Подвір’я двох будинків було розділене невисоким парканом, який мав замкнену на замок хвіртку. Раніше в цих будинках жили дружні сім’ї і хвіртка не замикалася.

  Якось між сім’ями виникло відчуження і хвіртку замкнули на замок. А згодом обидва будинки були продані, а їх власники роз’їхалися в різні населені пункти, щоб ніколи між собою не пересікатися.

  Що стало причиною розладу між сім’ями, достеменно невідомо. Та врешті решт нових власників будинків це і не цікавило.

  В один із будинків заселилася сім’я якогось бізнесмена. Він зі своєю дружиною часто був в різних роз’їздах, а їх п’ятнадцятирічна донька залишалася на самоті. Вона днями возилася з квітами на клумбах, чи просто читала книжку в тіні великої груші.

  Інший будинок придбав молодий нікому не відомий письменник. Зазвичай він сидів в альтанці і намагався щось писати. Але його погляд частіше був спрямований не на монітор ноутбука, а в бік сусідської дівчини. Його захоплювало те, як вона вправно і з любов’ю доглядає за квітами. Ніби фея спустилася на землю і чарівною паличкою примушує квітнути все навкруги.

  Інколи у сусідської дівчини ламався якийсь із садових інструментів і вона зверталася за допомогою до свого сусіда. А згодом вони і зовсім подружилися.

  Він  жартома називав дівчину принцесою, хоч вона мала ім’я Оля. А дівчина називала його Юрієм Івановичем, як насправді і звали сусіда. Адже він був старший від неї років на п’ятнадцять. Та це не заважало їм дружити.

  Коли батьки Олі в черговий раз кудись їхали, вони просили Юрія доглянути за їх донькою. Насправді все було навпаки.

  Оля, яка звикла до самотності, давно навчилася не тільки домашнім справам, а й чудово готувати. Тому в такі дні вона відкривала замок на хвіртці і несла своєму другові смачну випічку з ароматною кавою. Адже бачила, що він частіше обходиться простими бутербродами з чаєм.

  Вони сідали в альтанці і їм було приємно ось так відпочити від буденних справ. Юрій смакував ароматну каву, а Оля з його дозволу читала щось їм написане.

  Особливо подобалися Олі казки, які останнім часом почав писати Юрій. Можливо тому, що сам того не усвідомлюючи, казки він писав для неї. Дивитись на свою принцесу, як вона емоційно реагує на прочитане, було для молодого письменника найвищою нагородою.

  Йшли роки. Оля з малої дівчини перетворилась в справжню дорослу красуню. Вона закінчила школу, а потім і інститут. Тепер її не так часто можна було побачити біля своїх улюблених квітів.

  Але на вихідні дні її присутність заповнювала пустоту сусіднього подвір’я. Юрій з захопленням дивився на неї, і в його голові народжувалися нові ідеї для своїх творів. Оля давно стала для нього музою.

  Тільки одна думка лякала Юрія. Він розумів, що давно дивиться на Олю не як на подружку сусідку. І як він не намагався маскувати свої почуття, але очі завжди зрадливо світилися, коли він зустрічався з Олею.

  Ззовні їх дружба виглядала такою ж, як і раніше. Така ж ароматна кава з випічкою і читання його творів у альтанці. Але це вже були не казки, а оповідання про кохання. Читаючи їх, Оля інколи сором’язливо червоніла. І це було так зворушливо.

  Одного разу, коли темна ніч спустилася на землю, почувся скрип відчиненої хвіртки. В місячному світлі дівоча постать була схожа на казкову принцесу. Вона підійшла до письменника і ніжно його обійняла.

  Це було так не очікувано, що Юрій стояв в її обіймах і не знав, як діяти самому. По його тілу розлилося таке відчуття, що і слова йому важко підібрати.

– Юра, ти згоден стати моїм принцом?

  Це було вперше, коли Оля назвала Юрія лише по імені. Ключі від хвіртки впали з її рук в високу траву.

– Ну ось, тепер в цій траві ключі нам не знайти.

– А хіба вони нам потрібні? Хай то будуть ключі від наших сердець.

  Юрій так і не відповів на основне запитання Олі. Він її міцно обійняв. І це була найкраща відповідь на її запитання.

