Відбулася начебто несподівана зустріч із своєю бурхливою і незабутньою юністю. Майже через сорок літ після події.
Що там казати, що там скривати... Ніяке це не здобуття якоїсь там примарної другої фахової дисципліни, як дехто подеколи пише про подібне, а завершення нами, журналістами, Вищої партійної школи при ЦК Компартії України періоду навчання - з 1 вересня 1979-го по липень 1981-го. Це якраз урочистий і хвилюючий момент - вручення дипломів при завершенні дворічки. 
Багато хто, знаю, приховує нині свій цей період життя. Соромляться пані й панове свого колишнього статусу слухачів ВПШ (розшифровувалося як – «випив і ш-ш-ш-а-а!)... А я, чесно кажучи, вдячний долі, що дала мені змогу в найкращих тодішніх умовах справді чудово повчитися на стаціонарі, досхочу попрацювати в бібліотеках над удосконаленням своїх теоретичних знань. Послухати лекції кращих науковців України того періоду. Адже у мене, до прикладу, попереду був лише заочний курс факультету журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. А тут іще й платили просто таки високу заробітну плату (я отримував 220 рублів, тоді, коли ставка інженера була на рівні 120-130 р.), безкоштовно надавали чудовий гуртожиток: кімната на двох слухачів, пільгові проїзди в усіх видах транспорту.

Тим паче, що я не просився на це навчання: викликало до обкому партії, поставили перед фактом. Мовляв, з 1 вересня їдете до столиці на дворічне навчання, готуйтесь… Ні, від мовитись, не можна було. Випав жереб долі, можна лише дякувати за честь…

А на фото майже вся наша група 214-ть. (Загалом три їх було на відділені журналістики ВПШа). Наша команда складалася з 16 осіб. Тут були підібрані кращі кадри того призову, бо дві інші навчальні групи складали переважно працівники районних газет. На фото видно лише дванадцятеро осіб…

Отже, у шерензі зліва першим стоїть цековський функціонер, котрий, власне, вручав дипломи. На нього можна не звертати уваги. Далі – наша група. На першій позиції знаходиться тодішній партгрупорг (таке існувало правило, партія ж тоді всюди була попереду) Віктор Іванович Корніюк. Після закінчення навчання працював заступником директора департаменту ДАІ МВС України з пропаганди. Ставши полковником міліції, дуже давно пішов на заслужений відпочинок.

Другим у шерензі знаходжуся я. На той час дворічно беззмінний староста групи…

Третім у ряду – Анатолій Ларін. Прийшов на навчання з посади інструктора Київського міськкому парті. Після навчання очолив, здається, редакцію журналу «Старт». Працював недовго. Звалила його підступна невеліковувана хвороба. Давно вже його немає…

Четвертий – Григорій Підлісний. До навчання працював кореспондентом ТАРС/РАТАУ по Івано-Франківській області. А ось на яку роботу повернувся після здобуття освіти – справжня загадка.

Напевне, за місяць до закінчення вишколу, а то й менше навіть до цього, він несподівано наштовхнувся на один побутовий конфлікт. Дізналися про це у ЦК, дали команду виключити з партії, а значить із ВПШ. Партія своїх слухачів ВПШа врозумляла бути ідеально чистими… 
Але на цю вказівку вибухнули ми всі, ті, хто стоїть зараз перед вами на світлині. Ми вважали, що так не можна поводитись із долею людини. І в цьому була одна важлива особливість, не врахована в тодішньому ЦК. Ми все-таки були не тупими партійними функціонерами, які знали лише одне при окрику згори – брати під козирок. Ми ж були… журналістами із досвідом, і тому, м’яко кажучи, повстали проти такого суворого і безпардонного розпорядження. І не зважаючи на лінію парткому обов’язково виключити Г. Підлісного з ВПШ і з партії, після бурхливих дебатів на зборах партгрупи одноголосно проголосували за винесення Григорію лише… догани. Бо ж виходило, якщо послухатись вказівки, то це означало поламати всю долю людини: чесно й сумлінно працював на інформаційному фронті, заробляв авторитет і славу, потів навчався два роки у столиці, досяг чогось у житті, і в одну мить вирішили його викинути на смітник. Казати б, іншим для науки!
Куди міг подітися після цього журналіст, якщо ніяких інших засобів масової інформації окрім партійних в державі не було. Тим паче, що проступок Григорія загалом не вартий навіть був особливої уваги. Але для ЦК то був повчальний момент і там вчепилися за його. Щоб, як мовиться, іншим не повадко було, наприклад, сперечатися з власною дружиною…

Але диво: за 39 років життя після Київських наших групових «вакацій» і тих непростих подій, я ніколи, жодного разу нічого не чув про долю пана Григорія. Тільки знаю, що назад його на роботу в ТАРС/РАТАУ не взяли: виявився із гріхом, приїхав із Києва з доганою по партійній лінії. Нібито кудись направили в районну газету. От і загубився чоловік..

П’ятий у шерензі – Віктор Іванович Стельмах. Наша, можна сказати, загальна симпатія. Віктор був старшим за всіх нас. Мудріший. Він до цього працював у Парижі, у штаб-квартирі ЮНЕСКО. Досконало володів і французькою, і англійською мовами. Що саме його занесло поміж нас на навчання, принаймні, я зрозуміти не міг. Запитував у його, він у відповідь лише жартував, іноді, еге ж, з французьким проносом…

Але коли у грудня 1991 року в нашій молодій державі з’явився президент України Леонід Кравчук, Віктор Стельмах став першим його керівником прес-служби. У репортажах, на світлинах можна часто бачити, як Леонід Макарович з різних питань звертається до свого прес-аташе. Віктор справді був винятково толковою людиною. Але попрацювати йому довелося недовго: його скосила страшна хвороба…

У центрі світлини, начебто найвищим за зростом, хоча це насправді є технічний обман оптики, - Володимир Новак. 
Володя приїхав до столиці із апарату Львівського відділення ТАРС/РАТАУ. Перед цим там закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. До Києва із західного міста явився розлученим, а тому у нас на курсі вважався головним женихом. Ця обставина давала нам завжди змогу вести веселі розмови з добору приятелю претенденток на папаху нареченої чи не після кожної чергової поїздки в міському тролейбусі. Але пан Володимир з честю вийшов із ситуації. Під час навчання таки женився у Києві, і вже разом з дружиною, отримавши диплома, поїхав служити власкором ТАРС/РАТАУ по Тернопільській області. Звідтіля його згодом перевили до Одеси, де він очолив одне з головних відділень УКРІНФОРМУ.

