Одного літнього дня селом пролетіла чутка, що донька тітки Галини Марічка пішла до лісу за грибами і додому не повернулася. Її вже почали шукати, але поліські ліси такі безмежні, що заблукавшу людину в них марно шукати.

  Для односельців навіть був буденним той факт, що час від часу в глухих лісах хтось навічно пропадав. Було дивним лише те, що голоси тих, хто не повернувся з лісу, іноді чули мисливці чи збирачі грибів і ягід. Деякі навіть стверджували, що бачили зниклих людей, але зустрітися з ними віч-на-віч не вдавалося.

  Марічка для Миколи була не просто дівчиною з його села. Він був в неї закоханий, але освідчитись ніяк не наважувався. Тому питання чи піде він її шукати зовсім не стояло. Без найменших вагань він взяв з собою все необхідне для перебування в лісі декілька діб і негайно пішов на пошуки Марічки.

  Ліс зустрів Миколу як завжди привітно. І не дивно, бо можна сказати, що Микола в ньому виріс. Кожну лісову дорогу, кожну галявину він знав, як свої п’ять пальців.

  Перший день пошуку результатів не дав. Луна старанно розносила лісом ім’я дівчини, але у відповідь була пише лісова тиша.

  Другого дня, втомившись звати Марічку, Микола присів відпочити на повалене дерево. І тут йому почувся голос Марічки. Спочатку невиразно легкий вітерець доносив до нього слова знайомої пісні. А потім і сама постать дівчини промайнула за деревами.

  Що є сили кинувся Микола до Марічки.

– О, Колю, ти теж вирішив сходити за грибами? А я вже майже цілий кошик назбирала.

 Ні краплинки тривоги не було в голосі Марічки, ніби вона декілька годин тому пішла в ліс по гриби. На її обличчі навіть була легка усмішка. І це Миколу спантеличило так, що він стояв і не знав, що сказати.

– Що мовчиш, ніби язик проковтнув?

– Марічко, ти добре себе почуваєш? Чому примусила всіх хвилюватися? Тебе вже декілька днів розшукують, а ти тут з піснями розгулюєш.

– Не мели дурниць. Чи ти багна нанюхався? Я сьогодні зранку пішла до лісу і вже збираюся додому.

– Гаразд. Не хочеш зізнаватися, то й не треба. Напевно була в гостях в далекому лісовому селі. Але то твоя справа.

  Ревнощі розпирали Миколу. Точно до якогось хлопця ходила в далеке село. Інакше чого б це казати казна що. І він втомлений пішов додому, залишивши Марічку збирати гриби.

  Повернувшись в село Микола в першу чергу зайшов до тітки Галини.

– Совісті немає у вашої доньки. Тут всі з ніг збилися, а вона з піснею гриби збирає. Годину тому бачив її в лісі.

  Сльози радості і сльози горя змішалися в очах тітки Галини і все текли по її щоках. Вона не знала вірити, чи не вірити Миколі. Бо на її Марічку це було не схоже. Донька завжди була відповідальною і порядною дівчиною.

  Не зважаючи на запевнення Миколи,  Марічка додому так і не прийшла. А про Миколу по селу покотилися самі неймовірні чутки. Одні казали, що він від горя з розуму зійшов, бо його почуття до Марічки не були секретом у селі. У селі взагалі ніякі секрети довго не живуть.

  Інші казали, що то мавка лісова у вигляді Марічки хотіла Миколу звабити. Були й такі, що стверджували ніби хлопець зустрів неприкаяну душу Марічки. А хто не вірив у всіляке таємниче, дотримувалися версії про коханця дівчини у далекому лісовому селі.

  Якби там не було, але Микола знову зібрав речі і подався до лісу в надії знову зустріти Марічку. І цього разу це вдалося відразу. Вона продовжувала збирати гриби біля тієї ж галявини, що й минулого разу.

– Привіт, Марічко. Сідай поруч, у мене до тебе є розмова.

– Привіт, Колю. Ти ж хотів йти додому, а все сидиш на цьому поваленому дереві. І грибів, я бачу, зовсім не назбирав.

– Марічко, можна я доторкнуся до твоєї руки?

  Дівчина голосно засміялася і погладила Миколу по голові.

– Колюню, в тебе голова не болить?

  Микола чітко відчув дотик її ніжних рук і камінь впав з його серця. Значить не привид. Значить жива.

  Далі пішла довга розмова в результаті якої обличчя Марічки стало сумним.

– То може я вмерла? Але чому ти мене бачиш?

– Я не знаю, Марічко. А давай разом сходимо до твого дому. Може все стане, як раніше.

  Так і вирішили. Але кожного разу якась невідома сила не давала їм вийти з лісу і знову повертала на знайому галявину. Вже й вечоріти почало.

– Слухай, Марічко, я не знаю, що коїться, але схоже ми не зможемо повернутися в село. Тут недалеко є покинутий кордон лісника. Там давно ніхто не живе, але там затишно і прибрано. Краще там переночувати.

  Кордон лісника стояв на березі невеликого озера. Місце було настільки мальовничим, ніби тут жила казка. Марічці воно так сподобалося, що усмішка знову повернулася на її обличчя.

– Як же тут красиво, я згодна тут все життя прожити.

  Марічка не знала, що ці невинні слова стануть пророчими…

  Але наразі вона, як справжня господиня, розпалила пічку і швидко приготувала  просту, але смачну вечерю. Адже продуктів у хатині виявилося не багато. Мабуть ті, що залишили мисливці, коли затримувалися на полюванні.

  Микола ж, забувши про всі проблеми, захоплено дивився на Марічку, і був як ніколи щасливим. А через декілька днів у них було таке відчуття, що вони живуть тут разом цілу вічність. І ця вічність пронизана суцільним щастям.

  Повертатися в село зовсім не хотілося ні Миколі, ні Марічці. Тільки іноді Микола ходив в сільмаг, щоб придбати деякі продукти. Марічка ж ще раз якось спробувала сходити в село, але ліс її знову не відпустив.

  Так і жили вони в злагоді і щасті. А одного разу в сільському магазині Миколі зустрілася тітка Галина.

– Миколо, ти більше не бачив мою Марічку?

– Чому ж не бачив? Щодня бачу. Ми з нею живемо на закинутому кордоні лісника.

– Правда?! А ти не вигадуєш? Чому ж тоді моя донечка не повертається додому?

– Не може вона це зробити. І не питайте чому, бо я не знаю.

  Буря суперечливих емоцій взяла в лещата серце тітки Галі. Вона з недовірою дивилася на Миколу і тихо звернулася до нього з прохання.

– А ти зможеш мене до неї відвести?

– Та хоч зараз. До вечора ще далеко, тож вправимось.

  Чим ближче було до кордону лісника, тим більша тривога опановувала тіткою Галею. А якщо цей Микола вже несповна розуму, заведе в ліс і залишить там вовкам? Бо надто неправдоподібні його розповіді про Марічку.

  Кордон лісника зустрів Миколу і тітку Галю якоюсь пусткою. Озеро було вкрите ряскою і схоже на болото. Хатина виглядала закинутою, а подвір’я поросло високою травою. Зараз кордон лісника зовсім не був схожий на той обжитий, яким його полишив ще вранці Микола.

  Всередині скрізь висіла павутина і товстий шар пилу вкривав підлогу у кімнаті. Виглядало все так, ніби тут роками нікого не було.

