Письма "счастья".

  • 02.04.14, 01:20

Крым.

"Я ухожу... Ты думала, что Я пошутил, или просто обиделся ? Нет, Я наверное просто понял, что насильно мил не будешь, хотя долго старался быть Тебе полезным.

Я согревал Тебя своим солнцем, омывал теплым морем, и всегда, очень-очень, ждал в гости...

Ты заходила в дом, не вытирая ноги, указывала, как мне поступать, как думать, как говорить, что делать, с кого брать пример, но то, как я живу - Тебя не интересовало. Ты просто 23 года убивала меня, Ты убивала Мои сады, леса и парки, Ты изуродовала мои берега, Ты заставила Меня выжимать из Моего туриста последние капли, потому что тогда, когда заканчивалось лето, Я становился никому не нужен, особенно Тебе.

И все же, Я терпел, Я надеялся, что когда-нибудь... Ты знала, что Я умираю, но вместо кислородной подушки, Ты схватила меня за горло. Но я не сержусь, я просто ухожу. Я не могу уйти один, потому что нельзя смотреть, как ты убиваешь моих братьев...

Я немного отдышусь, совсем чуть-чуть, и заберу Их ВСЕХ. Украина, не поминай лихом, Я любил Тебя, но Ты не захотела стать родной, поэтому Я ухожу домой, к Себе домой.

Уже не Твой. Крым. 16 марта"

Украина.

"Дорогой Крым!

Не скрою, я расстроена твоим письмом. И сегодня я все отчетливей понимаю, что ты, Крым, - обычный Нарцисс.

Ты почему-то решил, что ты гораздо особеннее, чем Прикарпатье или Донбасс, Слобожанщина, Покутье или Полесье. Ты требовал к себе какой-то особенной любви, как капризный детеныш многодетной матери истерит и ревнует ее к другим детям - своим братьям и сестрам.

Я дарила свою любовь всем поровну, я любила и люблю всех одинаково, как мать любит одинаково сильно всех своих детей.

Когда мне отдали тебя из детдома в 1954-м, - ты был пустынным, безводным и уродливым малышом, всеми брошенным и никому не нужным.

Сначала тебя предали в 1941-м, по приказу твоей тогдашней мачехи, уведя войска на Тамань, а из твоего Севастополя трусливо ушел Черноморский флот и спрятался в Батуми до конца войны. Потом у тебя забрали твой народ, расстреляв и выселив на многие десятки лет потомков великих и гордых Османских царей.

И хотя я сама лежала в руинах, - я отстроила тебя. Я дала тебе мою днепровскую воду, чтобы ты возделал виноград и хлеб, я построила заново твои города и железные дороги. Я вернула жизнь твоим портам и пляжам, в твоем небе снова загудели пассажирские самолеты и застучали колеса вагонов. А потом я вернула тебе твой народ… Тот народ, который жил там со времен седой Византии.

А тебе все было мало, ты требовал все больше и больше, - не по недоеданию, а по капризу.

Прости, если босыми своими ногами испачкала ковер твоей красоты, но на них была земля. Наша. Меня дергал за руку Донбасс и просил построить шахты, я ногами месила цемент Днепрогэса, я рыла карьеры в Кировограде, везла лес из Станислава, пахала землю в Полтаве, а ты все любовался морем и принимал своих братьев и сестер на кроватях с панцирными сетками и постелями со следами любви других народов.

Ты же бездельник, мой малыш! Ты же ни черта так и не научился делать! И когда колбасы не было в твоих магазинах - ее не было и в других землях моих…

Ты требовал исключительности - я согласилась, и ты стал республикой. Как ты распорядился этим? Купил новые кровати? Нет. Построил новые курорты? Нет. Ты раздарил себя шлюхам, позволив забрать твои пляжи, загадил море, ты так и не научился делать вино и твоим коньяком можно лишь травить колорадского жука.

Ты бездельник, Крым. В твоих летних ресторанчиках работал не ты, а мои дети из других земель и потомки султана, вновь обретя свою Родину. А ты просто торговал морем. Ты возомнил, что твое очарование ставит тебя выше остальных…

И ты решил вернуться в свой детдом.

Что ж, иди.

В конце концов, ты же мой приемный сын.

Но я рада тому, что из 25 моих детей только ты не прошел проверку на верность, хотя они голодали не меньше твоего.

И помни об одном: в твоем детдоме у тебя больше никогда никто не спросит твоего мнения, там полно красавцев-нарциссов и без тебя. И может быть, когда-нибудь, если вдруг ты поумнеешь, ты поймешь вековую истину о том, что настоящая мать не та, которая родила, а та, - которая вырастила.

Но я уже буду очень далеко.

Прощай.

Да хранит тебя Иисус и Аллах.

Твоя Украина"

Рожі як на долоні, а винних досі немає?

  • 02.04.14, 01:08
Американське видання показало, хто розстрілював Майдан (фото)
31 марта 2014 08:51
Американське видання The Daily Beast опублікувало фото силовиків, які на подвір'ї СБУ в Києві готувалися до протистояння з учасниками протестних акцій в центрі столиці.

"Фотографії і 90 гігабайт відеоматеріалів надали переконливі докази, що бійня на Майдані була справді здійснена на замовленням проросійського режиму Януковича ... Але це не завадило Кремлю організувати свою власну розповідь про події", - зазначає видання.

Вранці 20 лютого на подвір"ї СБУ були помічені десятки людей, багато з яких представляли елітний підрозділ "Альфа", екіпіровані бронежилетами, шоломами, боєприпасами і снайперськими гвинтівками, а також модифікованими АК. У деяких з них - осколкові гранати. Все це не призначено для боротьби з безладами, підкреслюють експерти.

Також судячи з фотографій, багато з членів Альфа мали жовті або білі нарукавні пов'язки, і перед тим, як залишити територію СБУ, надягають балаклави. 

Американське видання показало, хто розстрілював Майдан (фото)
Американське видання показало, хто розстрілював Майдан (фото)
Американське видання показало, хто розстрілював Майдан (фото)
Американське видання показало, хто розстрілював Майдан (фото)
Американське видання показало, хто розстрілював Майдан (фото)


Як відомо, підрозділ Альфа налічує близько 200 членів, однак незважаючи на це, учасники подій з боку силовиків на Майдані 18-20 лютого досі не встановлені.

Як би пришвидшити цей процес?

