Івано-Франківська обласна рада з нагоди відзначення 2012 року 70-річчя створення Української Повстанської Армії, 100-річчя з дня заснування Національної Скаутської Організації України "Пласт", 100-річчя з дня народження голови проводу ОУН Ярослава Стецька та 100-річчя від дня народження борця за Незалежність України, Героя України Олекси Гірника проголосила 2012-й роком УПА, Національної скаутської організації України "Пласт", роком Ярослава Стецька та Героя України Олекси Гірника.

Про це йдеться у рішенні, ухваленому 5 січня 2012 року на другому пленарному засіданні дванадцятої сесії обласної ради.

Відповідно до рішення, планується виділити кошти для фінансування заходів з відзначення цих визначних дат.

За два роки правління Януковича Бандера став більше символом, ніж політичним діячем, який мав власну ідеологію, програму, і бачив власний шлях до втілення цієї програми. У такій символізації деталі неодмінно губляться, а подекуди образ міфологізується, відповідно до того, що людина хоче бачити за цим образом. Оскільки ж Бандера є образом знаковим, то стає об’єктом інформаційної війни, у якій його творять, часто за своїм власним образом і подобою, вороги. І стає він тоді аналогом Сталіна або Гітлера, або й обох, виключно для того, щоб відбити бажання цікавитися справжніми працями Бандери. Цьому сприяють фальшиві “цитати”, джерело в яких одне — КҐБ. Однак попри бажання ворогів, Бандера був і залишається суб’єктом, активним учасником сучасної інформаційної війни. В Україні війну проти Бандери, прямо чи приховано, ведуть проросійські сили — і їх можна зрозуміти. Що б вони не говорили про “світову змову проти СРСР” та діяльність ЦРУ, самі вони добре знають, що при розпаді СРСР спрацювала концепція ОУН, розроблена ще в 1940 році, так само, як і пам’ятають промову Буша-старшого в Києві незадовго до проголошення Незалежності. США до останнього намагалося зупинити відцентрові сили в СРСР, обмежитися відділенням Прибалтики, а нам пояснювали, що українська незалежність це щось таке, як незалежність Каліфорнії чи Техасу. Насправді захисники ідеї відновлення Російської імперії давно вивчили механізм руйнування СРСР, який почав працювати від часу, коли ГУЛАГ спробував проковтнути УПА. Проковтнув - і від того часу ідея спільної боротьби поневолених народів почала поширюватися саме в тих національних середовищах, які мали гін до боротьби за національні права, і за це були репресовані радянським режимом. Коли інтернаціональні повстання в концтаборах, переважно очолювані бандерівцями, зруйнували економічну доцільність ГУЛАГу, “зараза” бандерівського сепаратизму помандрувала в союзні республіки, створюючи там національні середовища, які по-своєму сприйняли ідеї Антибольшевицького Блоку Народів. Якщо уже в дисидентські часи представники національного відродження в республіках СРСР отримували тавро узбецьких чи татарських “бандерівців” - це визнання КҐБ, що ідея ОУН спрацювала. Коли сьогодні речники російської ідеї в Україні пропонують відділити Галичину, знайте — це говорить імперіальна пам’ять про те, що спроба проковтнути ОУН призвела до тотального отруєння радянської ідеологічної системи. Насправді ж сьогодні відділяти Галичину вже пізно, доведеться вдруге вбити Стуса, Литвина і Василя Симоненка. Як же їм не боротися з Бандерою і після смерті, коли він і сьогодні говорить: “У самій основі нашої революційної концепції лежить ідея і програма спільної визвольної, революційної боротьби всіх народів, поневолених московсько-большевицьким імперіалізмом.” А сьогодні Росія знову нуртує, і є народи, які за двадцять років існування федерації створили свої незалежні уряди у вигнанні — а чеченці від 1995 року борються за програмою, дуже схожою до “Перспектив національної революції”. І немає значення, що вони запозичили, а що — придумали самі, є механізм, який одного разу вже спрацював, а отже, якщо його правильно застосувати, спрацює і вдруге. А ще є Україна, без якої Росія стає умираючою імперією. Умираючою, бо бракує власного національного людського матеріалу, щоб скріплювати імперські обручі. Саме для того, щоб збільшити базу національно-репресивної сили в імперії, придумано Русскій Мір. Українське населення, як резерв для утримання імперії силою — ось що потрібно Русскому Міру. Однак же не спрацьовує. Є небагато людей, які читали Бандеру, але достатньо тих, які сприйняли його ідеї, навіть не знаючи, що це — від Степана Андрійовича. А тому, все відбувається так, як він сам писав більше, ніж піввіку тому: “В українській політиці вже давно устійнилася однодушна негативна постава до всіх, явних чи замаскованих, намагань впрягти українську справу до московського імперіалістичного воза. Всюди, поза засягом московського насильства, українська національна спільнота ставиться до того роду московських затій так, як звичайно до ворожих починів.” А є ще Бандера для внутрішнього українського політичного вжитку. Хоча політична сила, яка керує Україною впродовж уже двох років, намагається не зв’язувати себе ні з якою ідеологією, до влади вона прийшла за підтримки проросійськи зорієнтованих союзників. І мусить віддавати їм борги. Навіть коли це “віддавання боргів”, як от харківські угоди, за їх власним визнанням, не дає їм жодної користі, мусять триматися союзників, бо втратять навіть власну базу підтримки. Сам процес виглядає, як нове духовне російське поневолення — зменшення українського мовлення, поява двомовних офіційних прес-релізів в міністерствах тощо. Українське ж середовище нагадує визвольний рух після поразки революції початку минулого століття: отаманщина, шарпанина спроб протидії, пошуки винних, але, на жаль, відсутність системного підходу до протидії. Саме той період, який Бандера називав першою фазою національної революції. В його історичних умовах це було так: “У першій фазі проходить процес затяжної, прогресуючої підпільної боротьби. В ній іде змагання передусім за душу народних мас, мобілізація й активізація їх по боці революції, проти большевизму; підриваються позиції большевицької системи і сили большевицького режиму, зростає організована сила революції. В цій фазі проходить основоположний конструктивний процес: наші ідеї і програма опановують найширші маси українського народу, поширюються на інші народи, уярмлені большевизмом, визначають для них бажаний зміст і форми життя в усіх ділянках, стають дороговказами їхньої дії — їхньою метою, мобілізують й організують змагання за реалізацію нашої програми.”