Поруч із Новаком стоїть Олександр Тертичний із Луганська. Теж колишній працівник Інформаційного агентства ТАРС/РАТАУ. Чомусь ми його звали поміж собою «вождем», Мабуть, за те, що часто полюбляв філософствувати, виступати на зборах. Хоча той, хто приліпив йому цю кличку явно помилився: не зробив Олександр у Києві собі політичної кар’єри, хоча весь час після випуску знаходиться у столиці…

А у костюмі в арифметику, чорночубий – це Святослав Васильович Крещук. До від’їзду на навчання у Києві - головний редактор Волинської обласної молодіжної газети. Слава був душею нашого слухацького колективу, блискучим і неперевершеним журналістом. Насамперед, інформаційного, репортерського плану. Заради вияснення якогось цікавого факту для публікації, він міг податися хоч і на край світу. Таким був цнотливим професіоналом. А загалом, надзвичайно високопорядна, чесна людина. Святослав Васильович завжди був душею кожного нашого великого і малого застілля. Особливо ж зі своїм непереквітним гімном рідному поліському краю – піснею «Волинь моя…»

Тільки вип’ємо, бувало, по чарчині, а Славко, відкашлявшись, заспівує:

Шумлять, колишуться хліба,
Як хвиля в морі грається.
Моя заквітчана земля
До сонця усміхається.
Волинь моя, краса моя, 
земля моя сонячна…

(Аби краще ввійти в тему, послухайте цю незабутню пісню «Волинь моя…» тут - https://www.youtube.com/watch?v=0w2z2m0w5_8 ).

Давно немає вже Святослава, але був він настільки яскравою, квітчастою, добродушною людиною, що на Волині й по нині у день його уродин, 6 вересня (щорічно!), в усіх редакціях краю відзначають його роковини. День Святослава Крещука! Читають його, насичені любов’ю до життя, вірші. Розповідають бувальщини з його багатого журналістського життя…

Я щасливий був із того, що всі два роки свого київського життя провів в одній кімнаті гуртожитку з Святославом Крещуком. Ділили ми з ним навпіл і хліб, і все, що Бог послав до хліба…

На все життя запам’ятався один студений вечір. Ми накрили на стіл вечеряти в своїй кімнаті. Зайшов іще дехто з хлопці з сусідньої кімнати, можливо, Володя Новак, Петро Опанасенко, Юлій Шарабаров. А саме того дня газета «Сільські вісті» опублікувала мого великого нариса, озаглавленого «З голубою ласкою». Я купив зо два десятки номерів газети у кіосках, і лежали вони на вікні кімнати. Публікація була про жінку, яка не мала власних дітей, але її називали матір’ю більше сотні вихованців дитячого будинку у селі Дениші Житомирської області, яких вона врятувала від погибелі в голодні, холодні роки Другої світової війни. Перед цим я побував на вечері-зустрічі її вихованців. Ця подія мене буквально потрясла, і те все трепетне вихлюпнув я на сторінки видання. Славко взяв слово у нашій вечері, і зненацька почав говорити про мене.

-Я сьогодні прочитав Сашкового нариса, - сказав Святослав Крещук. – Дочитав до слів…

Далі він заплакав і не зміг говорити…

У кімнаті запала ламка, крихка тиша. Відтак, хлопці розгублено зашуміли:

-Ти ж скажи, Святославе, до яких слів дочитав, ми самі все зрозуміємо.

– Всі знову вхопили до рук номери свіжого номера газети.
Славку подали води. Він заспокоївся, пришморгнув носом, і нарешті сказав:

-Коли я прочитав його слова, що бідність у них була така, як макове зернятко начетверо… я зрозумів, що Горобець буде письменником. Такий образ вжити може, таке порівняння придумає лише достойний майстер слова…

Я все життя пам’ятаю ці слова Святослава Васильовича! І завжди хочу бути їм вірним…

Поруч із В. Крещуком в черзі за дипломом стояв незабутній Анатолій Архипович Житник. Знаменитий фейлетоніст «Вечірнього Києва». Людина, котру в столиці знали чи не всі у ті далекі вже часи.

Не так давно я написав розлогу оповідь про Анатолія. В ній, будьте певні, ви знайдете багато цікавого про відомого київського фейлетоніста і письменника Анатолія Житника.

Коли на початку 2018 року я опублікував новелу з життя про Анатолія Архиповича Житника, озаглавлену «Пригоди невгамовного «Зайвого свідка» (її шукайте в Гуглі за цією назвою, або за адресою - https://blog.liga.net/user/ogorobets/article/29900), бідкався, що не міг ніде розшукати світлини нашого побратима, і ось така враз удача. Пан Анатолій, як живий перед нами. Світла йому пам'ять, бо вже давно його немає серед здрастуючих. Причина банальна і добре відома – у квітневі дні і ночі 1986-го, коли вибухнув реактор Чорнобильської АЕС, Анатолій Житник був серед перших, хто ліквідовував наслідки катастрофи. Усе це дуже швидко зашкодило його здоров’ю і життю, на жаль…

Далі у шерензі єдина жінка в нашій тодішній групі слухачів – Клавдія Боровикова. Після навчання працювала на чолі журналістського колективу могилів-подільської міськрайонної газети Вінниччини.

Наступний – Микола Маслов, посланець Одеського телебачення і радіо. Він був, здається, єдиний, хто у п’ятницю по обіді обов’язково сідав на потяг і за будь-якої ситуації на вихідні їхав до сім’ї, до міста над Чорним морем, а вже у понеділок вранці був на заняттях. Шукав, знаю, підробітків у Києві. Казав, що його дружині не вистачає грошей, які він приносить додому. Після навчання поїхав власкором Українського державного радіо до Вашингтону, і там залишився назавжди. Тому під час навчання посилено студіював англійську мову, певне, готуючись до цього вирішального кроку.

І останнім на світлині впевнено крокує за дипломом – Андрій Іванович Стативка. Він корінний киянин, але якось так вийшло, що прибув на навчання із харківської україномовної обласної газети, де займав посаду відповідального секретаря. Тихий, врівноважений, незворушний, він, здається, мав сталеві нерви. Ніколи не підвищив голосу. Інтелектуал і винятково грамотна, культурна людина.

Через якийсь час після нашого випуску опинився у Чехії, в Празі. Досить швидко оволодів чеською мовою і в тамтешній академії суспільних наук захистив кандидатську дисертацію. Працював у Міністерстві закордонних справ України, в українській амбасаді в Празі. Нині – на пенсії…
За бортом світлини залишился ще декілька людей, яких не видно на фото – Дмитро Захарук із Івано-Франківська, Анатолій Руденко зі Львова. Останній якийсь час працював власкором газети «Радянська Україна» по західній області, куди подівся – не знаю.