  • 01.04.14, 20:50
Портніков: Треба дочекатися, коли Росія послабшає, і тоді вступати до НАТО

Важливо, щоб не лише НАТО визначило своє ставлення до Росії, але щоб і Україна визначилася зі своїм ставленням до НАТО

Журналіст Віталій Портніков в ефірі Еспресо.TV заявив:

«Сьогодні міністри закордонних справ країн-членів НАТО зустрічалися в Брюсселі.

До останнього часу НАТО вважало Росію своїм справжнім партнером по стабілізації ситуації в світі.

Навіть так звані «заморожені конфлікти» часів Радянського союзу не заважали НАТО співпрацювати з Росією.

Тепер НАТО справжні опоненти Росії, не тому, що так бажає НАТО, а — бажає Росія. Тому що Росія бажає диктувати правила гри іншим країнам.

Тут важливо, щоб не лише НАТО визначило своє ставлення до Росії, але щоб і Україна визначилася зі своїм ставленням до НАТО.

Якщо б Україна була членом НАТО – зараз територіальна цілісність нашої країни була б збережена. Зараз за територіальну цілісність України змушені були б не просто виступати, але і навіть воювати збройні сили країн Альянсу. Недаремно зараз військовий контингент НАТО збільшується в східних країнах НАТО.

Якщо б Україна вже зараз була б членом НАТО, сама Росія не перетворилася б на «ідеологічне страховисько». Коли вона каже, що «війна – це мир», а «порушувати міжнародне право може цивілізована держава».

Ми прекрасно розуміємо ментальність російського політичного керівництва та російського суспільства, «застрашеного» безпрецедентною пропагандою, більше ніж за часів гітлерівської Німеччини.

Тут важливо бути обережним. Політика Путіна обов’язково призведе до послаблення Росії, і ось тоді - не гаяти часу і вступати до НАТО.

І хай тоді Росія посилюється, хай спробує перетворитися на Радянський союз. Член НАТО – Україна вже не буде зважати на чужі хвороби».

Люстрація як вихід.

  • 01.04.14, 20:33
Люстрація як вихід 
Латвійські дослідники тоталітаризму діляться з українцями досвідом подолання «влади КДБ»
Ярослава МУЗИЧЕНКО   

Це фото з мітингу 1940 року кремлівські окупанти представляють нині як доказ «вільного волевиявлення» народу Латвії. (Фото  з сайта aftershock.su.)
Латвійські парламентарії осудили російську агресію в Україні й заявили, що «наступною може стати Латвія». Урядовці, європарламентарії й громадські діячі цієї балтійської країни наголошують, що кремлівські провокації у їхній країні можливі й без відкритої військової загрози. Адже значна частина жителів Латвії внаслідок «радянської ідентичності» продовжує перебувати в російському інформаційному просторі, а зміст кремлівських телеканалів становить загрозу національній безпеці. Утім багато хто в «старій Європі», не переживши жахіть червоного тоталітаризму, не розуміє побоювань латишів і досі вірить у «російський рай». Відповідно, слабо довіряють і Україні, і країнам колишнього «соцтабору». Символічно, що про все це представники латвійського Музею окупації розповідали на «круглому столі» «Досвід Латвії у подоланні наслідків тоталітаризму» в Києво–Могилянській академії.Пропаганда через «пам’ять»

«Один із наслідків тоталітаризму й окупації — це зміна етнічної карти Латвії, яка була до окупації. Якщо в 1935 році латиші складали 77 відсотків iз загальної чисельності населення, то в 1989 році — вже тільки 52 відсотки, — розповів гість «круглого столу», заступник директора Музею окупації Латвії 1940—1991 років Рітварс Янсонс. — У Латвію постійно переселяли людей, переважно з Росії, вони отримували високі посади, привілеї, доступ до державних квартир. Коли в 1991 році ми відновлювали Латвійську республіку, ці люди були шоковані, бо вважали себе жителями СРСР. А латиші, які жили до радянської окупації, пам’ятали, якою була республіка в 1930–ті і як відбувалася окупація».

Сьогодні майже 200 тисяч iз тих, хто поселився тут після окупації, уже 10 років живучи в Євросоюзі, не хочуть приймати громадянства Латвійської республіки. Не тому, що це складно, а тому що історична пам’ять «радянських людей» не дає їм цього зробити. Скажімо, в країні співіснують різні підходи стосовно 9 травня. Латиші вважають пам’ятною датою 8 травня і наголошують на жертвах Другої світової війни. А люди з «радянською ідентичністю» відзначають 9 травня, причому використовують радянську і російську символіку. «Якщо в Росії це свято, бо СРСР переміг Німеччину і війна нібито закінчилася, то для Латвії це був початок другої радянської окупації, ще кривавішої за першу, — каже Рітварс Янсонс. — Лише в 1944—45 роках майже 5 відсотків населення репресували. У час окупації промисловість працювала переважно на військову систему, а коли розвалився СРСР, виробництво зупинилося. Сільське господарство було розграбоване. Це наша загальна біда. Утім формуванню спільної історичної пам’яті заважає інформаційний простір. Ми демократична країна, цензури немає, а численні російські телевізійні й радіоканали транслюють передачі про Латвію і СРСР у вигідному для Росії контексті».

Однак ще в 2005 року Сейм Латвії прийняв Декларацію про осуд тоталітарного комуністичного окупаційного режиму СРСР та закон, що забороняє публічне використання радянської та нацистської символіки. Червоні прапори ще можна побачити, але без серпа і молота. Одна туристична фірма, зустрічаючи гостей з Німеччини — колишніх радянських людей, — вивісила в аеропорту прапори з гербами СССР. Це шоу завершилося для фірми перевіркою поліції.

«Права людини» для тоталітарників

Численна російська меншина в Латвії впливає навіть на процес люстрації. Латиші, на відміну від інших «посткомуністичних» народів, не очистили свою владу цілком від компартійних штабістів та працівників радянських спецслужб — адже в цій країні чи не найбільша, у відсотковому відношенні, «російська діаспора». Закон про люстрацію Латвія прийняла у 1993 році. Він стосувався переважно керівників, які продовжували перебувати в лавах партії після 13 січня 1991 року. У цей день частина компартії, що орієнтувалася на Москву, організувала «Комітет спасіння» і спробувала запровадити пряме президентське правління, підпорядковане Москві. На той час громадяни, які підтримали незалежність країни, вже здали партквитки. «У нас у січні 1991 року, як і у вас тепер, були барикади, військова техніка, стрільба і жертви, — розповідає Рітварс Янсонс. — Згодом комуністи, що зробили спробу перевороту, підлягли люстрації: забороні балотуватися в парламент, отримувати посади в держслужбі, у спецслужбах, суді, прокуратурі та інші посади, що мають доступ до державної таємниці. А от особи, які до січня 1991 року вийшли з лав компартії, злилися з новою політичною елітою. Я вважаю, що через це не відбулося повноцінної люстрації. Адже комуністи вільно йшли на державну службу, а потім і в Європарламент. У нас парадоксальна ситуація: пані, що перебувала у 1991 році в лавах «Комітету спасіння», зараз є депутатом від Латвії у Європарламенті й обстоює там інтереси Росії. Бо Європейський суд виніс рішення, що обмеження для членів компартії, що залишалися після 1991–го — це посягання на права людини». Звісно, це пересторога й для України. Адже, йдучи до Євросоюзу без люстрації, ми можемо привести в «стару Європу» сонмище «червоних еліт».