  Пройшло ще декілька років. Будинок письменника ожив і наповнився дитячим сміхом. А в альтанці нічого не змінилося. Така ж смачна кава з випічкою і читання нових книг молодою вродливою жінкою. Тепер вони видавалися численними тиражами. А бестселером стала одна з них під назвою «Ключі від сердець».

  Сергій був серйозним хлопцем і ще в шкільні роки  вирішив, що, не зважаючи на будь які обставини,  отримає вищу освіту. І він свою мету здійснив. Успішно закінчив вуз і залишився працювати в місті, а потім там і одружився.

  Одначе, для цього прийшлося принести в жертву своє перше кохання. Однокласниця Сергія, яка до нестями була в нього закохана, так і не дочекалася його. А згодом вийшла заміж за іншого хлопця з їх села.

  Раз на рік на Великдень Сергій приїжджав у своє рідне село, щоб відвідати могили своїх батьків. Зупинявся він на декілька днів у своєї сестри Галі. Ходив на весняну рибалку та в ліс за першими грибами зморшками.

  Одного такого теплого весняного дня Сергій зустрів у лісі свою однокласницю Марічку. Ту саму, в яку колись був закоханий. Вона зовсім не змінилася і виглядала такою ж молодою, як і раніше.  Лише якийсь смуток проглядав в її очах.

  Вони довго розмовляли, згадуючи свої юні роки. Від неї Сергій дізнався, що вона народила красуню дочку. Але шлюб її не був щасливим. На запитання чим Марічка займається зараз, вона загадково промовчала, перевівши розмову на іншу тему.

– Знаєш, Галю, а я в лісі зустрів свою однокласницю Марічку. Ми довго і приємно розмовляли. Виявляється у неї є дочка. А я і не знав.

  Сестра Галя з тривогою подивилася на Сергія, відчуваючи неладне.

– Ти не міг її бачити. Вона померла п’ять років тому. Але дійсно, дочку вона народила.

– Ти що таке кажеш? Я її бачив, як ось тебе. І коли вона спіткнулась, підтримав її за руку. Привиди не мають тіла, значить то точно була Марічка.

  Тривога колючими голками пройшлася по тілу сестри.

– Ходімо зі мною на цвинтар, я покажу тобі її могилу.

  На могильному хресті з фотографії дивилась на нього його Марічка. На фото вона була з такою ж зачіскою і в тому ж вбранні, що і при зустрічі в лісі.

  Сергій не знав, що й сказати. Душевний біль стиснув його серце, а по щоці прокотилася сльоза.

– Але ж я саме від неї дізнався про її дочку. Я цього раніше не знав. Як ти це поясниш?

– Я не знаю, брате. Можливо її тут щось тримає. Дивно, що лише ти її бачив.

  Наступного дня Сергій без вагань спішно подався до лісу. Його не лякало те, що йде він на зустріч з померлою.

– Ти прийшов! Я боялася, що тебе вже не побачу.

  Марічка обійняла Сергія і довго так мовчки стояла. А він тримав її за плечі і готовий був з нею піти хоч на край світу, хоч за край.

  І знову була довга розмова, з якої Сергій дізнався, що її чоловік зпився, а дочку забрали в дитячий будинок. А ще він дізнався, що дочка Марічки і його дочка. Вона не могла мати дітей від свого чоловіка. А сталося це на весіллі її подружки, коли Сергій і Марічка після застілля вже не контролювали себе і сповна віддалися своїм почуттям.

  Після цього Сергій твердо вирішив забрати дочку з дитячого будинку. Великих перешкод для цього не виявилося, бо батьківство було підтверджене завдяки ДНК. Дружина Сергія на подив віднеслася до цього з розумінням і прийняла маленьку Олю, як свою рідну дитину.

  Пройшов рік і наступив черговий Великдень. Сергій з дочкою Олею поїхали в село, щоб відвідати могилу Марічки. Вони сіли на лаві і з сумом дивилися  на фото.  Сергій подумав, що більше не побачить Марічку. Очевидно, що вона завершила свої справи в цьому світі і її душа отримала спокій.

– Тату, посунься трохи, хай мама поруч сяде.

  До них підійшла Марічка, вся усміхнена і щаслива.

– Сергійку, я забула тобі сказати, що наша донька теж мене бачить. Не дивуйся, моя душа вже спокійна і я не знаю, чому ви мене продовжуєте бачити. Можливо я не вичерпала своє щастя поруч з вами і для мене ще є відведений час.