Не видно тут і колоритної фігури мудрого телевізійного метра Василя Пилиповича Перетятька з Дніпра. Найбільше запам'ятався Вася мені своєю філософською розповіддю про жіночку, яка все життя з власного льоху дістава на прожиток лише гниленьку картопельку, обрізала її, бо ціленьку шкодала було споживати. Так усе життя жила на гнеленькому. Махаючи своїм довгим пальцем мені перед носом, Василь Пилипович, казав:

-Сан Саничу, не будьмо такими, не шкодуймо нічого для себе рідних...

Було це без малого сорок літ тому, а пам'ятаю й до нині...

Здається, 2006 року довелося мені побувати на Дніпропетровському обласному телебаченні. Там несподівано зустрів Василя Пилиповича, він вів цикл передач до виборчої кампанії. Як і в минулі часи був гамірливий, сміхоохочий, жартівливий і дотепний. Що не слово, то звучав мудрий прикол. Вася, як завжди, був в ударі…

І вже зовсім, як несподіванка надійшла з його міста звістка: не стало нашого побратима. Якось мені розповідав голова Дніпровської обласної організації Національної спілки письменників України Володимира Луценко, котрий також навчався з нами, але в іншій групі: друзі зібрали вірші Василя Перетятька, видали гарну поетичну збірку. Добра пам'ять залишилася по ньому… 
Колись і ми були молодими. Ця світлина яскравий доказ цьому.

ЗАБЛУКАЛЕ ВЕСІЛЛЯ,

котре навіки прославило гостинне подільське село над річкою Лядовою і його віковічний храм

Історію цієї родини мав би вже давно знати кожен українець, але настільки московітським царатом пригніченим за століття виявився наш велетенський рід, що й по нині відкриваються все нові й нові, окремі епізоди її життя і діяльності, яких достеменно не знав ніхто. Родина ця – Лівицькі – Андрій Миколайович та Марія Варфоломіївна, і їхні знамениті діти – Наталя та Микола. Вона – уславлена українська поетеса, а він, як і батько – президент УНР в екзилі, охоронець духу українства у світі.
Глава сім’ї – довічний революціонер, з березня 1917-го член Української Центральної Ради, в часи буремних подій – губернський комісар УНР у Полтавщині, заступник Голови Ради Міністрів в кабінетах Бориса Мартоса та Ісаака Мазепи, товариш, себто заступник міністра і міністр юстиції в цих урядах. Протягом 1920 – 1921 роках виконувач обов’язків глави уряду УНР, а після загибелі Симона Петлюри – беззмінний керівник Директорії, головний Отаман військ УНР – з 1926 року до останнього свого дня 17 січня 1954-го. Казати б, головний страж українського душі, віри в велику славу майбутньої України в екзилі (у вигнанні).

Дружина Андрія Миколайовича – Марія Варфоломіївна Ткаченко надійний і вірний помічник в усіх революційних справах чоловіка. Разом з А. Лівицьким входила до керівництва Молодої Громади (МГ), яка організовувала виступи київського студентства проти царату. Членами її були також Дмитро Антонович, Володимир Винниченко, Олександр Скоропис-Йолтуховський, Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Грінченко та інші. Саме цими згодом вельми знаменитими людьми в політичному істеблішменті тодішнього Києва Андрій Лівицький тривалий час поспіль обирався головою студентсько-юнацького осередку МГ, позаяк був блискучим оратором, організатором мас. Незмінним душею всякої зустрічі, застілля, вечірки. Умів для кожного присутнього знайти приворожливе слівце, жарт і навіть пісню чи примовку. Жартівник і винахідник. Був людиною надзвичайного такту, порядності, смирення і доброти.

Молоді люди – Андрій та Марія - входили до головного активу першої політичної партії в центрально-східній Україні – Революційної Української партії (РУП). Саме РУП активно розповсюджувала тієї пори текст виступу адвоката Миколи Міхновського, близького друга Андрія Лівицького та Марії Ткаченко, виголошеного на Шевченківських святкуваннях у Полтаві і в Харкові у березні 1900-го і видрукуваного того ж року окремою брошурою у Львові під вразливою і неповторною назвою «Самостійна Україна». Що кидалося увічі, зацікавлювало всіх. У цій промові вперше було проголошено гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» і, як найближчу мету, поставлено вимогу «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

Саме за цю активну антиурядову діяльність Андрій Лівицький переслідувався жандармським управлінням. У його помешканнях час від часу здійснювалися обшуки, які тоді в просторіччя називалися – «трусами». Під них потрапляла й пані Марія, але їй неймовірно везло завжди виходити, що називається «сухою із води». 
Андрій з Марією познайомилися ще тоді, коли пані Ткаченко сімнадцятилітньою юнкою навчалася у Києво-Подольській Маріїнській гімназії відомства Імператриці Марії Фйодоровни, освітній заклад цей іще називали Фундуклєївською жіночою гімназією Києва. Правувала закладом унтер-офіцерської закваски начальниця-німкеня, яка вкрай погано цвенькотала московською - пані Спаська. Але від того, мабуть, була ще більш злюча, ненависна всім.

Мешкала Марія в одній кімнаті з Женею Лівицькою, славною дівчиною зі знаменитого дворянського роду з-під Золотоноші Полтавської губернії. А до Євгенії часто в гості навідувався рідний брат Андрій, студент Київського університету. Він спізнавав юридичні науки, і робив це за настановою свого дідуся з роду Ілляшенків по материнській лінії, котрий свого часу був студентом першого випуску юридичного факультету університету Святого Володимира у Києві. Йому дуже хотілося мати онука юриста, свого послідовника на правничому ґрунті. 
Порядки в гімназії були справді пуританські: побачення гімназисток з особою протилежної статі, навіть з рідним братом, мали конче проводитися в спеціально відведеній для цього кімнаті гімназії, і обов’язково за участі третьої особи. За таку Женя завжди вибрала Марійку.