У Латвії громадськість у процесі люстрації сфокусувалася лише на інформаторах і агентах КДБ. Чимало з них балотувалися в парламент, причому з 400 випадків тільки в 11 суд підтвердив, що особа співпрацювала з КДБ. Дуже складно доводити співробітництво, бо в Латвії не залишилося архівних документів радянських спецслужб. «Цей процес не заторкував тоталітарну систему, де керувала компартія, — каже Рітварс Янсенс. — Подивімося на заголовки документів 1980–х: «Наказ КДБ СРСР, виданий згідно з постановою ЦК КПРС». Це 5–й відділ кожної республіки, а в Москві — 5–те управління, яке займалося так званими антирадянщиками. Була вертикальна система — вгорі компартія і КДБ Москви, внизу — компартія і КДБ Латвії. Інформатори й агенти були на найнижчій сходинці цієї вертикалі. Але вся увага спрямована на них. Співробітників органів, які давали директиви КГБ, люстрація не торкнулася. За ними залишилися зв’язки, телефонне право, корупційні схеми»...

Уроки для Європи

Поза тим, навіть така поверхова люстрація покращила ситуацію в країні. А завдяки парламентській системі на значні пости (скажімо, голова конституційного суду, генеральний прокурор, керівники прес–служб) затверджують за згодою більшості парламентаріїв. Жодна гілка влади не може зробити переворот чи якісь кроки для узурпації влади. Тепер латиші хочуть внести поправки до закону про люстрацію і оприлюднити прізвища членів ЦК компартії Латвії. Багато хто протестує. Це не секретна інформація, свого часу портрети цих осіб «прикрашали» дошки пошани. Але нове покоління цього не бачило. «Дуже багато молодих людей не знають, що було раніше, їм усе одно. Багато старших людей, які теж уже забули, і їм усе одно, — говорить заступник директора з питань розвитку Музею окупації Латвії 1940—1991 років Гунарс Нагелс. — Саме тому є наш музей, він важливий для всіх — і для молодих латвійців також». У музеї навчаються вчителі історії, які потім у рамках шкільної програми передають знання дітям. Латиші пишаються, що історія Латвії є окремим предметом, хоча такий урок є всього раз на тиждень.

Як не дивно, Західному світові також потрібно роз’яснювати, чим був радянський тоталітаризм і які його наслідки. Адже, за словами директора Центру досліджень визвольного руху Аліни Шпак, у світової громадськості немає уявлення, що тоталітаризм радянський — велика проблема ХХ століття. Чимало людей в Європарламенті й навіть у структурі Спільної платформи європейської пам’яті переконані: лише нацистський режим — це абсолютне зло, а режим комуністичний допоміг перемогти нацизм, отже він — «недоторканний». І це причина нерозуміння Заходом того, що відбувається зараз насправді в Україні. Утім нові держави–члени помалу приносять у ЄС свою історичну пам’ять, важливу для морального оновлення старої Європи. Латвійські євродепутати брали найактивнішу участь у прийнятті в 2006 та 2009–му резолюцій Європарламенту щодо рівнозначності тоталітарних режимів нацизму й комунізму та у схваленні Вільнюської декларації у 2011–му, де наголошується, що радянський режим несе відповідальність нарівні з Німеччиною за розв’язування II Світової війни. Але, як наголошують працівники латвійського Музею окупації, такі резолюції не завжди є спонукою до дії.

«Найгіршим результатом того, що в Латвії упродовж десятиліть не було демократії, стало те, що люди загубили повагу до неї. І ще гірше — вони впали в летаргію, втратили відчуття дії», — говорить Гунарс Нагелс, який виростав у Австралії, куди емігрували його батьки. У відповідь на запитання, чому Латвії все–таки вдалося вислизнути з пазурів Росії, а Україні поки що ні, працівники музею розповіли, що важливою базою для цього стало проголошення правонаступності щодо Латвійської республіки 1918—1940 років і підтвердження факту окупації радянськими військами. Хоча пропонувалися проекти «федерації з СССР» або зовсім нової республіки. «У час першої радянської окупації Латвійська республіка мала дипломатичні представництва у різних країнах, і сприйняття її де–юре продовжувалося упродовж усього періоду окупації, — каже Гунарс Нагелс. — Важливим було і лобі латвійської діаспори на уряди Заходу».

ДОВІДКА «УМ»

«Круглий стіл» «Досвід Латвії в подоланні наслідків тоталітаризму» організували Центр досліджень визвольного руху та Центр історії державотворення України XX ст. НаУКМА в рамках програми вивчення та популяризації досвіду трансформацій у посткомуністичних країнах. У 2011 році ЦДВР розпочав широкий проект «Покидаючи СРСР», що передбачає обговорення з експертами з різних країн таких тем, як доступність архівів, діяльність інститутів національної пам’яті, проблематику топоніміки та її переходу від радянської до національної, проблему підручників та вивчення національної історії, питання академічної науки.

 

ВАРТО ЗНАТИ

Музей окупації Латвії був заснований у 1993 році, щоб познайомити з «п’ятдесятирічною історією панування тоталітарних режимів у Латвії». Фонди Музею окупації Латвії налічують близько 30 тисяч документів, фотографій, письмових, усних і матеріальних свідчень, що відображають історію країни від 1940 до 1991 року, а також пам’ятні речі з місць ув’язнення і «спецпоселень». У дослідницькій роботі музею беруть участь вчені також зі Швеції, Великобританії, США, Росії. Музей окупації Латвії включений до Державного дипломатичного протоколу Латвії — відтак його відвідання є обов’язковим для іноземних державних діячів, дипломатів та членів міжнародних організацій.

Історія повторюється.

