторатом, який обрав собі на шию балаганного гаєра в якості керманича держави. Схоже на останнє.

Але зараз мене, як мешканця не окупованої частини Луганської області, більш всіх тих бездумних прожектів приЗЕдента та його підтанцовки хвилює проблема війни, яка від мене знаходиться на відстані гаубичного пострілу (про «гради» я вже мовчу). А тут, на місцях, ситуйовина взагалі перевершує своїм цинізмом та похабєнню все, що у нас колись було в Україні, навіть часи Януковича. І стосується це очікування певних кіл населення «автономії» Луганської та Донецької областей. Як ми знаємо, лугандонські хвюрери мріють розповсюдити свій лугандон повністю по цих областях. Зі своїми мусорами (серед яких вже дофіга понаїхавшої зі срашки сволоти), своїми прокурорами (там теж запарєбрікавих вистачає) та своїми суддями (расіянців там теж неміряно). І знов таки – зі своїми, списаними з москалопітекських «законами» та «конституційними нормами». Звичайно, що таке положення справ не може сподобатись тим, хто хоче жити в своїй країні, а не в карикатурі на державу. Мені ця хєрня – з коцапями, комуняками, калорадками та іншим мацковським говном – теж аж ніяк не подобається. Окупант має бути знищеним, а не панувати на моїй, Богом даній мені, землі. Але деякі істоти в нашій області, в тому числі і в нашому місті, мріють про інше. Бо ім. впадло розмовляти на робочому місці українською мовою, їм подобаються путєн та інші запарєбрікові хуйльониши, вони хочуть брати хабарі та жирувати за кошт місцевого бидла… І ще багато чого вони хочуть. Заодне, щоби Україна платила їм, в «автономії», зарплатню, пенсії та видавала інші смаколики.

Втім, час вже викласти доказ того, як оці продажні «правоохоронці» всіма силами намагаються приховати злочини проти держави та конституційного ладу, порушуючи при тому ще багато статей як з Кримінального, Процесуального Кодексів, так і самої Конституції України. Якщо хтось з читачів не знає – то Конституція України є головним Законом нашої держави, згідно до якого пишуться всі інші.

- 8 лютого 2018 року, коли я святкував свого чергового дня народження, до мене завітав незваним гостем такий собі Юрко Іванович Гнилицький. Воно колись вчилося в школі у паралельному класі зі мною, десь рік – в одному. Трохи даних про цю мерзенну істоту:

Юрій Іванович Гнилицький, 1961 р.н., м. Лисичанськ Луганської обл., в. Попова гора (Кірова гора), б. 26, п. 29

Працював на когось з міськвідділу стукачем приблизно з 2010 року. На той час відносяться зроблені ним фото мого будинку, з яких видно, що фотографа більш за все цікавили шляхи відходу з нього – тобто вікна з обох боків та двір.

Голосував на  незаконному референдумі, з його слів – два рази – на дільниці, де за його словами його колишня дружина була у виборчий комісії, а потім – за місцем проживання його чи то його колишньої дружини.

Під час окупації (за його словами) намагався влізти до влади – тобто до «народної міліції», для чого робив доноси, в тому числі й на мене. Оскільки тоді він був вхожий до мого будинку (трохи допомагав матері по господарству – ходив по хліб), то викрав мікроСД, сподіваючись знайти на ньому якусь цікаву для «народної міліції» інформацію. Погрожував моїй матері – на жаль, вона вже померла, проте є люди, що їм вона розповідала про це. Заодне обкрадав її, таємно виносячи картоплю з погребу.

Після визволення міста у нього приблизно два тижні переховувалися двоє невідомих.

Приблизно у кінці-середині серпня 2014 року, коли окупант ще сподівався повернути Лисичанськ, робив панорамну зйомку Северодонецька з терикона колишньої шахти ім. Войкова. Одразу ж за ярком від якого мешкає з коляборантів, у якого деякий час переховувалися терористи після звільнення від них Лисичанська. Терикон відзначається тим, що на нього не лише можна затягти й виставити установки типу «Партизан», але й заїхати машиною установки «Град». Северодонецьк з цього терикону чудово видно, в першу чергу – виробниче об’єднання «Азот», де є поємності з аміаком та іншими отруйними речовинами, які після нанесення ракетного удару могли би спричинити масове отруєння населення міста та військових ЗСУ.

В кінці 2014, на початку 2015 років займався шахрайством – збирав гроші «на допомогу захисникам України», які сам же й витрачав. Після того, як його переконливо попередили, що те може скінчитись для нього дуже погано та дуже боляче – припинило. Хоча простих попереджень та спроб достукатись до совісті воно геть «не розуміло».

Рівно до приходу ЗЕ до влади Гнилицький Ю.І. проповідує «примиренство» з окупантом та сепаратистами, заводить розмови про необхідність ЗСУ та громадян об’єднуватися з окупантами/сепаратистами та йти на Київ «валити» владу. Багато разів Юрко намагалося поїхати на передову, аби пропагувати там ці ідеї, але ніхто не хотів його везти, навіть ригіанали.

З усього виходить, що Гнилицького Ю.І. окупанти намагалися долучити до терористичної діяльності, що він з радістю й виконував – бо панорамна зйомка Северодонецьку може бути рекогносцировкою до ракетного обстрілу підприємства «Азот», а заклики до насильницького повалення влади та конституційного устрою України вигідні державі-агресору і несуть ознаки злочину за стт. 109 ч.2 ККУ.

