В Україні знову скандал із викраденням іноземця. Минулої п’ятниці учасник російського «Лівого фронту» Леонід Развозжаєв намагався отримати політичний притулок в Україні. Але російський опозиціонер, оголошений у Росії у федеральний розшук, не встиг набути цього статусу: за даними українського об’єднання лівих «Боротьба», коли пан Развозжаєв вийшов iз будівлі Управління верховного комісара ООН у справах біженців у Києві по вулиці Лаврська, 16 (там він заповнив анкету і подав заяву з проханням про притулок), його одразу схопили невідомі в чорному та силоміць посадили до машини. Співробітники управління ООН лише почули крики заявника. Вже невдовзі викрадений опозиціонер опинився у Москві!

Схопили — і в Білокам’яну

За даними українських лівих, їхній російський колега перебував в Україні на легальних підставах iз 17 жовтня.

За словами радника з питань громадської інформації УВКБ ООН у Білорусі, Молдові та Україні Олександри Маковської, Развозжаєв дійсно звернувся по консультацію щодо надання йому притулку, однак процедура завершена не була, бо він зник. Чоловік не встиг заповнити всіх паперів через обідню перерву, вийшов з офісу на вулицю, лишивши в офісі свої речі, і зник!

«Леонід був викрадений у центрі Києва російськими спецслужбами. Вивезений на приватному літаку на територію Росії. Про це мені відомо з достовірних джерел у Росії», — цитує координатора руху «Боротьба» Сергія Киричука видання «Українська правда».

Зауважимо, що саме 17 жовтня слідчий комітет РФ порушив кримінальну справу стосовно координатора «Лівого фронту» Сергія Удальцова, його помічника Костянтина Лебедєва, а також помічника депутата Держдуми Іллі Пономарьова Леоніда Развозжаєва за фактом підготовки до організації масових заворушень. Приводом послужили результати перевірки відомостей, викладених у фільмі «Анатомія Протесту–2», показаному на НТВ 5 жовтня. Того ж дня Удальцова і Лебедєва допитали, а в їхніх квартирах провели обшуки. Развозжаєва слідчим знайти не вдалося. Як виявилося, він утік до України, але зміг пробути тут не більше трьох діб.

«Його напевно «пасли» саме поруч із тими офісами правозахисних чи лівих організацій, де він міг з’явитися, щоб попросити про допомогу, — зазначив у коментарі «УМ» один з експертів–правозахисників на анонімних умовах. — Співпраця нашої і російської спецслужб у таких питаннях уже давно не є таємницею. Тут часто не діють ані конвенції, ані процедури екстрадиції. Бо для силовиків це зайва втрата часу. Такі питання «співпраці» вирішуються на досить високому рівні».

І дійсно, вже в неділю Развозжаєв був доставлений до Басманного суду Москви, який обрав йому запобіжний захід — ув’язнення протягом двох місяців. Журналістам Life News Online вдалося зняти, як Развозжаєва виводили з Басманного суду, він лише встиг крикнути, що його «катували два дні в Україні». Його адвокат Віолета Волкова заявила, що захисників на суд не допустили.

Орли Путіна в Україні ніби в себе вдома?

Водночас у слідчому комітеті Росії учора заявили, що пан Развозжаєв нібито... сам з’явився з повинною. «Він докладно повідомив про обставини підготовки ним, Сергієм Удальцовим, Костянтином Лебедєвим та іншими особами масових безпорядків на території РФ, а також про причетність зазначених осіб до масових безпорядків, які відбулися 6 травня 2012 року на Болотній площі в Москві, — повідомив офіційний представник СК РФ Володимир Маркін. — Як випливає з явки з повинною, зробленої Развозжаєвим, заяви фінансування цих безладів здійснювалося з боку Гіві Таргамадзе. Все викладене буде... ретельно перевірено слідчим шляхом». До речi, вчора через ЗМІ Удальцов заявив: такi «показання» його соратник мiг дати тiльки пiд тортурами, й iнформацiя про фiнансування протестного руху в Росiї з грузинських джерел не вiдповiдає дiйсностi.

А що ж українські спецслужби? Офіційної реакції СБУ немає досі. Лише через «інформовані джерела» у ЗМІ було запущено повідомлення, що українська спецслужба не одержувала з боку правоохоронних органів Росії, ні по лінії Інтерполу якихось прохань про допомогу в затриманні на території України Развозжаєва. А щодо ймовірного викрадення опозиціонера російськими спецслужбами на території України, то на Володимирській, 33 не можуть ані підтвердити, ані спростувати цей факт.

Виходить, що російські силовики почуваються в нашій державі, як у себе вдома? Бо жодної протидії їхній діяльності немає ні з боку української розвідки, ні з боку контррозвідки. Як не згадати викрадення ізраїльськими спецслужбами в Україні на початку минулого року палестинця Дірара Абу–Сісі. Тоді СБУ також робила вигляд, що подібного статися не могло. Хоча згодом Ізраїль визнав, що саме його спецслужби дійсно викрали в Україні палестинського інженера, який працював на електростанції в Секторі Газа. Дружина викраденого — Вероніка Абу–Сісі, громадянка України, навіть подала позов до Вищого адміністративного суду проти Президента Віктора Януковича, в якому звинувачувала владу України у комерційних домовленостях з Ізраїлем. Але віз і нині там.

http://umoloda.kiev.ua/number/1!%2016/0/77029/

Нана Чорна, УНІАН

Чиновники, особливо вищого рангу, не перестають дивувати своєю обізнаністю про життя українців, в ім’я покращення добробуту яких вони і працюють, не покладаючи рук.

Свіжий у пам’яті випадок, що стався з прем’єр-міністром Миколою Азаровим у Запоріжжі.

Глава уряду під час візиту на Запорізький автомобілебудівний завод заявив, що середня зарплата в Україні вже становить 3,5 тисячі гривень. Робітники підприємства не втрималися від сміху. Здивований такою реакцією, глава уряду поцікавився у робітників автопрому, скільки вони отримують. Один з них сказав - 1,5 тисячі гривень. «Значить, ви працюєте неповний робочий день», - сказав Азаров. Однак робітник наполягав, що працює повний день. Після цього прем’єр кинув: «Не повний!», І перевів розмову на іншу тему.

І як тут не перевести, якщо чиновник «сів у калюжу». Подібні спроби представників влади переконати простих людей у прекрасному їхньому житті - не поодинокі. Мабуть, тяжка праця чиновників на благо України, але у відриві від реального життя країни, спровокувала таку «амнезію» щодо конкретних фактів з життя електорату. Або жорсткий графік не дає до кінця зануритися в «нетрі» ними ж створеної реальності? Коли ж «керманичам» знаходити час для вивчення в прямому сенсі слова основ виживання середньостатистичного співвітчизника? Для цього потрібно знати розмір пенсій і зарплати, і можливість працевлаштування для її отримання, та тарифи на комуналку, і ціни на продукти і промтовари, і вартість проїзду в транспорті, медикаментів, шкільні та вузівські «внески», і ще масу пунктів «споживчого кошика ». Все перераховане ще необхідно усвідомити, адже верхи до норм життя пересічного українця і відносини-то ніякого не мають. А Держстат і зовсім заплутує своїм середньостатистичним зведенням.

Як тут не згадати легендарну фразу "Якщо у них немає хліба, нехай їдять тістечка"? Фразу, що стала символом крайньої відчуженості верховної абсолютистської влади від реальних проблем простого народу. Як бачимо, за три сотні років мало що змінилося. І обізнаність українського прем’єра про реальне життя народу мало чим відрізняється від обізнаності французьких монархів про життя їх підданих.