  • 01.04.14, 20:27
Бандерівці проти кримінальників 
У 1950–х «політичні» перемогли «блатних» у радянських концтаборах. На черзі — перемога над «тітушками», псевдосамообороною і «табірною адміністрацією»?
Ярослава МУЗИЧЕНКО   

«Тітушки»: у «великій зоні» їх наймають для охорони концтабірного ладу.

Історія повторюється. У 1918–му під Крутами шляхетні юнаки виступили проти озброєної голоти Муравйова. Їх було кілька сотень. Голота перемогла. Наприкінці 1940–х ув’язнені в радянських концтаборах пасіонарні українські «хлопці з лісу» розпочали боротьбу з озброєною босотою і досягли успіху. Бандерівців по величезній «малій зоні» налічувалося десятки тисяч. У 2013–му майданівці в яскравих шаликах із жовто–блакитними стрічками виступили супроти озброєних «тітушок» у чорних «спортивках». Яскравих — близько мільйона. Однак перемога ще попереду. Бо «велика зона» — то насправді шоста частина Землі. Босотою, силами якої утримують тут тотальний «порядок» — «тітушками», «захисниками сепаратизму», «політичними православними» та іншими доволі нечисленними, але проактивними групами, керує «адміністрація». Знешкодити її — то великий виклик і випробування для нинішніх героїв, підтримкою для яких є досвід попередників.«Порядок» від «блатних»

Хтось вважає, що з розвалом Союзу принципи суспільного життя і врядування на цих теренах перестали бути більшовицькими. Чи це так? Згадаймо засади цього устрою. Для більшовицької влади «соціально близькими» вважалися керовані кримінальники, а мислячі «політичні» — смертними ворогами. Більше того, країну очолили кримінальні злочинці, які для виправдання своїх грабежів день у день переконували маси, що ті, хто хоче вирватися з–під їхньої «батьківської» влади — то бандити, зоологічні садисти, які прагнуть «убивати мирних жителів» винятково для особистого задоволення, або ж — за завданням Заходу. І їх треба ізолювати й нищити — бо реально ж «заважають жити красиво».

«Мала зона», тобто система ГУЛАГу, була своєрідною моделлю СРСР, званою у середовищі політв’язнів «великою зоню». У тій «великій зоні» через показові судові процеси та пропаганду в ЗМІ величезні маси населення нацьковували на «ворожі» особи, групи і народи. А тим часом відверті кримінальники привласнювали квартири, майно, наукові розробки, ідеї й художні твори «ворогів». А в «малій зоні» побутових злочинців, що почувалися патріотами, привчали вважати політичних в’язнів «фашистами». Звісно ж, їм дозволяли відбирати у «недолюдків» нечасті посилки, змушувати їх працювати замість себе, знущатися і калічити їх. «Це була свідома політика ГУЛАГу, щоб створити привід для жорстокої розправи з політичними», — згадує політв’язень, свідок Кенгірського повстання Руф Тамарина. За спогадами політв’язнів, «блатні», заохочувані безкарністю, ставали просто–таки садистами. Концтабірне начальство доволі майстерно використовувало такий контингент для утримання «порядку».

Кримінальна «закваска»

«Мене завжди вражали розповіді колишніх політв’язнів ГУЛАГу про те, як на лагпункт приходить етап — 5–10 тисяч людей, які переважно засуджені «ні за що». Це були прості люди, які звикли комусь підкорятися, виконувати чиїсь накази. На той же лагпункт привозять групу з 15—30 кримінальників. І за тиждень–два на лагпункті встановлюється режим кримінальників, — розповідає кандидат філософських наук, доцент Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника Галина Дичковська, дочка відомого діяча визвольного руху Ореста Дичковського. — Це жахливе співвіднесення: 15 кримінальних злочинців керують п’ятьма тисячами покірних людей. Але коли масово стали прибувати бандерівці, і їх теж було 15—50 осіб на табір, кримінальники зіткнулися з тим, що бандерівці теж хотіли запровадити свої правила. До бандерівців приєдналися колишні радянські військові, які після 1945 року опинилися на зоні чи то за полон, чи за «восхвалєніє іностранной тєхнікі». А також «лісові брати»–литовці й мусульмани, яких було зовсім мало. Люди швидко зорганізувалися і вже в 1947 році встановлювали свою владу в таборах. І тоді кримінальники потрапляли вже під владу політичних. Часом вони просили перевести їх в інше місце. Невдовзі табірне начальство стало розділяти табори для політичних і для побутовиків». До речі, кримінальників удалося утихомирити, як висловлювалися упівці, «військовим способом», з допомогою простих знарядь підневільної праці.

«Табір був для кримінальників життям, домом, нормальним модусом буття. Тоді як для більшості «чортів», «фраєрів», згодом — «мужиків», тобто простих людей, табір був аномальним середовищем, в якому вони не жили, а виживали, — пише про цю ситуацію у своєму блозі політолог Андрій Круглашов. — От і чіплялися за життя, як могли. Бо надто вже боялися смерті». Він наголошує, що секрет здатності протистояти — у солідарності, колективному забезпеченні безпеки. Що солідарність і єдність привнесли українські волелюбці.

Бандерівська наука

«Такой молоденький парень, крепенький, воры таких берут в оборот, наколки, шестерки». А інший каже: «Не бойся, там бандеровцы силу имеют: организация, служба безпеки. Они возьмут его под свое крыло», — випадково почув розмову про себе професорів–політв’язнів на пересильному пункті Гриць Герчак (учасник визвольного руху, нині відомий художник). Утім бандерівська наука виявилася суворою. Якось у їдальні на Грицеве місце сів «блатний». Хлопець не хотів сваритися, узяв свою пайку й відійшов убік. Це побачили вояки УПА. Один із них, «кум Слива» з Волині, підходить: «Грицько, як ти позволяєш, щоб тебе так... ти ж політичний, наш. Ми з тобою тоді говорити не будемо». Довелося стиснути кулаки і йти до «блатного». Той ударив Гриця, а він із підлоги застосував прийом, якого навчився в лісі. Хам покотився, а його «колеги» ножі дістають! «І наші вже тут, б’ються, — згадує Герчак. — Як чеченці. Хоч їх ріж — не поступляться».

Єврейський письменник, колишній радянський політв’язень Анатолій Радигін писав у спогадах, що серед таборової юрби виділялися дві категорії — карні злочинці (згорблені, погляд з–під лоба) і колишні вояки й старшини УПА, оунівці й безпартійні українські патріоти. «Коли нараз у масі, що копирсалася, переходив чоловік підтягнутий і чепурний, спокійний і маломовний, виголений, в чистій сорочці і вичищеному взутті, у дбайливо пригладженій арештантській одежі, можна було майже без помилки вгадати його національність, партійність і знамено, під яким він воював», — зазначав Радигін.

