Что ж вы, ветры, натворили.

По что сумасбродите.

Подружившись с чёрной тучей,

Околицей бродите.

Тополей столпы сломали

С сада цвет весь сбили.

Славно пополю гуляли,

Хлеб потолочили.

С диким рёвом пронеслись

Громом над сторонкой.

Понаставили кострищ

Молниею звонкой.

Что ж вы ветры натворили,

Свистя над домами.

С хрупких хаток, стервецы,

Крыши посрывали.

Материнским горьким плачем

Деток напугали.

Поиграв хозяйством бедным

В нищенство сослали.

Чем вас скромный люд обидел,

Что вы закружили,

И своей могучей силой

Судьбы заклеймили.

© Ветер Города

Разбежались по миру демоны.

Запестрела земля следами

От копытцев бесовских, меленько,

Истоптавших града с полями.

Не обходят людей, окаянные,

Им увёртливость не в чести,

Сквозь тела проникают слабые,

Что у черта встают на пути.

Через душу людскую пройдя,

И на ней свой следок оставляют.

Черный, маленький след словно тля

Человеческий сок поглощает.

Не ослабьтесь и не угнетитесь.

Вам от бесов шальных не уйти.

Но следы их, вы уж не ленитесь,

И сотрите любовью с души.

Мне прошлого нисколечко не жаль,

Мне будущее видеть - мука.

Жалею я наградную медаль,

Которую снесут за плошку супа.

Мне жаль вот только купленной обувки.

Когда коснут брусчатку башмаки,

Раззявят рот, подмётки изотрутся,

И лопнут раньше крепкие шнурки.

Мне жаль свой дом, свою обитель,

И красоту что открывает мне окно.

Когда-нибудь сломает всё строитель

Всё то чем жил, всё то что берегло.

Рукопожатий крепких жаль до боли.

Дающий руку и дарящий взгляд,

Вдруг может извернутся и завоешь

С рукой ты круто свёрнутой назад.

Мне жаль ростков, соцветий нежных.

Истоптаны все будут, сожжены.

Мне браков жаль, мужей неверных,

Игривых взглядов чей-то там жены.

Мне жаль… мне жаль… мне жаль людей…

Я слёзы лью по ним, о них скорблю…

О душах кои поит соловей,

И о сердцах встречающих зарю.

© Ветер Города

Стоят ивы длинноволосые,

По стеклу ряби волн запуская.

Моют космы зелёные в озере,

Отражению ладно кивая.

Босоногими девчатами,

Росы зябкие с клевера сбив,

Протоптали их белыми пятами,

И затихли в обличиях ив.

Потревожив туманы рассветные,

Разогнали оврагами их,

А увидев речушечку бледную

Приутихли любуясь на миг.

Ветер локоны их продувает;

Алым светом умывшись зари,

Стоят пышные, сочные павы,

И танцуют под шум осоки.

© Ветер Города

За життя якщо у домі май хазяйнувати,

Так і в домі своєму спокойніш вмирати.

Це не тільки тому, що буде то краще,

А тому ще, що з душею прощатися легше.

В хаті рідній сповідатись, причаститись чинно,

За гріхи свої просити Божого спасіння.

А в дорозі, не дай Боже, на путі конатись,

Помогай но Боже дому, хворому дістатись.

Та й нажите за життя до ладу привести

Одписати що кому, як дізнали честі.

Та й чужа земля сира не всякому гожа,

Все ж могила коло хати більш люду пригожа.

Та якщо вже подорожнього смерті придаси

То спаси же Боже душу і гріхи прости.

Климентій Зіновіїв, кінець XVII — початок XVIII ст.

Тяжко тужу йдучи лісом, між гори й долини,

Смутний ходжу, серце краю, без мої дівчини.

То й далі блукати, чи все ж завітати до її подвір’я,

Дарма душу свою одягати в дум тяжких ганчір’я.

Неси мене мій конику бистрою стрілою,

Через ночі, через темінь, до моєї зорі.

Зупинюся на порозі та попрошу Бога, милую бачить,

Аж он моя мила, сидить у віконечка, і тихенько плаче.

Сидить моя ясна, про мене не відає, до вітру говорить:

«Вітре бистрий, вітре власний, де мій милий ходить.

Як по мні його думки нехай мчить до хати,

Як забув, то Бог суддя і Пречиста Мати»

Ми ж то присягали, рученьки давали, щоб не забувати,

Я обітниці не зраджу, буду вік кохану свою милувати.

Із рукописного збірника бібліотеки Музею Чарторийських.(кін. XVII ст)

адаптація  © Ветер Города

Це якось дивно… і літо співає,

А мою голівоньку смуток покриває.

Хвилями прозорими нагортає спека,

Й серденько тріпоче мов битий лелека.

З поламаними крилами бідне хоче лету,

Та земля тримає, не пускає в небо.

Клигає, сердешне, жовтими полями,

Людом що заповнені, всипані снопами.

Ті снопи з вшетечності в’язані нахабством,

Люд над ними труситься, граючись у панство.

Скрикують нервово, махають ціпками,

І лелеку бідного гонять долинами.

А воно ж покинуте шкутильгає й далі,

Й тілько Бог єдиний його зберігає.

Та як Бог відверне то згине між звірами

Покинуте серце з забитими крилами…

© Ветер Города