Бідність - не гріх, та коли ж «покращення»

Тоді нагадаємо. Почнемо з «найпривілейованіших» українців, у професіоналізмі яких особливо зацікавлена влада. 3 жовтня (не так давно), відкриваючи засідання Кабміну, прем’єр-міністр особисто заявив, що зарплата вчителів в Україні до кінця року зросте до 3 тисяч грн. Зауважте, до 3, а не до 3,5. До речі, «середньостатистичну» зарплату педагогам Азаров пообіцяв до кінця наступного року, і то - вона тільки наблизиться до 3,5 тисяч.

Є ще одна категорія трудівників, які не на останньому рахунку у держави - медики, в руках яких наші життя. Здавалося б, у кого, як не у них повинна бути гідна зарплата. Так ось, за даними Держстату, в галузі охорони здоров’я та надання соціальної допомоги середній заробіток в серпні порівняно з липнем знизився на 69 грн - до 2274 грн! А зарплата медсестри становить близько 900 грн! (Для порівняння: оклад банківського працівника, причому середньої ланки, в Києві близько 1 дол).

Що стосується держслужбовців, про підвищення зарплат яких ми раз у раз чуємо, то в районному центрі України вони отримують 1.200 грн.

Цікаво, як на такі гроші взагалі примудряються жити? Хоча, і з 3,5 тисячі не викрутишся...

А якщо повернутися до даних Держстату, то середня зарплата обчислюється відомством абсолютно точно, згідно з математикою - один отримує 15 тисяч, інший - 1, третій - 4. Скільки буде в середньому?.. Щоправда, тому, хто отримує тисячу від цієї арифметики не легше.

***За даними Держтату, найвищий рівень середньої зарплати в Україні в серпні п.р. спостерігався в Києві - 4,571 тис. грн (скоротилася порівняно з липнем 2012 року на 2,7%, в порівнянні з серпнем 2011 року виросла на 12,7%), а також у Донецькій - 3,576 тис. грн (-1,2 %; +12,3% відповідно), Київській - 3,369 тис. грн (+3,1%; +17,7%) і Луганській областях - 3,19 тис. грн (-1,2%; +14,5 %). Найнижчий рівень середньої зарплати відмічений в Тернопільській області - 2,196 тис. грн (скоротилася порівняно з липнем 2012 року на 1,8%, порівняно з серпнем 2011 року виросла на 14,1%), Херсонській - 2,278 тис. грн (- 5,1%; +13,8%), Чернівецькій - 2,377 тис. грн (-5,4%; +16,5%) і Чернігівській областях - 2,382 тис. грн (-3,7%; +17,2 %). В цілому зниження рівня середньої заробітної плати в серпні проти липня 2012 спостерігалося в 23 областях, а також у Києві, Севастополі та АР Крим, відповідно, даний показник підвищився в 1 області (Київська область).

До речі, у вересні Президент Віктор Янукович заявив, що загальна сума заборгованості з виплати зарплат в Україні досягла 1,5 млрд грн.

Емігруємо з бідності

Хочеться ще про один момент нагадати Азарову. За даними представництва Міжнародної організації з міграції, понад 6 мільйонів емігрантів у світі - українці, вік половини з них - до 35 років.

Для української молоді виїзд за кордон - можливість отримати якісну освіту і вигідно працевлаштуватися. Додому ж їх може повернути тільки гідна зарплата, доступність житла, поліпшення соціальних послуг та зацікавленість самої держави в утвореному поколінні, чого в найближчому майбутньому від дій влади не очікується.

За словами експерта Центру Разумкова з питань соціальної політики Павла Розенка, рівень заробітної плати є однією з головних причин виїзду української молоді за кордон. Навіть навчання на держзамовленні не гарантує молодій людині перше робоче місце. А якщо йому все-таки надається воно, то, як правило, розмір заробітної плати в кілька разів нижчий середнього рівня.

«Середня заробітна плата в Україні - близько 370 доларів - є найнижчою серед країн пострадянського простору, не кажучи про розвинені європейські держави», - констатує експерт, додавши, що про довгострокову стратегію на українському ринку праці сьогодні не йдеться.

Варто також повідати владі, якщо вона ще не в курсі, що в Україні останніми роками спостерігається зближення рівня бідності в містах і селах (які завжди лідирували в даній сфері, тому що АПК, єдина галузь економіки України, яка пройшла кризу в плюсі, ніколи не був «коником» керівництва країни будь-якого забарвлення).

Як заявила завідувач відділу дослідження рівня життя населення Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Людмила Черенько, зближення рівня бідності між містом і селом спостерігається вже четвертий рік. «Останні роки ця прірва зменшується, але не тому, що поліпшується життя сільського населення, а тому, що погіршуються показники по містах, в першу чергу по малих містах», - сказала вона.

За показником абсолютної бідності населення в 2011 році спостерігалося зниження масштабів у порівнянні з 2010 роком - з 16,8 до 14,6 за критерієм прожиткового мінімуму, а за міжнародним критерієм - 5 доларів США на добу на людину, розраховані, виходячи з купівельної спроможності, - з 2,5% до 1,7%.

Структурний критерій відображає співвідношення бюджету українця і його споживання. Як пояснила Черенько, за ним бідними вважаються ті, у кого понад 60% бюджету йде на харчування. «Якщо в 2010 році таких українців було 41,2%, то в 2011 - 41,5%. Зростання незначне, але, на жаль, порушилася позитивна тенденція. До 2008 року за цим показником рівень бідності скорочувався і тенденція була настільки впевнена, що ніхто не думав про зворотний процес. Сьогодні ми вже вийшли на рівень 2006 року, тобто ми повернулися на кілька років назад», - зазначила вона.

За словами Л.Черенько, ці об’єктивні ознаки погіршення ситуації певних груп населення підтверджуються і самооцінкою громадян України: в 2011 році бідними називали себе 60%, тоді як в 2010 р. - 57,8%.

Старший програмний менеджер Програми розвитку ООН Катерина Рибальченко підкреслює, що «питома вага населення, чиє споживання є нижчим рівня фактичного прожиткового мінімуму, надалі зростає. І в 2011 році показник становив 25,8 проти 23,5 у 2010 році. Це завдання потрібно ще вирішувати ».

Крім того, за висновком експертів, в Україні не більше 5% громадян живуть на рівні середнього класу європейських країн.

Як відзначає Черенько, «сьогодні середня українська сім’я більше 50% витрачає на харчування, за останніми даними - 53%. Понад 40% сімей на харчування витрачають понад 60% своїх доходів. За міжнародними підходами, ці люди можуть вважатися бідними. Це один із критеріїв бідності, якщо сім’я витрачає на харчування понад 60% свого бюджету, вона може вважатися бідною, якщо більше 80% - то злиденною. І цей показник після 2009 р. навіть дещо зріс, на жаль. Якщо ми говоримо, що з кризи виходить потихеньку економіка, ростуть соціальні доходи, але, на жаль, на споживанні це ще позитивно не позначилося».

Перечитуючи всі ці цифри-факти тим більше дивуєшся - виявляється, в урядових звітах і уявленнях простий народ живе значно краще, ніж в "реалі". Але коли влада бачить "нестиковки" реального життя з написаним на папері, вона чомусь намагається підкоригувати не свої викладки і уявлення, а... реальне життя. "Приписати" народу велику зарплату, наприклад... У кращому випадку - закрити очі-вуха, швиденько "вийти з народу" і знову повернутися в свій звичний світець добре організованого благополуччя, навіть не спробувавши ні в чому розібратися. А навіщо, запитаєте ви? Вибори - вони як війна - все спишуть... Ось-ось, зовсім скоро.

Наостанок хочеться дати представникам влади кілька порад. Може, варто виходити в народ не за програмою, складеною за тижні, і в оточенні охоронців, а спонтанно і особисто. Підійти до зупинки маршруток і поцікавитися у людей, як їм живеться. Як вони ставляться до планів партії збільшити випуск автомобілів, наростити будівництво житла. І тим - чи дійсно плани партії стали планами народу, чи доступні простим співгромадянам пропоновані цінності. А може, "нагорі" і так всі знають, просто не хочуть на прямі відповіді нарватися?

