Коли ми молодими були

Відбулася начебто несподівана зустріч із своєю бурхливою і незабутньою юністю. Майже через сорок літ після події.
Що там казати, що там скривати... Ніяке це не здобуття якоїсь там примарної другої фахової дисципліни, як дехто подеколи пише про подібне, а завершення нами, журналістами, Вищої партійної школи при ЦК Компартії України періоду навчання - з 1 вересня 1979-го по липень 1981-го. Це якраз урочистий і хвилюючий момент - вручення дипломів при завершенні дворічки. 
Багато хто, знаю, приховує нині свій цей період життя. Соромляться пані й панове свого колишнього статусу слухачів ВПШ (розшифровувалося як – «випив і ш-ш-ш-а-а!)... А я, чесно кажучи, вдячний долі, що дала мені змогу в найкращих тодішніх умовах справді чудово повчитися на стаціонарі, досхочу попрацювати в бібліотеках над удосконаленням своїх теоретичних знань. Послухати лекції кращих науковців України того періоду. Адже у мене, до прикладу, попереду був лише заочний курс факультету журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. А тут іще й платили просто таки високу заробітну плату (я отримував 220 рублів, тоді, коли ставка інженера була на рівні 120-130 р.), безкоштовно надавали чудовий гуртожиток: кімната на двох слухачів, пільгові проїзди в усіх видах транспорту.

Тим паче, що я не просився на це навчання: викликало до обкому партії, поставили перед фактом. Мовляв, з 1 вересня їдете до столиці на дворічне навчання, готуйтесь… Ні, від мовитись, не можна було. Випав жереб долі, можна лише дякувати за честь…

А на фото майже вся наша група 214-ть. (Загалом три їх було на відділені журналістики ВПШа). Наша команда складалася з 16 осіб. Тут були підібрані кращі кадри того призову, бо дві інші навчальні групи складали переважно працівники районних газет. На фото видно лише дванадцятеро осіб…

Отже, у шерензі зліва першим стоїть цековський функціонер, котрий, власне, вручав дипломи. На нього можна не звертати уваги. Далі – наша група. На першій позиції знаходиться тодішній партгрупорг (таке існувало правило, партія ж тоді всюди була попереду) Віктор Іванович Корніюк. Після закінчення навчання працював заступником директора департаменту ДАІ МВС України з пропаганди. Ставши полковником міліції, дуже давно пішов на заслужений відпочинок.

Другим у шерензі знаходжуся я. На той час дворічно беззмінний староста групи…

Третім у ряду – Анатолій Ларін. Прийшов на навчання з посади інструктора Київського міськкому парті. Після навчання очолив, здається, редакцію журналу «Старт». Працював недовго. Звалила його підступна невеліковувана хвороба. Давно вже його немає…

Четвертий – Григорій Підлісний. До навчання працював кореспондентом ТАРС/РАТАУ по Івано-Франківській області. А ось на яку роботу повернувся після здобуття освіти – справжня загадка.

Напевне, за місяць до закінчення вишколу, а то й менше навіть до цього, він несподівано наштовхнувся на один побутовий конфлікт. Дізналися про це у ЦК, дали команду виключити з партії, а значить із ВПШ. Партія своїх слухачів ВПШа врозумляла бути ідеально чистими… 
Але на цю вказівку вибухнули ми всі, ті, хто стоїть зараз перед вами на світлині. Ми вважали, що так не можна поводитись із долею людини. І в цьому була одна важлива особливість, не врахована в тодішньому ЦК. Ми все-таки були не тупими партійними функціонерами, які знали лише одне при окрику згори – брати під козирок. Ми ж були… журналістами із досвідом, і тому, м’яко кажучи, повстали проти такого суворого і безпардонного розпорядження. І не зважаючи на лінію парткому обов’язково виключити Г. Підлісного з ВПШ і з партії, після бурхливих дебатів на зборах партгрупи одноголосно проголосували за винесення Григорію лише… догани. Бо ж виходило, якщо послухатись вказівки, то це означало поламати всю долю людини: чесно й сумлінно працював на інформаційному фронті, заробляв авторитет і славу, потів навчався два роки у столиці, досяг чогось у житті, і в одну мить вирішили його викинути на смітник. Казати б, іншим для науки!
Куди міг подітися після цього журналіст, якщо ніяких інших засобів масової інформації окрім партійних в державі не було. Тим паче, що проступок Григорія загалом не вартий навіть був особливої уваги. Але для ЦК то був повчальний момент і там вчепилися за його. Щоб, як мовиться, іншим не повадко було, наприклад, сперечатися з власною дружиною…

Але диво: за 39 років життя після Київських наших групових «вакацій» і тих непростих подій, я ніколи, жодного разу нічого не чув про долю пана Григорія. Тільки знаю, що назад його на роботу в ТАРС/РАТАУ не взяли: виявився із гріхом, приїхав із Києва з доганою по партійній лінії. Нібито кудись направили в районну газету. От і загубився чоловік..