У кімнаті побачень стояв рояль, і поки Женя з Андрієм, усівшись у кутку за столиком розмовляли про щось своє домашнє, подруга тихо яворилася на фортепіано. Спершу вона цьому всьому не надавала особливого значення. Виконувала все, як відбувала повинність на догоду другині. Але згодом зрозуміла, що й вона внутрішньо і зовнішньо готується до кожного нового побачення Євгенії з братом. Зайве випрасує чорного фартуха гімназистки, підкрутить кучерики на висках та над лобом, зайве торкнеться футляра парфумів. А коли з’являється Андрій, такий гарний, стрункий, з білявим своїм звабним чубиком, волошковими очима, її руки починали зненацька й по-зрадницьки пітніти, пальці спотайна переставали слухатись. Піаністка починала зненацька збиватися там, де не було ніяких складних музичних переходів. Андрій з Женею мимоволі поверталися до неї, а вона вся променилася внутрішнім вогнем душі, збентеженням, сум’яттям, з усіх сил намагаючись причесати пощерблений музичний такт і погасити вогонь на щоках та вухах… Ой, як же ж це не легко було вгамуватися, зосередитись лише винятково на самій музиці, коли зовсім поруч сидить він…

Коли Андрія в чергове після обшуку арештували в батьківському домі у селі Ліпляве, що знаходиться на лівому березі Дніпра, якраз навпроти Чернечої канівської гори, за водною гладдю від могили Тарасу Григоровичу Шевченку, Марія тієї пори теж була в гостях у Жені. На вакаціях. Старший брат А. Лівицького Костянтин зібрав найнеобхідніші речі для бранця, відправився до Києва, щоб їх передати до острогу. З ним поїхала і Марія Ткаченко.

До жандармської управи вони дісталися уже надвечір, коли закінчувався робочий день. При вході Костянтину повідомили, що начальник над арештантами і слідчими ще додому не пішов і його пропустили до нього. Юнак доволі швидко повернувся уже без пакунку з речами на ганок. Поруч із ним з’явився і жандармський офіцер. Розмовляючи поміж собою, вони дивилися у бік Марії, яка примостилася на лавочці, що стояла у глибині двору під тінистими київськими каштанами. Коли служивий ураз побіг сходами вниз, в її напрямку, серце Марії похололо: «Невже будуть затримувати й мене?» - тривожно подумалося їй. Одначе золотопогонник, наближившись до дівчини, галантно пристукнув підборами і заявив:
-Пані Ткаченко! Мені доручено передати вам, як нареченій Андрія Лівицького, що він після з’ясування деяких формальних уточнень незабаром, швидше всього – завтра, буде випущений на волю…

Картино поклонившись, немовби на стройовому плацу, галантний офіцер, притримуючи лівою рукою шпагу, розвернувся кругом і подався назад до приміщення жандармської канцелярії…

Так Марія вперше офіційно почула про те, що вона є нареченою революціонера Андрія Лівицького.

На фото 1920 року сім'я Лівицьких: підліток Коля, Андрій Миколайович, молода поетеса Наталя і мати - Марія Варфоломіївна...

Рід Лівицьких походив з давнього козацького племені, з відомої старшинської знаті. В давні часи був щедро наділений землею, маєтками і різними почестями за колишні бойові заслуги. На цій основі в пізніші часи став осучасненим дворянським родоводом. Його глава – батько Андрія Лівицького, Микола Іванович (хоча вимагав називати його лише Миколаєм, а не холопським Миколою!) паношився своєю минувшістю. Знайомлячись з новими солідними людьми просив запам’ятати, що він не Левицький, як то здавалося б мало бути, а саме Лівицький. З притиском на голосному «і». При цьому розповідав буцімто бувальщину часів котрогось з бойових і знаменитих нащадків. Коли той обороняв свою державу від чужинців, йому у бою відтяли руку зі зброєю. Він тут же перехопив шаблю в лівицю і тут же майстерно переколов знічених побаченим противників. Ось звідки, мовляв, вони походять воїни-Лівицькі!

Миколай Іванович, хоч і мешкав у Ліплявому, але служив у земській управі Золотоноші, а це верст за сорок від берегу Дніпра, і додому навідувався не часто. Але коли вже приїздив, то все тут, немовби вимирало. Всі буквально ховалися від хазяїна, намагалися не потрапити йому на очі, бо завжди сердитий знайде чим дошкульно дорікнути, що зауважити, чого зажадати. Надто суворого і крутого норову був він людиною.

Звільнившись після арешту, Андрій спеціально приїхав, щоб обмовитись з батьком із приводу нежданого трусу в маєтку, який накликав своєю протиправною діяльністю супроти царського режиму син-студент. Але невідворотний Миколай Іванович тут же грубо виставив його за двері свого кабінету і порадив у майбутньому будучому юристу не траплятися йому на очі.

Буквально через півроку після цих подій, на початку 1900-го, Андрій з Марією прибули дніпровським пароплавом із Києва до рідних берегів. Юнак сподівався, що батьківське серце за цей час подобрішало, злагіднішало. Молоді домовились поміж собою про весілля, потрібна була лише формальна згода батьків. Одначе, Миколай Іванович і слухати нічого не бажав про благословення, про заручини з простецькою дівчиною, яка була у сина за революційного агітатора та розповсюджувача листівок і літератури, а тут спорядилася до нього в невістки.

Через 72 роки після цих подій і через рік, як не стане на білому світі Марії Варфоломіївни, у Нью-Йорку, вийде книга мемуарів пані Лівицької-старшої, озаглавлена «На грані двох епох». Аналізуючи твір, літературознавці напишуть: «у спогадах автор детально описала родинні зв'язки полтавських дворян Лівицьких, характери, смаки та переконання членів родини, побутову атмосферу, умови життя на тлі історичних подій, що відбувалися в Україні у перші роки 20 ст. Розглядає особисте життя відомих київських письменників, державних і громадсько-політичних діячів, зокрема, Володимира Винниченка, Павла Крата, Миколи Міхновського, Миколи Пор¬¬ша, Бориса Мартоса, Володимира Дорошенка», 
Для мене в цих записках головним було побачити, як сама пані Марія Ткаченко тоді, на порозі свого заміжжя, оцінила відмову батьків нареченого дати благословення на їхній шлюб. І я таки знаходжу те слово, яким оцінила гожа пані той протест родичів жениха, він у мемуарах позначається французьким виразом мезальянс. Це насправді означає – не рівний шлюб. Заміжжя між людьми з різним соціальним становищем. Визнання поміж молодими неоднакового майнового стану, цензу. Саме це дискримінаційне побачила Марія Ткаченко у відмові їй вступити на законних підставах до знаменитої родини Лівицьких.

Андрій на те все відбувся легким політичним жартом: «це ще раз свідчить про те, що треба, обов’язково треба у суспільстві проводити соціальну революцію. Тому ми з тобою, - зауважив, - знаходимось на правильному шляху…»

Тут я, напевне, мав би розповісти своїм читачам, хто і звідки походить сама пані Марія, з яких вона випестувалася Ткаченків.