  Тітка Галя схопилася за серце. Вона зрозуміла, що все було Миколою вигадане. З великим острахом вона дозволила вивести себе з лісу.

  Микола, не розуміючи, що відбувається, повернувся до кордону лісника. Блакитна гладь озера дихала прохолодою. По затишному подвір’ю прогулювалася пара диких голубів. А з димаря змійкою піднімався дим. Все було таким рідним і знайомим.

  Побачивши Миколу, з хатини вийшла Марічка.

– Підемо обідати, Колю. Я приготувала смачний борщ зі свіжої капусти.

– Ці прості слова бальзамом розлилися по душі Миколи. Ще годину тому він побачив, що значить втратити щастя свого, хоч і примарного життя.

  Вони продовжували жити своїм щасливим лісовим життя. Микола рідко з’являвся в своєму рідному селі. А ще рідше його там бачили. Кажуть, що він заходив до магазину, а продавці стверджували, що його там не було. І так було все частіше, поки він і зовсім зник з очей односельців.

  Згодом у Марічки і Миколи народилася донька Катруся. Щебетлива маленька красуня оживила і без того затишний дім. І одного разу вони вирішили спробувати разом сходити в село. І їм це вдалося. Ліс не тримав їх, не заважав переступити свою межу.

  Вони повільно йшли селом, тримаючи маленьку Катрусю за руки. Чемно віталися з односельцями, але ті не звертали на них увагу, наче молодят зовсім не було. Тільки окремі з них здригалися, крутили головою, і знову мовчки поринали у свої думки.

  Для Миколи з Марічкою це вже був інший світ, де їх присутність не була означена зором. Власне, їх це не засмутило. Вони повернулися в свій щасливий примарний світ, де в мальовничому куточку лісу з димаря хатини в будь яку погоду змійкою піднімається дим, як прикмета того, що тут вирує щасливе життя.

    Микола Казкар.

  Зі своєю майбутньою дружиною Микола познайомився в затишному сквері міста. Він повертався з роботи додому і його увагу привернула вродлива дівчина, яка сиділа на лаві з книгою  в руках. Можливо навіть не сама дівчина, а назва книги примусила Миколу зупинитися. 

  «Загадки далекого космосу» – ця назва книги якось не поєднувалась з привабливим образом дівчини. Якби то була книга про кохання, то й питань не було б.

– Ви не проти, якщо я присяду поруч?

– Угу.

  Дівчина навіть не подивилася на нього і продовжила читати свою книгу.

  Пройшло хвилин з десять, перш ніж Микола наважився порушити тишу.

– Вибачте за нетактовність, але чому про космос, а, скажімо, не про кохання?

– Кохання? Ви про ту хімію, яку нам підсунула природа, щоб ми втрачали безрозсудність?

– Ого! Я ще не чув такого визначення для кохання. А як же сімейне життя. Хіба воно можливе без кохання?

– Якраз без кохання і можливо створити міцну передбачувану сім’ю. Немає ніяких ревнощів, ніякого болю і розчарувань. Кожний виконує свою частину сімейної роботи і живе спокійним життям. Я навіть допускаю наявність у обох тимчасових коханців. І погодьтеся, це не стане трагедією і приводом до розлучення, як у звичайних сім’ях. Чим не ідилія для спокійного життя?

– Чесно скажу, ви мене шокували. До речі, як ваше ім’я?

– Я Оля. Невже в вашій душі я посіяла сумнів щодо усталених традицій? Якщо так, то я готова стати вашою дружиною.

  Остання фраза поставила Миколу в ступор.

– Я мабуть піду?

  Оля засміялася, і, нічого не відповівши, продовжила читати книгу.

  Перш ніж наважитись знову пройти повз те місце, де Микола зустрів цю дивну дівчину, він довго обдумував своє минуле життя.

  Років з десять назад під час своєї традиційної відпустки в селі Микола зустрів красиву дівчину Марічку. Сталося це на березі озера. Риба не клювала, тому Микола просто дивився в далину і про щось  мріяв, відгородивши себе від реальності і навколишнього світу. Тому і не помітив, як вона підійшла і сіла поруч.

– Що, Миколо, риба не ловиться?

  Микола від несподіванки здригнувся і здивовано подивився на дівчину. Вже з першого погляду він зрозумів, що від кохання йому не втекти. Вона була неймовірно приваблива, а її щира усмішка тенетами огортала душу хлопця.

– Звідки ти мене знаєш?

– Я багато років за тобою спостерігаю. Я Марічка – мавка цього озера.

– Гарний жарт.

– Хіба ти не віриш в казковий світ? Ти ж сам пишеш казки.

– Ну, вірю, але вважаю, що вони десь ховаються від нас. І у них, мабуть, є для цього свої причини.

– Це ти вірно підмітив, що є свої причини. І знаєш, я рада, що ти віриш у казки. Бо я довго не наважувалась прийти до тебе з казки. Але зараз мені вже пора йти додому.

  Дівчина підвелася і з розгону стрибнула в воду. І ця витівка потішила Миколу. Він з усмішкою на обличчі чекав, коли голова Марічки з’явиться над водою.

  Пройшло декілька хвилин, але дівчини видно не було. Тривога закралася в серце Миколи, і він не роздягаючись стрибнув у воду. І хоч там було не глибоко, але Марічка просто зникла, ніби її і не було.

  Решту дня Микола провів ніби уві сні. Все валилося з його рук. Він вже був впевнений, що  біля озера напевно перегрівся на сонці. Але образ Марічки не покидав його.

  Наступного дня Микола біля озера дивився не на поплавок, а чи не з’явиться десь усміхнене обличчя Марічки серед водяного латаття.

– Що, сьогодні знову риба не ловиться?

  Микола підстрибнув, як ошпарений. Біля нього знову сиділа Марічка і дзвінко сміялася.

  Опанувавши собою, Микола сів поруч, і вони до самого вечора так сиділи і розмовляли.

  То була щаслива пара, але розділена різними світами. Після відпустки Микола повертався до міста, а Марічка до наступного року ховалася десь в глибинах озера. Їх спільне життя було обмежене відпусткою Миколи, і що трагічніше – берегом цього озера.

   Микола цілий рік з нетерпінням чекав чергової можливості бути поруч з Марічкою. Його квартира була заповнена безладом. І лише робота, яку він любив, рятувала його від божевілля.

  І ось тепер на його життєвому шляху зустрілася ця дивна дівчина Оля, яка не претендує на кохання і з якою можна прожити життя в простій дружбі. Микола уявив її в своїй квартирі, але згадка про Марічку соромом і одночасно бентегою відгукнулися і його душі.

  Та все ж таки Микола пішов у сквер, де зустрів Олю.

– О, привіт, як тебе там? Прийшов зробити мені пропозицію одружитися? І без квітів? Чудово. Не люблю я умираючих рослин.

  Вона сиділа і сміялася, що було не типово для такої прагматичної людини. Але якраз її щирий сміх вирішив майбутнє Миколи.

  Весілля не було. Вони тихо розписалися лише в присутності найближчих друзів. Кожен продовжував жити своїм усталеним життям. Але їх квартира завдяки Олі перетворилася в затишну оселю. Спокій і злагода були такими виразними, що їх сім’ю всі вважали щасливою і зразковою.

