Та згоден я, що ваше більмо - найбіліше!
- 04.01.11, 05:41
Рєзать к чьортовой матері, не дожидаясь перітоніта!
К/с «Покровські ворота»,
вічно актуальний фільм про неможливість зруйнувати те, що вибудовано в душі.
Навпроти моїх вікон на подвір'ї завжди гуляє старенька сліпа бабуся, колишня вчителька. Вона ходить, погрюкує ціпком, щось бурмотить, годинами сидить на лавочці.
Коли я виходжу з будинку, я завжди з нею вітаюся.
Вона ніколи мені не відповідає.
Одного разу вона сиділа з іншою дуже старенькою бабусею, теж мені знайомою. Я привітався. Зряча бабуся мені відповіла, а колишня вчителька — ні.
Проходячи повз, я встиг почути їхню розмову.
— Ти чому із Сергієм не привіталася?
— А зачєм он со мной здороваєтся по- украінскі?
— Так я теж з тобою українською розмовляю.
— Ти — старая. Ти по-другому нє умєєшь. А он — молодой. Зачєм он по- украінскі говоріт?
Здавалося, що отій бабусі треба? Одною ногою вже у кращому світі. Сиди, грійся на сонечку, радій, що тебе помічають, увічливо вітаються.
Ні, її хвилює й непокоїть те, що хтось поряд не мислить, не розмовляє й навіть не бачить світ так, як вона.
Завжди захоплювався нашим північним сусідом. Його невпинною потребою стверджувати своє світосприйняття у будь-якій ситуації, будь-якими засобами й за будь-яку ціну, власну чи чужу.
Де б вони не опинилися, усе своє носять із собою. Така собі обмежена самодостатність. Ні, швидше необмежена самозакоханість. Всесвітня. Бо вони намагаються нав'язати закоханість у своє — усім у Всесвіті. Шляхом заперечення чужого.
Ми сусіди, тож наша корова перша в черзі здохнути від братніх флюїдів. Нічого особистого, просто навіщо поряд стояв?
У колі миттєвостей, вигаданих для власного вжитку, вони дуже легко переконують себе у меншовартості всіх інших порівняно з ними.
І «полетіли шматки по закапелках».
Тут тобі — й українська мова, створена «пілсудчиками й німецькою розвідкою», й українська нація — вигадки Винниченка й Грушевського, і українська культура — другорядна порівняно з балалайкою, частушками й жартами Петросяна й Дубовицької, й українські жінки — усі «слабкі на передок», і українські чоловіки — не здатні ні на що, лише плитку класти.
Кумедно виглядає, але такими аргументами ці Д'Артаньяни в білому намагаються переконувати не тільки себе, але й нас.
Сумно й огидно, але іноді їм це вдається. Справа Левченка, в силу своєї зручності для пристосуванців і лакуз, живіша від справи Леніна й перемагає не тільки в російських телеефірах, а й іноді в головах громадян України.
На жаль, українець улаштований так, що якщо довго слухатиме лекції про те, що він свиня, то зарохкає. Цей дієвий метод як інструмент Шуфрича: у правильні руки — і він запрацює.
Наполегливість ретельної знавіснілості шабашу українофобів має свої наслідки. Ми маємо доволі значну частину суспільства, яка зі зневагою й з агресивним неприйняттям ставиться до всього українського. Вони бачать себе в нашій країні, але не бачать себе в межах українських державницьких ідей. Заперечити своє існування у нашій країні вони не збираються, тому змушені заперечувати право на існування української держави та її ідеалів.
Зважені, а від того не дуже чесні, українські політики пропонують українцям шукати компроміси з тими, хто не визнає наше право на наші ідеали, на наших героїв, на наше трактування історії, урешті-решт на наше існування — у тих формі й вигляді, у яких ми прагнемо існувати.
Ці політики чомусь не помічають, що українофоби не визнають ніяких компромісів. Для них компромісів із сусідами не існує. Від сусідів вони вимагають тільки одного — капітуляції. Ось, як у тому анекдоті, і весь їхній компроміс.
Не може бути компромісу з одного боку. Однобічний компроміс — це як одноосібний секс. Чим, у принципі, і займаються українські політики двадцять років поспіль.
