2012 року в світовий прокат вийшов фільм «Кон-Тікі», присвячений неймовірній експедиції через Тихий океан. А нещодавно в українському видавництві «Мандри» побачила світ біографічна книга «Феєрія пригод Тура Хейєрдала», в якій зібрано найцікавіші епізоди з життя легендарного мандрівника.

Друге вторгнення мало відбутися кілька днів тому: в ніч iз 8 на 9 серпня. Цинічність цієї дати очевидна — саме в ці дні шість років тому РФ вторглася у Грузію. У випадку ж з Україною Кремль планував вночі ввести колону «миротворців» на Донбас. Про намір спровокувати українських вояків на вогонь по колоні росіян минулої п’ятниці повідомив заступник глави адміністрації Президента Валерій Чалий.

«У бік українського кордону рухався величезний конвой, який супроводжувався військовими і технікою РФ, начебто за погодженням із комітетом «Червоного хреста». Мала ввійти гуманітарна колона з миротворцями, очевидно, щоб спровокувати повномасштабний конфлікт, — розповів чиновник. — У самому ж «Червоному хресті» спростували заяви Росії, що це було узгоджено з комітетом. Президент Порошенко провів екстрену нараду iз силовиками і спілкувався зі світовими лідерами. Наразі небезпека провокації усунута...».

Відтак, Україна наполягає, що готова прийняти гуманітарну допомогу, яка надходить згідно з міжнародними правилами. Про те, що така місія має бути міжнародною, яка без жодного військового супроводу надійде винятково через пункти пропуску на кордоні, наголосив у розмові з канцлером Німеччини Ангелою Меркель Президент України Петро Порошенко. Фрау Меркель додала, що «будь-яке вторгнення, навіть якщо воно називається гуманітарним, є вторгненням, і це червона лінія, яку жодна держава не може перетинати». Цієї ж позиції дотримується й уряд США.

Оскільки терористи не отримали очікуваної підтримки від сконцентрованих на кордоні російських військ, українська армія продовжили наступ на їхні позиції, а в лавах бойовиків та терористів наростає паніка.

Станом на суботу сили антитерору завдали низку добре скоординованих ударів і повністю звільнили від російських найманців три населенi пункти: Круглик та Міусинськ на Луганщині (тим самим перерізавши бойовикам останню дорогу постачання між Сніжним і Красним Лучем) та Пантелеймонівку на Донеччині (перерізавши сполучення між Макіївкою і Горлівкою). Того ж дня ЗСУ частково взяли під контроль місто Мар’їнку поблизу Донецька. У свою чергу терористи почали облаштовувати «фортецю» у Стаханові на території заводу феросплавів.

У суботу сили АТО почали запеклі бої за Красний Луч. Уже у неділю значна частина міста була під їхнім контролем. Тоді як один iз лідерів ДНР, російський диверсант Ігор Гіркін, звинуватив у цій поразці керівництво ЛНР та російських козаків, які «традиційно втекли», лишився тільки невеличкий загін бойовиків. Речник РНБО Андрій Лисенко каже, що звільнення Красного Луча має велике значення, оскільки повністю заблокує допомогу бойовикам.

Новообраний самозваний «прем’єр-міністр» ДНР Олександр Захарченко (його попередник, російський політтехнолог Олександр Бородай днями самоусунувся і став радником «прем’єра») додає, що тепер Донецьк повністю оточений силами АТО. Терорист порівнює Донецьк зі Сталінградом й обіцяє «боронити його до останнього будинку». При цьому, побоюючись українських спецпризначенців, бойовики почали завалювати каналізаційні люки Донецька мішками з піском. Щоб українські вояки не проникли в центр міста завдяки підземним комунікаціям.

Проте браваду самозванця не поділяють бойовики, які масово почали тікати з Донецька та Луганська. Багато з них здають інформацію про своїх поплічників силам АТО. «Вони шукають шляхи зв’язку з нашим штабом і зрадою пробують купити собі шанс на життя цінною інформацією», — розповідають у прес-центрі АТО. І додають, що за вихідні кільце навколо Донецька звузилося, у ході наступу було знищено велику кількість техніки та живої сили терористів.

За даними української розвідки, «Стрілок» погрожує «східній державі», що якщо найближчим часом не отримає від неї допомогу, то відступить iз Донецька до Антрацита, а потім узагалі втече з України. За неофіційними даними, у розпачі «Стрілок» почав заглядати до чарки. Тим більше що, за даними штабу АТО, «керівництво сусідньої держави дало вказівки спецпідрозділам ФСБ про знищення керівників ЛНР та ДНР». Отже у терористів є лише один вихід, аби врятувати своє життя — здатись та постати перед судом за свої злочини.

