Трохи позитиву.

Історія, як відомо, не любить умовного способу. Однак важко уявити, як багато втратив би наш світ, якби 6 жовтня 1914 року в норвезькому містечку Ларвіку, в родині пивовара Хейєрдала не народився хлопчик Тур. І якби його мати, вольова жінка й переконана дарвіністка, не вирішила повністю присвятити себе вихованню улюбленого сина. Пані Алісон дбала, щоб хлопчик ріс здоровим і цілеспрямованим і врешті став справжнім чоловіком. На відміну від пані Алісон, батько Хейєрдала був людиною менш рішучою, всі знали його як лагідного і добропорядного християнина. Він навчав сина молитв, із чим його дружина ніяк не могла змиритися. «Мене виховували мати атеїстка і батько — нормальний християнин, — скаже пізніше Тур Хейєрдал. — І те, й інше давало мені багато матеріалу для роздумів».

... Усе почалося з розчарування. У якийсь момент романтичний юнак із Ларвіка збагнув, що сучасна цивілізація не має перспектив. Порятунок лише в повному поверненні до природи, вирішив юний Тур і почав плекати мрію про «рай» на далекому острові в океані, без людей, які ускладнюють світ безперервним прагненням до прогресу. Через кілька років він за фінансової підтримки батька все-таки здійснює свій задум. Та, провівши рік на Фату-Гіві (одному з Маркізьких островів, що в Тихому океані) в повному відриві від цивілізації, 23-річний студент-біолог університету Осло врешті усвідомлює: «Повернення до природи неможливе».

Новим розчаруванням, однак, таке відкриття не стало. Навпаки — знайдені на острові кам’яні статуї невідомого походження і легенди місцевих аборигенів про предків, які прийшли зі Сходу, повністю перевернули життя юного шукача раю. «Пам’ятаю, як приголомшив я батька й матір, як здивував друзів, коли, повернувшись до Норвегії, здав до зоологічного музею університету свою колекцію комах і риб із Фату-Гіви, — напише Тур у своїй книзі «Експедиція на «Кон-Тікі», що була перекладена на майже 70 мов світу. — Я вирішив облишити зоологію й узявся за дослідження життя первісних народів. Мене полонили нерозгадані таємниці Південного моря».

Проштудіювавши гори наукової літератури в бібліотеках Європи, молодий дослідник намагався знайти докази того, що в доколумбові часи з Американського континенту відбувалися плавання в Полінезію. Учений світ зустрів наукову роботу «юного максималіста», як і належить, — зневажливим мовчанням. Один із науковців, щоправда, уїдливо порадив: «А ви, молодий чоловіче, самі спробуйте на плоту перепливти Тихий океан!».

Він не знав Тура! Той настільки вірив у свою теорію, що пішов на майже божевільний крок. Позичивши гроші, за історичними малюнками індіанців змайстрував пліт із бальсового дерева, назвавши його іменем бога древніх інків — Кон-Тікі. І разом iз друзями вирушив у плавання з перуанського порту Кальяо. Ніхто не сумнівався, що це добровільне самогубство. Уряд Перу, щоб убезпечити себе від можливих проблем, навіть узяв із членів екіпажу розписку, що це «безглуздя» вони роблять із власної волі.

Проте через 101 день п’ятеро норвежців і один швед висадилися на атол Рароріа в Полінезії... Світ був шокований. Тура з друзями зустрічали як героїв скрізь у світі, куди вони приїздили. Фільм, знятий за матеріалами експедиції, отримав «Оскар» — найпрестижнішу відзнаку в світі кіно.

І хоча консервативні науковці не квапилися змінювати своєї думки, вченого це хвилювало найменше. Він і далі продовжував шукати «свою правду» — на Галапагоських і Мальдівських островах, острові Пасхи, в Перу, Болівії, Єгипті та багатьох інших куточках світу. Обґрунтовуючи нові теорії і розгадуючи таємниці історії, мандрівник іще тричі вирушає підкорювати океани. Його експедиції на папірусних кораблях «Ра» і «Ра-ІІ», на очеретяному «Тігрісі» ставали світовими подіями, за якими захоплено спостерігали на всіх континентах.

Але саме експедицію на «Кон-Тікі» Тур Хейєрдал вважав найпам’ятнішою в своєму житті. «Без цієї подорожі я навряд чи став би моряком, — зізнався нам в інтерв’ю мандрівник. — Саме тоді я навчився любити океан і почуватися в ньому щасливим. Навіть на доісторичному плоту. Ця експедиція повністю змінила мою долю і наукову кар’єру...»