Для них планували смерть

Утім бандерівцям свого часу приписали не «виправлення» у «трудових таборах», а цілковите знищення. У таборах не вбивали «просто так», а провокували на виступ — і «карали». У вересні 1952 року 1200 учасників протесту повезли етапом у Норильськ. Перед тим як етап прибув у місцевий Горлаг, адміністрація табору роздала тамтешнім кримінальникам ножі й запевнила, що «їдуть бандерівські головорізи, які тут усіх знищать». Передбачалося, що політв’язні розлютяться і їх буде за що «покарати». Утім провокація не вдалася.

Наприкінці березня 1953 року новий постсталінський уряд оголосив амністію для дрібних кримінальників. А політв’язнів стали серед білого дня розстрілювати. Відчувши смертельну загрозу, бандерівці повстали. «Вистачало лише пригадати, усвідомити, що ми є сила, що ми ж ставили свої груди перед скорострілами, коли виступали проти організованої чекістської зграї у західних областях України, — розповідав один iз керівників Норильського повстання Данило Шумук. — Як же ми можемо терпіти те, щоб iз нас тут так знущалися ті, що прислуговували гестапо, а тепер — НКВС?». Оголосили страйк. Як згадує один iз лідерів повстання Євген Грицяк, тих, хто боявся за своє життя, він переконував: «Ми тому і повстали, щоб припинити розстріли». Однак люди таки побоювалися табірного начальства і стали потроху приступати до своїх пневмомолотків для мерзлоти. Тоді Грицяк на компресорній станції перекрив електроживлення молотків. Але дзвоники у бараках продовжували сповіщати про час виходу на роботу і чимало в’язнів за звичкою вибігали на цей звук. Грицяк доручив одному з «політичних» знешкодити систему сигнальних електропроводів. «Так стихійне обурення перетворилося в організований виступ», — пише пан Євген у книзі спогадів.

Опір для життя

Хоча Норильське та аналогічні повстання в ГУЛАГу придушили, але результат їх був помітний. Було звільнено до 70 відсотків політв’язнів. «Унаслідок протистояння загинули в таборі 156 осіб. А за роки його існування з привезених до Норильська тільки з вироком каторжних робіт загинуло понад 20 тисяч, — каже учасник повстання Степан Семенюк. — Ми відважилися і перемогли — політично і морально».

Наразі постсовєтський простір продовжує бути «великою зоною», з мільйонами несправедливо засуджених на «ув’язнення» у ній. Свого часу дрібні крадіжки, доноси, мертвотний страх не опинитися «там, де білі ведмеді», мовчазна згода на інтервенцію в інші держави, а то й участь у цьому збройному втручанні — пов’язали всіх жителів СРСР міцними кривавими путами. А випущені з таборів бандерівці й дисиденти, які могли розкрити людям очі на те, що відбувається, були відмежовані від громади: їм створювали імідж «рецидивістів». Нині ж колишні наглядачі звуться «ветеранами» і, непролюстровані та безкарні, продовжують передавати свій «досвід» молодому поколінню диверсантів, пропагандистів та убивць. Чи слід про це мовчати? Адже інколи ми боїмося повстати, чи навіть підвищити голос на того, хто принижує чи обкрадає нас.

«Ситуація нині схожа на ту, що була в 1950–х, — каже Галина Дичковська. — Ми маємо «афганців» та інших людей iз військовим досвідом, маємо постбандерівську стихію. Досвід цих груп можна поєднати. Але ми не використовуємо досвід бандерівців, які вміли брати владу і брати на себе відповідальність за те, що стають владою в даному середовищі». Довгий час було протиставлення — влада погана, а ми хороші. І коли зараз приходить усвідомлення, що владу треба брати — ми цього боїмося. Пані Галина наголошує, що, протестуючи проти насильства, ми забуваємо, що необхідна сила. І це сила чіткої організованої системної дії.

Товчемо воду в ступі...

  • 01.04.14, 19:19
Русскоговорящие украинские националисты...
serge | 12.01.2008 

... слышали о таких?

Русскоговорящие украинские националисты...
Во время наших частых дискуссий о национальном вопросе и, в первую очередь, о государственном языке, наши оппоненты часто приводят довод о высоком проценте (часто слышу о "подавляющем большинстве") русскоязычного населения Украины. Дескать, "дайте людям разговаривать на родном языке!".

Таким образом мы, люди, живущие на Юго-Востоке страны (и не только) невольно зачисляемся в ряды противников украинизации, сторонников "дружбы с Россией", противников "втягивания Украины в НАТО" и т.д. Постараюсь внести свою маленькую лепту в эту тему.

Не претендую на всестороннее раскрытие темы количества государственных языков, но хочу высказаться от имени определенной части русскоязычного населения. Уверен, что очень значительной части.

Сегодня на форуме сайта korrespondent.net прочитал интересный диалог. Обсуждали, как всегда, вопрос языка, а именно, украинского дубляжа. Большинство споров на коре проходят по-русски. Совершенно обосновано кто-то из России задал вопрос: "А почему же вы, все из себя такие про-украинские, а пишите тут по-русски? Давайте – на мову!". На что его собеседник ответил: "Эх, не понять вам такого феномена, как русскоязычные украинские националисты".

Мне кажется, что россиянам сложно воспринимать слово "национализм" без негативных оттенков. Очень многим хочется прилепить к нему ярлыки "шовинизм", "ксенофобия" и "нацизм" для дискредитации идеи.

Если же воспринимать национализм в его изначальном значении, все становится на свои места. Давайте посмотрим, что на эту тему говорит русскоязычная Википедия. Не самый надежный источник, но все же.

Национализм (фр. nationalisme) – идеология и политика, базовым принципом которых является тезис о высшей ценности нации и её первичности в государствообразующем процессе. В своей основе национализм проповедует не вражду и ненависть к представителям иных наций и народов, а верность и преданность своей нации, политическую независимость и работу на благо собственного народа.

Кто же такие русскоязычные украинские националисты?

Это люди, часто всю жизнь говорящие по-русски, но считающие себя украинцами, а Украину своей Родиной.

Мы спокойно в разговоре переходим с одного языка на другой: у нас есть друзья во всех частях страны.

Заграницей на вопрос "Are you from Russia?" отвечаем "No! I'm from Ukraine."