Тут повний рецепт для політичної сили, яка хоче, щоб народ за нею пішов. Потрібно небагато — озвучити “зміст і форми життя”, які могли б стати дороговказами. На жаль, найбільше присутні в інформаційному просторі українські політики не можуть нічого озвучити, бо їхній зміст і форми життя дещо відрізняються від змісту і форми життя народу. Ось тут причина того, що Бандера є незручний для сьогоднішніх українських політиків. Але тут є великий резерв для поширення його ідей в народі. “Наша ідея позитивної, творчої ролі держави, яка має обороняти, організувати і сприяти вільному життю і розвиткові культурного поступу та господарського добробуту народу й людини, є протиставна большевицькій системі гноблення, визиску і нівечення людини та народних мас державою...” Цього Бандеру, якщо й заперечувати, то собі на шкоду. Тому його замовчують і витягують із запліснявілих скринь КҐБ старі вигадки, але ідеї вперто, як в СРСР, приходять в свідомість народу. І не так важливо було для Бандери, хто, і під іменем якої партії реалізує його програму. “Нашою перемогою є перемога наших ідей.” Тому Бандера переміг після смерті, а сучасні українські політики програють за життя. Тут причина, чому Бандера буде привертати до себе доти, доки український народ не заживе визначеним собою змістом і формою життям.

http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2360

1. Висміювання. Маніпулятивна тактика полягає в тому, що учасник дискусії явно починає насміхатися над опонентом, називаючи кумедними його докази, твердження, а часто – навіть його самого. При цьому зазвичай коментатор не в стані пояснити, що ж такого смішного він побачив у словах опонента. Обґрунтувати свою точку зору він неспроможний. Але як правило – такої цілі і не стоїть. Маніпулятори ґрунтуються не на здоровому глузді, а на емоціях, які вони намагаються викликати у опонента, а також інших людей, які також спостерігають за дискусією. 2. Зверхність. Прийом чимось схожий на висміювання, хоча сам принцип „сміху” у ньому може й не використовуватися. Принцип полягає в тому, що критик намагається дати відчути супернику свою повну інтелектуальну та моральну перевагу. При цьому в хід йдуть будь-які особисті образи. Опонента можуть називати людиною обмеженою, дурнуватою, тупою чи й взагалі неадекватною. При цьому тон критика завжди звучить зверхньо. Він кидає свої „докази”, як милостиню. Оскільки його правота, начебто, повинна була б бути зрозумілою навіть якби він взагалі не брав участь у дискусії. 3. Приписування негативних якостей. Полягає в тому, щоб будь-яку ознаку людини перетворити на негативну. Ця тактика належить до улюблених серед маніпуляторів, оскільки не існує практично жодної якості, яка при достатньому рівні гіпертрофування не перетворилася б на негативну. Наприклад, якщо ви обережні – то вас можна назвати боягузом; якщо ви дотепні – скажуть що ви претендуєте на дотепність; якщо ви схильні до простих і конкретних висновків – можна сказати, що ви посередні і тривіальні; якщо ж навпаки, ви оперуєте абстрактними категоріями – можна звинуватити вас у надмірному філософствуванні та відірваності від реальності. Продовжувати можна скільки завгодно. А критику-маніпуляторові тільки залишається словесно перетворити кожну вашу перевагу на недолік.