  Оля не вірила в казки, ніколи не читала написаних Миколою, але не перебивала свого чоловіка, коли той розповідав про мавку Марічку. Хай собі тішиться своїми вигадками, бо кожен має право на свої забаганки. Так думала Оля. І Миколу це влаштовувало.

  Цього літа Оля вирішила теж провести відпустку зі своїм чоловіком Миколою в його рідному селі. Вірніше не з Миколою, а зі своєю подругою Ніною. А Микола хай собі десь літає у своїх мріях з вигаданою мавкою, поки вони будуть засмагати біля озера.

  Микола ж звично сидів на березі озера і чекав на свою Марічку. Вона не примусила на себе довго чекати. Обійми, поцілунки і неймовірне щастя – нагорода за тривалу розлуку.

  Пройшло небагато часу і з води показалося обличчя маленької дівчинки. Вона зачаровано дивилася на Миколу і не наважувалася вийти на берег.

– Матусю, можна я підійду до тата, щоб його обійняти?

– Вибач мене, Колю. Я не наважувалася тобі сказати, що у нас народилася донька. Я не знала, як ти це сприймеш. Її звуть Катруся.

   Микола не зразу прийшов до тями. Звісно, він був радий, Ала це така несподіванка. Це такий розвиток казки, про який він і мріяти не міг.

  Микола сам підбіг до води і обережно взяв свою доньку на руки. Це був найщасливіший день в його житті.

  День був вже пообіді. Десь там поодаль відпочиває його дружина зі своєю подругою. Тільки тепер про них згадав Микола.

– Вибач, Марічко, я мушу йти.

– Я розумію. Інакше, на жаль, і не може бути. Звісно йди.

  Оля з Ніною, щоб зовсім не обгоріти, перемістилися в тінь великої верби і пили з термоса холодний квас.

– Дивись, твій Микола йде. Один. Не боїшся, що він і справді прийде з якоюсь там Марічкою?

– Я тебе благаю. В нього в голові одні казки та робочі комп’ютери. Та врешті якби й прийшов, то то його справа. Ти ж знаєш мою життєву позицію.

– Ой, подруго, ризикуєш ти.

  Микола підійшов і теж присів в тіні верби. Вираз обличчя, на думку Ніни, був у нього якийсь таємничий.

– Ти б познайомив нас зі своєю мавкою.

  Звісно, звернення Ніни було іронічним і жартівливим, але на останньому слові вона раптом замовкла і здивовано дивилася, як до них наближається вродлива молода жінка з маленькою дівчинкою поруч.

– Всім привіт. Я мавка Марічка. Ви ж хотіли зі мною познайомитись?

  Німа сцена трималася явно більше хвилини. Якщо Оля з Ніною були просто здивовані, то Микола і взагалі не знав, що робити. І як тільки всі почали опановувати собою, мала Катруся знову повернула всіх в початковий стан.

– Татусю, а хто ці тьоті?

  Одна Марічка не розгубилася, загадково усміхнулася і попросила вибачення у Миколи. Потім взяла Катрусю на руки, сказала «до побачення» і стрибнула в озеро.

  А ось цього подруги вже ніяк не чекали.

– Рятуй їх! Чого стоїш?! Довів дівчину до самогубства!

  Як не дивно, але такий розвиток повернув Миколі рівновагу і впевненість.

– Перестаньте панікувати. Мавки не тонуть. Вони там живуть. А нам пора йти додому. Там мабуть мати вже наварила вареників з вишнями.

  Наступного дня Оля з Ніною відмовилися йти з Миколою до озера. Вони були впевнені, що молоду жінку з дитиною вже шукає все село на дні озера. Тому Микола пішов один.

  Але жіноча цікавість, то таке почуття, що боротися з ним важко. І через годину подруги наближалися до озера, де на них знову чекав шокуючий сюрприз.

  Микола з Марічкою сиділи біля озера обійнявшись, а біля них бігала за метеликами Катруся і дзвінко сміялася. І було в цьому не просто щось казкове, але те, що випромінює щастя.

  Оля дивилася на них і розуміла, що саме в цю мить руйнуються всі її погляди на життя. Що вона розминулася в житті з чимось самим найважливішим. І що її життя вже не буде таким передбачуваним і спокійним, як раніше.

    Микола Казкар.

   До приватної онкологічної клініки зайшла жінка в дивному старовинному вбранні, більш схожому на циганське. Охоронець був впевнений, що вона помилилася закладом і хотів її зупинити. Але від погляду жінки закляк, відступив і більше не стояв на заваді.

  Жінка пройшла до кабінету завідувача клінікою і без дозволу секретарки зайшла всередину.

– Я хочу лягти у вашу клініку на лікування. Але спершу я хочу довідатись чи є в даний час у вас невиліковно хворі жінки. Бажано молоді і бажано присмерті.

– Жіночко, мало того, що ви увірвалися до мого кабінету, так ще й хочете дізнатися лікарську таємницю. І взагалі, ви хоч уявляєте скільки коштує у нас лікування? Та й по вашому вигляду я б не сказав, що ви хворі. Онкологією, звичайно. Вибачте, але за вашу психіку я поручитися не можу.

– Ви завжди ставите діагноз по зовнішньому вигляду? Щодо грошей, то ось виписка з мого банківського рахунку.

  Жінка простягнула завідувачу виписку при вигляді якої у завідувача округлилися очі.

– Гаразд. Ось вам направлення на обстеження.

– Ви не відповіли на одне з моїх запитань. Якщо я отримаю на нього позитивну відповідь, то на рахунок вашої клініки перерахую значну суму.

– Ну, є, є одна дівчина, якій залишилося жити лічені дні. І це я кажу лише тому, що від неї відмовилися прийомні батьки, хоч лікування їй і оплатили.

– Ідеально!

  Такої реакції завідувач не чекав, але коли все оплачувалося, такі речі його обходили.

  Наступного дня результати обстеження жінки лежали на столі завідувача. Вивчаючи їх, він був шокований.

– Жіночко, ви хоч знаєте, що з такою онкологією на самій останній стадії ваше місце давно на тому світі? Я навіть не уявляю з яким болем вам приходиться боротись.

– Біль, то дрібниці. Є речі більш суттєвіші. У мене до вас є ще одне прохання. Я хочу побути деякий час біля тієї дівчини, що вмирає.

  Завідувач подивився на жінку, але продовжував мовчати.

– Я подвою благодійну виплату вашій клініці.

– Ви божевільна.

– Вільна, але то не ваше діло.

– Гаразд. Коли вас до неї відвести?

– Прямо зараз.

   Довгими коридорами, ніби стежками життя і смерті, вони йшли до необхідної палати. Жінка, нагадавши про гроші, вмовила завідувача залишитися назовні, а сама зайшла в палату до хворої дівчини. Та вже деякий час лежала в комі і дні її життя добігали до кінця.

  Що робилося в палаті, завідувач не міг бачити, але чув дивні звуки, ніби там пересувають меблі. А через декілька хвилин жінка вийшла з палати дівчини. Тепер у неї дійсно був хворобливий вигляд.

– Все виявилося складнішим, ніж я очікувала. Мені потрібно буде ще пару разів відвідати дівчину.

– Знаєте що, мені вже набридли ваші дивацтва. Йдіть до себе в палату, а то помрете тут, і не буде кому вас забрати.

– Не турбуйтеся, в похоронному агентстві я всі послуги вже оплатила.