Звичайно, що політичні діячі, згадки про яких не можна було ніде віднайти в радянській літературі, історії, історіографії приходять нині до нас в основному з Вікіпедії. Бо це найлегший і найкоротший шлях до читачів. І я також заглядаю до Інтернет енциклопедії, розгадуючи логогриф Марії Ткаченко. Там читаю: «Народилася 9 квітня 1879 року у місті Бердичів на Житомирщині [за відомостями К. Криворучко — у с. Білилівці Ружинського району Житомирської області». (Саме отак неоковирно, з однією лише відкритою дужкою у реченні написано). 
Мене насамперед насторожила ця спрощена, зовсім не наукова, не академічна версія подачі даних, бо ж яка це, скажіть, будь ласка, у дев’ятнадцятому столітті була Житомирська область? І хто такий, цей дивний К. Криворучко на кого посилається Вікіпедія. Науковець, історіограф, літературознавець?

Я кілька діб шукав відповіді на ці питання і не знаходив їх. Тому, що їх просто не було. І тоді взяв до рук книгу спогадів Марії Лівицької (у дівоцтві – Ткаченко) «На грані двох епох», яка розповідаючи про чоловіка, політичну і соціальну ситуацію в суспільстві, мимоволі мала ж, напевне, обмовитись і про себе, про свою сім’ю, походження, батьків, нарешті, щось сказати про рідний край, де виросла, стала значимою і коханою людиною для такого толкового чоловіка, яким був незабутній естет і розумник Андрій Лівицький.

Це ж треба вміти так розповідати про ситуацію навколо себе – про людей, з якими доводилося спілкуватися – з відомими тоді політиками Миколою Поршем, Миколою Міхновським, братами Шеметами, Володимиром Дорошенком, з славним меценатом і публіцистом Євгеном Чикаленком, його дружиною Маріє, іншими видатними киянками, котрі на зламі попередніх віків входили до київської Жіночої Громади, і ніде не обмовитись про себе, про свою сім’ю і рідних. І аж тільки на сторінці 57-ій читаю:
«Батько мій був щиро, глибоко й ревно релігійний. Побожність мачухи була більш формального характеру й полягала в автоматичному відмовлянні молитов. Але, не зважаючи на свою побожність, а, може, саме завдяки їй, батько мій ставився критично до тодішнього духовенства. Місцевого нашого священика він не любив і ніколи у нього не сповідався. Сповідатись їздили до сусіднього Браїлова за шість верстов. У Великодню ніч звичайно ходили до церкви. Повертались додому вранці і цілою родиною урочисто розговлялись. Настрій при цьому був святковий, радісний…»

Ах ось воно що, значить Браїлів, але це ж ніяка не Житомирщина. До Бердичіва звідси кілометрів 125-130. А за шість верст від Браїлова і нині лежить місто Жмеринка. Хоча міг би бути й інший населений пункт. Тому з остаточним висновком я не поспішав. І лише на сторінці 97-ім мемуарів дружини президента УНР в екзилі, у ситуації, коли з жандармського управління до пані Марії вийшов офіцер і назвав її нареченою Андрія Лівицького, авторка пише, що тут вони розійшлися з Костянтином Лівицьким, з яким вона приїхала до Києва: він повертався на береги Дніпра до Ліплявого, а вона попрямувала «у Жмеринку до батька»…

Мало-помалу назбирав я зерняток зі спогадів Марії Варфоломіївни, аби зрозуміти, що доля в неї сирітська. В неповних два роки залишилася вона без матері. 
Дуже любилися вони з батьком, і якось поїхали в гості до багатих друзів. Мати дуже любила танцювати. На тій вечірці вона надміру розгарячилася, а вже треба було їхати додому, бо чекало на батьків маленьке дитятко. Накинула мати у санчата на себе легенько шубку, а не вповилася, як слід, залишаючи простір для свіжого, швагкого вітру з морозцем, бо, можливо, й вино ще з середини гріло: поки доїхали додому, вона вже й простудилася. Лікар діагностував двостороннє запалення легень. А за десяток діб прозвучав траурний марш: врятувати молоду і красиву, любу жіночку керівника комерційного банку Жмеринки Варфоломія Семеновича Ткаченка не вдалося.

Але була у Марійки старша сестричка Неоніла. У сімнадцять літ вона вийшла заміж за Івана Крижанівського. А той Іван був дуже побожнім чоловіком і невдовзі був висвячений на священника. І згодом вони удвох виїхали на парафію у село Володіївці.

Я коли прочитав це, замало не підстрибнув у кріслі. Подумав, що йдеться про ті Володіївці, котрі відомі мені, як недалека сторона від мого рідного Джурина на Вінниччині. Я чимало разів проїздив через те село, прямуючи до Чернівців чи Томашполя. Навіть уявляв собі, як по весні, можливо, з’їжджу туди, щоб поглянути на той старовинний храм, який описала пані Марія, при умові, якщо він зберігся ще й по нині…

Матушка Неоніла з Володіївців запрошувала молодшу сестричку на гімназійних вакаціях відвідати їхню багату господу. Бо все у них є, і насамперед своя бібліотека. А ще можна поласувати солодких як мед черешень, що народили того року багато ягід довкруги попівської садиби та божого храму. Ось як виглядає той спогад у мемуарах Марії Варфоломіївни:

«У сестри і справді виявилася досить добра бібліотека - твори всіх відомих письменників російських і французьких. Українських книжок, крім легального Кобзаря, не було, бо в ті часи ні сестра, ні я ще не були свідомими українками.
Сидячи там на високій черешні, не раз, було, чую - сестра гукає:
- Марусю, іди допоможи коня запрягти у “лінійку”. Поїдемо у Копайгород…
Пару коней і хлопця Ваня нам не дає (Ваня - це мій шваґер-священик), бо хлопець у полі потрібний, - пояснює сестра те, чому маємо їхати «лінейкою», а не екіпажем. 
Біжу на поміч. Їхати «лінейкою» (возом без полудрабка, пристосованим для перевезення насамперед лісоматеріалів – О.Г.) для мене — весела і приємна пригода, але для матушки - з огляду на опінію прихожан-селян - трохи ризикована.

Моя сестра була старша за мене на шість років. Вийшла заміж у сімнадцять років і ніяк не могла звикнути до поважної ролі дружини священика. Одного разу трапилася справді пригода. Конем правила я. В одному місці задивилась кудись, потягнула віжки в бік, і ми, виїхавши на горбок, перекинулись. Падати було невисоко, не потовклися. Підняли «лінійку», звели коня з горба і поїхали далі. Опам’ятавшись, я почала сміятись, а сестра цілу дорогу бурчала, бо сукні наші були в жахливому стані, скупавшись у куряві. На щастя, ніхто нас не бачив, і престиж матушки від того не постраждав. З приємністю і тугою згадую ті давні часи, добу щасливої романтики. На зміну прийшли авто й літаки з жахливими катастрофами і . . . жінки в штанях.

