РОЗУМНИЦЯ АЛЬФА, КОМІСАР РЕКС І ОДНООКА БУЛЬКА

Нещодавно поминуло два роки, як ми живемо без собаки в подвір'ї. Остання, як і попередня, була породи «німецька вівчарка». Розумниця Альфа з малолітства прожила у нас майже десять літ. Відмінний сторож, незрадливий друг. Як не рятували її на фініші життя, возили по спецах і клініках, довелося попрощатися: рентген показав, що у неї втроє збільшилося серце.

Мене у нашій чудовій вівчарці найбільше вражала одна дивна особливість: вона патологічно, з народження страшенно боялася... грому. Либонь, це лихо по роду передалося. Тільки щось далеко-далеко гуркне, наша охоронниця уже місця собі не знаходить. А загуркоче ближче, ховається у дружини… під спідницею, рветься до хати, схороняється під ліжком. Панічно забивається у самий куточок. Найчастіше, коли с правді вдарить грім у небесах, - стрімголов і без роздумів кидається в величезну яму, котра зосталася після будівельників, з якої потім сама вибратись не може. Я змушений був неодноразово ставити драбину, піднімати її на руках. А вона ж важила кілограмів та кілограмів: поїсти ж бо любила. Особливо тлустою ставала восени, коли починали обсипатися… горіхи. Упаде спілий плід, вона навипередки з нами кидається до його: хто швидше вхопить, того й смакота. Якщо горіх здобуває вона, то плід тільки хрустить у її зубах…

Коли не стало Альфи, якось телефонує приятель з-під Києва, котрий уже після нас завів собі також німецьку вівчарку. Каже: якщо, мовляв, бажаєте, то заїдьте, щось цікаве побачите. Пішли вони на прогулянку з вівчаркою удвох у ліс гуляти, а повернулися… утрьох. До них прибився красень самець, знайомиться, виявляє до його сучки знаки особливої уваги. прийшов із ними під хвіртку. Вранці друг мій зібрався на роботу, а на вулиці біля обійстя лежить крупний вродливець – світло-чорного кольору, крупної мускулатури, з великою, просто величезною головою, з великими, карими, магдалиноподібної форми очима. Чекає на сучку. Не покинув її, так йому до душі припала…

Два тижні мій друг, прийнявши в подвір’я приблуду, розвішував оголошення на стовпах по своєму місту: у кого пропала вівчарка – обізвіться. А коли ніхто не відгукнувся, покликав мене. Ми з дружиною поїхали, лише глянули і сказали: «наш».

Це були чотири роки великого обопільного щастя. На початку щоправда, виникла була невеличка проблема: як же ж звати-величати дорогого приймака? Я виписав п’ятдесят найбільш ходових собачих імен, і тоді, коли вівчарка мирно лежала, став у неї за спиною і почав з інтервалом зачитувати імена. Жодного разу наш Барбос не зреагував. Тоді я сказав йому і всім домашнім: «будеш у нас Амуром. Позаяк ти, либонь, великий фахівець з амурних справ, і до сучки прибився додому через потяг любові…»

Амур досить швидко став відгукуватись на цю кличку. Мабуть, сподобалась йому…

Одно разу я порався біля воріт. Амур лежав поруч, контролюючи очима і величезними вухами-локаторами всю вулицю. Дорогою їхав велосипедист-школярик. Враз він різко загальмував, і зупинився біля нас. Звернувся до мене:

-Дядьку, скажіть, будь ласка, це, що Комісар Рекс, якого показують у кіно?

Я збоку глянув на свого Амура, і подумав, що він на 99,99 відсотків і справді схожий на ту вівчарку, котра знімається в кіно. Той же світлокоричневий з чорним по хребту підпал шерсті, та ж клиняста крупна морда… Ймовірно, мій пес іще дещо масивніший, бо він, як гавкне уночі, то, здається, довкруги всі лампочки на стовпах гаснуть. Хоча за характером – наймиролюбніша істота.

-Звичайно, - підтверджую, - це він і є - кіношний Комісар Рекс, хіба ж ти не бачиш?

- А я ж нашим хлопцям кажу, що це він знімається, а вони не вірять...