   Наступного дня черговий лікар забіг до кабінету завідувача зі стурбованим виглядом.

– Нічого не розумію. Невже ми помилилися?

– Що ви маєте на увазі?

Дівчину, що була в комі. Так от, вона вийшла з коми і її показники стабілізувалися.

– Дивно. Продовжуйте за нею спостерігати.

  Хвилин 10 завідувач про щось думав, а потім пішов до палати дивної жінки. Було видно, що та на нього вже чекала.

– Ви можете відвідати хвору дівчину. Стільки раз, скільки захочете.

– Дякую. Я вже перерахувала благодійні гроші на рахунок вашої клініки.

  Після третьої зустрічі з жінкою, від хвороби у дівчини не залишилося і сліду. Вона ходила по палаті, тихо наспівуючи пісню, і поливала вазон на підвіконні, який колись поставили на її прохання.

  В цей час на цвинтарі останній кидок землі довершив могилу тієї дивної жінки. В темряві домовини вона лежала, як жива.

  Раптом очі її відкрилися і підступна посмішка відобразилась на її обличчі. Десь за лісом прогримів грім, хоч жодної хмари на небі не було.

  В ту ж саму мить, коли очі жінки в домовині вже навіки закрилися, дівчина в палаті зупинилася і замовкла. Вона подивилася на свій раніше улюблений вазон, і той почав в’янути. Але жодний м’яз на обличчі дівчини не ворухнувся. Ніякої реакції не відбулося і на СМСку про зарахування значних коштів на її рахунок.

  Дівчина підійшла до виходу з палати і останній раз подивилася на вазон. Той зісковзнув з підвіконня і гучно розбився об підлогу.

  Задоволена собою, але з кам’яним обличчям, дівчина вийшла з палати. Більше її ні в клініці, ні самому місті ніхто більше не бачив.

– Бабусю, а чому у мене немає ні діда, ні батька? Моя матуся на це запитання починає розказувати якісь казки, немов я маленька дитина.

– То не казки, Олесю. Кожна дівчина в нашому роду при досягненні повноліття і аж до 33 років знаходиться під впливом вікового прокляття. Опівночі, коли настає повний місяць, невідома сила перетворює низьку за зростом біляву дівчину, якими споконвіку є дівчата нашого роду, в високу струнку чорняву красуню в чорному вбранні. І вона йде на полювання за молодими хлопцями. Але все закінчується в ту ж ніч глибокими ранами на грудях хлопця від кігтів, на які перетворюються нігті дівчини.

– Бабусю, і ти туди ж. На дворі 21 вік, а мені через рік виповниться 18 років. І ти думаєш, що я повірю в ці казки?

– Ти можеш мені не вірити, але через декілька днів до твого повноліття залишиться рівно рік. Ти ж не забула про свій день народження? Так от, після нього тобі щоночі буде снитися прабабуся, яка жила тисячі років тому. І цю казку вона розказуватиме тобі кожної ночі.

– Дурниці якісь. От побачиш, бабусю, що нічого подібного, тим більше кожної ночі, мені не снитиметься.

– Ну, ну.

  Але в першу ж ніч після дня народження сон Олесі таки приснився. А після шостої ночі терпець Олесі увірвався, і вона змушена була вибачитись за недовіру перед своєю живою бабусею.

– То це все правда, бабусю?

– А я що тобі казала.

– А як же мій Денис, якого я кохаю?

– Я співчуваю тобі, Олесю, але він, як і всі чоловіки, котрих ми кохали, буде першою твоєю жертвою. Ще ніхто з них такого не витримував, тому ми з покоління в покоління залишаємося без чоловіків.

  Не вірити бабусі цього разу не приходилося. Сум і розпач опанували Олесею. Що відразу помітив її хлопець Денис.

– Чого сумуєш, Олесю? Чи може мене більше не кохаєш?

– Кохаю, Денисе, кохаю, але ліпше нам позабути одне одного.

  І Олеся розповіла все, що знала про своє вікове прокляття.

– Олесю, якщо навіть це так, то я готовий терпіти і буду завжди з тобою. Як ти там кажеш, до 33 років? То це не так і багато. Тим більше, що шрами прикрашають чоловіків.

  Денис усміхнувся Олесі і в її очах вперше можна було помітити надію.

– Бабусю, в тих моїх снах прабабуся згадує про якісь події, які можуть розірвати наше прокляття. Але кожного разу сон обривається на цьому місці. Розкажи мені про це.

– На жаль, той сон нікому не довелося додивитися до кінця. І я не знаю, що може розірвати наше вікове прокляття.

  Через рік Олесі виповнилося 18 років. Вона з острахом цього чекала. Не зважаючи на всі умовляння, Денис в цю ніч залишився поруч з нею. І опівночі відбулося те, чого всі боялися. Висока чорнява дівчина кинулася до Дениса. Він знав, що не зважаючи на зовнішність, то була його Олеся. І він не втік, і не пручався.

  З глибокими ранами на грудях, він лежав на підлозі без свідомості. А над ним, вже зі звичною зовнішністю,  схилилася Олеся і обробляла його криваві рани.

  Так було і наступного місяця. І третього. Не встигали заживати попередні рани, а чергові розписували його груди. Але він навіть не збирався полишити Олесю. Навіть якщо це призведе до його смерті.

– Коли народиться наша донька, скажи, Олесю, що в неї все ж таки був батько, і він любив її ще до її народження.

  Сльози розпачу текли з очей Олесі. І вона з неймовірною біллю в душі чекала на четверту ніч з повним місяцем. І коли ця ніч настала, поруч з нею все ще був її Денис. Блідий і схудлий він тримав за руку свою кохану і в його очах не було страху.

  Зовсім не очікувано Олесю зморив сон. Їй знову приснилася прабабця, і цього разу сон не перервався на важливому місці.

– Коли дівчина з нашого роду зустріне такого хлопця, котрий витримає три місячні ночі і готовий буде три рази витримати рани заради кохання, вікове прокляття втратить свою силу.

  За секунду до опівночі Денис, не боячись болі на своїх грудях, міцно обійняв Олесю. Але через секунду гострий біль кудись зник, а в його обіймах продовжувала бути тендітна білява Олеся.

– Ти мене розбудив. Совісті в тебе немає. Я так солодко спала.

  Денис не одразу помітив, що рани на його грудях раптово зажили, залишивши по собі чіткі шрами.

– А що це в тебе за шрами на грудях? Я їх раніше не помічала.

– А хіба ти, Олесю, нічого не пам’ятаєш?

– А що я маю пам’ятати?

– Та то я так спитав. А шрами залишилися від кігтів однієї чорнявої красуні.

– Ти все жартуєш. Ходімо спати.

  На ранок бабуся милувалася щасливою молодою парою. Вона теж додивилася той пророчий сон до кінця, але, на відміну від Олесі, нічого не забула.

  А згодом у Олесі з Денисом народилася донька. Вона виросла високою і чорнявою красунею. У місячну ніч любила дивитися на повний місяць, але завжди залишалася сама собою.

   В одному лісовому селі, історія котрого налічує тисячоліття, жила в старенькій хатині справжня відьма. Не з тих сучасних, які гадають на картах та здатні завдати людині лише дрібну неприємність. Подумки спалити чиюсь хату чи зробити людину зі втраченим розумом для неї було дрібницею.