4. Підміна. Четвертий прийом полягає в тому, що читачеві підсувається якась пекельна „тварюка”, яка не має нічого спільного з опонентом, після чого цей „вигаданий персонаж” знищується. Наприклад, починають заперечуватися (і доволі обгрунтовано) думки, які реальному опонентові ніколи навіть в голову не приходили. Ставка робиться на те, що читачі мало знають про опонента і повірять в те, що всі ці дурні ідеї справді йому належать. Таким чином опонентові показують, що він бовдур, яких ще земля не бачила, приводячи в приклад дійсно дурні та помилкові тези, які, втім, насправді належать вигадці самих критиків.

5. „Я знаю про тебе все”. Це один з різновидів підміни, який особисто мені зустрічався частіше, ніж всі інші. Він передбачає, що критик, начебто, знає автора краще, ніж сам автор. Автор говорить, що він не мав цього на увазі або ніколи не висловлював тих чи інших думок! Але критик не погоджується – він же знає автора краще (і відчуває своїм святим обов’язком розповісти про це іншим)! Іноді ситуація доходить до такого абсурду, що критик починає робити висновки про звички, риси характеру, навіть особисте життя автора, не зважаючи на те, що він ніколи не бачив його особисто. 6. Ігнорування деталей та фактів. Теж один з улюблених маніпуляторських прийомів, коли береться тільки одна деталь, яка підходить для розгортання критичної полеміки, а всі інші факти, які суперечать їй, попросту ігноруються. Наприклад, якщо маніпуляторові вигідно виставити вас заядлим монетизатором, який думає тільки про власний прибуток і ні про що інше – він може причепитися до якоїсь вашої статті, де ви пояснюєте, як правильно працювати з біржами лінків і ігнорувати велетенський масив іншої інформації, в якій ви пояснюєте, чому не варто вести блоги тільки заради грошей і т. п. При цьому всі ваші докази, що критик помиляється, абсолютно марні. Адже у відповідності до попереднього пункту, він знає вас краще, ніж ви самі. 7. Заперечення. Прийом полягає в тому, що ваші докази заперечуються, але саме заперечення не обґрунтовується. В хід ідуть фрази на зразок: „Навіть мала дитина давно знає, що це не так”; „Вже давно доведено протилежне” чи „Це давно вже пройдений етап”. Але спробуйте копнути глибше, і ви зразу виявите, що за словами маніпулятора абсолютно нічого не стоїть.

http://blogosphere.com.ua/2009/04/06/manipulative-tactics-in-comments/

7 листопада у Києві Конгрес Українських Націоналістів разом з іншими партіями та громадськими організаціями національно-патріотичного спрямування проведе публічний суд над більшовизмом. Під час суду манекен організатора більшовицького перевороту в Росії Володимира Лєніна буде поставлений на коліна. По закінченні суду організатори акції виставлять рахунок Російській Федерації як правонаступниці комуністичної СРСР за скоєні злочини на території України у період з 1917 по 1991 роки. Акція розпочнеться о 13.00 на Михайлівській площі.

Контакт Володимир Манько: тел. 098-133-53-82.

http://cun.org.ua/2011/sud-nad-komunizmom/

У Стаханові на Луганщині зруйновано пам'ятник Тарасові Шевченку.Саме біля цього монумента українці проводили заходи національно-патріотичного змісту.Вандали розпиляли погруддя на частини і вивезли їх у невідомому напрямку. Хоча міліція натякає на причетність до злочину збирачів металобрухту, але той факт, що, згідно з паспортом бюста, 1961 року він був виготовлений з гіпсу, а 1991-го його окували міддю, свідчить про те, що мисливців за металом він навряд чи міг зацікавити. Схоже, правоохоронці не квапляться шукати зловмисників, які й раніше чинили акти вандалізму. Так, влада Стаханова не відреагувала на перший акт вандалізму щодо пам'ятника Шевченку. Члени Стахановської міської організації Конгресу Українських
Націоналістів ще в серпні цього року зверталися до міського голови з листом, у якому повідомляли про вчинення наруги над пам'ятником Тарасові Шевченку (тоді невідомі вандали обдерли мідь із погруддя Кобзаря). Проте мер обійшовся відпискою про те, що надішле лист про акт вандалізму до Стахановського відділу внутрішніх справ. За словами члена Стахановського КУН Сергія Фещука, міська влада ніколи не приділяла належної уваги пам'ятнику Тарасові Шевченку, його не було внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, а ремонт здійснювали власним коштом патріотичні організації міста. І це в той час, коли в Луганську мають намір вчинити ще один акт національної ганьби – встановити пам'ятник
російській імператриці Катерині II! "Ми не сподіваємось на те, що правоохоронні органи знайдуть вандалів, тому починаємо власне розслідування цієї ганебної справи. І заявляємо, що уникнути законного покарання тим, хто дозволяє собі так глумитися над пам'яттю Великого Кобзаря, не вдасться", – підкреслив Сергій Фещук. Як повідомляють інформаційні агентства, голова Луганської облдержадміністрації Володимир Пристюк доручив меру міста Стаханова Юрію Борисову протягом двох тижнів вирішити питання про створення нового пам'ятника Тарасові Шевченку.

