Дідусь Микола сидів на призьбі і дивився кудись в далечінь. Малий Тарасик вже знав, якщо дідусь нічим не зайнятий і просто дивиться в простір, значить він знову збирається в мандри. Ще ніколи дідусь не брав Тарасика в такі подорожі. І це не зважаючи на те, що всю околицю села, всі її стежини, Тарасик с дідусем пройшли не раз.

– Дідусю, ти знову збираєшся мандрувати?

  Мрійливий погляд дідуся змінився привітною посмішкою, і він поклав свою загрубілу руку на плече онука.

– Так, Тарасику. Хочу відвідати один з паралельних світів.

– А чому ти мене ніколи не береш в свої далекі казкові подорожі?

– Якщо ти дуже хочеш, то цього разу я зможу тебе взяти, адже збираюсь відвідати безпечний світ. Але вони бувають настільки дивні, що можуть налякати тебе. Цей же не надто відрізняється від нашого. Ну то що, ти готовий?

  Радощів Тарасика не було меж. Адже на нього чекала справжня казкова подорож. І ось вже Тарасик зі своїм дідусем сидять на схилі пагорба і спостерігають за зовсім чужим світом.

  Тарасик зразу звернув увагу, що всі мешканці цього світу ходять с розкритими книжками. Одні навіть не відривають погляду від книжок. Інші мимохідь в них заглядають.

– Дідусю, а чому вони весь час читають?

– Справа в тому, Тарасику, що мешканці цього світу не мають довготривалої пам’яті і змушені все, що відбувалось з ними, записувати в свої книжки життя. Інакше вони будуть забувати, як поводитись в різних життєвих ситуаціях.

– А чому ті, що не відривають погляду від книжок, зовсім не посміхаються? А ті, що рідко заглядають в свої книжки життя, весело посміхаються і стрибають, як маленькі діти?

– Цікаве запитання. Ті, що постійно читають, майже ніколи не помиляються. Вони знають кожну ямку на своєму шляху, бо інформація про неї записана в їх книжках. А ті, що живуть безтурботно і рідко заглядають в книжку свого життя, частенько падають, частенько вступають в глибокі калюжі, або потрапляють в інші болючі ситуації.

– Чому ж тоді із посмішкою ідуть по своєму житті ті, що ігнорують книгу життя, а інші мають стурбований вигляд?

  Розумієш, Тарасику, якщо людина зациклюється на минулому, то вона перестає бачити кольори майбутнього. Вони людину лякають, бо в її книзі життя немає прописаних і перевірених шляхів перетину невідомого.  А ті, хто відкрито дивиться на невідомий світ, як малі діти з цікавістю і посмішкою його пізнають. А коли світ перестає бути непорушним і в ньому відбуваються зміни, книга життя взагалі стає тягарем, і вже її прихильники роблять більше помилок і більше від них страждають.

– То як правильно жити? Хто з них більш розумно облаштовує своє життя в цьому незвичному світі?

– У кожного є свої переваги і кожний пише свою книгу життя на свій лад. І це чудово, що є  вибір жити за тими власними правилами, які більше до душі. Це залежить від характеру людини. Одні стають мудрими в ранньому віці, інші залишаються дітьми до самої старості. Головне в житті, щоб і тим, і іншим подобалося їх життя. Інакше то буде вже не життя.

  По поверненні з цієї казкової подорожі дідусь Микола звично зайнявся своїми справами, а Тарасик вперше в житті задумався про вічне. І на його обличчі з’явилася перша краплинка життєвої мудрості.

  Возле большой угрюмой скалы, почти под нависающими каменными выступами, росла красивая молодая Березка. И было ей здесь уютно и тепло. И солнышко здесь раньше других мест растапливало зимние снега. И для ветра не было простора, чтобы в порывах ярости ломать её ветки.

  Но случилась как-то беда. И землетрясение всколыхнуло каменную скалу, и посыпались камни вниз, и окружили они со всех сторон молодую Березку.

  Так случилось, что в её тени давно находил себе отраду старый Волк. В тихом шелесте ветвей Березки Волку угадывалась грустная, но светлая песня. Под этот приятный шелест он засыпал. А под игру солнечных зайчиков в её ветвях он просыпался.

  Но эти камни всё больше сдавливали гибкий и хрупкий ствол Берёзки. И трудно было ей дышать, и надежда порой её покидала.

  Волк, как мог, старался освободить свою подругу из этого плена. По маленькому камешку он освобождал её ствол из этого плена. Неистово царапал большие камни в попытке если и не сдвинуть, то хоть немного стереть их и уменьшить тяжесть давления.