***

Анекдот "з СРСР":
- Виступаючий на трибуні: "У наступному році ми будемо жити ще краще" ..
- Голос із залу: "А ми?" ...

Сєверодонецьк: як олігархічно-люмпенська модель економіки знищує окремо взяте місто

Дмитро Фірташ належить до когорти олігархів, для яких зміна влади 2010-го пішла тільки на користь. За останні кілька років його бізнес-імперія обросла кількома десятками активів.

Тільки за останні місяці компанія «Газтек», що належить Дмитрові Фірташу, придбала блокуючі пакети акцій Миколаївгазу, Івано-Франківськгазу, Севастопольгазу, Дніпропетровськгазу, Волиньгазу, Запоріжжягазу, Луганськгазу та Вінницягазу. Якщо приплюсувати «...гази» до найбільших хімічних підприємств України, зокрема черкаський «Азот», горлівський «Стирол», Рівнеазот та «Азот» у Сєверодонецьку, які віднедавна належать Фірташу, отримуємо величезну газово-хімічну монополію.

За інформацією джерел Тижня, такі високі темпи експансії в цих галузях пов’язані насамперед із бажанням Фірташа якомога швидше освоїти відсуджені в держави у Стокгольмському арбітражі 12 млрд м3газу. Власне, два роки він цим активно і займається. Подейкують, що мультимільйонер не планує утримувати придбані підприємства і збирається їх розпродати з націнкою. Процеси, які вже сьогодні відбуваються на заводах Фірташа, свідчать на користь цієї гіпотези...

Одним із найвагоміших його призів став хімічний завод «Азот» у місті Сєверодонецьк. Тиждень отримав інформацію, що з приходом на підприємство Фірташа там запанував в’язничний режим роботи: до працівників ставляться як до гарматного м’яса. Про суворі умови праці на об’єктах олігарха раніше повідомляли й інші ЗМІ: на всіх скуплених підприємствах менеджмент Фірташа, особливо на Луганщині, проводить масове, але приховане від стороннього ока скорочення виробничих ліній та людей, а для тих, хто залишився, встановлюють жорсткі умови праці.

Тиждень побував у Сєверодонецьку і переконався, наскільки швидко прихід нового власника може змінити долю містоутворюючого підприємства.

За колючим дротом

З перших годин перебування в Сєверодонецьку стає зрозуміло, що місто закрилося в собі. Люди, які мають стосунок до «Азоту», побачивши диктофон, навідріз відмовляються розповідати щось про завод: «Навіщо нам проблеми. У нас сім’ї». Утім, і тих, у кого накипіло, вистачало.

«Азот» нині – це тюрма за колючим дротом, – пояснює Олексій, працівник одного з цехів. – Зарплати в нас мінімальні порівняно з багатьма набагато менш прибутковими підприємствами на Донбасі, наприклад, середня по заводу – 3000 грн. Люди змушені трудитися тут через безвихідь, бо реально в місті майже нічого більше не працює, за два роки не створено нових робочих місць. На об’єкті встановили дуже жорсткий режим: якщо людина приходить навіть зі слабким перегаром, то на контрольно-пропускному пункті охорона її бере попідручки й везе в поліклініку. Після чого працівника безжально одразу звільняють вчорашнім числом. Багато хто не хоче бути рабом. Тому тікають з «Азоту». Взагалі на заводі запанувала атмосфера страху та залякування. Усі почуваються маленькими гвинтиками, котрих у будь-який момент можуть викинути як непотріб, незважаючи ні на що».

З приходом на завод Фірташа всіх перших осіб у менеджменті, які мали стосунок до колишніх власників «Азоту» – групи «РОВТ» та Олексія Кунченка – та які очолювали великі напрями роботи, в лютому – березні 2011-го було звільнено, а на їхнє місце поставлено їхніх колишніх перших заступників, що дало змогу уникнути будь-якої нелояльності поміж керівництва до нових власників. «Менеджмент залишився на рівні партактиву 1970-х років, – каже Олексій Жванніков (ім’я на його прохання змінено), один із керівників середньої ланки заводу «Азот». – Коли спілкуєшся з цими людьми, виникає враження, що ти потрапив на партійний з’їзд: «ми зможемо», «ми зробимо», «ми пройдемо». І при цьому цілковита байдужість до простих людей».

На сьогодні на заводі працює 7,8 тис. робітників. Раніше, в часи СРСР, – 15 тис., у 2010-му штат підприємства налічував близько 11 тис.

«На «Азоті» тривають постійні скорочення, хоча адміністрація воліє це приховувати, – розповів Тижню на умовах анонімності співробітник місцевого центру зайнятості. – Вона вдає, ніби то не централізований процес, а випадкові звільнення працівників. Тобто за статтею «скорочення» нікого не звільняють. Натомість створюються такі умови, щоб людина або пішла сама, або потрапила під якусь іншу, вигідну адміністрації статтю. Наприклад, виходить із їдальні, з якої до цеху бігти 15 хв, і запізнюється на 5 хв. Одразу запитують: чому запізнився? Й одразу починають лякати, мовляв, ми тебе звільнимо за статтею або звільняйся сам за власним бажанням. А люди в нас дурні й залякані в плані знання законів, тому одразу пишуть заяву «за власним бажанням». На статтю «за згодою сторін» адміністрація в жодному разі не йде».

Якщо раніше, за попереднього менеджменту, намагалися розпрощатися насамперед із пенсіонерами, некваліфікованими працівниками, то тепер – із людьми працездатного віку та високої кваліфікації. Щодня, за інформацією джерел Тижня в службі зайнятості Сєверодонецька, позбуваються однієї-двох осіб.

Є ще одна дуже цікава схема, яка допомагає менеджментові «Азоту» проводити швидке, масштабне та ефективне скорочення штату: майже всі вакансії, які подає завод, для інвалідів. Працює це так. Оголошується вакансія з мінімальною зарплатою на посаду прибиральника в чотириповерховий цех для людини з фізичними вадами. Зрозуміло, що на таке місце ніколи ніхто не влаштується, що й потрібно адміністрації. «Річ у тім, що Фонд інвалідів зараз жорстко вимагає від підприємств дотримання квоти на вакансії для інвалідів, – пояснює Олексій Жванніков. – І стягує чималенький штраф за її невиконання. Звичайно, «Азот» нікого на роботу не бере, але потім навіть судиться з Фондом під приводом того, що, мовляв, підприємство вакансії подало, але центр зайнятості їх не задовольнив».

«Окрім скорочення працівників закриваються й лінії виробництва, які ще вчора вважалися основними для підприємства, – стверджує громадський діяч із Сєверодонецька Олексій Свєтіков. – Уже закриті три лінії: побутової хімії, з виробництва клею ПВА та адипінової кислоти. Нещодавно припинила роботу наукова лабораторія «Азоту». Наші технології дуже застарілі, тому в принципі бажання власника, який прийшов по прибуток, зменшити непотрібні витрати цілком логічне. Питання в тому, чи тільки заради прибутку все це робиться».

Ліквідація міста

«Сєверодонецьк спить під однією ковдрою, – розповідає Олексій Жванніков. – Усі всіх знають, і майже всі мають стосунок до «Азоту». У нас 122 тис. населення, доля щонайменше половини з них так чи інакше пов’язана з цим підприємством. Місто створене навколо «Азоту» його ж працівниками. Воно нині може заробляти для своїх власників тому, що люди, місцеві мешканці, створювали його. Тепер Сєверодонецьк щодня дихає хімічними випарами із заводу. Тому підприємство зобов’язане бути якщо вже не містоформуючим, то хоча б забезпечувати коштами медичну галузь, а не відкупатися 10 тролейбусами, чим і обмежується вся участь «Азоту» в житті міста за останні два роки».