…Одного разу приїхала до сестри знайома, дуже симпатична й інтелігентна пані. Ми познайомились і багато говорили. За якийсь час ця пані запропонувала мені становище домашньої вчительки її дітей. Я згодилась і пробула у них від грудня 1898 року до весни 1899. Весь цей час я листувалась з Андрієм і Женею Лівицькими. Ці листи рятували мене від нуди та помагали зносити одноманітність мого існування…»

Ви ж, звісно, пані й панове, не помітили в цій оповіді ключового, сигнального слова, а воно, скажу вам, - прозвучало. Це назва селища Копайгород, куди, власне, прямували попадя зі своїх угідь поспіль із своєю залітною сестрицею. Я вловивши цю важливу подробицю ситуації подумав: «А куди ж це вони так далеко вибралися з Володіївців під Чернівцями? Це ж маршрут у містечко, котре розташоване за два райони, на відстані, напевне, близько ста кілометрів… Хіба кіньми, та ще ж тоді, коли за їздових самі жіночки, на такі відстані їздять?» І тут уже зрозумів: йдеться, напевне, не про ті, що я подумав Володіївці. І справді, на Вінниччині, виявилося, є два населених пункти з такою ж промовистою назвою. Інші Володіївці розташовані у Барському районі. За три кілометри від них і справді розкинулося якраз містечко Копайгород, котре у різні часи було й районним центром. Біля цих Володіївців поруч є залізнична станція, на якій зупиняються поїзди і ближнього, і дальнього сполучення. 
Отож, коли у благословенні Андрієві та Марії відмовили і батько, і матір Лівицькі, молоді подалися до Жмеринки. Батько дівчини їх зустрів з розпростертими обіймами, але дати своє добро на шлюб теж відмовився. «Вам мало буде мого одного благословення, - сказав розважливий банкір Варфоломій Семенович. - Працюйте над тим, щоб прихильніше до вас поставився Миколай Іванович, і ваша матінка, пане Андрію, а я тоді з радістю підтримаю цей новий союз…»

Зачула все це сестра Неоніла, аж на місці підстрибнула:
-Не слухайте їх стариків, - вигукнула. – У них свої затрапезні забобони. Намічайте день весілля. Я його організую в своїй хаті, Іван мій освятить ваш небесний шлюб у нашому сільському храмі. Весілля відгуляємо в нашому саду над Лядовою у Володіївцях…

Напередодні неділі 15 липня 1900 року з поїзда із Києва, на станції Копай, зійшла ватага молодих веселих людей з мандоліною і гармошкою у руках. Їх зустріли три брички сусідньої попівської братії, друзів батюшки Івана. Всі вони покотили до обійстя місцевого священика Крижанівського у Володіївцях, що розташувалося неподалік станції. Пан-отець з матушкою, з хлібом-сіллю на вишитих рушниках зустрічали Андрія Лівицького і Марію Ткаченко у воротах обійстя. На оказію збіглося багато селян, особливо малечі. Вони обсіли всі гіляки попівського рясного саду і виглядали чи не з-за кожного куща. А наступного ранку біля церкви було так велелюдно, як ніколи: вінчалася сиротина Марійка, сестра матушки Неоніли. Її тут усі добре знали, бо часто вона бувала в цих краях, майже рік учителювала в тутешній заможній родині.

Заблукале весілля було вельми голосистим, бо до приїжджих музикантів приєдналися й місцеві – з духовим оркестром і великим бубоном, мідними тарілками. І перепочинку у піснях та танцях зовсім тої днини не було. 
А яких уже різних, дивовижних страв без ліку наготували володієвецькі жіночки та молодиці під орудою матушки Неоніли. Всі свої запаси відкрила вона перед гостями сестриці. Столи вгиналися від наїдків та напоїв. А коли одним скрипом наїхала під садибу священика довколишня попівська знать – друзі Івана та Неоніли, здається, такого хору ще не чули тамтешні краї. Заспівали вони такої пісні, яких і не чували ще в цих краях:

Із-відти гора-а, а звідси друга. 
Межи... тими... горонькамн 
Сходила зоря — а Межи... 
тими горонькамн 
Сходила зоря. 
Ой то не зоря - а, —
Дівчина моя 
Широкою долиною 
По воду Ішла – а…

Ой, які ж голоси чудові у священиків із матінками, що аж луни по над Лядовою ходять. 
Тим часом кияни стали в кружок і заспівали свою:

Ой із-загорн
Та буйний вітер віє,
Ой, там удівонька 
Та пшениченьку сіє. 
А засіявши, 
Стала волочити, 
А заволочивши, 
Стала Бога просити...

Поки місцеві оглядалися та приноврювалися до цієї пісні, жених Андрій Лівицький приморгнув тричі, і вже в одну мить залунало широке і могутнє, у виконанні приїжджого весільного ансамблю:

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива, 
До долу верби гне високі.

Кияни повернулися півколом до місцевої знаті святих отців, і вони в один голос підхопили бунтівні Тарасові слова:

Сердито хвилі підійма…

До третіх півнів не вгавала садиба отця Івана Крижанівського. Побраталися місцеві з приїжджими і не хотілося їм розходитись. Відтанцювали місцеві дівчата з городськими парубками, матушки зі студентами, стали закликати своїх захмелілих хазяїв збиратися по домівках. Але то одна пісня візьме за душу, то інша, бо зібралися славні музиканти і співці за одним столом, ні покинути кампанію, ні прощатися не хочеться. Така вольна і сердечна ситуація на весіллі склалася, можливо, раз на віку трапляється, і це відчули всі. Гарні люди зійшлися на чудову оказію. І раз по раз над садом лунало «Гірко! Гірко!»

***

Дуже хотілося б, щоб ця моя розповідь про заблудле весілля, яке у зеніті літа 1900 року відбулося над берегами Лядови, прочитана була на поверхах влади у Вінниці, в Бару, у Жмеринці, у сільських Володіївцях, де вже критично мало залишилося людей. Щоб з нею ознайомились мої колеги у Вінницькій обласній письменницькій організації. Її молодий і активний голова Вадим Миколайович Вітковський.