4 грудня в Росії відбудуться вибори до Державної Думи. Створення виборчих блоків заборонено, вибори проводяться тільки за партійними списками. Зі семи офіційно зареєстрованих на даний момент в Росії партій ЦВК допустила до виборів п’ять: «Єдина Росія», «Справедлива Росія», КПРФ, ЛДПР, «Права справа». «Яблуко» і «Патріоти Росії» цього права позбавлені. Влада готується зміцнити власну вертикаль. «Допущені» активно борються за свої жмені мандатів. Відкинута, так звана «ліберальна опозиція» заявила про підготовку фальсифікації результатів виборів та відповіла кампанією «Фіктивні вибори - поза законом!» 24 жовтня в Москві біля будівлі ЦВК Росії відбулася чергова акція протесту. Влада відмовила в погодженні пікету, тому акцію планувалося провести у форматі одиночного пікетування. До місця проведення несанкціонованого мітингу одночасно підійшли представники «Лівого Фронту», партії РОТ ФРОНТ, РКП-КПРС, Партії народної свободи, «Солідарності», партії «Батьківщина: здоровий глузд», «Трудової Росії», руху «За відповідальну владу!», Московської Ради та інших організацій. Хоча разом їх назбиралося лишень близько 50 осіб, але це вже достатньо багато, як на російську опозицію. І поліція почала затримувати їх, жорстко і без пояснення причин. Серед близько 20 затриманих виявився кореспондент «Нової Газети» Євген Фельдман. Цього разу своєрідним опозиційним героєм став координатор «Лівого фронту» Сергій Удальцов. Він був затриманий поліцією 12 жовтня і засуджений до 10 діб ув'язнення, після чого оголосив сухе голодування. 16 жовтня через запаморочення і загальну слабкість його відвезли в лікарню, звідки виписали 20 жовтня. Поліція не прийшла за ним і Удальцов безперешкодно потрапив додому. Затриманий 24 жовтня вдруге, він дізнався про «самовільне залишення місця відбування арешту», за що йому загрожує покарання - 15 діб арешту. Головна ідея протестуючих полягає в тому, що парламентські вибори будуть незаконними, і вони закликають громадян не брати участі в голосуванні, або ж голосувати проти всіх партій і йти на вибори в якості спостерігачів задля того, щоб запобігти порушенням в ході голосування. Більшість росіян навряд чи прислухаються до цього заклику. Не тому, що вони дуже задоволені черговим етапом «зміцнення вертикалі», а через те, що ця опозиція не здатна похитнути позиції «Єдиної Росії». Російська ситуація аж до непристойності нагадує українську. Банківська копіює Кремль. «Театральну опозицію» пускають вправлятися в ораторському мистецтві на телеканали, зі впевненістю, що вони самі себе дискредитують власними балачками, «вперту» - вибірково поволі розміщають по камерах. Народ плюється, але не має вибору. За кого не голосуй, з такою «незламною моральністю» українського політикуму все одно виникне «широка коаліція», куди підуть фракціями чи індивідуально. Або голосуватимуть «як потрібно», називаючи це «принциповими переконаннями». Чи просто пересиджуватимуть принципові голосуванні в туалетах, мотивуючи це діареєю. Фантазія політиків багатюща. Але це ще не все. «Вертикально-путінська» Росія все більше переймається необхідністю введення контролю над інтернетом та соціальними мережами. Особливо з початком «арабської весни». На міжнародному рівні «Організація Договору про колективну безпеку» (військовий блок «Росія + сателіти» - Білорусія, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Таджикистан) у вересні оголосила, що почне стежити за соціальними мережами. Білорусія додала, що розглядає варіант введення обмежень. Росія, Китай і Таджикистан окремо запропонували нову конвенцію ООН стосовно «інформаційної безпеки», та закликали країни ООН боротися «з розповсюдженням інформації, яка надихає тероризм, сепаратизм, екстремізм чи применшує політичну, економічну чи соціальну стабільність країн, або культурну і духовну сфери життя». На «внутрішній арені» міністр внутрішніх справ Росії Рашид Нургалієв закликав вести спостереження за інтернетом, щоб упевнитися в тому, що російська молодь не попрямує в «екстремістське» русло. Генеральний прокурор Юрій Чайка заявив, що уряд має взяти на себе контроль за інтернетом, щоб захистити свободу росіян. І якось так випадково (?) склалося, що саме на початку грудня «Роскомнадзор» (Федеральна служба з нагляду у сфері зв’язку, інформаційних технологій та масових комунікацій) починає цілодобовий моніторинг мережевих ЗМІ за допомогою спеціального програмно-апаратного комплексу. На відповідність російським законам будуть перевірятися не тільки тексти (включно з коментарями), але також фото, аудіо та відео (як редакційні, так і викладені користувачами) на предмет наявності слів, висловів та інших позначок із поданого чиновниками списку (а це до 5 млн. записів). Справді, після дня «чергового вибору Єдиної Путіни» в інтернеті можна буде віднайти чимало цікавого для схиблених на екстремізмі кремлівських чекістів. У Росії давно діє СОРЗ - Система оперативно-розшукових заходів. З 1990-х років усі оператори телефонного зв'язку повинні встановити у себе обладнання СОРЗ-1 для безперешкодного знімання та аналізу інформації з телефонних мереж, включаючи мобільні. Від початку 2000-х кожен інтернет-провайдер зобов'язаний встановити у себе обладнання СОРЗ-2 - для безперешкодного доступу спецслужб до переданої інформації. Проект СОРЗ-3 вже існує і дозволяє відстежувати, на який сайт людина заходила, що скачала, кому дзвонила чи надсилала SMS. Втім, конкретні терміни впровадження СОРЗ-3 назвати ніхто поки не може. Як і відповісти на питання, чи на початку грудня запрацює саме вона.