-А ти приводь їх сюди - твоїх хлопців. Ми з тобою як Рексові команду дамо, то він в одну мить з тих, хто не вірить штани познімає... Це він дуже вміло робить...

Амур у козирній позі поліцейського генерала слухав те все і весело зиркав, то на мене, то на юного любителя кіно...

Моя вівчарка особливо полюбляла, коли ми на вулиці з нею гуляли удвох. Тут же збіжаться хлопчаки і просять: «А-ну, скажіть нехай він гавкне…»

Я залюбки подаю команду: «Амур»! Голос!». Він сідає і у відповідь лунає такий рявкіт, що хлопчаки чманіють від задоволення, аж бризкають слиною у дикому захопленні. Пес, до речі, виконував понад двадцять різноманітних команд. У тому числі й повзав на пузі...

Усе, більше про Амура ні слова, бо надто болюче це... А був він справді надзвичайно розумною, гарно дресированою твариною. Одначе уже надто старою: з сивиною і підтертими, зношеними зубами. Здавалося, що він жив з усіх сил на радість нам. Яких лише ліків, вітамінів ми йому не давали… Амуру з часом почали відмовляти задні ноги, як кажуть, це найперша проблема німецьких вівчарок - "задній міст". Ні, краще помовчу…

І ось не так давно у нашому подвір’ї все частіше стала з’являтися маленька сучка. З породи волооких четвероногих. Не знаю, що це за витвір природи по-науковому, але на фото ви зможете побачити, оцінити…

Я примітив її давно. Вона мешкала за десяток хат від нашої. Коли не проїжджаю там автомобілем, трапляється враз із кущів вискакує таке мале й кумедне і до того дзявонить, супроводить замало не до мого обійстя. Голос дзвінкий, всю вулицю дрібним сріблом засипає. Їдучи, уважно дивлюся, аби з гніву воно мале не вскочило, бідне, під колесо…

А тут бачу по подвір’ю нишпорить. Що ж тут вишукуєш, дзвінкоголоса?

Розповіли мені сусіди, що сучка жила з бабусею. Дуже гарним, уважним охоронцем була. Старенька мала про кого піклуватися і з ким розмовляти. Але Бог прибрав жіночку, і сучка залишилася сама… Хазяйка на все обійстя...

З деяких пір я щодня чекаю на візит до мене маленької поважної гості. Як правило, готую її сніданок і вечерю.

Сказали мені люди, що на вихідні до сучки з міста приїжджає родич бабусі, його хата поруч з осиротілим помешканням небіжчиці. Звуть його Аркадій Іванович. От він сирітці-сучці привозить їжу, різні там делікатеси. Відкриває настіж двері осиротілої хати і сучка заходить до неї, розкошує доставленими харчами…

Цими днями їду вулицею і бачу, що трохи далі попереду переходить її літній чоловік, а поруч із ним біжать двоє маленьких цуциків. Один із них, здається, моя знайома сучка, з загнутим на спину хвостиком. Притискаю педаль газу. Коли порівнюяся з їхнім подвірям, вони всі утрьох якраз зайшли в обійстя, причинили за собою хвіртку і їх з дороги не видно за великим кущем бузку. Зупиняюся, і голосно кажу: «Скажіть, будь ласка, це ваші собачки?»

Чоловік озивається, а потім і повертається з обійстя, виходить на вулицю. Літ йому за сімдесят, чистий, охайний, з лукавою усмішкою…

-Ні, - каже не мої, - але я за ними приглядаю, постійно їм їсти привожу. Вони, так би сказати, знаходяться під моїм патронатом… Сироти...

-Так ви, мабуть, Аркадій Іванович?