Там, в архаїчному селі утворилася здорова, щаслива сім’я, яка надзвичайно багато зробила для збереження українського духу у світі. Андрій Лівицький став Президентом УНР в екзилі, достойним послідовником справи Симона Петлюри. Дочка Наталя Лівицька-Холодна, зійшла, мабуть, найяскравішою зіркою літературного небосхилу. Була це жінка особливо яскрава, неповторна в своїй красі і вроді, у котру були не на жарт закохані чи не всі найкращі українські поети і письменники першої половини двадцятого століття, які знаходилися в еміграції. Насамперед такі, як неперевершені особистості, - Євген Маланюк, Дмитро Донцов. Вона була подругою Олени Теліги. Наталя Андріївна прожила без малого 103 роки (1902 – 2005 рр.). Всього набачилася на довгому своєму віку. Була чудовим літературним редактором, зокрема, журналу «Наше життя» Союзу українок Америки. Але особлива їй дяка за те, що вона довела до ладу мемуарні записки своєї матері Марії Лівицької «На грані двох віків», видала їх окремою книжкою. Тепер при бажанні кожен може, прочитавши мемуари Марії Варфоломіївни, зрозуміти, що та як відбувалося в буремні роки на наших землях.

Нарешті, ще один пагін з родини, яка офіційно утворилася у Володіївцях неподалік Китайгорода, яку благословив до життя і звершень на землі й на небесах сільських священослужитель отець Іван Крижанівський, склав син Лівицьких Микола Андрійович, який повторив долю батька – став Президентом УНР в екзилі.

Думаю, що всі ці люди, події заслуговують того, аби вже нинішнього чи наступного року, 15 липня у Володіївцях Барського району Вінниччини, які без малого сто двадцять літ тому приютили заблудле весілля, відкрити меморіальну дошку з нагоди цієї вікопомної події…

І нарешті останнє. Я, звичайно, виправлю у Вікіпедії чиюсь явну авантюру з приводу того, що Марія Ткаченко, дружина найближчого сподвижника Симона Петлюри Андрія Лівицького, матір таких достойних дітей народилася начебто у Бердичеві. Позаяк упродовж всіх своїх меморіальних записок вона неодноразово пише про «рідне Поділля». Більше того, 19 серпня 1971 року щоденна газета українців, яка виходить у Нью-Йорку «Свобода», у шпігелі, себто на найвиднішому місці під своїм заголовком, помістила таке повідомлення:

«У вівторок 16-го серпня вранці померла в домі своєї доньки Наталі, поетеси, і зятя, артиста-маляра Петра Холодного. Марія Варфоломіївна Лівицька на 93-му році життя. Родом з Поділля, Покійна була членом Революційної Української Партії (РУП). згодом Соціял-демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Була активною громадською діячкою, при чому її арештували були й судили за участь у нелегальних українських організаціях…» Читати тут - http://www.svoboda-news.com/arx…/…/1971/Svoboda-1971-152.pdf

Бачите, навіть за цих скорботних обставин, згадується, що родом вона з Поділля, з Жмеринки, де все життя мешкав її батько, куди вона часто навідувалася з чоловіком і дітьми, а не з Волині, Полісся, до якої завжди належав Бердичів…

***
На фото 1920 року сім'я Лівицьких: підліток Коля, Андрій Миколайович, молода поетеса Наталя і мати - Марія Варфоломіївна...

СПАСИБІ, ПАНЕ РЕКТОРЕ, ЗА ПАМ'ЯТЬ ПРО ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ!

Знаєте, друзі, як буває в житті: їдеш по одне, а привозиш зовсім інше.

Не спалося минулої ночі. Якоїсь миті стрельнула думка: «А, можливо, наш друг Дмитро Іванович про це й нічого не знає».

Я тихенько підівся, щільно причинив двері, щоб не потривожити домашніх, ввімкнув світло, за тим ноутбук. Сів за електронного листа до Дергачів. Є там під Харковом державна зооветеринарна академія. Сказати б, давній, древній уже виш. Ректором його трудиться мій шкільний товариш Дмитро Іванович Барановський. Написав йому епістолію, а за одне скинув свою статтю з Фейсбука «Вишні без доктора Кутаф’єва», про смерть нашого шкільного побратима, сільського лікаря, який незрівнянно прославився на лікарській ниві рідних країв.

По обіді нині прозвучав телефонний дзвінок від Дмитра Івановича. Розмова про життя, про наш вік, котрий, слава Богу, наближається вже до сьомого десятка, про справи і сім’ї. А вже при кінці мій друг, котрий по закінчені школи, затим ветеринарного інституту, приїхав було в рідний джуринський наш колгосп на Вінниччині головним зоотехніком, одначе невдовзі захистивши дисертацію, таки повернувся до рідного вузу викладачем, враз каже:

-А ми цими днями в академії твоїх колег, письменників, також гостинно приймали…

-А що за оказія така у вас сталася? – цікавлюся.

- Відзначали 140-річчя поета Олександра Олеся. Це було 5 грудня, у день його народин…

-Зачекай, - кажу,- ти маєш на увазі Олександра Івановича Кандибу? Бо, якби подібне казав, до прикладу, ректор педагогічної академії, то це, мабуть, було б зрозуміло. А зооветеринарної…

- Усе вірно, - відповідає мій приятель і друг із шкільної парти, строгий нині ректор вишу. - Олександр Олесь наш рідний, доморощений випускник. При чому атестований тут двічі. У п’ятнадцятилітньому віці, 1893-му році він вступив на навчання до хліборобської школи, яка тоді існувала на місці нинішньої академії. А через десять літ, 1903-го року, успішно склавши іспити, в тому числі і з латини, котра була профільним предметом, був зарахований до Харківського ветеринарного інституту, який зорганізувався і почав працювати в Дергачах. Був вельми сумлінним і старанним студентом, до речі.

А потім, я ще тобі по-дружньому скажу, СанСаничу, - мовить мій шкільний друг, - що ветеринарна академія, це далеко не зовсім піддослідний "скотний двір", як можливо, хтось би міг подумати. Ми надзвичайно чутливі і до ліричного слова, і до музики, і до пісні з романсом. І тому такий поет із наших рядів - справжня гордість і слава академії...

-Олександр Олесь же ж, здається, дуже рано почав писати вірші, - кажу.

- Старт і перші поетичні успіхи, якраз прийшлися на студентську пору. Переказують із покоління в покоління наші люди, що працював на бойні, щоб підтримати сім’ю, і писав блискучі ліричні вірші. Феномен, що тут скажеш. На наш період припадає і час його великої закоханості у місцеву дівчину Віру Свадковську. Згодом і женився на ній… Удвох пройшли через усе життя. Саме в Дергачах він і написав найяскравіший свій шедевр – вірш до поетичного романсу «Чари ночі", більш відомий під назвою «Сміються, плачуть солов’ї».

