Віктор Бойко "ФІНАЛ"

     

Щоби там хто не говорив,

Хто б не співав про вічність оди –

Життя завжди пливе з гори

І наше сонечко заходить.

 

Не встиг з’явитися на світі,

А вже й пора із нього йти

І на горбку впадуть дві квітки –

Фінал життєвої мети.

 

Та все ж нас всіх родила мати,

Щоб ми прийшли в цей Божий світ,

Щоб справжню істину пізнати

В кінці життя на схилі літ.

 

А решта все – то є дорога,

Ми – полустанок на путі,

А наші радощі й тривоги

Лише дарунки у житті.

 

Їхня ціна – межі не знає,

Хвилин життя щаслива мить

І ми в кінці завжди благаєм,

Ще хоч секундочку пожить.

Віктор Бойко "МАВКА"

 

«Пам’яті Лесі Українки»

 

Як весна у гай приходила

І земля вкривалась росами,

Там ходила вночі мавка,

І світилась диво-косами.

 

Все шукала квітку папороть,

Все співала і молилася,

Бо забувши Божу заповідь

В лісі темнім заблудилася.

 

Все шукала свого легіня,

За коханням все журилася,

Лоскотала перехожих,

Що додому запізнилися.

 

Місяць із-за хмар виходить,

Над землею літа тихо,

Світить мавці, що все бродить,

Й про кохання співа лихе.

 

Рано-вранці, на схід сонця,

Як на травах роси сохнуть,

Мати дивиться в віконце

І від горя очі мокнуть.

 

Все чекає свою донечку,

Що у лісі заблудилася.

У гаю шукала доленьку

Й повернутись забарилася.

 

А на Івана, на Купала,

По воді пливуть віночки,

А матуся все чекає

Не слухняну свою дочку.

 

Віктор Бойко "СЛОВА МОГО НАРОДУ"

Беру слова мого народу.

Беру. І плачу, і сміюсь,

І п’ю, як ту джерельну воду,

І скільки б пив, я не нап’юсь.  

 

Слова, що  виткані з любові,

Слова, що ходять по стерні,

Вони – частинка тої крові,

Що б’є ключами у мені.    

                                     

Беру слова і долю прошу:

«Як матір прошу – не біжи!

Усі слова, що в серці ношу

Для мого роду збережи».

 

Бо я словам народу вірю.

Вони живуть в мені без строку

І сіються зерном у землю

На поле, зоране Пророком.

Віктор Бойко "МОЯ УКРАЇНА"

 

Чи може Ти  Мати моя,

Сестра, чи можливо Дитина?..

Ти моя найрідніша сімя –

Моя дорога Україно.

 

Для Тебе живу і творю,

І зрадить Тебе – не посмію.

Тебе пошановану людям дарую

По другому я просто вмію.

                            

Надіюсь, що десь у віках, – 

Як душа вже у Всесвіті буде,

Україну мою в мозолистих руках

Колисатимуть інші вже люди.

 

І  мова  моя  чарівна    

Залишиться завжди у світі,

Україна назавжди буде жива
І будуть народжені  діти.

                                

Тоді я душею прилину з небес,

В мене серце боліти не стане,

Відбудеться знов

                життєдайний процес –

Я знову людиною стану

 

 

 

 

 

Віктор Бойко "ПРОКИДАЙМОСЬ"

Прокиньсь приспане покоління,

Твій час в історії гряде,

Та скинь із себе карму тління

І за свободу в бій підем.

 

Забудьмо чвари і розбрати

Й поміжусобиць злий тягар,

Бо знов в петлі від злого ката

Затхнеться волі наш вівтар.

 

В нашій історії завжди,

Хтось каламутить чисту воду:

«Монголи всякі, і жиди» –

Все ллють багно на нашу вроду.

 

А ми все шию в низ згинаєм –

Мабуть привикли жить в ярмі?

Та все «месій» нових чекаєм

Й вмираєм у чужій «тюрмі»

 

Якась невідома межа

Чомусь завжди нас розділяє,

І часу проклята іржа

Нам душі завжди роз’їдає.