Процес так званої ліквідації непрофільних активів, тобто, простіше кажучи, цілковитої відмови від усіх соціальних функцій «Азоту» в місті, яке сформувалося навколо нього і без нього просто не зможе існувати, розпочався ще 2005-го, після скандальної приватизації заводу групою «РОВТ». Але тоді його десоціалізація була досить поступовою. З моменту ж переходу підприємства під контроль структур Фірташа у 2010–2011 роках адміністрація заводу навіть перестала вдавати, що її цікавить щось, окрім миттєвого прибутку. Позиція нинішніх власників дуже проста: ми платимо податки, і більше нас нічого не цікавить. Та й з тих податків тепер не все залишається на місцевому рівні, адже головний офіс корпорації, до якої увійшов «Азот», у Києві, тож левова частка бюджетних відрахувань підприємства потрапляє до столиці.

«Раніше «Азот» був ключовою ланкою всіх процесів у місті, – розповідає Олексій. – Тобто саме комбінат повністю фінансував освіту, медицину, житлово-комунальні послуги, дитячі садки, будівництво нового житла тощо. Але з приходом на завод людей Фірташа він цілковито скинув із себе будь-які соціальні проекти, не пов’язані з чистими грошами (щоправда, ці процеси почалися ще за попереднього менеджменту – Олексія Кунченка). Єдине, що залишилося, – поліклініка, та й то нам нікого не лікують, а обслуговують тільки персонал. «Азот» просто не має права не брати жодної участі в житті міста».

Така позиція власників об’єкта може мати катастрофічні наслідки для класичного індустріального міста, яке без свого містоформуючого підприємства взагалі втрачає стрижень існування. Як доводить практика багатьох міст Донбасу, Дніпропетровщини та інших промислових районів України, швидка реорганізація, реструктуризація чи перепрофілювання подібних виробництв дуже швидко призводить до соціально-економічного колапсу. Люди втрачають будь-які можливості для виживання: працювати, окрім як на заводі, майже ніде, обсяги малого бізнесу надто малі, щоб забезпечити робочими місяцями значну частину населення. Починається його масовий відплив, який спричиняє знелюднення цілих районів, а часто й самого міста (докладніше про вимираючі міста – у наступних номерах Тижня).

І в місті, і на підприємстві, і навіть у Києві в профільному Міністерстві промисловості ходять вперті чутки, що Дмитро Фірташ поставив умову перед своїми адміністраціями на всіх підконтрольних заводах різко мінімізувати всіма можливими способами витрати, зосере-дивши всі зусилля на найвигідніших на сьогодні лініях виробництва. Це дуже нагадує тактику «знімання пінки», себто зрубати легких і швидких грошей, не вкладаючи у якісь стратегічні речі, а потім вигідно перепродати актив, допоки він не знецінився остаточно. Доля цілого міста і його мешканців, які стали заручниками бізнес-моделі олігарха, схоже, вже нікого не цікавить.

Богдан Буткевич, Костянтин Скоркін, Український тиждень

Рівно 70 років тому була заснована всім добре відома Українська повстанська армія. Добровільна організація, яка мала перед собою єдину мету: визволити нашу рідну землю від іноземних загарбників. В цей час в розпалі була Друга світова війна, і якраз цим хотіли скористатися повстанці. Але навіть тоді, коли не вдалося використати будь-яку з військових сторін для звільнення України, бійці УПА сміливо і без жодного страху вирішили протистояти обидвом найпотужнішим тоталітарним системам, які будь-коли існували: радянській і нацистській. Після війни намагання партизанів продовжувалися, але й надалі безуспішно. Попри невдачі, УПА змусила повірити весь світ у велике бажання українського народу відстоювати власні громадянські права. Тож вшануймо наших героїв!

Тож пропонується збірка фільмів про УПА, патріотам і небайдужим до історії України буде цікаво переглянути іще раз, а комусь може і вперше..... чи показати своїм дітям справжніх і реальних героїв-бойовиків, а не міфічних Рембо чи Командос. А для манкуртів і нуворишів - можете не дивитись і не тратити свого часу - вам хоч кіл на голові витесуй - все одно толку ніякого.

Тож скачуймо у свою коллекцію: http://www.hurtom.com/portal/?p=7849#more-7849

На Поділлі, і Вінниччині зокрема, постать Устима Кармалюка є найвідомішою і найбільш шанованою в національній пам’яті українців. Останнім гайдамакою називали Кармалюка дослідники його повстанської епопеї, що тривала понад 20 років і охопила Поділля, частину Київщини і Бессарабії.

За Сибіром сонце сходить...
Хлопці, не зівайте,
Ви на мене, Кармалюка,
Всю надію майте

З української народної пісні

                                                     

Устим Кармалюк (Кармелюк) за своїм значенням стоїть в одному ряду із Максимом Залізняком, Іваном Гонтою, Олексою Довбушем. Іменем цього безкомпромісного героя і захисника українського народу від національного і соціального гноблення названі на Поділлі долини, яри, криниці, ліси, гори і печери – місця його повстанської слави. Україноненависники і невігласи називають його звичайним грабіжником і розбійником, так як зазвичай окупанти називали гайдамаків – борців за волю свого народу. Натомість, українці оспівали його у народних піснях, легендах, переказах, про нього написано чимало художніх творів, йому присвячені славнозвісні народні пісні: "За Сибіром сонце сходить", "Ой, Кармелюче, по світу ходиш". Геній Української нації Тарас Шевченко у своєму щоденнику називав Кармалюка cлавним лицарем.

Національно-визвольний рух у 1813–1835 рр. на Поділлі, який очолив Устим Кармалюк проти московських, польських і жидівський панів, спростовує тезу про відсутність повстанського руху українців після гайдамаччини, про інертність українських селян. На прикладі діяльності Кармалюка ми насправді маємо докази того, що повстанська боротьба українців проти іноземних окупантів ніколи не припинялася, маючи різноманітні свої форми і вияви, і ставши яскравим вибухом народного гніву проти кріпацтва, соціального і національного визиску. Героїзм Кармалюка і його побратимів підтверджує відомий подільський краєзнавець, дослідник його життєдіяльності Володимир Вовкодав, що зібрав по крупинці народні спогади і історичні факти про подільського месника. Саме завдяки йому родинне село отамана Головчинці перейменоване в Кармалюкове, в селі засновано музей ім. Кармалюка, встановлено пам’ятник.

Народився народний герой Устим Якимович Кармалюк в подільському селі Головчинці Літинського повіту Подільської губернії (нині село Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) 27 лютого 1787 р. в селянській сім’ї. Родина майбутнього отамана перебувала в кріпацтві у місцевого поміщика Андрія-Йосифа Пігловського. Змалечку Устим бачив панську сваволю, тому ненавидів чужинських панів і ріс непокірним хлопцем. 1806–1811 рр. він був дворовим у поміщицькому дворі, де навчився деяким манерам і здобув першу освіту, що знадобилась йому надалі. 1811 року за непокірний характер Кармалюка вперше арештовано в панській економії, і вперше він втік від покарання. У 1812 році його забрали на 25 років у рекрути до московської армії. 1813 року разом із своїм побратимом Данилом Хроном Кармалюк утікає з IV уланського полку, що дислокувався в Кам’янці-Подільському і повертається в рідні місця, щоб почати повстанський рух зі зброєю в руках.

Починає Кармалюк із того, що збирає ватагу таких же відчайдухів, як сам, і спалює садибу та гуральню поміщиків Пігловських. На чолі повстанського загону він реквізує панське майно і повертає його селянам. Отаман "трусить" не тільки поміщиків-чужинців, але й деяких своїх запроданців, що допомагали окупантам гнобити своїх братів, зокрема він здійснює напади на сільських багатіїв Федора Шевчука та Івана Сала в с. Дубовому. Незабаром Кармалюк був спійманий московським каральним загоном і засуджений до 500 ударів шпіцрутенами, після чого його відправили до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму він втікає з-під варти і продовжує боротьбу. Повстанські загони Кармалюка поповнюють селяни і втікачі-рекрути царської армії. 1814 року повстанський рух дуже швидко розгортається по всьому Поділлі, зокрема в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах. У різних містах і містечках спалахують селянські бунти, нищаться панські маєтки і колоніальна адміністрація, дощенту спалюються оренди і корчми. Захоплені у поміщиків гроші та майно повстанці Кармалюка роздають збіднілим селянам. В чергове Кармалюка заарештовують і тримають у Літинській тюрмі, і знову втеча ватажка.