– Ты зря стараешься. Тебе не под силу сдвинуть эти камни.

– Но я попробую. Может и не сдвину, но хоть немного уменьшу их давление.

  И Волк не переставал неистово царапать камни, не покидая надежды. Иногда он нечаянно своими когтями задевал ствол родной Березки. И она плакала от боли и обиды. Хотя скорее от безысходности. Ей нужно было поплакать, чтобы росинки-слезинки хоть немного унесли её грусть.

  Иногда Волк впадал в отчаяние. Ему иногда казалось, что он приносит больше боли, чем пользы. В такие моменты ему хотелось уйти куда глаза глядят. Но он понимал, что так нельзя делать, что нельзя бросать друзей в беде.

  Он будет и впредь делать всё, что в его силах. И даже если это окажется бесполезным, его совесть останется чиста. Но он верит, что настанет тот день, когда камни укатятся куда-то в пропасть. И его Березка освободится из плена. И даже если его уже не будет рядом, тихий спокойный шелест её нежных ветвей всё также будет для него отрадной песней радости. Ибо жизнь будет продолжаться, а солнечные зайчики, как и в былые времена, будут играть в ветвях милой Березки, а легкий освежающий ветерок будет нежно играть её ветками-кудрями.

  Случилось это на каком-то острове, где хозяйственный мужичок пшеницу выращивал. Да вот беда, половину урожая птицы склевывали. И решил он прибегнуть к мерам радикальным. И обрызгал он свои поля краской красной. Мол, птицы глупые и не поймут, что это пшеница.

  А птицам что белое, что черное, а красное и вовсе красивое. Им лишь бы вкус зерна оставался прежним. И начали они клевать зерно пуще прежнего.

  Но только краска оказалась не пудрой сахарной, и пронесло птиц, и понесло по небу. И повсюду, где они летали, оставался по всей округе след красный. И кто был неосторожным, попадал под этот краскопад.

  Одни говорили, что нужно зонтики с собой носить. И носили. Другие говорили, что нужно руки мыть, чтобы отмыть эту нечисть после посещения улицы. А то и вовсе в перчатках ходить.

  Главное дистанцию держать – говорили третьи, чтобы можно было свободно увернуться от летящей краски.

  Нет – говорили главные. Нужно дома сидеть и не шастать где не попадя, и не разносить эту краску, и не пачкать ею других. И таки велено было всем дома сидеть.

  Но прошло время, птицы улетели на другие острова, ибо пшеница была убрана. А краска была смыта. И только остались её бледные следы в виде веснушек на улыбающихся лицах, да на блестящих от солнца красивых рыжих волосах.

  Степной дороге не было конца. Она уходила куда-то вдаль и растворялась на линии горизонта. Под ногами сухая земля от каждого шага судорожно взлетала пылью и медленно оседала на увядающие придорожные травы.

  Хотелось пить, и просто хотелось спокойствия. Но сердце билось учащенно то ли от усталости, то ли от назойливой тревоги.

  Впереди была неизвестность. Позади остался когда-то уютный мир. Он стал другим. Он стал казаться чужим. Так ли это, она наверняка не знала. Желание вернуться боролось с желанием уйти. И она просто шла без цели и направления.

  Маленькая птичка давно за ней наблюдала, паря в высоте небес. И когда девушка присела отдохнуть, спустилась и села рядом на стебелек засохшей полыни.

– Привет. Куда путь держишь?

– Привет. Я и сама не знаю. Просто ухожу.

– А разве в том краю, что покидаешь, всё так плохо?

– Там сады перестали цвести, реки пересохли. Там стало совсем неуютно.

– В жизни иногда так бывает. Придет время благодатных дождей и снова зацветут сады. И реки наполняться водой. Знаешь, сад ведь нужно слышать и понимать. Он ведь тоже живой и брошенный всегда увядает. Во всем нужно терпение и всё требует участия.

– Что же мне теперь делать?

– Я бы на твоём месте вернулась. На горизонте одна пустота, а позади хоть какая-то надежда, но есть. Удачи тебе. Пусть твой путь будет легким, а звезда надежды укажет правильное направление.

  И птичка улетела, оставив девушку на пыльной степной дороге. Невольной путнице немного стало легче, и она посмотрела туда, откуда накануне ушла…

  Ще вчора дідусь Микола порадував малого Тарасика звісткою, що вони разом підуть збирати гриби в далекий ліс. Радості у Тарасика не було меж.