  Такі здібності передавалися в її роду мабуть ще з тих давніх часів, коли первісні люди жили в печерах. І передавалися вони від бабусі до внучки, а доньки були звичайними жінками. І щоб зберегти свій відьмацький рід і захистити доньок від гонінь, їх підкидали в місті чужим сім’ям майже відразу після народження.

  Доньки виростали не знаючи нічого про свій рід. А коли вже їх донька, і внучка відьми, підростала, вона в день свого повноліття зникала і дивним чином з’являлася на порозі своєї бабусі з фразою: «Бабусю, я прийшла». Очі її ставали чорними, як темна ніч, і відьмацький рід продовжувався.

  Внучка відьми, проживаючої на даний час в тому селі, вже була зі своєю бабусею. І чим старішою ставала бабуся, тим більше здібностей отримувала внучка. В фіналі вона ставала невразливою. Саме ця надсила зберегла рід від багать інквізиції.

  Улюбленою справою внучки були польоти на мітлі. Що не дуже подобалося бабусі.

– Будь обережною, внучко. Остерігайся столітніх дубів. Вони для тебе небезпечні.

– Я не боюся тих дубів. Дерево, як дерево. Що воно може мені зробити?

– Не смій мені перечити. В місячну ніч дуб здатен забрати твою силу.

  І все ж таки це сталося. Олеся, як звали внучку, вночі при польоті на мітлі задивилася на місяць і врізалася в столітній дуб. Вона боляче впала на його коріння, і їй здалося, що дуб сміється з неї.

   Сівши на свою мітлу, Олеся хотіла продовжити політ, але не тут то було. Здібність до польоту була втрачена. А вдома на неї чекала розлючена бабуся.

– Тепер ти не можеш бути відьмою. Подивись в дзеркало, в тебе навіть очі сталі світло сірими. І ти не зможеш залишатися в селі. Це для тебе небезпечно.

– І що, я тепер ні на що не здібна?

  Видно було, що старій відьмі не хотілося відповідати на це запитання.

– Ну, як би тобі сказати. Матимеш одну незвичайну здібність. Але вона чужа для нашого роду. І я тобі не раджу її використовувати.

– Бабусю, то яка та здібність?

– Ти зможеш повертати до життя щойно померлих. В якомусь роді ти тепер янгол. Але сама ти будеш вразливою, як звичайна людина. Уявляєш, чим може обернутися для тебе твоя здібність? Тож тобі прийдеться жити звичайним людським життям. Завтра зберешся і поїдеш до міста, де тебе ніхто не знає.

– А я зможу повернутися до своєї матері?

– Можеш. Але ні слова, де ти була і що з тобою сталося.

  Олеся так і зробила. І як мати не намагалася дізнатися, де була її донька більше року і чому її очі стали ніби прозорими, Олеся мамі так і не призналася.  Вона закінчила курси крою і шиття, та й працювала собі в одній майстерні для пошиття одягу.

  Якось її хороша подруга, дістаючи нитки з високої полиці, впала з драбини і смертельно вдарилася головою об долівку. Медики швидкої розвели руками і забрали з собою вже мертве тіло подруги.

  Олесі ледь вдалося вмовити супроводжувати тіло подруги. В машині швидкої вона схилилася над бездиханним тілом і щось шептала, шептала. І через декілька хвилин її подруга відкрила очі.

– Зупиніть машину, ми вийдемо.

  Широко відкриті очі медпрацівників і скрип гальм довершили і так незвичайну картину. Але справжній шок був у співробітниць наступного дня, коли Олеся з живою подругою зайшла в приміщення майстерні.

  Вийти зі складної ситуації для Олесі цього разу виявилося легко. Мовляв, медпрацівники помилилися і то була лише тимчасова втрата свідомості навіть без струсу мозку.  Ніхто не звернув увагу на те, що очі Олесі стали трохи темнішими.

  Але смерть, яка до глибини душі вразила Олесю, знову випала на її долю. Якось повертаючись з роботи, вона стала свідком автомобільної аварії. Виживша в аварії мати ридала над своїм загиблим сином і не давала забрати тіло прибулій запізно швидкій. 

– Відійдіть всі!

  Слова Олесі прозвучали, як грім і примусили всіх розступитися. Вона схилилася над мертвим молодим хлопцем і знову щось шептала.

  Через декілька хвилин хлопець відкрив очі. 

– Ти янгол? Ти забереш мене  з собою?

  Олеся нічого не відповіла. Коли всі прийшли до тями, вона вже скрилася за поворотом вулиці, залишивши невимовну радість матері хлопця і безліч запитань натовпу.

  Але цим дана історія не закінчилася. Хлопець запам’ятав обличчя своєї рятівниці і днями шукав її на вулицях міста. Він тільки не впевнений був в кольорі її очей, Бо вони тоді зі світло сірих перетворились у просто сірі.

  Власне, Олесю знайти було не складно, адже вона поверталася з роботи тією ж вулицею. Їх зустріч була хвилюючою. Зрештою все закінчилося одруженням. Він її називав своїм янголом, а вона жартома відповідала, що вона відьма.

  Через рік в них народилася донька. Аж до самої старості вони прожили щасливе життя. Дочекалися, коли вже і їх білява світлоока внучка підросте. Але в день її повноліття замкнені двері квартири Олесі раптом самі відкрилися і на порозі з’явилася постать внучки. Тепер чорні, як ніч її очі зловісно поблискували.

– Бабусю, я прийшла…

    Один досить успішний банк вирішив впровадити не типову для банківської діяльності послугу. Вирішено було запропонувати клієнтам кризового менеджера. Це була людина з числа банківських працівників, яка за згодою клієнта банку супроводжувала його інвестиційний проект.

  Вибір кризового менеджера був схожий на аукціон. В актовому залі на сцені в ряд сиділи банківські претенденти, а на проти них – потенційні інвестори. Перші з них, хто бажав укласти угоду з на їх думку успішним інвестором, піднімали руку. Останні просто вибирали собі помічника на свій розсуд.

  В ряду претендентів на роль кризового менеджера сиділа молода дівчина, яка недавно прийшла в банк на роботу після закінчення вузу. І хоч закінчила вона його з відзнакою, але жодного разу вибір не припав на неї.

  При кожному виборі дівчина вже майже машинально піднімала руку, хоч розуміла марність спроби, і частіше дивилася в свій смартфон, чим на чергового потенційного інвестора.

  Підійшла черга вибору кризового менеджера і для молодого хлопця. Йому в спадок дісталася досить невелика сума, але достатня для відкриття власного бізнесу. Яким, до речі, він не особливо хотів займатися.

  Ніхто з банківських працівників не побажав з ним працювати і не підняв руку. Окрім тієї дівчини, яка все ще дивилась в свій смартфон з піднятою рукою.

– Вибір зроблено. Всі інвестори в зручний для себе час можуть зустрітися зі своїми кризовими менеджерами для остаточного укладання угоди.

– Зачекайте! Я машинально підняла руку і не хочу працювати з цим зеленим хлопцем.

– Марія, не ображайте нашого клієнта. Ви і сама не маєте практичного досвіду, от разом і будете пізнавати ази ведення бізнесу.

  А Максим навіть радий був співпрацювати з такою вродливою дівчиною. Ну то й що, що з бізнес затії нічого не вийде. Грошей було майже не жаль, бо дісталися вони не в результаті напруженої праці.