У 1817 році московські жандарми схопили Кармалюка, і вперше Кам’янець-Подільським військовим судом він засуджений до страти, але в останню мить Подільський військовий губернатор Бахметьєв замінив її 25 ударами батогом, тавруванням "указними знаками" розпеченим залізом, і засланням на 10 років сибірської каторги в Іркутську губернію. Та невтомний отаман у 1818 році втікає з В’ятської етапної в’язниці і повертається на Поділля. Він діє в околицях Бару і Балтському повіті, маневруючи під облавами каральних військ окупаційної адміністрації і скрізь піднімаючи селян на повстання. Участь у повстансько-селянському русі брали і представники інших націй. Популярність отамана зростає, до нього приєднуються усе нові і нові бійці, селяни допомагають йому у всьому і переховують. У цей час родина Кармалюка, його дружина Марія і діти піддаються репресіям та гонінням. Як відомо, у Кармалюка було п’ятеро дітей – четверо синів і одна донька. Одружений був Кармалюк двічі, перша дружина Євдокія померла, залишивши хлопчика Івана і дівчинку Настю, друга дружина, відома як Марія Щерба, від шлюбу з якою у нього було троє синів: Остап, Іван і Тарас.
                                                    
                                                       Кармалюк всю осінь 1824 року просидів
                                                     прикутим до кам’яного стовпа в одиночній
                                                камері Папської вежі Кам’янець-Подільської фортеці

До піймання повстанського ватажка долучається й місцева шляхта, що створює охоронні загони від нападів українських повстанців. Зокрема під час однієї з облав у 1822 р. в с. Галузинцях він потрапляє в руки жандармів і видає себе за солдата з Костроми, використовуючи підроблені документи і знання московської мови. Під посиленою охороною Кармалюка, закованого в кайдани і прикутого до воза відправляють до містечка Літина в місцеву тюрму. Під час допитів на очній ставці в Літинському нижньому земському суді із родиною, Кармалюка видає маленький син, що кинувся батькові в обійми. Невдовзі його запроторюють у Кам’янець-Подільську фортецю, з якої він разом з іншими в’язнями організовує втечу, попередньо роззброївши вартових. Однак під час втечі він зазнає поранення, згодом його приковують залізними ланцюгами до кам’яного стовпа в одиночній камері у папській вежі Юлія II, яку згодом назвуть Кармалюковою. За спробу втечі з в’язниці в 1824 р. Кармалюк був покараний на кам’янецькому майдані 101 ударом батогом, випіканням тавра на чолі і засланням на вічну каторгу до Сибіру. Дружина Кармалюка "наказана розгами на площади в городе Литине и четыренедельным арестом" за те, що допомагала переховувати чоловіка.

Після довготривалого етапного конвоювання Кармалюка разом з іншими каторжанами до Тобольську, у 1825 році він втікає із місцевої в’язниці, однак ненадовго, так як по дорозі був схоплений і відправлений у ще гірші умови на мідні копальні. Втеча з тюрми поблизу Тобольська один із відомих епізодів в бурхливій біографії подільського отамана, що проявляв дива хоробрості і кмітливості. Під час нічної бурі Кармалюк виламав ґрати, і зібравши сорочки усіх співкамерників зробив з них довге полотнище, до якого прив’язав великий камінь. По цьому "мосту" він із іншими каторжанами успішно вибрався із тюрми. Через рік, у 1826, Кармалюк уже господарював на рідному Поділлі, пробравшись сюди під виглядом чумака. Цього разу проти повстанців кидають значно більші військові сили.

1827 року Кармалюк у с. Кальня-Деражня потрапив у полон через зраду шляхтича Ольшевського і знову був відданий під суд. Покарання відбуває в м. Летичеві. На пропозиції покаятися Кармалюк відповів: "Поки пан панує, Кармалюк не візьме плуг в руки, не складе зброї. От і моя відповідь". Згодом він був переведений до Літинської в’язниці, де здійняв бунт і зробив спробу втечі з тюрми. Боячись народного месника, адміністрація наказала прикувати Кармалюка залізними ланцюгами до стовпа в камері. Сьогодні в Літині на території колишньої в’язниці існує музей ім. У. Кармалюка. Навесні 1828 р. Подільський головний суд призначив Кармалюку покарання – 101 удар батогом із засланням на довічну каторгу в Сибір у Тобольську губернію. 1829 року Кармалюк уже втретє тікає з каторги – з Боровлянської гуральні, що поблизу Тобольська.

Долаючи тисячі кілометрів, рятуючись від численних переслідувань, переживаючи нелюдські муки, щоб повернутися в рідний край і продовжувати нерівну боротьбу, потрібно було мати мужній безкомпромісний характер, героїчний світогляд і вірність в служінні ідеї національного і соціального визволення свого народу. Саме таким був подільський отаман Устим Кармалюк, і за це його любили і підтримували побратими та селяни. За словами тих, хто знав або бачив Кармалюка, зокрема селянина Леонтія Джуринського з с. Тинної Ушицького повіту, він був "не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний, розумний отаман. Не любив розбійників, карав злодіїв". Володів грамотою та достатньо розумівся на московській, польській мовах та навіть на ідиш.

Житель с. Гуменці Мисливський згадував, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота у місцевого здирника і роздав бідним, обірваним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання він сказав: "Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб’ють, споминайте Кармалюка…". До нашого часу дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить художнику з Поділля Василю Тропініну, одна з копій якого зберігається в Ермітажі. За хоробрість, спритність і прихильність долі (адже не раз у очі Кармалюка заглядала смерть) отамана називали "характерником".

У 1830 році в Ніжині Кармалюка було арештовано "за неимением письменного вида", покарано при Катеринославському ордонанс-гаузі 100 палицями і відправлено на військову службу в Архангелгородський піхотний полк. По дорозі Кармалюк знову втікає, але, на жаль, ненадовго. В кінці року черговий арешт у с. Нова Синява в економії пана Секлецького. Ув’язнення відбуває в Літинській тюрьмі. В грудні 1831 року Літинський повітовий суд засуджує його до покарання 101 ударом батога і заслання на каторгу. В 1832 році Кармалюк розібрав стелю в своїй камері і втік із в’язниці. 1834 року Кармалюк діє в літинських і летичівських лісах. Саме в період з 1830 по 1835 рр. активізується повстанський рух на Поділлі під проводом У. Кармалюка, і поширюється на Київщину і Бессарабію. Урядові каральні експедиції нічого не могли вдіяти, допоки був живий невловимий отаман. У 1834 році в тюрмі гине старший син Кармалюка Іван – учасник селянського повстанського руху.

Для боротьби з повстанцями московський уряд у 1833 р. утворює Галузинецьку комісію, яка складалася з представників летичівського і літинського земських судів. Очолив комісію чиновник з особливих доручень Візерський. Комісія працювала до 1839 року і встановила допитавши 2700 осіб, що в повстанському русі під проводом Кармалюка брали участь понад 20 тисяч чоловік. Протягом 23 років боротьби загони Кармалюка здійснили понад 1 тисячу нападів на поміщицькі маєтки і урядові установи.