  Йти в далекий ліс було справою відповідальною, тому приготуванню приділялася особлива увага. І ось нарешті все було готове, і все необхідне взяте з собою. Особливо цінним в такому поході Тарасик вважав невеликий складний ніж, який йому подарував дідусь. Ще напередодні він його старанно нагострив і поклав до свого кошика.

  Йти до далекого лісу все ж таки було далеченько, але ця подорож була для Тарасика настільки бажаною, що він аніскілечки не відчував втоми. Але для годиться, коли вже прийшли в ліс, дідусь Микола з малим Тарасиком присіли на повалене дерево і відпочили перед збором грибів.

  Декілька минулих днів, як казав дідусь, йшов грибний дощ, тому грибів в лісі було вдосталь. Кошики дідуся і Тарасика швидко наповнилися і лисичками, і сироїжками, і навіть білими грибами – справжньою прикрасою у кошику з грибами. А на лісовій галявині дідусь Микола нарвав великий букет звіробою. Він сказав, що це дуже цілюща трава і вона завжди повинна бути в домі.

  Перед тим, як повертатися додому, дідусь і Тарасик присіли на пеньки і влаштували собі невеличку обідню перерву з відпочинком. Ви навіть не уявляєте, якими були смачними пиріжки, що напекла бабуся їм в дорогу. Здавалося, що це були найсмачніші пиріжки в світі.

  Дорога додому пролягала через велику лісову галявину, що мала власну назву Очеретці, бо через неї протікала прозора лісова річечка з очеретом по берегах.

  Перейшовши галявину, дідусь Микола  з Тарасиком попрямували додому. Та все виявилося не так просто. Через деякий час вони знову вийшли на ту саму галявину, і самим дивним було те, що вийшли на неї з протилежного боку.

  Дідусь не подав виду, що вони заблукали, а Тарасик подумав, що так і потрібно. Але друга спроба потрапити додому знову привела їх на Очеретці. Тут вже і Тарасик помітив, що щось тут не так.

– Дідусю, а ми не заблукали?

– Та ні, Тарасику, то Лісовик над нами жартує. Не хоче нас відпускати. Сподобалися ми йому.

– То що, він нас так і не відпустить?

– Не хвилюйся, Тарасику, він добрий. Пожартує і відпустить. 

  І дійсно, третя спроба виявилася успішною, і вони вийшли на знайоме узлісся. А коли Тарасик озирнувся, то чітко побачив, як одна із берізок своєю гілочкою, ніби рукою, махає їм услід.

– От бачиш, Тарасику, то Лісовик бажає нам щасливої дороги.

  Тарасик помахав Лісовику у відповідь, і пішов зі своїм дідусем додому, сповнений радості і вражень від лісових пригод.

    P.S. В основу казки покладена реальна історія із мого дитинства.

  Малий Тарасик сидів на веранді і з захопленням дививсь, як хлопчик в мультику грав на чарівній сопілці. Завдяки сопілці йому вдавалося перемагати нашестя злих щурів. І так Тарасику захотілося мати чарівну сопілку, що після перегляду казки, він стрімголов помчав до свого дідуся Миколи.

  Дід Микола сидів на присьбі і, як зазвичай, щось собі майстрував.

– Дідусю, а правда, що бувають чарівні сопілки?

– Правда, Тарасику. І у мене колись така була.

– Дідусю, дідусю, покажеш мені її?!

– Я не пам’ятаю, де вона поділася, але розкажу, де я її взяв.

  Малий Тарасик зручно вмостився біля свого дідуся, щоб в черговий раз з захопленням прослухати цікаву дідусеву історію.

                                           *******************

  Було це ранньою весною, коли бруньки на деревах щойно почали розпускатися. Відправила мене бабуся Валя за молодим щавлем для зеленого борщу. На узліссі під осонням він завжди раненько виростав. І коли я його збирав, то відчув на собі чийсь погляд. Інколи погляд можна не тільки побачити, а й відчути.

  Озирнувся я, а біля молодої берізки стоїть чарівна Мавка і з усмішкою за мною спостерігає. 

– Що, Миколо, борщу свіженького весняного захотілося?

  Від здивування я завмер і не міг слова у відповідь промовити. І така вона та Мавка була красивою, що серце завмирало і погляд не можна було відвести.

– Та нащо тобі той борщ? Підемо зі мною в мою лісову оселю, а я тобі на сопілці буду грати, пісні співати.

  І подумалося мені, що як я же можу залишити рідний дім і бабусю Валю?

– Не можу я з тобою піти. Мене вдома дружина чекає. Там мій рідний дім, там моя сім’я.

  Засмутилась Мавка, і весела грайлива посмішка на її обличчі змінилась на ледь помітну.