Чоловік дивується звідкіля я його знаю, але підтверджує, що це справді він. Дві собачки у нього під ногами уважно слухають нашу розмову. Він нагинається, і одну з них бере на руки. Виявляється, що це якраз моя добра знайома. Я вже якийсь час пригощаю смачними стравами і тепер оглядаючи мене, сказати б, віч-на-віч вона мимоволі смачно облизується…

Зауважу, що сучка… інвалід. У неї майже немає одного ока. Хоча, коли вона дивиться на тебе, то можна побачити, що в примруженому оці зблискують ті самі вогники, які можна спостерігати й у здоровому, балухатому органі. А ще в неї якісь проблеми з зубами. Ряд їх білих і дрібненьких постійно виглядає з-під правої губи. Вона там, напевне, немає прикусу, але курячі кістки потрошить залюбки. Через це каліцтво складається таке враження, мовбито сучка постійно… посміхається. І це просто забавно. Але загалом вона цілком здорова, навіть гарно вгодована. Мала й цуценят уже.

-Осиротіла вона, - зі співчуттям каже мій новий знайомий, - ось усі, хто як може підгодовують її. Я спеціально приїжджаю з торбою харчів для Бульки.

-О! Її так цікаво звати? Булька?

-Еге ж. Булька. Бабця її так називала. Вона дуже гарно реагує на цю кличку, - розповідає Аркадій Іванович. - І хати своєї не покидає, пильно сторожить. Сюди ніхто й ногою не ступить. А в неї тут є і помічниця – її рідна сестра. Мешкає в сусідньому обійсті. В разі чого, піднімають вони удвох такий страшний лемент, що будь-кого від своїх хат відгонять…

Звертаю увагу на сучку, яка присіла під ногами Аркадія Івановича. Ще один собачий інвалід. Як і Булька зі своїми недоліками такою народилася на світ Божий. У неї три ніжки. Четверта є, але вона якось неприродньо витягнута вгору і вперед. Таке враження, мовбито вітається з вами. Подібна до скульптори, якою зображають на пам’ятниках коней начебто у русі. Як у того лошака, що на ньому красується безпощадний і кривавий більшовик Щорс у Києві. Коли сучка біжить, то ця зігнута в коліні ніжка простягнута вперед. Але вона їй зовсім не перешкоджає в русі...

Під час цієї розмови-оглядин проїжджає дорогою старенький «Жигуль». Коли він порівнявся із нами, тринога сучка враз зривається і створює такий дзвінкий лемент, що хоч вуха закривай. Булька тут же виривається з рук Аркадія Івановича і стрімголов стрибає на землю. З переможними криками кидається навздогін сестрі. Маленькі, але тлусті пси гонять «Жигуля» метрів із триста, і звідтіля задоволені, голосно попчихуючи, повертаються назад.

-Ще одне авто прогнали з вулиці, - весело каже Аркадій Іванович. - Ви ж зверніть увагу, вони надто швидкі. Тринога не дасть себе перегнати Бульці...

-Ми з дружиною, - повідомляю йому, - приглядаємося до Бульки на предмет того, аби її, так би сказати, удочерити…

-Та ви що, - тут же противиться мій новий знайомий. - Лєна нізащо вам не віддасть загальну улюбленицю. І я також проти. Бульці тут просто добре і вільно живеться. Її ніхто не ображає…

-А Лєна, даруйте, це хто?

-Лєна, це її хазяйка, - Аркадій Іванович виразно показує на триногу калічку, - яка і здійснює головне шефство над Булькою. Ні, ми її в обіду не дамо, і нікому також… Без неї бабусину хату просто рознесуть.

Дружині приношу додому не зовсім радісну новину. Кажу:

-Булька нарешті попросилася до мене на руки, як її погодував. Любить, щоб її голубити. Але ось взяти в своє обійстя її нам не дозволять. Вона має жити поруч із сестрицею, стерегти своє обійстя. У когось там є навіть синок від їхнього роду. Можливо, і для нас колись народиться...

- Що ж, - каже моя господиня, - їм видніше. Але смачні обіди для Бульки ми все одно будемо готувати. Я її припрошувала якось заглянути до хати, вона не хотіла, мабуть, боялася, а ось нині чую: чап-чап іде по паркету. Бачиш поїла, за собою не прибирає…

***

А це ж і є та сама Булька власною персоною...

Усе, що не є у мені сільське, сказати б, домотканне, особливо ж у спогадах про нашу подільську глибинку, про колись багатолюдний мій Джурин, як давнішній районний центр Вінниччини, а потім звичайний населений пункт, яким він став на трасі Київ –Кишинів, за півсотні км від Дністра – пов’язане з звичайною сільською… коровою. Бо завжди вона була у центрі сімей. Як годувальниця. І для всього села також.