Коли у моєму дитинстві моя бабуся волала в мій бік: «Я ж тебе закатую, шибеник!» — я не вірив в це, бо знав, що я швидше бігаю, ніж вона шкутильгає. Ось і зараз я не схильний вірити в можливість мого особистого компромісу з українофобами. Бо знаю що:
вони ніколи не визнають моє право вважати Бандеру, Шухевича, Липу героями;
я ніколи не визнаю їхнє право ставити пам'ятники Сталіну в Україні;
вони ніколи не знімуть потішну анафему з гетьмана Мазепи;
я ніколи не визнаю «Ніколашку-Крива- вого» за святого;
вони ніколи не визнають Голодомор як акт геноциду українського народу;
а я ніколи не визнаю їхнє слов'янське походження;
вони завжди сприйматимуть звернення до них українською як особисту образу; мене це завжди «не колихатиме». Цих, світоглядних у моєму випадку й «конформістських» в їхньому, неузгоджень — лічити не перелічити. Як крапель води в океані, зірок на небі, сліз на Стіні Плачу, комбінацій на покерному флопі, хлопців у «трєніках» на Донбасі та гарних дівчат на Вінниччині.
Не існує довгого ящика такого розміру, в якому вони відкладуться до кращих часів. Яких теж не існує.
Для «поміркованих і зважених», що закликають сховати під спудом суспільні протиріччя, я зауважу: ніколи ще від відкладання лікування хвороби, чи то в людини, чи то в суспільстві, хвороба сама собою не розсмоктувалася. Лише загострювалась.
Далі йтиме суцільний екстремізм у вигляді рецепта з єдино можливого розв'язання гордієвого вузла. Тож ми його опустимо. Не переказувати ж загальнонародні прагнення під виглядом власних думок.
Р.8. А з колишньою вчителькою я продовжуватиму вітатися. І тією мовою, якою зручно мені.
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
Коментарі
анонім
15.01.11, 08:30
"Війни не можливо уникнути. ЇЇ можна відтермінувати на коритсь вашого противника" Н.Макявеллі.
На початку 90 нашим політикам, включаючи і т.з націонал-демократів, на вдалося закріпити хоч і не велику, але українську перемогу в суспільній свідомості. Як наслідок -- українофоби підняли голови. Те ж саме і з маленькою перемогою Майдану. Після нього україножери поховалися по своїм норам. Але знову те ж саме. Тільки всі оті Колісниченки стали набагато агресивнішими. Сьогоднішня ситуація із забазпеченням мовних прав українців навіть гірша ніж за совєтів. Значить боротьба попереду. І компромісів не може бути. Так само як не маємо права на поразку.
Нескорений32
25.01.11, 09:15
Як Україні позбутися отих україножерів. Чому зараз немає такої людини як Степан Бандера.
Люстерко
35.01.11, 10:08
Davigadoff
45.01.11, 11:23
Davigadoff
55.01.11, 11:24
Рейтинг не працює.
Танк_
65.01.11, 12:44
Стаття просто шикарна. В обране. Чітко та без зайвого словоблуддя. От тільки цікаво, чому до мене, росіянина за походженням, це чудово доходить, а до інших, навіть "щирих українців" - ні?
Yuryar
75.01.11, 13:20Відповідь на 6 від Танк_
Тому, що Ви, шановний, росіянин, а не кацап !!! Так само є українці, а є хохли !!!!!!!!
Servus !!!
Yuryar
85.01.11, 13:55Відповідь на 6 від Танк_
І ще одне. Ці статті, що у мене викладені, з газети "Шлях перемоги" .Вона видавалась з 1954-го року в Мюнхені, а з настанням незалежності видається в Києві - вул.Ярославів вал,9/ а/с -276 . Була у павутині електронна версія газети, але вже пів-року, як її немає ! Передплатіть і не пошкодуєте, вона не дорога !!! З повагою, Ярослав !!!
Танк_
95.01.11, 14:03Відповідь на 8 від Yuryar
Дякую, треба спробувати.
Mamay_
105.01.11, 20:22Відповідь на 8 від Yuryar
Передплатний індекс?