Оскільки цей Юрко Іванович несповна розуму (вважає себе охоронцем Всесвіту, що контролює 97 відсотків Метагалактики), то його іноді запрошували, аби посміятися з його промов та планів на майбутнє, де він бачив себе великою людиною. Але поки що не визначився, де ставати великим – чи то у нас, чи то в Лугандоні. Можна сказати, що стати великим в якійсь з християнських чи навколо християнських сект в Лисичанську у Юрка Дурка не вийшло, бо його там швидко розкурювали та гнали подалі від себе. Ані Ахметов, ані Порошенко, ані Путін так і не запросили Юрка Дурка до ресторану, де він віддав би комусь з них свою писанину (тупо переписану з книжок російського компілятора С.Лазарева), а натомість отримав би від означених осіб купу грошей та теплу державну посаду в міністерстві (будь-якому).

Отже, це опис істоти, що зветься за паспортом Юрій Іванович Гнилицький, а в побуті – Юрко Дурко Кіровський, воно ж – Маньяк Щікатіла, а себе у своїх графоманських опусах Юрко іменує «Аватаров-Івклимський». Що має свідчити про його метагалактичну значимість.

Але цього разу щось в Юрка пішло не так.Тим більш, що воно прийшло не само, але привело із собою мою колишню однокласницю, яка окрім українського, років двадцять має і російське громадянство. Можливо, що якраз до того вони між собою і розмовляли про повалення влади в Україні разом – ЗСУ та військо окупантів. Бо Юрко майже одразу ж почало пропагувати об’єднання з окупантом та похід на Київ. Десь півтори години вмовлянь – затнути фонтана або йти геть – не виправили стану речей. На пару хвилин Юрко замовкало – але лише для того, аби щось зжерти та випити – і знов продовжувало тему братання та об’єднання з окупантами та коляборантами. І похід на Київ, де за уявленням Юрка Гнилицького треба було вбити всіх. Одного разу за подібні вислови він вже був битий мною ж. аж потім воно осмілило та знов почало періодично заходити до мене на свята, аби поїсти та попити. Але ж зараз не хотілося псувати свята брутальними діями.

Нарешті я не витримав і, аби припинити в моєму домі ворожу пропаганду, набив Гнилицького палицею, з якою я змушений ходити. Після того Гнилицький був викинутий за забор. Однокласниця ж втекла значно раніше, не дивлячись на те, що їй ніщо не загрожувало (хоч вона й почала похвалятися в унісон із Гнилицьким, що в неї «мусора та прокурори всі в кишені»).

Гнилицький подав на мене заяву, бо там з’ясувалося, що у нього є тілесні ушкодження. Але на лікарню він пішов аж десь через тиждень і «швидку» після побиття мною не викликав. Це наводить на певну думку…

Чому я тоді не викликав поліцію, роз’яснюю – я стою на обліку у поліклініці як гіпертонік. Десь тиждень до інциденту і приблизно стільки ж після у мене був дуже високий тиск (тож на момент побиття я був абсолютно тверезим). Поліцаї їхали тоді досить довгий час (від півгодини до години) і потім ще більше часу умовляли б Гнилицького залишити приміщення. А за кілька місяців до події у мене був мікроінсульт, і оце нервотрепання для мене могло стати фатальним. Тож я й хотів Гнилицького спочатку позбутися мирно. Але коли він, не мовкнучи, почав вже погрожувати покаранням від окупантів – ось тут я не витримав та вломив йому.

Ще трохи згодом, після розмов з деякими моїми знайомими, з’ясувалося і те, що Гнилицький давно вів подібні розмови з поодинокими співбесідниками, що кваліфікується як підбурювання до насильницького повалення Конституційного ладу в Україні та державного устрою. Про все це слідство було в курсі, тобто знало.

Тепер про хід слідства. Дії Гнилицького цілком підпадають під ст..109 ч.2 ККУ (Публічні заклики до насильницького повалення Коституційного устрою), що є підслідчим не поліції, але СБУ. Втім, на мої чисельні зауваження, слідство не зробило головного – не врахувало мотивів та не передало слідство до належної інстанції. Тобто – до СБУ. Прокуратура також не звернула уваги. Хоча три свідки стверджують, що заклики до насильницького повалення мали місце.

Я вважаю, що діяв вірно і доклав всіх можливих зусиль, аби уникнути конфлікту. Стаття 65 Конституції України (Обов’язки громадянина по захисту держави) та ст.39 ККУ (Крайня необхідність) надають мені право припинити скоєння злочину за ознаками ст..109 ч.2 ККУ. Тож діяв я в правовому полі.

Слідством було брутально порушено кілька статей КПК України, зокрема підслідність ст..109, ознак якої слідство старанно «не помічало». Також старанно ці ознаки «не помітила» й прокуратура, внаслідок чого справу було зведено до банальної «битовухи», при чому немотивованої. З чого мені 25 квітня й було видано «повідомлення про підозру». Вважаю дії слідства не недбалістю, але злочинним умислом приховування антидержавного злочину та спробою посадити невинного. Тим більш, що було задіяно «не помічаючих» поліцаїв аж чотири штуки – з п’ятим на чолі, а «непомічаючих» прокурорів – три штуки. Тож можна сміливо вважати, що в Лисичанську діє антидержавне організоване злочинне угруповання з поліцаїв та прокурорів, які готуються здати наше місто окупантові, як це вже було у 2014 році.

І головна хвиля розвитку подій знялась саме тоді, коли всім було зрозуміло, що ЗЕ стане приЗЕдентом. Як ви вважаєте – стільки співпадінь є випадковістю чи проявами антинародного заколоту та спроби державного перевороту?