Загинув славетний подільський отаман Устим Кармалюк у ніч на 10 жовтня 1835 року в с. Шляхові Кориченці (нині Хмельницька область), потрапивши у засідку через зраду. Вбив Кармалюка шляхтич Рудковський. За легендами і переказами отамана було вбито не кулею, а срібним "замовленим" ґудзиком, тільки так можна було убити "характерника", яким вважали Кармалюка. Тіло повстанського ватажка ще кілька днів возили селами, щоб залякати селян. Згодом його поховали в м. Летичів за огорожею міського кладовища, де сьогодні височіє пам’ятник народному захиснику. Після цього московський цар Микола I викликав вбивцю до Петербургу на аудієнцію, і особисто нагородив його діамантовим перснем.

Подоляни можуть дійсно пишатися тим, що їхнім земляком і оборонцем у часи найбільшого занепаду Української нації був невтомний герой і безкомпромісний борець за волю і долю свого народу, улюбленець українського селянства, герой Вінниччини – Устим Кармалюк. Його жертовна і безоглядна боротьба проти окупантів і зрадників свого народу може бути прикладом до наслідування сучасним поколінням українських націоналістів, які можуть підтвердити любов і вірність Україні тільки рішучим чином.

Володимир Барцьось (http://www.aratta-ukraine.com/sacred_ua.php?id=112)

• УВАГА! Фільм Lola Versus (2012) / “Давай, до побачення!”, і мультфільм Sky Force 3D (2012) / Аеротачки 3D, які стартують у прокаті з 11 жовтня 2012, демонструються, або виключно російською мовою, або в ДЕЯКИХ кінотеатрах можливо з українським озвученням. Оскільки дистриб’ютор: “Top Film Distribution ” відмовився надавати інформацію мотивуючи це тим, що у них НЕМАЄ МОЖЛИВОСТІ З’ЯСУВАТИ ЦЮ ІНФОРМАЦІЮ http://www.facebook.com/TopFilmDistribution запитуйте про це у кінотеатрах свого міста. Якщо хтось володіє точною інформацією, прохання повідомити.

• УВАГА! Фільм “Заручниця 2, який виходить в прокат 04.10.2012 буде показуватися виключно російською мовою. Дистриб’ютор: “Інтер-фільм” http://kino-pereklad.org.ua/ джерело http://kino-pereklad.org.ua/

• УВАГА! Фільм “Петля часу / Looper”, який вийшов у прокат 27.09.2012 має лише 25 фільмокопій з багатоголосим перекладом українською мовою та 52 цифрових носії з дубляжем російською мовою Дистриб’ютор: “Top Film Distribution” джерело http://kino-pereklad.org.ua/

         УВАГА! Фільм “Суддя Дредд”, який виходить в прокат 20.09.2012 буде показуватися    лише        російською мовою! Дистриб’ютор: “Інтер-фільм” джерело http://kino-pereklad.org.uа

Для тих, хто думає про майбутнє своє, своїх дітей і своєї країни, прохання - ігноруйте походи у кінотеатр на російськомовні фільми, майте повагу до своєї країни, мови і національності. Краще качайте фільми із інтернету дубльовані українською мовою. У мережі є кілька свідомих гуртів, що займаються подібним дубляжем, і виходить у них непогано - професійно, якщо порівнювати із російськомовним - то взагалі СУПЕР.

Перерахуйте кошти за фільм, на який ви хотіли сходити із російським дубляжем, цим командам-волонтерам і отримайте насолоду від перегляду фільму рідною мовою. Перестаньте фінансувати українофобів-провокаторів, адже ці гроші повернуться в Україну для фінансування таких як Колєсніченко, Ківалов, Царьков і інші, що виховуватимуть із ваших дітей перевертнів, що зневажатимуть ВАШУ країну, ВАШУ мову, ВАШУ історію, ВАШ родовід.

ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ - ВАМ, УКРАЇНЦЯМ, ОГОЛОШЕНО ВІЙНУ НА ЗНИЩЕННЯ, БО ВВАЖАЮТЬ ВАС СЛАБОДУХИМИ. ЗДИВУЙТЕ ЇХ - ПРИЙМІТЬ ВИКЛИК І ПОЧИНАЙТЕ БОРОТИСЬ, ЗАЛУЧАЙТЕ ДО АКЦІЇ СВОЇХ ДРУЗІВ, РОДИЧІВ, ЗНАЙОМИХ, ДІТЕЙ. МИ ЗУМІЄМО ЗДОЛАТИ ЦЕ КОДЛО, ЩО КИНУЛО НАМ ВИКЛИК, БО НАС БІЛЬШІСТЬ.

Ось посилання на сайти і номери рахунків для переказу коштів, що ведуть дубляж фільмів українською мовою добровільно, але як ви самі розумієте, вони витрачають свій час і власні кошти, не будьмо жадібними, не пошкодуйте коштів (не обов'язково вартості квитків кінотеатру 30-70 грн), пересилайте скільки можете, адже нас багато - ми зуміємо не тільки захистити своє, ай примножити.

Сайт ГУРТОМ:

http://www.hurtom.com/portal/

ПриватБанк:

Номер картки:
6762-4620-5632-0028

WebMoney:

U537208773355 – гривні
Z237620940940 – долари
E199736999438 – євро
R421877692933 – рублі

Сайт UATEAM:

http://uateam.tv/index.php

 Картка Приватбанк:

• 4405885018281599*

 WebMoney:

• U584107262116 (WMU)
• Z194659134054 (WMZ)

Можливість зіткнутись з ментівським свавіллям, замішаним на корупції – абсолютно реальна для кожного громадянина.

2 жовтня 2012 року сталася подія, що остаточно викреслила Україну з числа країн, де панує закон та існує правосуддя.

Незважаючи на численні порушення під час слідчих дій, незважаючи на те, що досі не знайдено знаряддя скоєння злочину, незважаючи на те, що свідки не впізнали у підозрюваних вбивць судді Зубкова, а також заявили в суді про те, що на них тисли слідчі, суд виніс вирок батьку й сину - Дмитру та Сергію Павличенкам, визнавши їх винними у вбивстві, якого вони не скоювали.

Цей вирок суду - вирок не лише безневинним громадянам України, це - вирок державі, яку відтепер не можна вважати правовою.

Відтепер, і до моменту, допоки Сергія та Дмитра не буде звільнено, а винуватців їхніх страждань суворо покарано, всі наші акції проходитимуть під єдиним гаслом - "Волю Павличенкам!". Ми зробимо все можливе для того, аби привернути увагу української та світової громадськості до цього випадку.

Будь-які кроки на цьому шляху ми вважаємо законними, адже правосуддя в Україні більше не існує, тож свою свободу громадяни мають захищати власноруч.

На наступному матчі наші сектори будуть вдягнені в чорні кольори. Жодних банерів не буде вивішено протягом першого тайму гри. Окрім одного...

Ми закликаємо уболівальників всіх клубів, та всіх небайдужих приєднатися до нашої боротьби. Адже кожного в цій країні може бути звинувачено у злочині, який він не скоював, незалежно від його політичних поглядів, мови, чи клубних уподобань. Лише разом ми захистимо свою свободу. Лише той гідний життя й волі, хто щодня за них йде на бій!

СВОБОДУ ЧЕСНИМ! СВОБОДУ ПАВЛИЧЕНКО!
До історії питання

Вочевидь, зараз уже немає потреби переповідати події навколо судді Шевченківського районного суду пана Зубкова, адже його вбивство - давно не новина.

Дмитро Павличенко кілька років судився за свою квартиру з фірмою «Гоойоорд», яка поступово скупила весь житловий будинок на вулиці Хмельницького, окрім квартири Павличенків.

Родина не бачила підстав виїжджати з власного помешкання в центрі Києва тільки тому, що якась компанія поклала око на будинок. Незабаром почались погрози, пізніше частину з них було виконано, і у Павличенків почалось невеселе життя. Наприклад, фірма прибудовувала пожежні сходи без будь-яких дозволів, і чомусь ці сходи спирались на еркер в квартирі, через що той почав руйнуватись. Довкруж нерідко отирались якісь незрозумілі люди, почались проблеми з ЖЕКом, залякування.