На другой вопрос: "What is your native language", отвечаем: "I'm bilingual: Ukrainian and Russian".

После просмотра фильма мучительно пытаемся вспомнить, на каком языке он был, на русском или украинском.

На клавиатуре у нас стоят три раскладки: Ї, Ы, S.

Мы с радостью смотрим на то, что наши дети ходят в украинские дет. садики и школы.

Попытки агрессивного навязывания украинского языка некоторыми нашими очень щепетильными чинушами нас пугает в первую очередь из-за того, что это может оттолкнуть людей от украинского.

...

На цьому зупиняюсь. Перепрошую, якщо дещо незграбно вийшло. Сподіваюся, ідея зрозуміла.

Звичайно в інтернеті пишу українською, але цю замітку – російською, самі розумієте чому... 

Ядерний статус України.

  • 01.04.14, 19:12
Ядерний статус України.Міф чи реальність.
Після розпаду СРСР Україна володіла третім у світі по розмірам ядерним потенціалом. Рішення про знищення стратегічних носіїв і передачу Росії 1734 ядерних боєголовок до них, приймалося Києвом під тиском з боку США і Росії

Ядерний статус України.Міф чи реальність.
Держава, яка не володіє ядерною зброєю,

коли інші володіють цією зброєю,

не володіє власною долею.

Шарль де Голль.

Після розпаду СРСР Україна володіла третім у світі по розмірам ядерним потенціалом. Рішення про знищення стратегічних носіїв і передачу Росії 1734 ядерних боєголовок до них, приймалося Києвом під тиском з боку США і Росії

.

У грудні 1994 р. Україна приєдналась до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерна держава, а остання боєголовка була вивезена в Росію у серпні 1996 р. У рамках трьох сторонньої угоди США і Росія дали гарантії щодо територіальної цілісності і незалежності України, а також відмовитися від використання проти неї сили "у відповідності з принципами Заключного акту ОБСЄ". Добровільна відмова України від ядерної зброї трактувалася, як перша подібна акція у світовій практиці на фоні бажання інших держав отримати контроль над військовим атомом. Єдиною державою, яка відмовилась від розробок у ядерній галузі, була Південна-Африканська Республіка, яка фактично виміняла таке рішення в обмін на позиції лідерства на Африканському континенті. Але рішення ПАР не йде у порівняння з рішенням України. Тому що у ПАР ядерної зброї не було.

Подальші події у стосунках з Росією показали наскільки непродуманим і злочинним по відношенню до своєї країни виявився подібний крок. Постійні торговельні війни, питання про територіальну цілісність України і відверто ворожі заяви показали, що Росія не збирається виконувати свої зобов'язання згідно умов договору, як гарант нашої недоторканності. У цих умовах все частіше постає питання про повернення ядерного потенціалу і статусу ядерної держави, як фактор отримання агресивних заяв і дій наших сусідів.

У свій час уся атомна енергетика виникла із програми розробки ядерної зброї. Сьогодні навіть дуже швидкий аналіз ситуації говорить про те, що економічний і науково-технічний потенціал України достатній до зворотного ходу. При наявності існуючи технологічної бази, відтворення ядерного потенціалу і виробництво ядерних боєзапасів потребує п'ять-сім років, якщо щорічно вкладати 200-300 млн. дол. Вже зараз Україна є власником запасу високозбагаченого урану, який знаходиться у Харківському фізико-технологічному інституті. Є також два підприємства із видобутку і переробки урану. Завод з виробництва важкої води, технологія розробки електронних компонентів і навіть спеціальна техніка, яка вимірює ізотопний склад ядерних матеріалів. Вітчизняні фахівці запевняють, що Україна у дуже короткі строки може реалізувати такі відсутні ядерні технології, як отримання трітія, реактор-виробник збройного плутонію, радіохімічний завод по збагаченню плутонію і металургійний завод по виробництву збройного плутонію. Також можна окремо підкреслити, що Україна є одним із найбагатших регіонів, де є уран.

Великим плюсом є і те, що із 20 ракетних комплексів, які були на озброєнні колишнього СРСР -13 були розроблені у дніпропетровських ДКБ "Южное" та ВО "Южмаш".

Що стосується самого ядерного циклу, є цікавою думка керівника Дніпропетровського філіалу Національного університета А. Шевцова, який вважає, що при наявності політичної волі і одного млрд. дол. знадобиться лише півроку. Вчений вважає, що Україна спроможна створити ядерні боєприпаси, як на основі збагаченого урану, так і на основі плутонію. Найбільше простим для нас може бути так званий "плутонієвий шлях" розробки ядерної зброї. Вартість невеликого реактора-виробника збройного плутонію Рu- 25 та радіохімічного заводу буде коштувати декілька десятків млн.дол. Ще більше витрати можна зменшити за рахунок виділення плутонію із ТВЕЛів. Точність рахунків ядерних матеріалів МАГАТЕ, яка дорівнюється 99%, дає змогу на "втратах" 1 % плутонію, щомісячно отримувати по одному ядерному боєзапасу. Плутонієвий шлях дасть змогу Україні у стислі строки бути володарем 100 ядерних зарядів середньої потужності у межах 15 кг.

Шлях створення ядерної зброї на основі збагаченого урану 11-235 до 90% рівня, більш дорожчий оскільки більш технологічний. Але все необхідне Україна має, створення спеціальних високошвидкісних центрифуг – питання залучених коштів та часу. Таким шляхом пішли Пакистан та Індія та порогові держави Бразилія і Аргентина. Академік НАНУ В. Барьяхтар вважає, що при порівнянні України та Індії і Пакистану, Україна навіть при дуже поганих обставинах могла значно швидше стати ядерною державою із ядерною зброєю ніж дві останні країни.

Офіційний ядерний клуб сьогодні складається з таких держав: США,Росія, Британія, Китай, Франція. Коло неофіційних власників багато ширше. Зараз 30-40 країн світу мають можливість створити ядерну зброю. Від звичайних озброєнь, які треба раз у раз демонструвати, у ядерної зброї є важлива і унікальна риса: воно виконує стримувальну функцію не тільки своїми військово-технічними характеристиками, але вже фактом своєї наявності у цієї країни. Ядерна зброя є фактором "непрямої дії, політичної зброї".Офіційні власники ядерної зброї це декларують у своїх доктринах із урахуванням власних політичних інтересів.Наприклад, Франція вже дала основні положення своєї доктрини. Французькі ракети будуть націлені не тільки на ті держави, які мають ядерну зброю, але і на ті, які можуть використовувати проти Франції свої хімічні і біологічні арсенали. Наявність таких цілей – одна із форм ядерного стримування. За висловами М. Тетчер саме наявність ядерної зброї, як фактору стримування зіграло вирішальну роль у протистоянні у "холодній війні" між заходом і СРСР.