  Зовсім скоро в шумному кафе в дальньому його кутку за столиком сидів Максим з Марією і з листвами паперу в руках щось намагалися одне одному довести. За ними з цікавістю спостерігали бармен і його помічниця. Про що велася розмова із-за шуму не вдавалося почути.

– Схоже, що ті молоді розлучаються і намагаються поділити статки. Можу поспорити на пляшку пива, що вони підуть з кафе в різні напрямки і ми їх більше не побачимо.

– А давай. Розлучення тривала справа і ми їх ще побачимо.

  На подив обох, перед виходом із кафе, папери були сховані в папки, і дівчина з хлопцем покинули приміщення з усмішками на обличчі.

– І що це було?

– Що, що – помирилися вони. Ти програв.

– Е ні. Мова йшла про розлучення, тому спір ніхто не виграв.

  Наступного дня, як і багато інших днів, картина зустрічі в точності повторювалася, чим завела здогадки працівників кафе в глухий кут.

  Пройшов деякий час. Як і слід було чекати, бізнес Максима потерпів невдачу. Відсутність досвіду далася взнаки. Марія і Максим звинувачували в цьому одне одного і врешті розійшлися з того кафе різними дорогами.

  Бармен і його помічниця з сумом їх проводжали поглядами, бо цього разу їх думки про долю пари співпали. Здавалося, що навіть кафе опустіло, хоч відвідувачів в ньому було достатньо.

  Втративши все, Максим сумував навіть не про втрачені гроші і бізнес. Не очікувано для себе він усвідомив, що для нього дорожчими були  ті зустрічі в кафе. І одного разу він зателефонував Марії.

– Я тут надумав кредит в банку взяти і знову спробувати відкрити бізнес. Будеш моїм кризовим менеджером?

  Відчувалося, що Марія була рада цьому дзвінку. Її обличчя прямо світилося,

– Я згодна, але хто ж тобі дасть невдасі кредит?

– А я заставлю свою квартиру. І в нас вже з тобою є досвід.

– Однієї квартири буде замало.

   В розмові запанувала вимушена пауза. Кожен думав, як знайти вихід з непростої ситуації.

– А давай і я візьму кредит під заставу своєї квартири. Тоді ми будемо партнерами.

  Ця пропозиція до глибини душі вразила Максима. В нього ніби крила виросли. І ось вже в знайомому кафе за знайомим столиком, ніби в якомусь дежавю, сиділа молода пара і вони знову розмахували паперами. А у бармена з його помічницею навіть ідей вже не було для пояснення.

  Максим з Марією домовилися, що вразі невдачі чия ідея провалиться, той і втрачає власну квартиру. Життя буває часто немилосердним. І чергова бізнес ідея знову закінчилася банкруцтвом.

  Цього разу не спрацювала ідея Марії. Можливо тому, що вона була більше теоретичною представницею спільного бізнесу. Всі буденні проблеми вирішував Максим і краще знав реальне життя. Але суперечити Марії йому не хотілося. В кінці кінців щастя не в грошах.

  Цього разу в кафе пара сиділа без паперів, чим в черговий раз здивувала бармена і його помічницю. Марія дивилася в вікно кудись в далину. А на обличчі Максима сіяла загадкова усмішка.

– Марі, а давай переїжджай до мене.

– До тебе? Ми ж не одружені. І я навіть не твоя дівчина. Ми ж лише партнери по провальному бізнесу.

  Останні слова були сказані з деяким гумором. На обличчі Марії знову засіяла усмішка. А Максим дістав з кишені красиву коробочку, вміст якої не викликав сумніву.

– То виходь за мене заміж. Але май на увазі, кризовим менеджером я тебе більше не візьму.

  Веселий сміх і радість панували в той день за відомим нам столиком. А через деякий час Марія і Максим таки створили успішний бізнес. Вони під’їжджали до кафе на власних дорогих машинах і сідали за свій улюблений столик.

– Слухай, я ось не второпаю, чому вони, судячи по дорогих машинах, все ще відвідують наше кафе, а не дорогі ресторани.

– Розумієш, є речі, як дорогі талісмани, з якими не хочеться розлучатися і з якими пов’язане щось майже сакральне. Це як витоки щастя, куди хочеться завжди повернутися.

– Мабуть ти права. Чудова пара. Хай їм щастить.

  Подвір’я двох будинків було розділене невисоким парканом, який мав замкнену на замок хвіртку. Раніше в цих будинках жили дружні сім’ї і хвіртка не замикалася.

  Якось між сім’ями виникло відчуження і хвіртку замкнули на замок. А згодом обидва будинки були продані, а їх власники роз’їхалися в різні населені пункти, щоб ніколи між собою не пересікатися.

  Що стало причиною розладу між сім’ями, достеменно невідомо. Та врешті решт нових власників будинків це і не цікавило.

  В один із будинків заселилася сім’я якогось бізнесмена. Він зі своєю дружиною часто був в різних роз’їздах, а їх п’ятнадцятирічна донька залишалася на самоті. Вона днями возилася з квітами на клумбах, чи просто читала книжку в тіні великої груші.

  Інший будинок придбав молодий нікому не відомий письменник. Зазвичай він сидів в альтанці і намагався щось писати. Але його погляд частіше був спрямований не на монітор ноутбука, а в бік сусідської дівчини. Його захоплювало те, як вона вправно і з любов’ю доглядає за квітами. Ніби фея спустилася на землю і чарівною паличкою примушує квітнути все навкруги.

  Інколи у сусідської дівчини ламався якийсь із садових інструментів і вона зверталася за допомогою до свого сусіда. А згодом вони і зовсім подружилися.

  Він  жартома називав дівчину принцесою, хоч вона мала ім’я Оля. А дівчина називала його Юрієм Івановичем, як насправді і звали сусіда. Адже він був старший від неї років на п’ятнадцять. Та це не заважало їм дружити.

  Коли батьки Олі в черговий раз кудись їхали, вони просили Юрія доглянути за їх донькою. Насправді все було навпаки.

  Оля, яка звикла до самотності, давно навчилася не тільки домашнім справам, а й чудово готувати. Тому в такі дні вона відкривала замок на хвіртці і несла своєму другові смачну випічку з ароматною кавою. Адже бачила, що він частіше обходиться простими бутербродами з чаєм.

  Вони сідали в альтанці і їм було приємно ось так відпочити від буденних справ. Юрій смакував ароматну каву, а Оля з його дозволу читала щось їм написане.

  Особливо подобалися Олі казки, які останнім часом почав писати Юрій. Можливо тому, що сам того не усвідомлюючи, казки він писав для неї. Дивитись на свою принцесу, як вона емоційно реагує на прочитане, було для молодого письменника найвищою нагородою.

  Йшли роки. Оля з малої дівчини перетворилась в справжню дорослу красуню. Вона закінчила школу, а потім і інститут. Тепер її не так часто можна було побачити біля своїх улюблених квітів.

  Але на вихідні дні її присутність заповнювала пустоту сусіднього подвір’я. Юрій з захопленням дивився на неї, і в його голові народжувалися нові ідеї для своїх творів. Оля давно стала для нього музою.

  Тільки одна думка лякала Юрія. Він розумів, що давно дивиться на Олю не як на подружку сусідку. І як він не намагався маскувати свої почуття, але очі завжди зрадливо світилися, коли він зустрічався з Олею.