Врешті, Дмитро може б і махнув рукою, продавши «Гоойоорду» квартиру, та не встиг. Попри виграний суд та апеляцію за свою квартиру, Павличенкам одного дня вручили заочне рішення про виселення вже іншого суду, Шевченківського, на засідання якого Павличенків навіть не викликали. Під постановою суду стояв підпис судді Зубкова.

За три дні Павличенків не тільки виселили, вщент зруйнувавши частину їх квартири, а й вивезли все їх особисте майно вантажівками у невідомому напрямі. Павличенки не мали де жити, майно виконавча служба і не думала повертати. Дмитро Павличенко боровся проти цього свавілля підкреслено публічно та офіційно. Він скликав прес-конференції і писав заяви у всі можливі інстанції. Так, на його біду, справа набула розголосу і Дмитро став дуже зручною фігурою для переведення стрілок.

Коли суддю Зубкова убили, за кілька днів МВС гордо доповіло про успіх у розкритті справи. За їх словами, убивцями виявились Павличенки – глава сімейства Дмитро та його син Сергій. Мотивом, стверджують у МВС, є помста. Втім, протиріч і питань у цій справі так багато, не залишається сумнівів - справу шито білими нитками.

По-перше, суддя Зубков відзначився останнім часом мінімум трьома рішеннями, що суперечили інтересам великих будівельних компаній:

1. Постанова від 15 вересня 2010 року, завдяки якій вдалось відстояти дитячий садок №183 за адресою Пушкінська 33а, лишивши його комунальній власності – всупереч інтересам акціонерного товариства відкритого типу «Д.І.Б»,яке мало на нього плани.

2. Постанова від 22 листопада 2010 року, в якій не лише не задовольняється позов «Інвестиційно-будівельної групи» щодо активістів, які протестували проти забудови на Гончара 17-27( там будували житловий комплекс з паркінгом), але й не визнав права забудовника на ведення будівництва.

3. Ухвала від 15 лютого 2011 року, в якій визнається, що забудова на Жовтневій лікарні(Шовковична 39\1) несе небезпеку сусіднім будівлям. Крім цього, йшлось до того, щоб визнати незаконним і сам землевідвід під це будівництво. На цей раз незадоволеним залишився «Житло-буд».

Чому, якщо слідство та суд розглядали можливість помсти судді, вони не розглядали варіант помсти з боку цих великих компаній? Зрештою, за свою кар’єру суддя виніс сотні постанов, кожна з яких лишала незадоволеною мінімум одну сторону в кожній із справ, тож помститись судді міг будь-хто.

Єдине, що відрізняє всіх цих потенційних месників від Павличенків - відомість справи останніх; і через те вони стали проти своєї волі дуже зручною мішенню для звинувачень.

Крім того, незрозуміло, чому всупереч всім процесуальним нормам, міліцейські суди таврували Павличенків вбивцями ще до судового розгляду – невже у нас не діє презумпція невинуватості? Чому прізвище свідка давно стало відомо пресі, як і найдрібніші обставини справи, які вільно виголошувалися на брифінгах – де таємниця слідства? Чому не розглядалося інших версій?

Складені за словами свідків описи підозрюваних чітко говорять, що обидвом чоловікам було по 25-30 років, у той час як Дмитру Павличенку – за 40, а його сину – всього 18, тобто під опис вони не підпадають і близько. Таких питань безліч.

А щодо показів, які нібито дали під слідством свідки та підозрювані Павличенко – ми всі чудово знаємо, як працює наша доблесна міліція на отримання показів; показники смертності затриманих у відділках зайвий раз це підтверджують.

В судовому засіданні свідки заперечили причетність Павличенко до вбивства та заявили про тиск на них з боку слідства. Більш НІЯКИХ доказів вини Павличенків слідство не надало. Окрім підкинутих під час обшуку патронів, СХОЖИХ (!) на ті, що використовувалися вбивцями. Експерт в судовому засіданні визнав, що НЕ ПРОВОДИВ олгяд місця злочину – однак пізніше підписав сфальсифікований слідчими протокол (!).

ЦЕ – СЛІДСТВО? ЦЕ – ПРАВОСУДДЯ?!

Дмитро Павличенко боровся відкрито, він хотів повернути свою квартиру. Вбивство судді ніяким чином не могло повернути йому житло. І навіть якщо розглядати мотив помсти – навіщо йому мститись судді, а не представникам фірми «Гоойоорд», що протягом багатьох років пили з нього кров?

Чи представникам виконавчої служби, які виселили його, вивезли все майно його родини в невідомому напрямі і зруйнували частину його квартири до фундаменту?

Але правоохоронцям треба було розкривати злочин, шукати справжніх вбивць справа марудна й небезпечна, а тут – беззахисні громадяни, у яких було начебто щосьт схоже на мотив. До того ж, в їх арешті була зацікавлена фірма, яка незаконно відняла житло в сім’ї Павлюченко. І тут могла мати місце й зацікавленість слідчих з боку цієї фірми.

В результаті – ЧЕСНІ, НЕВИННІ люди – за гратами. УБИВЦІ – на волі.

Вступитись за сім’ю Павличенків повинні не лише фанати «Динамо» - ВСІ громадяни України.

Родину Павличенків тупо і нахабно підставили грошовиті дяді, а міліція не менш нахабно використала їх в якості «стрілочників».

На їхньому місці міг опинитись будь-який українець, тому солідаризуватись з Павличенками і вимагати справедливості повинні не лише їх друзі та приятелі, а й все українське суспільство. Можливість зіткнутись з ментівським свавіллям, замішаним на корупції – абсолютно реальна для кожного громадянина.

ЗАХИЩАЮЧИ ПАВЛИЧЕНКІВ - ТИ ЗАХИЩАЄШ СЕБЕ!


Київ, 3 жовтня 2012 р. Матч «Динамо» (Київ) - «Динамо» (Загреб).
Сектори ультрас «Динамо» в чорному...

Боксери-олімпійці обурені тим фактом, що їм довелося проводити майстер-клас у Донецьку на тлі символіки Партії регіонів.

Про це у коментарі "Українській правді" повідомив чемпіон Олімпійських ігор Олександр Усик.

Він заявив, що жоден з присутніх на майстер-класі спортсменів не знав про те, що їм доведеться виступати на фоні партії влади.

"Я не знаю як так сталося. Ми не підтримуємо жодну з партій. Керівники міста, які є членами окремої партії, нас не попередили. Ми просто не знали", - сказав він.

За його словами, всі учасники майстер-класу обурилися і попросили, щоб такого більше не повторювалося.

"Ми спочатку хотіли встати і піти, але залишилися з поваги до тієї молоді і дітей, які прийшли з нами поспілкуватися. Вони (діти -УП) не винні, що все так сталося", - сказав Усик.

"Ми розуміємо, що нам допомагає уряд, президент, але ситуація, яка сталася у середу - це форс-мажор. Ми підняли паніку і сказали, що якщо таке знову повториться - ми перестанемо їздити і представляти свій вид спорту, ми заховаємося, і будемо сидіти вдома", - сказав спортсмен.

Він також повідомив, що в Донецьк їх запросив боксер Дмитро Єлісєєв, а не Партія регіонів.

"Ще раз наголошую - ми не підтримуємо жодну опозицію, кандидатів... ну чи як там воно називається. Одним словом - ми аполітичні", - підсумував спортсмен.

Як відомо, у середу у Донецьку боксери-олімпійці провели майстер-клас на тлі символіки Партії регіонів.

Українська правда   (http://www.pravda.com.ua/news/2012/10/11/6974435/)

Мешканці околиць підмосковного Домодєдово збираються утворити анклав у складі Євросоюзу — з червоно–чорним прапором із тризубом, європейською валютою і владою, незалежною від ворожого оточення, яке називають не інакше, ніж Ордою. Ця новина, яку розтиражували спершу міжнародні, а потім і деякі російські ЗМІ, викликала в українському інтернеті жваве обговорення — вистачає й звинувачень у «провокаціях», і слів підтримки. Про що йдеться насправді, «УМ» намагалася з’ясувати безпосередньо в ініціаторів створення Руської демократичної республіки під боком Москви.