Я пастушив десять літ із дня в день від першого класу школи до випускного дзвоника, поки не пішов на роботу в редакцію районної газети. І була то вельми щаслива, радісна пора. На нашій тоді по-простонародному Причепилівці, а це хат із сто одного вуличного кутка, живність водилася практично в кожному обійсті. Якщо можна так висловитись, то корови фактично купи дітлахів, що росли на мамализі з молоком. На сирі з сметаною…

В останній раз я був у Джурині 19 травня 2015 року. Провідав батьків і рідню… на цвинтарі. Знаходиться він на високому подільському горбі. В село не спускався. Мені страшно туди заїжджати. Практично вся моя рідна, дорога Причепилівка вимерла. Стоять як небіжчихи, прахи порожні, здичавілі хати, немовби привиди. Обійстя геть позаростали деревієм – розвелися справжні дикі хащі. Добра частина колишніх городів і левад не обробляється, в густій лободі. Їдеш вулицею – жодної живої істоти, наче по кладовищу. Аж моторошно. Стільки ж було, мешкало тут гарних, веселих, усміхнених людей. Такі красиві і дзвінкоголосі...

Пригадую, коли ще жила моя мати, а її вже немає від 1 травня 2004-го, вона якийсь час теж тримала корову. Казала, що тепер уся худоба в одній череді, а в ній 37 корів.

Торік Причепилівка мала дві корови. Одну тримала сім’я вічного шкільного їздового Олексія Романовича Горобця, якого любила вся шкільна малеча, мого далекого родича: обом їм із дружиною було вже далеко за 85-ть. Торік восени дядько Олекса помер, царство йому небесне, приїхали його сини, корову продали, хоч як не протестувала старенька їхня мати: хто ж її пастиме, доглядатиме, якщо бабуся ледве рухається...

Інша корова утримувалася в господарстві мого двоюрідного брата Василя Євдокимовича Сайчука. Близькі родичі ми з ним по матерях, які були рідними сестрами. У нашого діда Феофана було аж сім дочок. Василева мати Гафія була дещо старшою, моя мати Лікерія наймолодшою в їхній сім’ї. Але двоюрідний брат Василько на півтора роки молодший за мене, йому нині 66-ть. Ось він і пас, і доглядав їхню красуню-годувальницю. Коли не зателефоную – Вася в полі, або чистить біля корови, або воду носить з колодязя – напуває її. Чи сіно косить, скирду вершить, жом кпив, до ями закидає. Все у клопотах побіля їхньої живності...

Корову-молочницю особливо любила дружина брата Валя, Валентина Сергіївна. Колись давно Василь поступив на стаціонар Брацлавського сільськогосподарського технікуму. Навчався на відділенні електрифікації. Там же здобувала спеціальну освіту тамтешня місцева синьока дівчина Валентина. Цими днями виповнилося 45 років, як відгуляли ми їхнє славне весілля. Навіть каталися на човнах по Південному Бузі...

Весь цей час вони мешкають у Джурині. Василь Євдокимович трудився електриком у колгоспі, завідував електромлином, Валентина Сергіївна багато літ відпрацювала у місцевій середній школі. В центр села їм далеченько, кілометрів до чотирьох в один бік, але ніколи не скаржились, привикли.

Коли не задзвоню, весела, вельми приязна родичка - братова на зв’язку. Гостра на слівце. Якщо попрошу, ще й гарно заспіває. Знає тих різних пісень без міри. Каже, що іноді з Василем можуть удвох сісти залюбки поспівати. Гарна сімейна розрада...

Про що б не розмовляли, всі розмови у милої пані Валентини закінчуються однаково – про їхню корову.