Натомість можна бути абсолютним переконаним – закручування «інтернет-гайок» Кремлем знайде цілковиту підтримку та армію послідовників в наших місцевих «регіоналів». Адже й в Україні «народне волевиявлення згідно погодженого владою плану» наближається. І справа навіть не в сліпому копіюванні Москви. Для чого відволікатися на пошук чергових методів самозбереження, якщо можна просто повторювати кремлівські інновації, натомість зосередившись виключно на процесі змагання за звання «грабіжник України №1»?

http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2299

Умные люди давно предвидели, что разочарование «донецких» в Януковиче будет гораздо более сильным, чем «оранжевых» — в Ющенко. Виктор, который Андреевич, стал объектом пылкой, но быстро проходящей влюбленности. А вот Виктор, который Федорович, был счастливым обладателем очень-очень стабильной группы поддержки. Пишет «Зеркало недели». Его избиратели терпеливо прощали ему все — от неоднозначного прошлого до заметных затруднений в формулировании собственных мыслей (а Янукович-президент — это просто Цицерон в сравнении с Януковичем-губернатором!). Закрывали глаза на лакуны в литературных и географических познаниях «доктора экономических наук». И терпели бы дальше, и прощали бы до сих пор, если бы это чертово «покращення» наконец случилось. В смысле, случилось для всех земляков и симпатиков президента, а не только отдельных представителей Донбасса. Но не признавать очевидного нельзя — Донецк и Янукович друг другу больше не «свои». Глупо было бы искать некие общие причины разочарования. Это для фанатов «жители Донбасса» — некая однородная масса (дополним список рифм). На самом деле население Донецкой области неоднородно, и состоит из классов, социальных групп и подмножеств. У каждой из этих групп причины недовольства свои. Потому что люди делятся на «три сорта» не по географии, не по национальности и не по языку. Как ни относись к советскому прошлому, надо признать, что Ильич был прав — социальное напряжение возникает на линии разделения классов. Поэтому выводить некие общие резоны бессмысленно. Но, главным образом, земляки президента недовольны отсутствием «покращення» лично у себя при наглядном наличии оного «покращення» у других — должно быть, тех самых «людей», для которых теперь Украина. Мужчины вдруг вспомнили, что они не только «жители Донбасса», но и главы семейств, отцы и мужья. Женщины обнаружили, что они не просто бюджетная массовка для митингов, а хранительницы очага. Наконец, все они вместе сообразили, что они не «электорат Януковича», а служащие, рабочие, врачи, учителя… И у каждого появился свой, личный набор претензий к президенту. На все это можно было поплевывать с высокой колокольни, если бы не началось брожение в среде «хозяев жизни», высокопоставленных и авторитетных соратников Виктора Януковича. Разумеется, это явление тщательно скрывается… Но достигло таких масштабов, что отдаленное эхо прорывается наружу. Мэр Донецка Александр Лукьянченко, к примеру, уже просто не мог молчать и демонстрировать лояльность, когда увидел, что в проекте госбюджета-2012 прямые изъятия из городской казны выросли… в пять раз! Сте­пень его возмущения сложно оценить. Пять лет градоначальник терпел подобный грабеж от «проклятой Юльки», ждал и надеялся. Активно трудился на выборах на победу «своих». И тут — на тебе! «Даже выходцы из Донецка, которые пошли в Киев, и те пытаются родному городу вставить палки в колеса», — таков крик души, к тому же публичный, из уст донецкого чиновника… Это, по-своему, гражданский подвиг. Точнее, мог быть, если бы мэр не поспешил отречься от этих слов. На прямой вопрос корреспондента ZN.UA, надо ли понимать эти слова так, что г-н Лукьянченко не согласен с политикой президента и его команды, градоначальник посуровел лицом и отчеканил: «Со-гла-сен полностью! Так и запиши!». Записать-то записал, но сомнения остались… Сомнения эти подкрепляются и планами на грядущие выборы, кулуарно озвученными несколькими депутатами-регионалами. Все помнят, что делали народные избранники, когда Раду штурмовали афганцы? Снимали значки. Так вот, они уже давно «снимают значки» в том смысле, что некоторые уже приняли решение баллотироваться мажоритарно, не акцентируя при этом на своей партийной принадлежности. И даже начали «окучивать» свои будущие округа. На местных выборах 2006 года в донбасской глубинке случился скандал: один из кандидатов выставил свои агитпалатки с символикой Партии регионов, чтобы заработать рейтинг (хотя на самом деле ПР его не выдвига­ла). Сегодня происходит обратное — появились люди, которые не хотят, чтобы их причисляли к бело-синим. И на то есть весомые причины. Скажем, в Красноармейске 28 сентября возмущенные жители (в основном все те же афганцы и чернобыльцы) просто разогнали сессию горсовета, на которой планировалось повысить квартплату! Так что даже в Донбассе быть регионалом нынче небезопасно… Есть еще госслужащие — верные солдаты партии, винтики отлаженного механизма админресурса. Но и у них есть повод глубоко задуматься. Повод появился