Дорога розбрату

Вдатися до такого відчайдушного кроку мешканців району спонукали причини, близькі й зрозумілі навіть людям, украй далеким від політики. Уже кілька років «домодєдовці» змагаються за власну землю із загарбниками, які приватизували навколишні ліси, де місцеві мешканці більше не можуть збирати гриби, поля, відтепер не доступні для випасу худоби, а тепер іще й дорогу. Після того, як єдиний шлях виявився закритим для безплатного проїзду, терпець у людей урвався остаточно.

17 вересня 2012 відбулося народне віче, на якому було вирішено сформувати Республіканський комітет з метою створити Руську (не плутати з російською!) демократичну республіку. Поки що — у складі Російської Федерації. Проте в перспективі русичі сподіваються вийти зі складу РФ, яку називають не інакше як Ордою. На наступний рік заплановано місцевий референдум (без участі продажного російського центрвиборчкому), на якому ініціатори «автономізації» сподіваються отримати більшість голосів. Поповнювати республіканський бюджет «домодєдовці» планують передусім за рахунок здачі в оренду однойменного міжнародного аеропорту та туризму.

Про свої наміри мешканці майбутньої республіки офіційно повідомили президента Росії Володимира Путіна. У листі до глави держави мешканці міського округу Домодєдово зазначають, що федеральна влада проігнорувала результати місцевого референдуму, на якому 95% мешканців проголосували проти запрова­дження платного проїзду місцевою автотрасою. І це, на їхню думку, є підставою для проголошення автономії.

Коли навколо — Орда

Утім, як наголошує один з ініціаторів автономізації Євген Архипов, обмежувати проблему винятково причинами місцевого характеру, як це намагаються подати «путінські» засоби масової інформації — хибно. «Ми не збираємося більше просити вас перенести дорогу, віддати нам ліс... Ми й так його заберемо. І дорогу перенесемо. Не потрібні нам ваші подачки: ми вам більше не віримо, — сміливо заявляє Євген у зверненні до влади. — Руські люди завжди традиційно жили цивілізовано, а ви нас заганяєте у свою Азіопію, Орду, щоб ми вам тільки платили данину, а ви за рахунок цієї нашої данини грабували країну, направляли на нас своїх легіонерів — поліцейських. Руські завжди були частиною європейської цивілізації, і ми не хочемо жити в Азіопії».

Політичну ідею звільнення від Орди, справу якої продовжує нинішня російська влада (та й Росія загалом), одним із перших проголосив уродженець Запоріжжя Олександр Шведов, засновник Руського антиординського руху. Згідно з Маніфестом РАОР, Російська Федерація в нинішньому її вигляді — спадкоємиця Золотої Орди та її системи, за якої влада — все, а людина — ніщо. А отже, російська влада — антируська й окупаційна. Тому рух ставить за мету визволення Русі від ординського ярма. І створення Руської демократичної республіки — схоже, один із перших практичних кроків на цьому шляху.

Із тризубом Данила Галицького, під прапором Бандери

«Без активної участі ФСБ подібні речі в путінській Росії неможливі у принципі. Це чергова провокація, щоб прив’язати в свідомості пересічних росіян тризуб до сепаратизму, дискредитувати символи УПА, бандерівський прапор, Україну...» — коментують недовірливі інтернет–користувачі новину про створення в Росії автономії під чорно–червоним стягом.

«Зрозумiло, що тризуб невiдривно зв’язаний iз «сепаратизмом» Русi вiд Московiї. А бачити усюди ФСБ — то параноя», — відповідає на це Олександр Шведов.

Євген Архипов закиди в провокації теж обурено відкидає. «Та що ви, яка провокація — у жодному разі! — запевнив пан Євген «Україну молоду». — Тризуб — це знак, під яким Данило Галицький виходив проти Орди. І ми вважаємо, що Росія несправедливо приватизувала спадок і саму назву Київської Русі, хоча до її культурної традиції насправді не має жодного стосунку. Перемишль — місце переселення руського народу, тому культурно–історичний початок ми беремо з Чорної Русі. Ще при Дмитрі Донському мешканці нинішнього Домодєдова зазнали перших утисків з боку Москви — за незгоду зі спрямованою проти самоврядування реформою (князь ліквідував посаду тисяцького. — Ред.) було страчено боярина Івана Вельямінова. І відтоді Москва почала всіх страчувати, голови рубати... Решта світу крокувала шляхом цивілізації, а Москва йшла дорогою азіоп­ства й ординства».

Чорний колір прапора, за словами Євгена, символізує руську землю, а червоний — «кров наших дідів, пролиту за цю землю». Степана Бандеру пан Архипов дуже поважає і вважає людиною, «яка боролася проти Орди». У самого ініціатора створення Руської демократичної республіки, який із гордістю носить вишиванку, — українське коріння: його предки походять із Полтави.

На запитання, чи не бояться він та його соратники утисків із боку російської влади, Євген Архипов відповідає «безшабашно»: «У мене є справа, і я буду за неї боротися. А вони зі своєю Ордою хай ідуть... далеко». При цьому визнає, що проблеми вже є: його самого, скажімо, більше місяця не випускали з Росії в Україну. «Утисків нам вистачає, ми просто намагаємося про це публічно менше говорити», — констатує чоловік.

Європа вже стурбована. І стежить...

Хтось вважає їх провокаторами, хтось — відчайдухами або й просто божевільними. Але русичі з анклаву, оточеного територією Орди, на скептичні посміювання не зважають — їм «своє робить», і налаштовані вони цілком серйозно. «Для початку ми плануємо створення суб’єкта Російської Федерації на кшталт Гонконгу — досить незалежного, із власним самоуправлінням. Інакше поки що не можна, бо ж ми тут в оточенні Орди — якщо вони по кордону танки свої розставлять, то що ми зробимо...» — досить тверезомисляче констатує Євген Архипов.

І скаржиться на те, як складно донести ідею створення республіки до всіх мешканців округу Домодєдово, від рішення яких на референдумі й залежить майбутнє цієї шаленої ідеї. «Проблема в тому, що дуже багато людей не користуються інтернетом. Ми намагаємося поширювати листівки, але їх моментально зривають. Проте ми, попри все, донесемо інформацію до кожного мешканця Перемишля. Ті, хто вже в курсі наших ідей, безумовно, повністю нас підтримують, — запевняє Євген. — Серед прихильників є навіть чиновники, тільки вони, зі зрозумілих причин, просять не називати їхніх прізвищ. Зрештою, якби люди нас не підтримували, ми б із такою ідеєю не вийшли».

Про наміри створити автономію з перспективою приєднання до ЄС Архипов із компанією вже повідомили лідерів європейських дер­жав. І навіть отримали від декого з них відповіді: у ЄС «виявили стурбованість» і запевнили, що пильно стежать за розвитком подій.

http://umoloda.kiev.ua/number/186/0/76785/

Відвідуючи сайти в Інтернеті, браузер передає на сайт інформацію про Ваші уподобання, а саме якою мовою Вам зручніше читати текст, і часто сервер генерує інформацію тією мовою, яку Ваш браузер запросив. Водночас багато україномовних учасників Інтернет спільноти мають невірні налаштування мовних параметрів, зокрема дуже часто стоїть російська мова. Через те збирається відповідна статистика користувачів Інтернету, з якої складається враження, що україномовних читачів не так багато, і начебто всі вони розуміють російською. Внаслідок цього, власники сайтів не поспішають перекладати вебсторінки нашою рідною українською мовою, яка з плином часу все більше витісняється і потребує захисту. Отже,  переходимо за посиланням,  уважненько читаємо,  і налаштовуємо все правильненко

http://ridna.com/mova.php