  Ззовні їх дружба виглядала такою ж, як і раніше. Така ж ароматна кава з випічкою і читання його творів у альтанці. Але це вже були не казки, а оповідання про кохання. Читаючи їх, Оля інколи сором’язливо червоніла. І це було так зворушливо.

  Одного разу, коли темна ніч спустилася на землю, почувся скрип відчиненої хвіртки. В місячному світлі дівоча постать була схожа на казкову принцесу. Вона підійшла до письменника і ніжно його обійняла.

  Це було так не очікувано, що Юрій стояв в її обіймах і не знав, як діяти самому. По його тілу розлилося таке відчуття, що і слова йому важко підібрати.

– Юра, ти згоден стати моїм принцом?

  Це було вперше, коли Оля назвала Юрія лише по імені. Ключі від хвіртки впали з її рук в високу траву.

– Ну ось, тепер в цій траві ключі нам не знайти.

– А хіба вони нам потрібні? Хай то будуть ключі від наших сердець.

  Юрій так і не відповів на основне запитання Олі. Він її міцно обійняв. І це була найкраща відповідь на її запитання.

  Пройшло ще декілька років. Будинок письменника ожив і наповнився дитячим сміхом. А в альтанці нічого не змінилося. Така ж смачна кава з випічкою і читання нових книг молодою вродливою жінкою. Тепер вони видавалися численними тиражами. А бестселером стала одна з них під назвою «Ключі від сердець».

  Сергій був серйозним хлопцем і ще в шкільні роки  вирішив, що, не зважаючи на будь які обставини,  отримає вищу освіту. І він свою мету здійснив. Успішно закінчив вуз і залишився працювати в місті, а потім там і одружився.

  Одначе, для цього прийшлося принести в жертву своє перше кохання. Однокласниця Сергія, яка до нестями була в нього закохана, так і не дочекалася його. А згодом вийшла заміж за іншого хлопця з їх села.

  Раз на рік на Великдень Сергій приїжджав у своє рідне село, щоб відвідати могили своїх батьків. Зупинявся він на декілька днів у своєї сестри Галі. Ходив на весняну рибалку та в ліс за першими грибами зморшками.

  Одного такого теплого весняного дня Сергій зустрів у лісі свою однокласницю Марічку. Ту саму, в яку колись був закоханий. Вона зовсім не змінилася і виглядала такою ж молодою, як і раніше.  Лише якийсь смуток проглядав в її очах.

  Вони довго розмовляли, згадуючи свої юні роки. Від неї Сергій дізнався, що вона народила красуню дочку. Але шлюб її не був щасливим. На запитання чим Марічка займається зараз, вона загадково промовчала, перевівши розмову на іншу тему.

– Знаєш, Галю, а я в лісі зустрів свою однокласницю Марічку. Ми довго і приємно розмовляли. Виявляється у неї є дочка. А я і не знав.

  Сестра Галя з тривогою подивилася на Сергія, відчуваючи неладне.

– Ти не міг її бачити. Вона померла п’ять років тому. Але дійсно, дочку вона народила.

– Ти що таке кажеш? Я її бачив, як ось тебе. І коли вона спіткнулась, підтримав її за руку. Привиди не мають тіла, значить то точно була Марічка.

  Тривога колючими голками пройшлася по тілу сестри.

– Ходімо зі мною на цвинтар, я покажу тобі її могилу.

  На могильному хресті з фотографії дивилась на нього його Марічка. На фото вона була з такою ж зачіскою і в тому ж вбранні, що і при зустрічі в лісі.

  Сергій не знав, що й сказати. Душевний біль стиснув його серце, а по щоці прокотилася сльоза.

– Але ж я саме від неї дізнався про її дочку. Я цього раніше не знав. Як ти це поясниш?

– Я не знаю, брате. Можливо її тут щось тримає. Дивно, що лише ти її бачив.

  Наступного дня Сергій без вагань спішно подався до лісу. Його не лякало те, що йде він на зустріч з померлою.

– Ти прийшов! Я боялася, що тебе вже не побачу.

  Марічка обійняла Сергія і довго так мовчки стояла. А він тримав її за плечі і готовий був з нею піти хоч на край світу, хоч за край.

  І знову була довга розмова, з якої Сергій дізнався, що її чоловік зпився, а дочку забрали в дитячий будинок. А ще він дізнався, що дочка Марічки і його дочка. Вона не могла мати дітей від свого чоловіка. А сталося це на весіллі її подружки, коли Сергій і Марічка після застілля вже не контролювали себе і сповна віддалися своїм почуттям.

  Після цього Сергій твердо вирішив забрати дочку з дитячого будинку. Великих перешкод для цього не виявилося, бо батьківство було підтверджене завдяки ДНК. Дружина Сергія на подив віднеслася до цього з розумінням і прийняла маленьку Олю, як свою рідну дитину.

  Пройшов рік і наступив черговий Великдень. Сергій з дочкою Олею поїхали в село, щоб відвідати могилу Марічки. Вони сіли на лаві і з сумом дивилися  на фото.  Сергій подумав, що більше не побачить Марічку. Очевидно, що вона завершила свої справи в цьому світі і її душа отримала спокій.

– Тату, посунься трохи, хай мама поруч сяде.

  До них підійшла Марічка, вся усміхнена і щаслива.

– Сергійку, я забула тобі сказати, що наша донька теж мене бачить. Не дивуйся, моя душа вже спокійна і я не знаю, чому ви мене продовжуєте бачити. Можливо я не вичерпала своє щастя поруч з вами і для мене ще є відведений час.

  Кожного Великодня на лузі, подалі від людських очей, можна було побачити чоловіка з дівчиною. Вони про щось жваво розмовляли і зверталися до когось третього. Але ніхто, окрім них, нікого поруч не бачив.

    Андрій з юних років любив малювати. І хоч його малюнки кольоровими олівцями не можна було назвати шедеврами, його це не хвилювало. Адже творив він виключно для своєї душі в часи відповідного настрою.

  Малював він переважно пейзажі далеких країн, хоч за межі своєї ніколи не виїжджав. Саме тому його пейзажі часто не відповідали реальності і більше були схожими на казкові.

  Інколи малюнки Андрія попадали на очі його друзям.

– Слухай,  друже, на твоїх малюнках такі чудові казкові пейзажі, що аж хочеться там побувати.

– Та я й сам би цього хотів. Але коли я їх малюю, то з’являється відчуття, що я там дійсно був. Може тому я їх і малюю. Але то ж лише витвір моєї уяви, і тільки в уяві можна туди потрапити.

   Але якось після невдалого падіння і нетривалої втрати свідомості, з уявою Андрія сталися неймовірні зміни. Тепер кожний намальований пейзаж став йому снитися. Та так реально, ніби це відбувається насправді.  

  Ця неймовірна набута особливість так сподобалася Андрію, що він кожного разу цілеспрямовано малював красиве місце, куди подорожував у своїх снах.

  Ці подорожі були схожі на додаткове життя. Він купався в лазурних водах теплих морів, спускався на лижах з засніжених гір, чи просто сидів на березі мальовничого озера і милувався заходом сонця.

  Одначе Андрій відчував, що йому чогось не вистачає. Іноді незрозумілий смуток закрадався в його душу. І хлопець згадав, що коли він ще не мав цієї набутої особливості, йому іноді снилася вродлива дівчина. Це було приємним відчуттям. Але пам’ять, заповнена враженнями від подорожей, не зберегла риси тієї дівчини. Одначе Андрій згадав, що якось її намалював, і  почав шукати той малюнок.