еще год назад, когда на верхние этажи власти вдруг стали массово попадать люди, не имеющие никакого стажа госслужбы, но прошедшие долгий путь в бизнес-структурах Рината Ахметова, Александра Януковича или Того-чье-имя-нельзя-называть (новое прозвище Иванющенко — появилось после поиска журналистов, «дискредитировавших» честное имя). Каждый выбывающий чиновник заменялся менеджером. Губернатор Андрей Шишацкий — выходец из «империи Ахметова». Глава областного совета Андрей Федорук пришел из корпорации Александра Януковича. Их заместители — тоже из бизнеса. Соответственно, любой чиновник, от молодого специалиста до ветерана, задает себе вопрос: ну и зачем, спрашивается, горбатиться на державу в поте лица десятки лет, если твой потолок — начальник отдела, в крайнем случае — управления? Назначение каждого из бизнесменов руководители аргументировали тем, что привлекают «профессионалов». Кадровый бюрократ, что логично, вправе поинтересоваться: а я тогда кто? Разумеется, как не вспомнить снова и снова, хотя бы пунктиром, «оптимизацию» школ и больниц? Сыграла против Януковича и передача функции утверждения коммунальных тарифов в Киев. Раньше можно было рассказывать возмущенным гражданам про доброго царя и злых бояр, теперь все рассказывается в точности до наоборот. В этом году «подарочек» к зиме в виде новых цен на отопление получили жители Горловки. Пенсионная реформа четко выкристаллизовала еще одну большую группу потенциальных противников Януковича — шахтеров, металлургов и прочих работников вредных производств. Почему именно их? А потому, что они как раз при действующей системе жили относительно неплохо: жуткие условия труда компенсировались ранним уходом на пенсию, причем на довольно приличную пенсию. Если повезло отхватить на работе еще и пару «висюлек» на черный шахтерский мундир, но не повезло получить группу по инвалидности, — идут надбавки. Таким образом, благодушный гегемон, составлявший ядро электората, — это не старый еще мужик на заслуженном отдыхе, которому государство за былые заслуги выплачивает три, четыре, а то и пять тысяч ежемесячно. Найти приличную подработку — и жить можно. Но теперь в ближайшей перспективе — подтягивание поясов, да еще и закрытие как минимум трех шахт. К своим маленьким привилегиям донецкие пролетарии относятся весьма серьезно. Примером тому — палаточный городок под местным управлением Пенсионного фонда, возникший одновременно с киевским штурмом Рады. Кто еще остался? Крупный бизнес? О да, эти, безусловно, как сыр в масле. Им отдают все новые и новые рынки, под них заботливо корректируют законодательство, их лоббистам отдали беспрецедентно много постов в органах власти. В тепличных условиях олигархи угольные и металлургические вдруг ощутили в себе таланты строителей, рестораторов и агрономов, постоянно расширяя круг интересов и область приложения капиталов. Но тем, кто рассчитывает таким образом завоевать преданность «денежных мешков», можно посоветовать только восполнить пробелы в образовании и наконец-то прочитать написанные для детей, но не по-детски мудрые стихи Бориса Заходера: Львы и тигры приручаются — Это редко, но случается. Но никто еще пока Приручить не смог хорька… Виктор Янукович постоянно демонстрирует свою религиозность. Ни одно важное решение он не принимает без консультаций с афонскими старцами, патриархами, монахами Святогорской лавры и прочими уважаемыми в духовном мире людьми. Многие его сподвижники — то ли желая угодить шефу, то ли от чистого сердца — также подчеркивают свою приверженность христианству. Но, видимо, кто-то из них слишком буквально понял фразу Августина Блаженного: «Женщина — тварь хилая и ненадежная»… Других объяснений тому, что в Донбассе от «реформ» в социальной сфере пострадали прежде всего представительницы прекрасного пола, в голову не приходит. Поднятие пенсионного возраста — раз. «Вычеркивание» декрета из общего стажа — два. Зарплатная дискредитация педагогов, закончившаяся забастовкой «училок» весной текущего года, — три. Для Донецкой области все эти меры оказались болезненными. Здешним дамам редко грозит участь домохозяйки. Женщины, в большинстве своем, работают. Однако изобретательные дончанки нашли гуманный и вполне законный способ найти компромисс между своим материнским и трудовым долгом: на «вредных» производствах, где «год — за два», барышни за два-три декрета с небольшими перерывами на работу набирали необходимый горячий стаж и уходили на пенсию как раз к «ягодному» возрасту. Раньше на это закрывали глаза. Но лазейку прикрыли. Так к списку недовольных добавились десятки и сотни тысяч тружениц донецких предприятий. Наконец, есть люди, обиженные на «кидок» со вторым государственным языком (и их не так уж и мало!)… Сейчас главное свойство «земляческих» претензий к Виктору Януковичу в том, что у каждого эти претензии свои. Президент успел так много пообещать и не сделать (а то и сделать нечто прямо противоположное), что предъявить ему личный счет — проще простого. И универсальные лозунги вряд ли будут ликвидным средст­вом для оплаты этих счетов.