Щодо мирних мешканців Луганська і Донецька, то РНБО наполегливо радить їм тікати з обласних центрів через організовані владою гуманітарні коридори. Причина: українські вояки готувалися до штурмів і остаточного знищення терористів.

Організатори виставки представили каски, які захищали українців на Майдані. Деякі з них мають сліди від гумових куль, кийків або обгоріли у Будинку профспілок. Є й суто декоративні. Змайстровані з вовни, прикрашені позолоченими вінками. На більшості будівельних касок помаранчевого кольору студенти Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури намалювали квіти, візерунки, янголів, архангела Михаїла, козаків, оздобили їх трипільськими символами, петриківським розписом, графікою. Усе так, як було в «гарячі дні» Майдану, коли виник цей різновид арту і каски розмальовували цілодобово.

Виставку підготували громадська організація «Артіль Майдан» та благодійний фонд Українського дому. Організатори мають на меті найближчим часом повезти її в Польщу та Німеччину. «Хочемо розповісти про Україну, про боротьбу з путінським режимом. Хочемо пояснити, за що гинуть наші хлопці, аби європейці підтримали нас», — пояснив один з організаторів, координатор Центру української духовності та культури «Джерело» Максим Потапчук. За його словами, каски-обереги повернуться в Український дім iз 22 по 30 серпня. Саме тоді у стінах нещодавно революційного притулку проходитимуть заходи до Дня Незалежності. «Про те, як відбуватиметься святкування, вам може більше розповісти директор Українського дому Юрій Іванович Стельмащук», — радять звернутися до керівництва охоронці будівлі.

І тут призначення директора стало новиною №1, відсунувши на задній план виставку, де кожна каска — пам’ятник хлопцям Небесної сотні.

Юрія Івановича зустріли на робочому місці далеко за шосту вечора. Молодий чоловік спортивної статури вже збирався додому. Але ми не могли дозволити собі проігнорувати знайомство з «милим» директором, у якого «можна відразу закохатися», і затримали його в позаробочий час.

Стельмащук розповів, що вже три тижні обіймає посаду директора. Провів у свій гарненький кабінет із запахом свіжого ремонту. Це єдине приміщення в Укрдомі, в яке приємно зайти. Все решта у жахливому стані, особливо вбиральні. До речі, головні двері, які наприкінці січня вибили майданівці, виганяючи звідти ВВшників, зараз закриваються на просту колодку. Інші двері обстріляні, стіни брудні. Пан Юрій хвалиться вмінням домовлятися. Каже, що першим ділом почав вести переговори з «адекватними» активістами, які облаштували собі кімнати відпочинку на чотирьох поверхах Укрдому. Переконав їх, що Український дім має підкреслювати серйозний статус держави.

«Я дисциплінував їх до того, щоб вони виконали свої обіцянки. Я їм довів, що в Українському домі має бути представлення української державності. Коли війна, нам бардак не потрібний. Маємо показати всім, що ми дисципліновані, культурні. Звичайно були різні люди. Мали конфлікти. Потрібно було працювати у жорсткому полі. Тоді пряма атака, хочеш не хочеш, забирайся. Я ж спортсмен, голова Міжнародної федерації елітних боїв в Україні», — розповідає «УМ» Юрій Стельмащук.

Цікавлюся, як потрапив на посаду директора культурного закладу, яку має освіту? «Я — культурна людина. Розповісти трошки про себе? Це секрет, — кокетує директор. — У мене вища освіта. Випускник Львівського університету фізичної культури і спорту. Дипломований спеціаліст iз фізичної культури, професійного, олімпійського та любительського спорту. Майстер спорту в минулому. Був громадським активістом. Родом із гірського села Отинія Коломийського району на Івано-Франківщині. Шість років у Києві. Мене призначило на посаду директора Українського дому Державне управління справами. Там дружу з усіма. Ми — одна команда. Робимо одну справу — працюємо над укріпленням держави у законному полі, на духовному, економічному рівнях, на міжнародній спільноті. Йдемо в Європу, де нас поважають і не обманюють».

У планах Юрія Івановича — повернути старих партнерів Українського дому. Нещодавно мав зустріч із кардіологами, говорили про виставку. 25 серпня відбудуться «Дні США в Україні», далі свою культуру представить Литва. Директор розіслав листи в усі посольства і чекає на співпрацю. Так що матимемо Дні Європи в Україні цілий рік.