 

Прокиньмось браття, хоч на мить,

Поставмо ціль перед собою,

Бо знову вічно будем жить

В своїй державі як «ізгої».

Віктор Бойко "ВРЕМЯ"

О, время! Не дели материки

И род людской. На тех и этих.

Не дай страдать нам от тоски,

Дай мир израненной планете.

 

Не превращай цвет голубой

Цвет жизни, счастья и Любови,

В тот не обузданный  разбой,

Что оставляет реки крови.

 

О, время! Будет ли когда?

Чтоб дом свой не кидали люди,

Что ныне, завтра и всегда

Язык мой не забытым будет.

 

Ты слышишь? Время! Грустно мне,

Когда на скошенной  стерне

Лежит распластанное тело

Накрывшись ледяной метелью.

 

Когда друг друга продаёт,

Когда в душе бурлят пороки,

Когда ненависть в сердце бьёт

Остановись! Не будь жестоким.

 

Віктор Бойко "ЭТО БЫЛО НЕДАВНО"

О, как же всё было давно.

Мы первый свой год провожали,

Мы сладкое пили вино

И о будущем тихо мечтали.

 

С тобою мы были вдвоём,

За стеною шумели метели.

Давай дорогая ещё раз споём

Ту песню, что в юности пели.

 

Ты вспомни ту сладкую ночь,

Сладость любови горячей,

Минуты летели усталые прочь

И вдруг я увидел: Ты плачешь.

 

О, как же всё было давно,

За стеной бушевало ненастье,

А звуков метели не было слышно –

Ты плакала просто от счастья.

 

Слезинки текли у тебя по щеке,

Катились мне тихо на руки

И я умирал в неизвестной тоске,

И пил твои сладкие муки.

 

О, как же всё было давно,

Мы носили одежды простые,

На последний сеанс успевали в кино –

Мы были с тобой молодые.

 

Давай дорогая зажжём мы свечу

И сядем напротив друг друга,

Я снова, как прежде Тебе прошепчу

Я  люблю. Дорогая  подруга.

 

Віктор Бойко "СЛУХАЙТЕ НЕБО"

Присвячено пам'ті блогера Олександра "ПИВОМАНА"

            Люди! Слухайте Небо.

           Там живуть рідних душі.

            Їм почути нас треба,

            Ще живих, нині сущих.

  

            У житті неземному,

            Теж, напевно, є мати,

            Що чекає синочка

            У селі, біля хати.

            Там можливо є літо

             І траву може косять,

             Чиїсь руки у світлі

             Пестять спіле колосся.

 

            Може там, десь далеко...

            В невідомому світі,

            Теж літають лелеки

            Й може родяться діти.

  

             Може там... в новій ері,

            У сузір’ї, десь скраю...

            Хтось відкриє нам двері,

            Наші з Вами до Раю.

  

             Люди! Слухайте Небо.

            Може хтось озоветься?..

            Й просто так, без потреби,

            Нам звідтіль усміхнеться.

Віктор Бойко "А ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ?.."

Спитали старця: «Що таке любов?».

Дід усміхнувсь, чомусь пригладив вуса

І зовсім тихо й ніжно прошептав –

Це Та, якій, я все життя молюся.

 

Питаєш що таке Любов?..

Любов – це є основа світу,

Вона – це коли тепле літо

Вона – продовжує життя,

Вона – це внуки наші й діти:

 

«Любов – це шторм у Океані,

Любов – це річки тихий беріг,

Любов в картині ніжна пані,

Що нам лишив художник Реріх.

 

Любов – це зорі в небесах,

Любов  вода в моїй криниці.

Любов – це квіточки краса,

Любов – це пам’ять, що нам сниться.

 

Любов – це сіточка морщин

На личку всміхненім дружини.

Любов – це часу вічний плин,

Любов – це перший крик дитини.

 

Любов – це в серці відчуття,

Коли спішиш ти на побачення»

– Отак кипіть би все життя,

А решта все – немає значення.

                          23 березня 2011 р.