Ведення серйозного діалогу про відновлення Україною ядерного статусу є цілком слушним кроком і буде сприяти ревізії недіючих гарантій безпеки. Крім того, Україна може впритул наблизитись до створення ядерної зброї, залишивши цей крок, як останню можливість, необхідну для збереження державності. Така програма може бути реалізована у рамках розвитку атомної енергетики із урахуванням розширення її компонентів, які потенційно можна бути використати у військовій справі.

Разом з цим можна пригадати недружній крок Угорщини, щодо встановлення пам'ятного знаку на Верецькому перевалі, заяви президента Румунії, щодо статусу Буковини, наявність меморіалу "Орлятам" у Львові, з переліком українських міст захоплених поляками,постійні "газові війни" з Росією та питання територіальної приналежності Криму. Всі ці, м'яко кажучи, недружні кроки наших сусідів, які зазіхають на наші території, не залишають нам іншого вибору, як створення ядерного потенціалу, як гаранта безпеки і територіальної недоторканності наших кордонів.

Дмитро Снєгирьов 

"Первого апреля - никому не верь!"

  • 01.04.14, 00:14
ТОП-13 анекдотов о Януковиче

Самый короткий анекдот: «ЯНУКОВИЧ - ПРЕЗИДЕНТ!


Янукович приходит к гадалке и спpашивает:
- Что это означает, если я каждый день во сне вижy каpтошкy?
- Это значит, что тебя или весной посадят, или осенью yбеpyт!

Едет Янукович с водителем на мерседесе по деревне. И тут на дорогу выскакивает свинья, ну они её задавили. Янукович выходит из машины и говорит водиле:
- Слушай, на 100 баксов, иди в деревню, найди хозяина свиньи, извинись и отдай деньги.
Ждет он час, два. Тут появляется водила. Пьяный в зюзю.
Янукович:
- Ты чё так нажрался?
- Да я положил свинью в мешок, пошёл на рынок и говорю, я водитель Януковича, я убил эту свинью! И тут мне все как давай наливать.

Президенту Украины В.Ф. Януковичу
Уважаемый Виктор Федорович! Пишет вам электрик-эпилептик Сидоров. Из-за огромного внешнего сходства с вами мне часто бьют морду. Сделайте что-нибудь!

- Изя, какое научное звание получит Янукович после третьей отсидки?
- Профффесор.

Янукович посетил свиноферму. После этого сидит редколлегия газеты и решает, как назвать снимок события. 
- Может «Виктор Федорович Янукович среди свиней?»
- Нет. Нехорошо получается. 
- А может: «Свиньи вокруг Виктора Федоровича Януковича
- Нет, тоже не очень. 
Утром выходит газета со снимком, под ним подпись: «Третий слева - Виктор Федорович Янукович». 
 
Новости 1+1:
Народный депутат Леонид Кравчук считает, что поскольку Янукович сидел в другой стране, его следует считать не зеком, а военнопленным.

Они были лучшими друзьями.
«Андрей Данилко заявил, что если Людмила Янукович будет и дальше эксплуатировать образ Верки Сердючки, он подаст на неё в суд».
  
Идет выступление Людмилы Янукович.
Все слушают, ликуют.
В центре толпы стоят два мужичка солидного возраста.
И просто уха-ха-тываются, буквально катаются по полу от смеха.
К ним подходят двое людёв характерной наружности и выводят на выход.
Один мужик другому: «Я же тебе говорил что это жена Януковича, а ты мне: «Верка Сердючка, Верка Сердючка!»

Киев, Майдан. Стоит мужик в пробке. Вдруг стук в окно. Опускает стекло и спрашивает, че надо. 
- Понимаете, террористы взяли президента Януковича в заложники и требуют 10 миллионов долларов выкуп, иначе они обольют его бензином и подожгут. Мы решили пройти по машинам, кто сколько даст. 
- Ну... я - литров 5... 

Открылся «Демократический Центр Януковича» - «Де Це Я»? 

- Моня, вы знаете разницу между бедой и катастрофой? 
- Шо за вопрос, конечно! 
- А можете сформулировать? 
- Ну вот, представьте, заболела тетя Софа. Беда? 
- Беда... 
- Но ведь не катастрофа? 
- Не... 
- А вот, представьте, летели Янукович с Кучмой в Москву, самолет упал и разбился. Катастрофа? 
- Катастрофа. 
- Но ведь не беда? 

Я. звонит жене: 
- Дура!!! Сколько раз тебе повторять?!!! Наколки - у меня на груди!!! На апельсинах - НАКЛЕЙКИ!!!

 

borisserdyk

На закуску:

Будь я хоть Обамой преклонных годов,
но, видя Россию по сути —
я русский язык позабыл бы за то,
что им разговаривал Путин...

Сама гаряча новина дня: ВФЯ висунув свою кандидатуру на посаду президента ... Криму!
А також ВФЯ подав заявку на вступ в партію спікера, водночас придворного блазня гоССдуми РФ, Вови Вольфовича Жиріновського-Ейдельштейна. Тепер на їх обох чекає перспективна робота в тандемі:

https://www.google.com.ua/search? жириновский приколы.

З "покращенням"!

  • 31.03.14, 19:00
За що боролись - на те напоролись.


Олена Сімферопольська

Не вірте, що проголосувало так багато людей, не вірте, що практично сто відсотків за Росію, не вірте, що тільки татари і українці хочуть залишитися у складі України. Все не так!

Брешуть всі, російські ЗМІ просто вивертають все навиворіт, українські прибріхують, не володіючи всією повнотою інформації, а кримських ЗМІ практично не залишилося, татарське АТР висловлює думку тільки однієї етнічної групи.

А що робити нам, тим хто не вважає за потрібне ідентифікуватися за національною ознакою, хто просто вважає себе громадянином України, незалежно від національності та рідної мови, чому про нас забули? Нас насправді не так мало. Це частина інтелігенції, частина студентства (моя дочка каже, що на парах в аудиторії студенти сідають у різних половинах аудиторії і не спілкуються між собою, те ж саме стосується викладачів), а в основному – представники середнього бізнесу, члени їхніх сімей, люди, що звикли самотужки відповідати за добробут своїх близьких.