За його словами, зараз перед ним стоїть завдання розпочати ремонт. Потрібно 200 тисяч гривень для старту, «щоб відновити систему охолодження, відремонтувати туалети й обстріляні двері та вікна». Потім по ходу можна робити капітальний ремонт. «ДУС нас любить. Незважаючи, що в бюджеті дірище, держава нам буде допомагати. Сьогодні створюємо комісію, будемо обговорювати питання, що і за скільки потрібно ремонтувати. Туди входитимуть представники ДУС і спеціалісти», — каже пан Юрій.

На другому місці — вибити борги. За його словами, у 2011 році було створено ряд громадських організацій, які орендували приміщення. Вносили завдаток, але повністю не розраховувалися. Директор припускає, що таким чином створювалася система відмивання грошей. «Якби вони з нами розрахувалися, бюджет Українського дому поповнився б на мільйони три», — підрахував Стельмащук.

На сьогодні з новим директором уже розрахувалася книжкова виставка, яку щороку в Українському домі проводить Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Повернули 200 тисяч боргу. Якраз потрібна сума для стартового ремонту.

«Буквально вчора до мене приходили працівники музею історії Києва, які орендують у нас четвертий і п’ятий поверхи. Всі їхні експонати досі у нас. Мають заборгованість за енергопостачання. Обіцяли розрахуватися, як тільки їм iз казначейства перерахують гроші. Вони нам не заважають. Почекаємо», — пояснив директор.

Чи будуть в Українському домі проводити акції, виставки, вистави, концерти, як це було під час Майдану? Пан Юрій відповідає: підприємство мусить заробляти. «Якщо вдень працює вентиляція, це коштує нам 600 гривень за годину. Робити безкоштовні акції часто не можемо. Ми підтримуємо дух Майдану, проводячи виставки, такі, як сьогоднішня «Стихія АРТ і ФАКТІВ», — висловлює свою позицію чоловік.

Стельмащук каже, що має талант підбирати команду, відразу бачить, хто чим дихає. Але тут його знання не пригодилися. «Я прийшов до готової команди, яка працювала з попереднім директором. Запропонував правила, вони погодилися на мої принципи. Працюємо у злагоді. Стараюся, щоб усім було комфортно», — додає Юрій Іванович.

Про попередника в Українському домі сьогодні ніхто не згадує. У травні 2010 року керівником була Оксана Гриценко. Вона зайняла крісло Наталі Заболотної, яку перевели в «Мистецький арсенал». Пані Оксана за роки свого керівництва відзначилася тим, що у листопаді 2013-го забороняла Євромайдану виступатизі сходів будівлі, а також не дозволяла співробітникам Музею Києва забрати взимку медикаменти та теплі речі з нижніх поверхів Українського дому для передачі в медпункти, оскільки «все, що знаходиться на її території, відтепер належить їй».

Зі слів Юрія Стельмащука випливає: він має задум повернути партнерів, які працювали за часів Оксани Гриценко. Як відомо, вона, крім промислових виставок-ярмарок і акцій посольств, більше ні на що не спромоглася. На цьому її українська культура в Українському домі завершилася.

«УМ» пообіцяла новопризначеному директору стежити за його діяльністю, щоб не повторилася ситуація з Гриценко, тільки під соусом «підкреслюємо серйозний статус держави». Ну і, звичайно, порадила йому звернути увагу на культуру, а не на банальне заробляння грошей. Дивлячись у щирі очі Юрія Стельмащука, ми побажали йому успіхів на нелегкій ниві. Віриться, що й справді спортсмен зможе навести лад у культурі дому. Якщо не діалогом, то «прямою атакою».

У центральній частині Києва, у сквері на Червоноармійській, неподалік від станції метро «Палац «Україна» стоїть одинокий будинок, в якому в пенсійному віці й до останніх своїх днів мешкала Марія Заньковецька. Раніше це була окраїна столиці. Коли приїжджали гості до Марії, скаржилися, що дуже довго до неї добиратися. Цей будиночок побудував свого часу племінник, син рідної сестри Лідії, який, сучасною мовою, був успішним бізнесменом, — ЮрійКарнаухов. Саме він запросив самотню акторку до себе додому віку доживати.