Евгений Шибалов

P. S  дуже приємно читати це на донецькому сайті http://www.62.ua/news/84817. але за коментарями до замітки зомбованих ще багато.

В Донецке,15 сентября около двухсот участников митинга на площади Ленина покаялись в том, что «привели банду к власти». «Чернобыльцы», «афганцы» и представители Отдельного Бронзового казацкого креста дивизии «Украина» Украинского реестрового Казачества выступили против законопроекта № 9127 и решений, записанных в протоколе № 63 заседания Кабинета Министров Украины от 5 сентября 2011 года. Митингующие высказали обеспокоенность, что закон «О гарантиях государства по исполнению судебных решений» позволит Кабинету министров в ручном режиме регулировать социальные выплаты и льготы. Капеллан Отдельного Бронзового казацкого креста дивизии «Украина» Украинского реестрового казачества отец Сергий, вместе с собравшимися, произнес покаянную молитву в том, что «...мы сделали ошибку и выбрали недостойных людей». «Нам лучше умереть во время голодовки с гордо поднятой головой у стен Верховной Рады Украины, чем тихо голодной смертью по домам», - говорится в принятой резолюции в адрес президента Украины Виктора Януковича и председателя Верховной Рады Украины Владимира Литвина.

20 сентября делегация Донецкой области собирается отправиться в Киев на трех автобусах, чтобы пикетировать Верховную Раду.