Дмитро Іванович лише на хвильку змовкає, а тоді задумливо каже:
-Ти ж пам’ятаєш, як там в Олеся:

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її — 
Знов молодість не буде!»

-О-йо-йо-й, Діма! - зовсім по-простецьке виривається у мене. – Та звичайно знаю, і частенько, при нагоді, слухати люблю його. У мене приятель, народний артист України Богдан Чуфус із Одеси, мабуть, найкраще нині виконує цей справді ліричний шедевр.

Через якийсь час знаходжу повідомлення про подію, котра відбулася в Харківській державній зооветакадемії 5 грудня ц.р. Того дня на фасаді центрального входу вишу відкрили пам’ятну дошку, котрою вшановується пам'ять прославленого випускника академії Олександра Олеся.

Далі читаємо:
«На врочистому заході були присутні члени Національної спілки письменників України Романовський В., Бойко В., Лебеденко Н., Скидан Я., Чумак М., Очеретянова Т., Тараненко О., представники наукової спільноти Харківщини Голобородько К., Мельник В. та викладачі і студенти ХДЗВА. З вступним словом урочистості відкрив ректор академії Барановський Д. Звучали вірші Олександра Олеся, твори українських поетів та пісні на слова видатного поета – ювіляра…»

Звичайно ж, мене захопила історія перетворення вірша Олександра Олеся в романс.

Ого, тут, виявляється, не все так просто. Вірш, як я вище уже відмічав, написаний автором 1904 року, дехто з літературознавців, щоправда, навіть відносить його до пори 1903-го літа. І він, як не дивно в цьому варіанті поетичним надбанням залишався, ви не повірите, аж до 1960 року. Творчість Ол. Олеся надихала багатьох відомих композиторів. Навіть таких музичних геніїв, як М. Лисенко, К. Стеценко, Ф. Колесса, С. Людкевич, Л. Ревуцький, А. Кос-Анатольський. Вони створювали з поетом нові і нові чудові пісні, а вірш Ол. Олеся «Сміються, плачуть солов’ї» лежав мертвим вантажем, був, так би мовити, не затребуваний.

Аж до того часу, поки його у липні 1960-го не взяв до рук композитор із української діаспори в США Василь Безкоровайний. Мешкав він у Буффало, одній з частин Нью-Йорка, а походив родом із Тернополя.

Одне слово, знаменитий романс «Чари ночі» вперше прозвучав, ластівкою злетів над Ніагарою на хвилях тамтешнього радіо у виконанні співака української діаспори Василя Тисяка. Так що автор слів Олександр Олесь свого твору уже не почув. Він помер 1944-го, коли отримав звістку про смерть у німецьких катівнях його сина, юного і великого поета Олега Ольжича.

Хочу привселюдно сказати, що ти, Дмитре Івановичу Баранівський, не просто чудовий ректор Академії, але й Великий Громадянин, Український Патріот. Спасибі тобі за пам'ять про Олександра Олеся!

А всіх читачів запрошую прослухати романс «Чари ночі» на вірші дипломованого ветеринара з Харкова Олександра Олеся - https://www.youtube.com/watch?v=b0E9CYEHwik

***
На знімках: ректор академії Дмитро Барановський 

Залізниця пролягла через дрімучий ліс і дикі зарості ожини, ліщини, глоду, грабчаків і вільх та інших цікавих буйних рослин. І тільки регулярні проходи поїзда не дають геть зелено замурувати рух колією. Вже давно так склалося, що тепловози везуть свою поклажу по тінистому тунелю, фактично по-під густим, холоднуватим гіллям, під неповторно зеленими шатами дерев.

Картина ця неймовірно казкова і неповторна. Романтики знайшли, що подібного немає ніде, а гільдія туристичних організацій включила виробничу залізничну тунель, де пробігає за добу лише два/три коротеньких ешелони до числа ста див України, пойменувавши її "Тунелем Кохання". Бо хто ж окрім закоханих піде по шпалах під гілясті сутінки навіть сонячної днини, не кажучи вже про надвечірок і ніч. А молодих людей оглянути цей ідеалістичний і мрійливий закуток лісового краю збирається часто і густо. А тепер сюди навідуються і закордонні туристи...

Кілька років тому у ці краї навіть забрів відомий японський режисер Акійоші Імазакі зі своєю знімальною групою. 2014 року на екрани країни висхідного Сонця вийшов навіть вельми цікавий і мальовничий кінофільм «Клевань. Тунель Кохання». Розумієте, яку це принесло славу і скромному тамтешньому тепловозику під тінистим гіллям, який регулярно зрізає нарости молодого пагіння на деревах і кущах, і всьому, що утворює живу тунель у цій лісовій оазисі.

Я теж начебто побував там першого вересневого понеділка. Після того, як туди завітали дочка Тетяна і зять Тарас. Нам з дружиною вони скинули на Вайбер світлини, з яких можна помилуватися красою неповторного "Тунелю Кохання", котрого не минають люди-романтики, які подорожують Рівненщиною. Можете оцінити з поданих нижче фото.

Завжди уважна до всього наша Таня, скинула згодом і ще один знімок. До нього був такий простенький припис: «Це справді оригінальне і дивне місце з позиції почуттів до ближнього. Справжній "Тунель Кохання", де чуєш биття серця друга. Гуляючи тут, ми з Тарасом, даруйте, за відвертість, зустріли окрім гурту, здається, китайців ще й виводок… собак. Вони, здається, також були на казковій і романтичній прогулянці. Одна з них натхненно облизувала іншу. А та, під чарами блаженства любові зупинилася, присіла, і закотила очі, аж пащу відкрила від задоволення. Таку сцену навряд чи ще де побачиш… Сказано ж, неповторний "Тунель Кохання"… Блаженне місце...»

Оце днями, мабуть, через десяток літ, випадково зустрічаю: не пам’ятаю, коли вже й бачились...

- О, - каже він, - пашлі я кілішок налью в благодарность за помощь. Ми харошеє не забіваєм…

- А ти чого це від маминої мови відмовився? - одразу беру його за загривок.

- Чаво? Па руські, что лі? Да я іначє уже не умею… Работа такая, панімаєш…

- Що ж це за діяльність така, що емансипує пам’ять про рідне коріння?

- Да ми січас воду прадайом. Очіщеную, очень харошій бізнес, - втручається у розмову його дружина, така ж репана вчорашня селянка. Опасиста п’ята точка її виразно упеленена шкіряними штанами – з виду, як опудало в городі… Та ще й ущербно москвороте...

- А там, панімаєш, пакупателі в асновном все па русскі гаварят. Нє буду же я виглядєть белай вараной…

Не в вороні, либонь, справа, а в бидлості коріння…