До небес недалеко

Так уже знавісніли ці рожево-голубі полеміки з нашою позою, даруйте, раком – голим задом уперед, способом уповзання начебто нами вимріяно-жадану Хевропу, що й самому захотілося втнути щось на підтримку чи швидше навіть на примітний знак протесту проти цих усяких невгамовних кольорових пристрастей. Узяв я та й поїхав до лавки фарб. Дещо повагався, одначе купив баночку примітного масляного кольору. Як бачите, яскравого небесно-блакитного барву. Кому таке може не сподобатись?

Є у мене в господарстві такий, в оточені врунистих, фігурних заростів самшиту, один не хитрий сільський самобуд – сказати б, літня купальня, на відкритому горищі котрої прилаштована 250 літрова бочка. У ній гарячої літньої пори швидко і просто таки прегарно нагрівається вода – купайся досхочу в тій даровій благодаті. А щоб регулярно поповнювати бак водою, ведуть до місткості на даху приміщення шикарні широкі… сходи. Знайшлися такі в обійсті. Я приставив їх до стінки приміщення екпальні, і вийшла майже стежка під хмари. Якщо не під небеса, то на дах – точно. На них іноді можна навіть посидіти залюбки. Самому чи з кимсь за «гутіркою». Домашня молодь лицезрів, іноді пивцем чи шашликами бавиться тут, курить. Я й попільничку поставив.

Були ті сходи зручними, бо широкі й надійні, файно припасовані, в обрамлені вічно зеленого самшиту, калини ікизилу, що розростаються поруч, але виглядали вельми непривабними, позаяк поіржавіли під атмосферними опадами. Озброївся я кісточкою і в одну мить зробив їх блакитними. Мовбито, домашніми, приватними сходами у небеса і назад. Перетворив, так би сказати, у приватну «голубу» вітальню в саду. І хоч, чесно кажучи, глухо я проти «нетрадиційщини» у людських контактах, одначе про всяк випадок, як бачите, куточок такий блакитний припасував, зрозуміло, виключно для одного, аби хто загляне в гості знав: я теж у благословенну Хевропу хочу… Якщо це такий пароль-пропуск у Західний світ. Більше того, коли треба, ще й на рожеву фарбу потратитись можу. Лиш би спокій у суспільстві був. Щоб не били поліціянти людей через вибрики кольорових.

Жарти-жартами , я просто блакитний колір люблю. Аби хто чого грішнього не подумав, змушений був написати цей пояснювальний пост, пофарбувавши сходи у саду на блакитну приманку. Одне слово, кожен сходить з глузду по-своєму - Ха-ха-ха! Ги-ги-ги!

Коли вже мова торкнулася кольорів, то був у мене такий випадок. На початку дев’яностих років минулого століття, коли з гуркотом розвалився Радянський Союз і в життя хлинули різноманітні людські свободи, у Києві, на Сінному базарі, що поблизу Львівської площі, блискавично стихійно зорганізувався блошиний ринок. Хто що мав зайве дома поніс для реалізації. Щоправда, більшість продавців з товаром з’явилися там тому, що просто не було за що купити… їсти. Починалися голодні часи стихійного капіталізму після тривалого і жахливого маршу в капіталізм. Рятувалися тим, що геть усе понесли з дому…

Якось іду поміж рядами і бачу: лежить на продаж великий… червоний ліхтар. Я мимоволі заусміхався. Подібні бачив на знаменитій паризькій вуличці Сен-Дені неподалік Сени, де цілодобово напружено працюють знамениті ексгібіціоністькі шоу-сексодроми.

Київська жіночка-продавець з Сінного ринку, вловивши мою гримасу на обличчі, тут же кинулась мало не під ноги.

-Ну купіть же, купіть. Майже даром віддаю, дуже-дуже гроші потрібні. Він же зовсім новенький…

Я знітився від несподіванки. Уголос же ж сказав:

-Навіщо він мені? Що я з ним робити буду? Відкривати бордель зовсім не збираюсь…

Блага пані вчепилася мені в руку і далі жартома не пропускає.

-Ви хоч мовчите, тільки усміхаєтесь, а хто не підійде,не за ціну справляються, а лишень відпускає масні жарти. А мені, повірте, будь-що його треба продати. У мене чоловік прикований до ліжка, немає за що ліки купити…

Одне слово, поговорили ми з тією бабусею і оточуючими продавцями такого ж напівхламу, я й кажу моїй новій знайомі:

-Якщо загорнете мені покупку гарно, аби я ніс до авто і мене народ не засміяв, то заберу. У мене є нежонатий приятель, я йому до дня народження зі смішком подарую… Ніби з натяком…

Привіз я те добро у село, заховав його в гаражі, аби домашні не побачили, а то ж заклюють кпинами. І успішно… забув про те надбання. Пройшли роки. Якось з робітниками-ремонтниками, які працювали у мене, розгрібав усе в гаражі, відшукуючи якісь інструменти, і несподівано надибав той нічний ліхтар. Чоловіки взялися мене розпікати жартами:

-Ви що тримали будинок розпусти?

-Еге ж, - кажу, - це одне-єдине, що від нього залишилося. Тому дарую його вам. А коли по-правді, то був у мене один нежонатий приятель, якому охотився вручити той ліхтар до дня народження. Але тепер він уже має у шлюбі двоє дітей. Так що ця річ мені геть без потреби. Забирайте, хлопці, задарма…

А якщо чесно, оглядини з натяками на всякі кольори мені до самої найвищої лампочки. Фарбую паркани, хвіртку, ворота в приємні мені кольори. І все заради того, лиш би був спокій у державі. І щоб поліціянти, в угоду кольоровим, більше ніколи не застосовували надмірної сили проти українців. Ось це важливо. А для спокою я й рожевим кольором можу пофарбувати бак на даху. Якщо комусь від того стане легше, буду просто радий…

До речі, пригляньтесь: кольорову обновку в саду пішла обстежувати юна киця, відгукується на найменні Нора. Котру можу віддати до привітних рук. Миле, радісне створіння шукає собі сім’ю….