Фото та відео - http://www.62.ua/article/77472

У Харкові на авіаційному заводі страйкують робочі

Сьогодні вдень робочі ХАЗу влаштували на заводі стихійну акцію протесту, вимагаючи повернути борги по зарплаті. Як повідомляють "Комментарии. Харьков", за інформацією власного джерела на заводі, мітинг провели біля дирекції підприємства.«Все сьогодні сталося стихійно. Без профспілок, без організації. Просто спочатку вийшов мітингувати виробничий цех, потім приєдналися інші. Люди втомилися від того, що на підприємстві вже півроку не платять гроші», - говорить співробітник заводу. Акція протесту продовжилася дві години. Директор ХАЗу Анатолій М'ялиця до робітників не вийшов - він знаходиться на нараді в Києві.

http://www.banderivets.org.ua/?page=pages/news/world/3912

На справжній суспільно-політичний подвиг спромігся канал «1+1», який показав історико-публіцистичний фільм «Радянська історія». Фільм, який гостро критикує та викриває радянський комуністичний тоталітаризм і показує його глибоку сутнісну спорідненість із нацизмом і фашизмом. Дивно, як тільки «група 233», що проголосувала у Верховній Раді за вивішування на адміністративних будівлях червоних більшовицьких прапорів і заперечень рішень Євросоюзу та ОБСЄ про тотожність фашизму і комунізму, злочинів нацизму і сталінізму, не заборонила цього показу. Коли в Україні владою насаджується сталінізм і совєтизм, такі фільми починаєш сприймати як ковток свіжого повітря, як промінь світла в мороку.

Автори фільму показали істотні збіги ідеології комунізму з ідеологією інших різновидів тоталітаризму, зокрема, процитували надзвичайно показові фрагменти статті Ф. Енгельса в «Новій рейнській газеті» в січні 1849 року, де йшлося про те, що цілим рядом етносів Європи є «расове сміття», наприклад: баски, серби, бретонці, шотландці та інші. На думку ще одного основоположника марксизму-ленінізму, ці народи відстали в своєму розвитку і не зможуть сприйняти ідеї комунізму, внаслідок чого вони повинні бути «принесені в жертву революції».

«Радянська історія» продемонструвала, що те, що в комуністів називалося «контрреволюційною нацією», то у нацистів проходило як «неповноцінна раса». Видне місце у фільмі займає трагічна доля України, про яку сказано: «Людство не знало ефективнішої системи знищення людей, аніж та, яку було реалізовано в Україні взимку 1933 року».

Нинішня влада доводить, що жодного голодного геноциду не було. Однак уже давно обнародувані повідомлення, які в 1930-х роках консул Італії в Харкові передавав до свого МЗС: «За тиждень було створено службу з відлову кинутих дітей... Опівночі їх відвезли вантажівками до товарного вокзалу... тут перебував медичний персонал, який проводив сортування. Тих, хто ще не опух із голоду і міг вижити, відправляли в бараки на Голодній Горі або в комори, де на соломі помирали ще 8000 душ, здебільшого діти. Слабких відправляли в товарних поїздах за місто і залишали вмирати далеко від людей. Після прибуття вагонів усіх небіжчиків вивантажували в заздалегідь викопані великі рови. Щоночі в Харкові збирають по 250 трупів, померлих з голоду або від тифу. Помічено, що більшість із них не мають печінки, з якої готують пиріжки і торгують ними на базарі» (Чорна книга комунізму. — М., 2001).

Як пише російський історик Марк Солонін: «Товариш Сталін вивіз на експорт із голодуючої країни 17,3 млн. центнерів зерна 1932-го і 16,8 млн. центнерів зерна 1933 року.

Того ж року, коли в Харкові пекли пиріжки з людською плоттю, із СРСР на експорт було відправлено 47 тис. тонн м’ясо-молочних продуктів, 54 тис. тонн риби; країна людоїдів експортувала борошно, цукор, ковбаси, соняшник...»

Але мають рацію товариші комуністи, не все так погано було під прапором Леніна — Сталіна. У декого залишилися й цілком приємні спогади про ту епоху. Ось, наприклад, враження дружини сина на той час уже опального колишнього члена Політбюро товариша Каменєва: «Вийшла я заміж у червні 1929 року. Казкове життя, казкова...квартира на Манежній площі, напроти Кремля. Шість кімнат... Я їздила по обіди. Везли в термосах — не вистигало, це ж близько від Кремля, а машині нашій — скрізь зелене світло. Обіди були смачні, кухарі чудові, дев’ятеро людей були ситі цими обідами на двох. До обідів завжди подавалося півкіло масла й півкіло чорної ікри... Разом з обідом можна було взяти гастрономію, солодощі, спиртне... Горілка червона, жовта, біла. У карафках... Чудові відбивні». У фільмі «Радянська історія» розповідалося, як уже після «великої перемоги» в таборах ГУЛАГу над в’язнями проводилися жахливі медичні експерименти в дусі нацистського нелюда з Освенціма доктора Менгеле... І ось тепер прапори цієї держави, цього режиму, прапори Голодомору і ГУЛАГу зобов’язали нас вивішувати ті 233 суб’єкти, що натискували на кнопки у Верховній Раді.