П’ятий у шерензі – Віктор Іванович Стельмах. Наша, можна сказати, загальна симпатія. Віктор був старшим за всіх нас. Мудріший. Він до цього працював у Парижі, у штаб-квартирі ЮНЕСКО. Досконало володів і французькою, і англійською мовами. Що саме його занесло поміж нас на навчання, принаймні, я зрозуміти не міг. Запитував у його, він у відповідь лише жартував, іноді, еге ж, з французьким проносом…

Але коли у грудня 1991 року в нашій молодій державі з’явився президент України Леонід Кравчук, Віктор Стельмах став першим його керівником прес-служби. У репортажах, на світлинах можна часто бачити, як Леонід Макарович з різних питань звертається до свого прес-аташе. Віктор справді був винятково толковою людиною. Але попрацювати йому довелося недовго: його скосила страшна хвороба…

У центрі світлини, начебто найвищим за зростом, хоча це насправді є технічний обман оптики, - Володимир Новак. 
Володя приїхав до столиці із апарату Львівського відділення ТАРС/РАТАУ. Перед цим там закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. До Києва із західного міста явився розлученим, а тому у нас на курсі вважався головним женихом. Ця обставина давала нам завжди змогу вести веселі розмови з добору приятелю претенденток на папаху нареченої чи не після кожної чергової поїздки в міському тролейбусі. Але пан Володимир з честю вийшов із ситуації. Під час навчання таки женився у Києві, і вже разом з дружиною, отримавши диплома, поїхав служити власкором ТАРС/РАТАУ по Тернопільській області. Звідтіля його згодом перевили до Одеси, де він очолив одне з головних відділень УКРІНФОРМУ.

Поруч із Новаком стоїть Олександр Тертичний із Луганська. Теж колишній працівник Інформаційного агентства ТАРС/РАТАУ. Чомусь ми його звали поміж собою «вождем», Мабуть, за те, що часто полюбляв філософствувати, виступати на зборах. Хоча той, хто приліпив йому цю кличку явно помилився: не зробив Олександр у Києві собі політичної кар’єри, хоча весь час після випуску знаходиться у столиці…

А у костюмі в арифметику, чорночубий – це Святослав Васильович Крещук. До від’їзду на навчання у Києві - головний редактор Волинської обласної молодіжної газети. Слава був душею нашого слухацького колективу, блискучим і неперевершеним журналістом. Насамперед, інформаційного, репортерського плану. Заради вияснення якогось цікавого факту для публікації, він міг податися хоч і на край світу. Таким був цнотливим професіоналом. А загалом, надзвичайно високопорядна, чесна людина. Святослав Васильович завжди був душею кожного нашого великого і малого застілля. Особливо ж зі своїм непереквітним гімном рідному поліському краю – піснею «Волинь моя…»

Тільки вип’ємо, бувало, по чарчині, а Славко, відкашлявшись, заспівує:

Шумлять, колишуться хліба,
Як хвиля в морі грається.
Моя заквітчана земля
До сонця усміхається.
Волинь моя, краса моя, 
земля моя сонячна…

(Аби краще ввійти в тему, послухайте цю незабутню пісню «Волинь моя…» тут - https://www.youtube.com/watch?v=0w2z2m0w5_8 ).

Давно немає вже Святослава, але був він настільки яскравою, квітчастою, добродушною людиною, що на Волині й по нині у день його уродин, 6 вересня (щорічно!), в усіх редакціях краю відзначають його роковини. День Святослава Крещука! Читають його, насичені любов’ю до життя, вірші. Розповідають бувальщини з його багатого журналістського життя…

Я щасливий був із того, що всі два роки свого київського життя провів в одній кімнаті гуртожитку з Святославом Крещуком. Ділили ми з ним навпіл і хліб, і все, що Бог послав до хліба…

На все життя запам’ятався один студений вечір. Ми накрили на стіл вечеряти в своїй кімнаті. Зайшов іще дехто з хлопці з сусідньої кімнати, можливо, Володя Новак, Петро Опанасенко, Юлій Шарабаров. А саме того дня газета «Сільські вісті» опублікувала мого великого нариса, озаглавленого «З голубою ласкою». Я купив зо два десятки номерів газети у кіосках, і лежали вони на вікні кімнати. Публікація була про жінку, яка не мала власних дітей, але її називали матір’ю більше сотні вихованців дитячого будинку у селі Дениші Житомирської області, яких вона врятувала від погибелі в голодні, холодні роки Другої світової війни. Перед цим я побував на вечері-зустрічі її вихованців. Ця подія мене буквально потрясла, і те все трепетне вихлюпнув я на сторінки видання. Славко взяв слово у нашій вечері, і зненацька почав говорити про мене.

-Я сьогодні прочитав Сашкового нариса, - сказав Святослав Крещук. – Дочитав до слів…

Далі він заплакав і не зміг говорити…

У кімнаті запала ламка, крихка тиша. Відтак, хлопці розгублено зашуміли:

-Ти ж скажи, Святославе, до яких слів дочитав, ми самі все зрозуміємо.