– Добре, Миколо, подарую я тобі за твою вірність чарівну сопілку. І якщо в твоєму житті настане смуток, то зіграй на ній, і все буде добре.

                                           ***********************

– І що, дідусю, частенько тобі хотілось на тій сопілці зіграти?

– Були такі моменти в житті. Але потім я зрозумів, що найбільші чари ті, якими нас наділила природа. Ми можемо самі творити диво і бути чарівником для оточуючих.

Доброта і співчуття, ось ті чари, які спроможні створити справжнє диво.

  Почти целую неделю в Сказочном лесу шёл дождь. Умытые живительной водой деревья наперегонки распускали нежные листья и радовались утренним туманам. Цветы и травы, напоенные благодатной влагой, благоухали и украшали собой проснувшийся от зимы Сказочный лес.

   Но, как часто водится, дождь пришел не сам, а со своим верным другом ветром. Ветер летал среди высоких крон и бросал бисер дождевых капель на продрогших от холода лесных зверей. Им было сыро и неуютно.

  На мокром пенечке под ветками старой ели сидел Серый Зайчик и дрожал от холода. Он терпеливо ждал, когда на полотне серых туч появится желанная просинь и даст возможность солнечным лучам обогреть остывшую округу.

  А ещё он ожидал своего друга-тезку. Серый Зайчик знал наверняка, что его друг вернется и им будет вместе хорошо.

  И вот желанный час настал. Ветер-пастух угнал стадо туч куда-то за горизонт, а на небе засияло долгожданное солнце. И словно вырвавшись из плена, Солнечный Зайчик стремглав примчался на лесную поляну и давай зажигать цветными огнями обильную росу.

– Привет, друг, вылезай из-под ёлки. Я по тебе соскучился.

– Привет, мой друг, знал бы ты, как долго и нетерпеливо я тебя ожидал.

И два друга зайчика – один Серый, а другой Солнечный, от переполняющей их радости носились по лесной поляне и радовались солнцу и теплу.

  Им было хорошо вдвоем. С другом всегда хорошо. И если случится, что один из друзей куда-то уходит, то если настойчиво ждать и сильно мечтать о встрече, она непременно состоится. Хорошие мечты, как известно, всегда сбываются.

  Она ушла. И даже не обещала вернуться. Но я буду ожидать.

  Был погожий весенний денёк. Все лесные жители были заняты своими домашними делами, которых весной хоть отбавляй. Только волк Сергей и его подружка лиса Патриция праздно шатались по лесу.

– Слышь, Серый, сегодня же, кажется, первое апреля?

– Точно, Пат, я совсем забыл. А мы с тобой, как последние лохи, ещё ни над кем не посмеялись.

– Нет, Серый, мы не лохи. Лохами будут те, которых мы жестоко обманем.

  И парочка залилась громким смехом, что аж эхо по лесу покатилось.

– Может оленя в дальний лес пошлем, мол, там трава сочная подросла.

– Нет, Серый, он хоть и олень, но рога у него длинные.

– О, смотри, Пат, на поляне ёж Степан копошится. Он же простак из простаков. Над ним можно от души посмеяться.

  И парочка двинулась на поляну.

– Привет, Стёпа! Мы тут по дороге белку Машу встретили. Она просила тебе передать, что оставила под большим дубом на опушке леса для тебя целую корзину орехов. Зима выдалась не суровой, вот она и не использовала свои запасы, а теперь их раздает друзьям.

– Точно, Степа, точно. Патриция не врёт. Там ещё в бору грибов наросло, заодно наберёшь себе на жарёху.

  И парочка, хитро и злобно хихикая, удалилась прочь. А когда солнце начало катиться по горке небосвода к сумеречному вечеру, лиса с волком решили снова проведать ёжика Степана, чтобы открыто над ним посмеяться.

  Но ещё на подходе к поляне, они учуяли аппетитный запах жареных грибов. А на самой поляне увидели Стёпу за столом, на котором стояла полная сковородка жареных грибов, щедро притрушенных свежими перьями дикого чеснока. А рядом возвышалась горка отборных орехов.

– О, ребята! Я вам так благодарен. Всё было, как вы и сказали. Вы настоящие друзья. Присаживайтесь и угощайтесь.

– Та мы, того, мы не голодные. А тебе приятного аппетита.

  Последнюю фразу Патриция выдавила почти сквозь зубы и с кислой улыбкой на лице. И они ушли, а по дороге встретили кабана Бориса, и хитро переглянулись. Но Борис уже был нагло обманут медведем Вованом и терпеливо ожидал, кому же теперь от злости почесать бока.