-Ой приїжджайте вже до нас, поп’єте нашого молочка. Такого смачного немає ні в кого, їй-Бо', правду кажу. Жирне, аж жовте. І сметана така ж, і сир. Цього багатства у нас повна хата. Хто захворіє, із центру села біжать по молоко нашої корови: кажуть, що лікує. А дає вона по двадцять літрів на добу, так що всім вистачає. Василь її так доглядає… Я вже якось йому казала: «ти її любиш більше, ніж мене…» Якби не наша коровиця, не знаю, як би ми витягли з дідом при наших жебрацьких пенсіях, - робить Валентина Сергіївна невтішний висновок...

Аби значимо продемонструвати особливу привабність продукції власної корівки-годівниці, пані Валентина якось каже мені:

-Пам’ятаєш, торік восени, либонь, приїздив до нас у гості твій Тарас, а з ним була його дочка Гануся? – мовила Валя-Надбужанка. – Зайшла дитина до хати. Думаю, чим би її здивувати-пригостити. А саме перед цим спражила молоко, заправила свіженьку колотуху. Зі смачною старочкою, кращого гостинця не придумаєш. Наливаю кружечку твоїй онучці. Вона апетитно у всмак п’є, аж облизується. «Смачна?» - запитую. «Дуже добра», - усміхається Аничка. Хлопці погомоніли, випили по чарчині, пішли до авто. Вже збираються розміщуватися перед дальньою дорогою до Києва, а Гануся, перш ніж сісти до машини, прибігла до мене й запитує: «А ще не можна попити того, що ви мені давали?» Гукаю, зачекайте хлопці, тут ще декому нову філіжанку колотухи хочеться спорожнити. Довелося до хати повертатися…

Давно не набирав родичів. Вчора почув голос Валентини, одразу зрозумів: щось сталося лихе. Бо одразу й заплакала.

-Немає більше, - каже крізь сльози несхитна брацлавчанка, - нашої дорогої годувальниці – корови… Ой, як же ж серце болить... Як нам тепер жити?

-Це ж як сталося? – ледве видавлюю із себе…

- Заслабла бідненька якраз на Зелені свята. Перестала їсти. Нічого до рота не бере. Ми біля неї і ночували, і навіть святою водою кропили. Привезли доктора. Дав він якісь ліки. Нічого не допомагає. Через два дні повели в центр Джурина і здали на м'ясо. Через день нам повідомили: у печінці виявився ржавий дріт. Паслась, мабуть, і проковтнула, бідненька…

Валя плаче, Вася не хоче й до телефону підходити. Підозрюю, певне, теж пустив сльозу. Я їх добре розумію. Що їм моя розрада?!

-От тепер попробуй прожити без корови, - каже з розпачем у голосі Валентина, - якщо нам лише на хліб треба потратити 300 гривень щомісяця. Ще понад 300 гривень платимо за електрику, а то й більше, бо їжу готуємо на електроплитці, у нас же ж газу немає, ми віддалений куток села, який практично вимер, сюди його вже ніхто й ніколи не проведе. Мені треба купляти на 350 гривень на місяць лише порошків різних, бо без них, хоч бери й складай руки, лягай в домовину: підвищений тиск замучує. А ще ж Василю потрібні сигарети по 20 гривень, хоч би через день, бо без них немає йому ні життя, ні щастя. Кинути курити не може, такий слабохарактерний. До Зелених свят всі ці гроші ми відбирали, здаючи молоко. А тепер усе треба брати з пенсії. Що там від неї зостанеться? Та й діти й онуки пили молоко. Всі жили фактично на молоці. Як тепер бути? Ще й Василь такий, що від чужої корови в рот молока не візьме. Купила якось - навіть не доторкнувся...

Залишився від корови бичок чотири місяці, слава Богу, вся наша розрада, - продовжує дружина брата. - Навесні купили двоє поросят. Але нема молока – їсти нічого не хочуть. Не ростуть. Якби вигнали корову на ринок, мали б тисяч двадцять – бо всі знають, що вона найкраща молочниця. А здали на м'ясо по лихій оказії – виручили лише сім тисяч гривень. Що за них купиш? А придбай нині корову - чим її годувати, коли на городі все вигоріло? Дощів немає зовсім. От спробуй без корови прожити, - резюмує вона свою плаксиву розповідь...