– Всі знову вхопили до рук номери свіжого номера газети.
Славку подали води. Він заспокоївся, пришморгнув носом, і нарешті сказав:

-Коли я прочитав його слова, що бідність у них була така, як макове зернятко начетверо… я зрозумів, що Горобець буде письменником. Такий образ вжити може, таке порівняння придумає лише достойний майстер слова…

Я все життя пам’ятаю ці слова Святослава Васильовича! І завжди хочу бути їм вірним…

Поруч із В. Крещуком в черзі за дипломом стояв незабутній Анатолій Архипович Житник. Знаменитий фейлетоніст «Вечірнього Києва». Людина, котру в столиці знали чи не всі у ті далекі вже часи.

Не так давно я написав розлогу оповідь про Анатолія. В ній, будьте певні, ви знайдете багато цікавого про відомого київського фейлетоніста і письменника Анатолія Житника.

Коли на початку 2018 року я опублікував новелу з життя про Анатолія Архиповича Житника, озаглавлену «Пригоди невгамовного «Зайвого свідка» (її шукайте в Гуглі за цією назвою, або за адресою - https://blog.liga.net/user/ogorobets/article/29900), бідкався, що не міг ніде розшукати світлини нашого побратима, і ось така враз удача. Пан Анатолій, як живий перед нами. Світла йому пам'ять, бо вже давно його немає серед здрастуючих. Причина банальна і добре відома – у квітневі дні і ночі 1986-го, коли вибухнув реактор Чорнобильської АЕС, Анатолій Житник був серед перших, хто ліквідовував наслідки катастрофи. Усе це дуже швидко зашкодило його здоров’ю і життю, на жаль…

Далі у шерензі єдина жінка в нашій тодішній групі слухачів – Клавдія Боровикова. Після навчання працювала на чолі журналістського колективу могилів-подільської міськрайонної газети Вінниччини.

Наступний – Микола Маслов, посланець Одеського телебачення і радіо. Він був, здається, єдиний, хто у п’ятницю по обіді обов’язково сідав на потяг і за будь-якої ситуації на вихідні їхав до сім’ї, до міста над Чорним морем, а вже у понеділок вранці був на заняттях. Шукав, знаю, підробітків у Києві. Казав, що його дружині не вистачає грошей, які він приносить додому. Після навчання поїхав власкором Українського державного радіо до Вашингтону, і там залишився назавжди. Тому під час навчання посилено студіював англійську мову, певне, готуючись до цього вирішального кроку.

І останнім на світлині впевнено крокує за дипломом – Андрій Іванович Стативка. Він корінний киянин, але якось так вийшло, що прибув на навчання із харківської україномовної обласної газети, де займав посаду відповідального секретаря. Тихий, врівноважений, незворушний, він, здається, мав сталеві нерви. Ніколи не підвищив голосу. Інтелектуал і винятково грамотна, культурна людина.

Через якийсь час після нашого випуску опинився у Чехії, в Празі. Досить швидко оволодів чеською мовою і в тамтешній академії суспільних наук захистив кандидатську дисертацію. Працював у Міністерстві закордонних справ України, в українській амбасаді в Празі. Нині – на пенсії…
За бортом світлини залишился ще декілька людей, яких не видно на фото – Дмитро Захарук із Івано-Франківська, Анатолій Руденко зі Львова. Останній якийсь час працював власкором газети «Радянська Україна» по західній області, куди подівся – не знаю.

Не видно тут і колоритної фігури мудрого телевізійного метра Василя Пилиповича Перетятька з Дніпра. Найбільше запам'ятався Вася мені своєю філософською розповіддю про жіночку, яка все життя з власного льоху дістава на прожиток лише гниленьку картопельку, обрізала її, бо ціленьку шкодала було споживати. Так усе життя жила на гнеленькому. Махаючи своїм довгим пальцем мені перед носом, Василь Пилипович, казав:

-Сан Саничу, не будьмо такими, не шкодуймо нічого для себе рідних...

Було це без малого сорок літ тому, а пам'ятаю й до нині...

Здається, 2006 року довелося мені побувати на Дніпропетровському обласному телебаченні. Там несподівано зустрів Василя Пилиповича, він вів цикл передач до виборчої кампанії. Як і в минулі часи був гамірливий, сміхоохочий, жартівливий і дотепний. Що не слово, то звучав мудрий прикол. Вася, як завжди, був в ударі…

І вже зовсім, як несподіванка надійшла з його міста звістка: не стало нашого побратима. Якось мені розповідав голова Дніпровської обласної організації Національної спілки письменників України Володимира Луценко, котрий також навчався з нами, але в іншій групі: друзі зібрали вірші Василя Перетятька, видали гарну поетичну збірку. Добра пам'ять залишилася по ньому… 
Колись і ми були молодими. Ця світлина яскравий доказ цьому.