Маючи всесвітню славу, Тур у громадській діяльності виступав як активний захисник довкілля. Особливо болючим для нього було забруднення Світового океану. Наприкінці 1999 року, коли світ охопила лихоманка цифри «2000», учений отримав свій найвищий титул: за результатами газетного опитування, на батьківщині його визнали «Норвежцем ХХ століття».

Пригадується, як в етнографічному центрі «Піраміди Гюїмару» на острові Тенеріфе ми чекали на призначену зустріч. Розглядаючи експонати музею, раптом почули веселий голос: «Ви, певне, журналісти з України?». Ми оглянулися: тепло посміхаючись, нам назустріч ішов Тур Хейєрдал. Одягнений, як завжди, в свою улюблену сорочку кольору «сафарі», здавалося, він щойно повернувся зі своїх чергових мандрів загадковими світами. Було важко повірити, що людина, яку знають в усьому світі й мають за честь запросити на особисту аудієнцію президенти й королі, виявиться такою простою і щирою в спілкуванні... За своє життя він дав тисячі інтерв’ю, проте на всі наші запитання відповідав так, ніби говорив про це вперше. Ми розмовляли про перспективи сучасної цивілізації і філософську самобутність «примітивних» народів, про його нові книги і теорії, про щастя, жіночий ідеал і майбутнє. Мандрівник вважав, що людство чекають великі зміни, пов’язані з новітніми технологіями. «Безперечним фактом є те, що не існує бар’єрів, ми всі тепер у цьому світі поруч, — казав він. — 50 років тому єдиним засобом зв’язку був телефон, а зараз ми, не виходячи з кімнати, можемо дізнатися про події в будь-якій точці планети. Це — неймовірно. Ось тільки наслідки прогресу не завжди можна передбачити. Незабаром перед людством постане кілька дверей, які вестимуть і до добра, й до зла. Все залежатиме від нашого вибору...»

Він володів незвичайним даром — навіть про прикрощі і невдачі говорити легко і світло. Його манера розповіді — з гумором та іскорками в очах — засвідчила, що тільки людина величезного оптимізму могла робити такі неймовірні речі... «Які роки мого життя були для мене найбільш пам’ятними та щасливими? — замислився Тур. — Важко сказати, адже кожен наступний рік завжди цікавіший, ніж попередній. Не дивлюся назад, я йду вперед. Кожен рік приносить щось нове, дає матеріал для роботи, роздумів, нових ідей та знахідок».

Хейєрдал абсолютно не поділяв нашого збентеження, що замість запланованої години ми «вкрали» у свого співрозмовника більше двох. Адже знали: його життя, навіть у тоді 85-річному віці, й далі було розписане «по годинах». Наукові конференції, зустрічі в різних частинах світу, нові експедиції і проекти.

Його будинок на Тенеріфе зовні не вирізнявся нічим особливим. У гірському Гюїмарі такі — на кожному кроці. Хіба що квіти — в саду Хейєрдала їх було дуже багато. Відразу пригадався його дитячий малюнок і мрії маленького Тура про сонячний острів. Можливо, це і є рай, якого Хейєрдал не зміг знайти колись на Фату-Гіві? У відповідь — посмішка, яку неможливо забути... «Рай потрібно шукати в собі, — сказати так міг тільки він — Хейєрдал. — Розумієте, не можна купити квиток і поїхати до раю. Це було б дуже просто і занадто дешево...»

Він був справді щасливою людиною. Не тільки тому, що мав улюблену справу, якій присвятив життя. Поруч із ним завжди були люди, котрі по-справжньому його любили і розуміли. Перша дружина Лів, разом із якою вони намагалися знайти рай на Фату-Гіві, виростили двох чудових синів і зуміли залишитися друзями навіть після розлучення. Івонна, яка подарувала Хейєрдалу трьох чарівних доньок, вірила в свого чоловіка і підтримувала його, коли весь науковий світ «згуртувався» проти «авантюриста Хейєрдала». Із Жаклін вони познайомилися на пірамідах Гюїмару, які Хейєрдал відкрив і взяв під свою опіку . «Жаклін — прекрасна, як сама природа. Завжди поруч, допомагає мені в усіх справах, з нею легко і затишно, — говорив Тур. — Не зустріти цю жінку було б великою невдачею... Доля послала мені її як подарунок — таку сонячну, та ще й на цьому острові». Останні десять років Тур прожив на острові Тенеріфе.

У Тура Хейєрдала були мрії і великий запас душевних сил, щоб здійснювати їх. Власне, все життя цієї непересічної людини — втілена мрія про те, як пізнавати загадки нашого стародавнього і, як не прикро, недосконалого світу. Пізнавати, зазвичай усупереч усталеному скептицизму наукового світу, опираючись лише на власну віру, знання й оптимізм.