  Ось вона! Стрункий стан, світле довге волосся і блакітні очі, погляд яких примушує частіше битися серцю. І Андрій не вагаючись домалював її у свіжий пейзаж під тінистою пальмою на березі моря.

  Ніколи він ще так нетерпляче не очікував приходу ночі. І вона йому приснилася. Вони босоніж гуляли смугою прибою, розмовляли про всякі дрібниці і були просто щасливою парою. Тепер жодний намальований пейзаж не був без її присутності.

  Але згодом смуток знову повернувся до Андрія. Так, сни і щастя в них,  все це чудово. Але то всього лише сни. Та й кожного разу для зустрічі потрібен був новий малюнок. Було враження, ніби він проживає намальоване життя. По суті так і було.

  Та одного разу у Андрія народилася цікава ідея. А якщо уві сні намалювати свою уявну дівчину?

   До цього сну Андрій готувався особливо ретельно. На папері було намальовано все, що знадобиться для створення малюнку у своєму сні. І він намалював там цей малюнок.

   Вранці, як Андрій не шукав, але вимушений був змиритися з тим, що його дівчина у реальності так і не з’явилася.

  Своїм розпачем Андрій поділився зі своєю дівчиною уві сні.

– Андрюш, а як ти потрапляєш у свої намальовані сни?

– Просто кладу малюнок біля себе і лягаю спати.

– Але ж тут ти не лягав спати. Може спробуємо.

  Малюнок був намальований, і щаслива пара, обійнявшись, заснула в тіні високої пальми. А на ранок вони в тих самих обіймах проснулися в домі Андрія…

  Після цього пробудження Андрій перестав малювати. А для чого? Він зі своєю дівчиною і без малюнків чудово проводив час на природі. І не важливо, що це не узбережжя далекого моря, а лише поліські простори. Для щастя не так вже й багато потрібно.

  Нарешті прийшли теплі весняні дні. Микола давно чекав цієї пори, щоб залишити свою самотність вдома і піти на прогулянку до лісу.

  Весняний ліс, то справжня казка. Там вирує пробуджене від зимового сну життя, там сама атмосфера наповнена радістю. Радістю від того, що життя таке прекрасне, і ним зачаровані не лише птахи і звірі, але й велетенські дуби, стрункі берези, невгамовні осини.

  Виходячи на лісові галявини з високою сухою після зими травою, Микола знав, що в лісі можна зустріти і не проханих гостей на своєму одязі. Адже окрім всієї іншої живності, прокинулися і нахабні кліщі. Він вже декількох струсив, але черговий кліщ привернув Миколину увагу.

  Цей кліщ був незвичного золотистого кольору, і здавалося, що він навіть трохи світиться. Микола переніс його на свою руку і почав пильно розглядати. І раптом хлопцю здалося, що кліщ уважно на нього дивиться. І погляд цей настільки пронизливий, що навіть мурашки побігли по Миколиному тілу.

  Відвівши свій погляд від кліща, Микола здригнувся від несподіванки. Поруч з ним біля берізки стояла напівпрозора струнка вродлива дівчина. Вона пильно дивилася на нього і усміхалася своєю чарівною усмішкою.

  Інстинктивно Микола скинув кліща зі своєї руки, і видіння миттєво зникло. Хлопець знав, що кліщі перед укусом виділяють обезболюючі речовини, щоб не привернути увагу своїм укусом. Але щоб вони виділяли галюциногенні речовини, такого Микола не чув.

  Переповнений думкою про дивного кліща, Микола і не помітив, як пройшов останок весняного дня. А вночі йому снилася та сама напівпрозора красуня. Її погляд проник у саме серце хлопця, і тепер він не міг ні на чому сконцентруватися, бо весь день подумки милувався жіночою красою тієї уявної дівчини.

  Наступної ночі вона знову йому снилася. І на ранок Микола без будь яких вагань пішов в ліс на ту саму галявину, де спіймав дивного кліща. Ну то й що, що то була лише галюцинація. Він готовий був на неї дивитися цілий день.

  Нервово водячи руками по сухій траві, хлопець не втрачав надію знову спіймати золотистого кліща. Але йому попадалися лише звичайні. Вже й день йшов до свого логічного завершення, а пошуги не принесли позитивного результату.

  В розпачі Микола повернувся додому. Спалося йому уривками, в яких напівпрозора вродлива дівчина все звала його до лісу. І ледь сонце піднялося над обрієм, як Микола вже біг по росі до лісової галявини.

  На його подив цього разу навіть не довелося водити руками по траві, як золотистий кліщ вже сидів на його руці. А поруч стояла неймовірно приваблива напівпрозора красуня. Як же був радий Микола цьому видінню.

  Довго хлопець так стояв і зачаровано дивився на дівчину. А потім, не знімаючи з руки кліща, пішов додому. А вона йшла поруч і так чарівно усміхалася Миколі, що цей весняний теплий день і сам здавався чарівним.

  Вдома Микола помістив кліща в невелику скляну банку і накрив кришкою. І хоч при цьому видіння зникло, але Микола все ще залишався під казковим враженням від чарівної усмішки дівчини.

  Наступні дні, не зважаючи на чудову весняну погоду, Микола не ходив на прогулянку до лісу. Він ще зранку діставав з банки кліща і садив його на руку. І на стільці біля столу з’являлася вродлива дівчина, в яку він без сумніву закохався. І хоч він розумів, що це нонсенс, але подіяти з собою нічого не міг. Чари якісь та й годі.

  Згодом прозорість дівчини дещо зменшилась і в неї з’явився ледь чутний голос. Лише в повній тиші можна було розібрати, що вона каже, але і це для Миколи приносило неймовірну радість. Їх розмова була простою, бо Микола боявся своїми запитаннями зруйнувати чарівне видіння.

  Через деякий час хлопець помітив в погляді дівчини ледь вловимий сум. Ну аякже, вона хоч і уявна, але ж кліщ реальний і напевно вже голодний.

– Якщо хочеш, візьми крапельку моєї крові. Я готовий для тебе майже всю її віддати.

– Дякую, Колю. Ти не пожалкуєш.

  Ледь помітний укус кліща відвернув увагу Миколи від дівчини. А коли він знову подивився в її бік, то там вже нікого не було.

  Залишок дня Микола провів в тривозі. А вранці він виявив, що банка відкрита і кліща в ній немає. Марно хлопець шукав свою лісову знахідку по всьому столу, а потім і під ним. Микола навіть не звернув увагу, що з кухні долинають звуки, наче там хтось присутній.

  Чіткий голос в дверях застав його якраз в позі пошуку під столом. І він боляче вдарився від несподіванки об стіл.

– Ти що там шукаєш, Колю?

– Здається, тебе.

  Гучний сміх дівчини заповнив не лише кімнату, а й всю душу Миколи.

– Я тут, Колю. Ось тобі каву приготувала. Тепер мене не потрібно шукати. Я завжди буду с тобою поруч. Ти по своїй волі віддав мені краплю своєї крові, і цього було достатньо, щоб чари розвіялися. Тепер я, Колю, звичайна дівчина. До речі, в тебе на кухні кран протікає. Полагодиш?

  Ще ніколи Микола не робив домашні справи з такою радістю. Адже все це було для своєї коханої.