Сьогодні музей складається з двох частин. Одна — біографічна, розповідає про її творчість. Друга частина — меморіальна, а саме квартира №4, де Марія з сестрою Лідією та племінниками мешкала останні 17 років життя. В цьому будинку в 1960 році заснували музей. Він проіснував 20 років, а коли мали проходити Літні Олімпійські ігри1980-го року, будинок знесли. Архітектор вирішив, що він не вписувався в дизайн скверика. Експонати передали в музей кіномистецтва, що розміщений на території Лаври. І лише через 10 років за ініціативи того ж музею та учнів Марії Заньковецької вдалося відбудувати будинок на тому самому місці. Сьогодні він максимально наближений до того, як було, і зовнішньо, і внутрішньо. За свідченнями очевидців, навіть меблі розставили так, як було за життя Марії. Особливо гарнітур, який дідусь, будучи військовим, привіз з франко-пруської війни і подарував улюбленій онуці.

Маня, так називали майбутню актрису в дитинстві, народилася 4 серпня в селі Заньки, що на Чернігівщині, неподалік від Ніжина у дворянській родині Костянтина Адасовського. Її батько був суддею у Заньках. Мав творчу натуру. Співав соковитим баритоном у церковному хорі, вдома грав на скрипці, організовував вечорниці, розігрував iз членами сім’ї вистави. Тож не дивно, що театральні задатки в Заньковецької проявилися рано. Крім музики, вона займалася пантомімою, танцями, грою в драмгуртку. Марія була сьомою дитиною. Перед нею народилася сестричка, яку теж назвали Марією. Вона прожила всього півроку. Та й матір звали Марією. Це було досить нетипово, щоб дитину називали іменем померлої старшої сестрички. Але батькам нікуди було діватися. Марія сама принесла собі ім’я, народившись у день святої Марії Магдалини.

У віці семи років Марія вперше проявила себе як геніальна актриса. Вона вдала з себе померлу. Лягла на лаву, затримала надовго дихання, через що страшенно налякала батьків. Та замість оплесків отримала доброго прочухана.

До 16 років Марія займалася з домашніми вчителями, згодом дівчину відправили у приватний пансіонат у Чернігів, де викладав Михайло Вербицький, авторГімну України«Ще не вмерла України». Саме він відкрив для Марії не лише російських письменників, а й українських. Там вона знайомиться з творчістю Гоголя, Некрасова, Пушкіна, Котляревського. Вербицький дає їй почитати «Кобзаря», одним з 50 примірників, які було надруковано за життя Шевченка, 1860 року,коштами мецената Платона Симиренка. Цей «Кобзар» так і залишився у Марії. З цього часу вона дуже переймалася долею жінок Шевченка, пізніше гарно зіграла ролі кобзарських персонажів. Її називали співачкою «Кобзаря» на сцені.

Одного разу вона вкотре грала у домашній виставі. Її брат прийшов із приятелем офіцером Олексієм Хлистовим. Марія так сподобалася перспективному військовому, що той відразу посватався. Отримав згоду, та не так від 18-річної Марії, як від її батьків. Маючи 21 рік, Марія стає Хлистовою. Олексій не поділяв поглядів молодої дружини щодо захоплення театром. Він був переконаний, що «призначення жінки бути доброю дружиною і господинею». Батько теж не дозволяв Марії здобути вищу освіту у консерваторії, мовляв, «не личить тобі блазнювати та штукатурити». Марію це дуже засмучувало. На фото, зробленому півроку після шлюбу, видно, які в неї були заплакані очі. Та й Олексія вона не любила. А він, у свою чергу, наполегливо виконував подружні обов’язки. Дуже хотів мати дітей. І це її просто вбивало. Виконуючи призначення жінки, вона витримала всього три роки.

Олексія по службі відправляли у різні куточки світу. Марія всюди їздила за ним. Будучи у молдовському місті Бендери, дружина офіцера забавлялася домашніми концертами. Після служби всі військові збиралися разом, грали на піаніно, співали. Якось до них зайшов офіцер Микола Тобілевич, якого тільки-но нагородили орденом. Він почав співати, Марія йому підспівувати. Так у пісні народилася пристрасть.

До речі, в Бендерах військові ставили виставу «Наталка Полтавка» самі для себе. Так розподілили ролі, що Марія була Наталкою, роль ненависного Возного зіграв її чоловік, а коханого Петра — Тобілевич, який згодом узяв псевдо Садовський. Ця вистава стала роковою в їхньому житті. Марія з Олексієм переїжджають iз Бендер у Фінляндію. Звідти упродовж двох років вона листується з Миколою, який на той час покинув службу і разом із Кропивницьким узявся збирати трупу.

