На піку популярності - вишиванки.

Від підвищеного попиту на автентику не відстає пропозиція. На загострених національних почуттях можна ще й непогано заробити: для маркетологів це — норма. Далеко за межами Прикарпаття відомі стаціонарні та стихійні етноринки у Верховині, Косові, Кутах, Яремче та на Яблуницькому перевалі, проте жоден із них за кількістю і розмаїттям краму, напливом відвідувачів не зрівняється з торговицею в Коломиї. Щодо лояльності цін — також.

За цим ринком вишиванок, розташованим неподалік швидкоплинного Пруту, віддавна закріпилася ще одна назва — «нічний». Голоси найкреативніших продавців та покупців полохають довколишню сонну тишу задовго до третіх півнів — зазвичай «першопрохідці» вже тут як тут о другій годині ночі за будь-якої погоди та пори року. Раніше стихійна торгівля понад десятиліття вирувала на перетині трьох тутешніх вулиць, поки міська влада три роки тому додумалася прописати одне зі своїх неофіційних, проте найпопулярніших ярмаркових дійств на території сільськогосподарського ринку «Колос». І хоча умови тут, м’яко кажучи, ще далекі від сучасних стандартів сервісу, та кілька десятків спеціалізованих на етноодязі підприємців уже обзавелися там власними «ятко-салонами», а близько півтисячі вишивальниць і перекупок пропонують товар із рук.

Щодо, власне, нічних уподобань цінителів автентичних візерунків, то тлумачень цьому явищу — кілька. На перших порах зародження стихійної торгівлі, коли приватних легковиків було не так багато, як нині, люд в основному з’їжджався до Коломиї дешевим залізничним транспортом. Позаяк зі сторони Чернівців нічний потяг прибував о 1:48 (з Івано-Франківська трохи пізніше), то відразу й починали торгуватися, поки не прокинулися податківці. До того ж, як пояснюють дотепники, за відсутності денного світла не так помітні «криві» стібки на сорочках, тому й товар пропонують дешевше, аби збути до ранку. Жарти жартами, а вишитого вбрання тут щочетверга справді накопичується видимо-невидимо — на всі смаки і на будь-яку платоспроможність. Окрім засилля класичних чоловічих сорочок і жіночих блузок, представлено величезний вибір мереживних суконь, спідниць, футболок, жакетів, рушників, скатертин та серветок.

Розпал торгівлі — від п’ятої до сьомої ранку. До цього часу встигають приїхати організовані покупці, котрі відпочивають на курортах не тільки Прикарпаття, а й Буковини, Львівщини та Закарпаття. Людей і машин довкола ринку — не проштовхнутися. З-поміж домінуючої української мови частенько звучить польська, російська і навіть англійська — розголос про оригінальний та зовсім недорогий національний одяг українців завдяки третій хвилі еміграції докотився аж до Західної Європи та Північної Америки. Коли за вподобану річ іноземцеві називають ціну — одну-дві тисячі гривень — і він переводить її за курсом НБУ в долари чи євро, то спершу розгублено посміхається: чи не кепкують із нього ці колоритні молодиці?

Щоправда, корінні західноєвропейці та американці завбачливо беруть із собою на оглядини когось із місцевих консультантів, бо під виглядом ексклюзиву можна поповнити гардероб банальним ширвжитком, зокрема й привезеним із Піднебесної. Про неприємні автентичні сюрпризи поговоримо дещо пізніше, а нині зосередимося на результатах праці майстринь, завдяки яким коломийський «нічний» ринок набув заслуженої слави та неповторного колориту.

Раніше за вишиванки на продаж у селі бралися не хто попало, а лише визнані майстрині. Та й замовлень було не надто багато. Боротьба за виживання на рубежі другого-третього тисячоліть змусила багатьох прикарпатських жінок перекваліфіковуватися на рукодільниць. Це підтвердила й далека родичка моєї дружини — пані Марія із приміського села Годи-Добровідка, на котру несподівано натрапили в щільному ряду продавчинь із виставленими напоказ жіночими й чоловічими сорочками. «Приїжджаю сюди майже кожного четверга, бо треба ж за щось жити, — пояснює вона. — Вдома, попоравшись по господарству, кожну вільну хвилину хапаюся за голку й нитки. Спершу змушувала себе, а потім так приохотилася, що й не уявляю життя без цього заняття. У нас — ціла фабрика, бо до вишивання долучилися донька й невістка. Частину вишитих сорочок забирають оптовики. Вигідніше, звісно, продавати самому, та конкуренція тут така, що, буває, повертаєшся додому без жодної вторгованої гривні».

Як зізналася пані Марія, вона не вважає себе майстринею екстра-класу, позаяк більшу частину трудового життя пропрацювала на заводі «Коломиясільмаш», колектив якого за роки економічної шарпанини із п’ятитисячного скоротився до нинішніх ста осіб. Опинившись за прохідною, жінка перебивалася тимчасовою роботою, аж поки знайшла себе в декоративно-прикладному ремеслі. У сегменті вишиваних сорочок її вироби не претендують на статус мистецьких шедеврів, тому продаються на ринку в межах 400—700 гривень. Це — товар найвищого попиту. Оптовики дають за нього ледь більше половини зазначеної суми. І на тому спасибі. Щомісяця в середньому виходить близько півтори тисячі гривень додатку до скромного сімейного бюджету.

Заможним цінителям автентики тут пропонують ексклюзив місцевих вишивальниць із відомими власними брендами. Їхні роботи розкуповують за цінами від двох і вище тисяч гривень. Найдорожчі сягають тисячі доларів, але це вже — рівня «Майбахів» і «Порше» ручного складання.

Коломийський ринок, як і кожне місце з вільним ціноутворенням та незахищеними правами споживачів, таїть у собі підводні рифи. Чутки про низькі ціни за товар високої якості на «нічному» торговищі вишиванок — суттєво перебільшені. Можливо, порівняно з Києвом, Дніпропетровськом чи Харковом воно й справді так, але, якщо пройтися кількома івано-франківськими салонами національного одягу, то цей міф розвіюється, як уранішній туман. Вартість та асортимент пропонованого в офіційних салонах популярного автентичного одягу майже не відрізняється від коломийських стихійних прейскурантів. До того ж тут можна без поспіху підібрати й приміряти саме річ потрібного вам розміру і вберегтися від підробки.

Застереження незайве передусім необізнаним покупцям, яких досвідчені «нічні» продавчині майже стовідсотково визначають із першого погляду. Такому простаку можуть підсунути машинний витвір під виглядом ручної роботи, тим паче що до електронних програм вишивання нескладно для окозамилювання додати навіть елементи огріхів індивідуальної праці — хоча б кілька несиметричних стібків. Розібратися в такій копії під силу лише досвідченим покупцям. Щоправда, переважна більшість торговців мануфактурою не приховують промислового способу виробництва свого товару, котрий також має гарний вигляд і добре носиться. Між іншим, він необов’язково має закордонне походження. Чимало прикарпатських умільців уже обзавелися суперсучасними машинками для комп’ютеризованої вишивки вартістю від тисячі «баксів». Єдине, чого бракує таким виробам, як стверджують вітчизняні етнопсихологи, — теплоти рук майстрині. Хоча яку там особливу енергетику вкладає у вишивання замордована сільською працею жінка, котра освоїла нове ремесло лише задля додаткового заробітку?!