Ми не чекаємо від держави подачок і пенсій, вміємо аналізувати інформацію і ситуацію, прогнозувати наслідки політичних акцій і не піддаватися на провокації.

Серед нас є ті, хто не прийняв Майдан, використовуючи, як аргумент, тезу – «почекали б з рік і переобрали іншого». Багато хто жаліє «Беркут», бо хлопці виконували свій обов'язок, багато обурених «законом про мову» (до речі, забуваючи, що в Криму він ніколи не діяв). А ще багато хто вірить вигадкам про наркотики на Майдані та відбирання грошей, бізнесу й квартир для фінансування Майдану. Багато людей вважає, що до влади зараз прийшли такі ж злодії і «безпредельщики», як і їх попередники. Але при цьому вся ця різношерста компанія, із мізками, забитими всіляким словесним сміттям, хоче залишитися в Україні.

Нам просто не вистачило часу, точніше – нам його не дали, розворушивши гнилий вулик, піднявши на знамена цю божевільну ідею «Великої Росії».

Не можна не оцінити рівень ідеологічної підготовки, рівень тотального інформаційного пресингу та попередньої підготовки громадської думки. Вражає глибина проникнення проросійської пропаганди. СБУ і міліція практично повністю налаштовані проти України. Люди на службі в ім’я громадянського обов’язку гуляють вулицями в пошуках розповсюджувачів листівок проти «референдуму», «шмонають» комп'ютери тих, хто у соцмережах спілкується із західняками.

Починаєш дійсно розуміти, що відторгнення Криму від України – це ретельно спланована, заздалегідь підготовлена акція. І дуже влучно віднайдені ментальні точки впливу – антифашизм, гордість великоросів, вірність присязі (щодо беркутівців) для севастопольців, і матеріальна складова (великі пенсії, зарплати і соцпакет) для марґінальних верств і пенсіонерів решти Криму.

А ще дуже потужним є вплив Православної церкви Московського патріархату, яка стверджує, що на неї будуть гоніння з боку нової української влади. І найсильніший страх – панічна боязнь націоналістів і екстремістів з «Правого сектора».

І ще, звичайно, татарське питання. Незважаючи на те, що з моменту повернення кримських татар, не було жодного теракту, жодного серйозного міжнаціонального конфлікту, боязнь ісламського впливу дуже велика. Татар бояться на підсвідомому рівні, бояться їх організованості, підпорядкованості старшим, їх сімейності, багатодітності, підсилених релігійністю. І це при тому, що на побутовому рівні ксенофобії немає, з ними поруч живуть, працюють, дружать, є багато змішаних шлюбів. Але, водночас криється думка, що ось цей конкретний татарин хороший, але взагалі усі разом, вони – екстремісти.

Насправді багато татар теж хотіли в Росію, оскільки у багатьох є родичі в Москві та Пітері, які добре заробляють. Та Меджліс вирішив підтримати Україну, значить, це – правильно (у них дуже розвинена повага до своїх лідерів, а також людей владних і багатих).

Звичайно, я думаю, що Меджліс не був готовий до такого стрімкого розвитку подій. Все-таки більшість кримчан думали про розширену автономію у складі України, спочатку тільки Севастополь мріяв про Росію. Тому татари сподівалися отримати значні преференції у владі, продемонструвавши свою вірність. Ну, а потім просто не виявилося шляху назад. Тим паче, що Путін так нешанобливо повівся з Джемілевим – покликав у Москву, але на особисту зустріч не спромігся.

Мої знайомі кияни, які підтримують Майдан, телефонують начебто зі словами підтримки, але при цьому «жаліють татар». А хто пожаліє нас, російськомовних кримчан, які не визнають нинішній шабаш проросійських сил, нас, кому нікуди їхати, ми чужі всюди, нас вважають зрадниками на заході України, нас зневажають в Києві, тому що ми не змогли організуватися і вийти з великими протестами?

Татари, з якими ми виходили на пікети, теж нас вважають чужинцями. Так, ми всі – одинаки, ми не входимо до жодних партій і організацій, багато хто з нас навіть не зареєстрований у соцмережах.

Ми можемо тільки говорити і пояснювати своїм близьким, друзям, колегам, людям в черзі, у банках і продавцям на ринках. Змушувати їх задуматися, прокинутися від цього пропагандистського чаду, скинути цей морок російської пропаганди. Іноді ти після цих розмов перестаєш спілкуватися з близькими родичами з Севастополя, деякі друзі перестають телефонувати і навідуватись в гості. Але все частіше тебе починають чути, в очах випадкового співрозмовника з'являється задума, дзвонять знайомі, яких не бачив багато років, тому що побачили твою фотографію на антивоєнному мітингу і поспішають поговорити з однодумцем.

Але немає часу, зовсім немає часу, я впевнена, що тому всі вони так і поспішали з цією незалежністю, і з цим референдумом. Довго це тривати не може, люди скоро почнуть виходити з цього психологічного наркозу, з цього нападу безумства, схожого на білу гарячку, але, на жаль, буде пізно.

Боюся, що ампутація Криму дасть такий посттравматичний синдром, такий розгул кримінального бюрократизму, такий спалах боротьби з інакомисленням, такий наплив напівкримінальних козачків, чеченці, дагестанців, сербів (їх вже вистачає), що народ сам запросить посилення влади і введення жорстких заходів контролю.

Водночас , вражає готовність до мучеництва, жертовності і героїзму серед севастопольців. Це можна порівняти з відданістю собаки злому господареві або жінки до чоловіка-гвалтівника (маю право говорити так про севастопольців, бо сама до них належу і довго очищала свій мозок від псевдо патріотизму). І ці люди безтямно розмахують російськими прапорами, зі сльозами на очах співають «Легендарний Севастополь» і гімн Радянського союзу. Вони прославляють Путіна, і тягнуть за собою в цю яму бездонну, в цю чорну діру весь Крим, і цьому, схоже, немає вороття.

Тягнуться дні безсилля і відчаю, повної безнадії та безвиході, живемо тільки розумінням того, що треба пристосовуватись заради дітей і майбутніх онуків. Телефонуємо одне одному, обговорюємо можливості переїзду, як відправити дітей вчитися в Україну, в іншому плани на майбутнє не будуємо.

Туга, смуток, безнадія. Хочеться тільки, щоб хоча б там, у вас – на «Великій землі» змогли побудувати те, заради чого, я вірю, починався Майдан – вільну, успішну, мирну Україну. Не розчаруйте нас, будь ласка!

Олена Сімферопольська – кримчанка (прізвище змінено з міркувань безпеки) і/в Радіо Свобода.