Садовський запросив приєднатися до них і Марію, пам’ятаючи її гру в Бендерах. Та відповіла, що приїде в Україну, а про ціну домовляться на місці. Марія тікає від чоловіка. Не розлучається. Адже церква не давала розлучення. Синод забороняв удруге виходити заміж. Без паспорта. Жінка тоді могла бути прописана тільки у паспорті батька, а згодом чоловіка. Під час гастролей Марію переховували або відкуповували. На біду, ще й батько від неї відрікається. І заявляє, щоб вона ні в якому разі не вийшла на сцену під дівочим прізвищем. Так Марія вимушено бере творчий псевдонім Заньковецька, від назви села, в якому народилася.

Розуміючи, що роки не красять жінку і що Садовський від неї значно молодший, вона каже, що народилася 1860 року, таким чином віднімаючи собі шість років. На її могилі на Байковому кладовищі та й в багатьох підручниках написано саме цю «омолоджуючу» дату.

Довгий час театр Кропивницького існував на колесах. У Марії не було гримувального столика. Актриса жила на коробках. Драматург і режисер не довіряв їй головних ролей. Садовський переконував Кропивницького довіритися Марії, дати їй спершу роль Наталки Полтавки, потім головну жіночу роль у «Назарі Стодолі». Аж тоді Кропивницький змінив свою думку. Він підійшов до Марії на репетиції, зняв зі своєї руки перстень із дорогоцінним каменем і сказав: «Заручаю тебе зі сценою, тепер у мене є для кого писати п’єси».

Так Марія стала примадонною театру Кропивницького. В Україні вони грали україномовний репертуар, а для Росії мусили робити російськомовний. На той час діяв Емський указ, українська мова була повністю заборонена. Та театрали примудрялися перехитрити систему. Багато в чому допомагав брат Марії — Євтихій, який був військовим, дослужився до чинного генерала.

Коли трупа давала соціально-драматичні вистави у Петербурзі, звиклому до легеньких водевілів, квитки без реклами розкуповували за тиждень. На вистави приходив сам імператор Олександр ІІІ із родичами. Якось він захотів поговорити з Марією. Її попередили, щоб вона у присутності імператора не сміла без потреби відкривати рота і говорила тільки тоді, коли її про щось запитають. Марію це дуже обурило, що було ставлення до неї як до другого сорту, малоросів. Коли імператор запитав її про щось, вона потупилася і ні пари з вуст. І це був пік нахабства. Садовський ледве викрутився. Сказав імператору, що Марія дуже стомлена, не має сили говорити.

Марія шалено кохала Садовського. Але своє кокетство не могла приховати. З тим же Чеховим у неї було не просте спілкування. Після знайомства у Петербурзі вони поїхали кататися містом і провели разом час до четвертої ранку. Потім Чехов писав знайомому, що Заньковецька веселунка, і назвав її «хохлацькою королевою».

Із Петром Чайковським у неї була суперечка, хто з них талановитіший. Композитор, щоб поставити жирну крапку, надіслав їй срібного вінка з написом: «Безсмертній від смертного».

Заньковецька із Садовським прожила під одним дахом всього п’ять щасливих років. Повернувшись із гастролей по Росії та Кавказу, вони заробили гроші й купили будинок під Києвом. Марії пропонували залишитися в кращих театрах імперії, та вона відмовлялася. Говорила, що хоче грати лише українською. Невідомо насправді, чи вона так щиро вболівала за мову, чи не хотіла працювати без Садовського, який бачив своє життя тільки в Києві.

У Миколи від позашлюбної жінки був син. Поки батько гастролював, він жив в інтернаті. Марія забрала його в будинок, виховувала як рідного. Він називав її мамою. У 10 років хлопчик помер від запалення легень. Після цього Марія більше не могла терпіти постійні зради коханого. Дізнавшись про черговий роман Садовського, за одну ніч вона посивіла та у віці 48 років покинула чоловіка.

Марія Заньковецька всього на рік пережила Миколу Садовського. Коли по дорозі йшла похоронна процесія, Марія підійшла до вікна: «Прощай, мій єдиний коханий, але такий зрадливий».

На одному з портретів невідомий художник зобразив її в образі циганки Ази. За сюжетом, циганка, дізнавшись, що чоловік її зрадив, вбиває його і залишається сама з маленькою дитиною. Каже: «Там, де є Аза, іншої немає». Так само у своєму житті Марія «вбила» Миколу.