Не знаю, що відповісти. Для мене це теж трагічна новина. Тепер на моїй Причепилівці немає жодної живої корови. А ще в нинішньому столітті, їдучи до матері в гості, я зустрівши на вулиці череду, тут же розвертався і заїздив-ховався у ближній провулок. Бо мури у нашому селі кам’яні, потрапиш у череду – геть корови вимнуть боки автомобіля…

Зникла остання корова…

Нині нарешті з’явилося повідомлення про те, якого ж, даруйте за відвертість, дідька прилітав до Мокви великий європейський друг оскаженілого путлєра, його неприхований прихильник генеральний секретар Ради Європи (РЄ) Турбйорн Яґланд. Холодний норвежець, звичайно ж, з нордичним характером, і відверто показними гарячими почуттями лише до нового біснуватого фюрера ВладімВладіміріча. Саме з ним він провів приязну і тривалу двосторонню зустріч ще 20 червня ц.р. Але про головне у бесіді, як повідомляється сьогодні офіційно, ради чого він, колишній вихованець університету Осло, полишивши всі європейські справи добирався до білокам’яної, , так і не сказав. Чи то забув через поважний вік (усе-таки 68 літ за спиною!), чи посоромився з ними тривожити кремлівського боса. Йдеться про вимогу Європи і всіх чесних людей світу – звільнити від тортур у камерах і підвалах 90 українських в’язнів і насамперед Сенцова та Балуха, про яких тривожно гримить усе прогресивне людство.

Чого ж тоді колишній заступник голови Соціалістичного інтернаціоналу опинився в лігві петлєра? Напевне, їздив пообідати смачно у Кремлі і побувати на футболі. Своєю появою на стадіоні підтримати авторитет гнилої і злочинної російської влади: он, мовляв, які високі гості до нас ходять на футбол.

Як заявила прес-служба Ради Європи, пан Турбйорн Яґланд пекучу проблему звільнення з ув’язнення українця Олега Сенцова, котрий закатований з надуманих причин, порушив під час зустрічі з міністром закордонних справ Московії Сергієм Лавровим та обдусменкою Тетяною Москальковою.

Запитується: а з натирачами паркетів у Кремлі він з цього приводу не спілкувався? Не дивно, що як заявляється європейською службою, ці двоє (Лавров і Москалькова) нічого не відповіли генсекретарю Ради Європи. Просто у відповідь промовчали. А що ж вони могли відповісти? Хіба навіть ці люди там будь-що вирішують?

Лише повернувшись до Страсбургу, тільки з свого шикарного робочого кабінету Турбйорн Яґланд віддав розпорядження підготувати офіційного листа до п. Путіна з проханням про звільнення з ув’язнення протиправно утримуваного в далекому містечку Лабитнангі Ямало-Ненецького автономного округу Московії українського кінорежисера Олега Сенцова, котрий на знак протесту голодує вже без малого сорок діб.

Виявляється, як керівник Ради Європи, генсек має законне право відповідно до Європейською конвенції з прав людини звертатися до керівників держав світу з проханням про помилування засуджених людей, рятуючи їхні душі. З цього приводу мій висновок такий: ох, і зажиріли вони там у своїй Норвегії, в тому Страсбурзі, у тій Хевропі! Давно їх сталіністи не «лохматили». Навіть не уявляють собі, як це складно бодай п’ять хвилин побути під засовом у Мардорі. Та ще ж протиправно ув’язненим, за надуманими звинуваченнями. А тут демонструється показна неспішність, дурновата розважливість, безберега ставність, потішне позерство. Турбйорне, проснися нарешті!

Прес-служба РЄ безапеляційно заявляє: лист пана Яґланда зі Страсбурга відправлено, коли його отримають у Кремлі, нам, мовляв, не відомо. Задаваки бездарні…

Тут мимоволі згадуєш слова великого українського поета Олександра Олеся з його вікопомного вірша «Європа мовчала». Ось він, нагадаю всім нам:

Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров'ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім ярмі
Робила на Пана і в ранах орала,
Коли ворушились і скелі німі,
Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова,
Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала.

Цю поезію виболів поет 22 серпня 1931 року. Нічого з тих пір, на жаль, не змінилось. Європа до болів України глухо-німа й по нині…