  Кожного Великодня на лузі, подалі від людських очей, можна було побачити чоловіка з дівчиною. Вони про щось жваво розмовляли і зверталися до когось третього. Але ніхто, окрім них, нікого поруч не бачив.

    Андрій з юних років любив малювати. І хоч його малюнки кольоровими олівцями не можна було назвати шедеврами, його це не хвилювало. Адже творив він виключно для своєї душі в часи відповідного настрою.

  Малював він переважно пейзажі далеких країн, хоч за межі своєї ніколи не виїжджав. Саме тому його пейзажі часто не відповідали реальності і більше були схожими на казкові.

  Інколи малюнки Андрія попадали на очі його друзям.

– Слухай,  друже, на твоїх малюнках такі чудові казкові пейзажі, що аж хочеться там побувати.

– Та я й сам би цього хотів. Але коли я їх малюю, то з’являється відчуття, що я там дійсно був. Може тому я їх і малюю. Але то ж лише витвір моєї уяви, і тільки в уяві можна туди потрапити.

   Але якось після невдалого падіння і нетривалої втрати свідомості, з уявою Андрія сталися неймовірні зміни. Тепер кожний намальований пейзаж став йому снитися. Та так реально, ніби це відбувається насправді.  

  Ця неймовірна набута особливість так сподобалася Андрію, що він кожного разу цілеспрямовано малював красиве місце, куди подорожував у своїх снах.

  Ці подорожі були схожі на додаткове життя. Він купався в лазурних водах теплих морів, спускався на лижах з засніжених гір, чи просто сидів на березі мальовничого озера і милувався заходом сонця.

  Одначе Андрій відчував, що йому чогось не вистачає. Іноді незрозумілий смуток закрадався в його душу. І хлопець згадав, що коли він ще не мав цієї набутої особливості, йому іноді снилася вродлива дівчина. Це було приємним відчуттям. Але пам’ять, заповнена враженнями від подорожей, не зберегла риси тієї дівчини. Одначе Андрій згадав, що якось її намалював, і  почав шукати той малюнок.

  Ось вона! Стрункий стан, світле довге волосся і блакітні очі, погляд яких примушує частіше битися серцю. І Андрій не вагаючись домалював її у свіжий пейзаж під тінистою пальмою на березі моря.

  Ніколи він ще так нетерпляче не очікував приходу ночі. І вона йому приснилася. Вони босоніж гуляли смугою прибою, розмовляли про всякі дрібниці і були просто щасливою парою. Тепер жодний намальований пейзаж не був без її присутності.

  Але згодом смуток знову повернувся до Андрія. Так, сни і щастя в них,  все це чудово. Але то всього лише сни. Та й кожного разу для зустрічі потрібен був новий малюнок. Було враження, ніби він проживає намальоване життя. По суті так і було.

  Та одного разу у Андрія народилася цікава ідея. А якщо уві сні намалювати свою уявну дівчину?

   До цього сну Андрій готувався особливо ретельно. На папері було намальовано все, що знадобиться для створення малюнку у своєму сні. І він намалював там цей малюнок.

   Вранці, як Андрій не шукав, але вимушений був змиритися з тим, що його дівчина у реальності так і не з’явилася.

  Своїм розпачем Андрій поділився зі своєю дівчиною уві сні.

– Андрюш, а як ти потрапляєш у свої намальовані сни?

– Просто кладу малюнок біля себе і лягаю спати.

– Але ж тут ти не лягав спати. Може спробуємо.

  Малюнок був намальований, і щаслива пара, обійнявшись, заснула в тіні високої пальми. А на ранок вони в тих самих обіймах проснулися в домі Андрія…

  Після цього пробудження Андрій перестав малювати. А для чого? Він зі своєю дівчиною і без малюнків чудово проводив час на природі. І не важливо, що це не узбережжя далекого моря, а лише поліські простори. Для щастя не так вже й багато потрібно.

  Нарешті прийшли теплі весняні дні. Микола давно чекав цієї пори, щоб залишити свою самотність вдома і піти на прогулянку до лісу.

  Весняний ліс, то справжня казка. Там вирує пробуджене від зимового сну життя, там сама атмосфера наповнена радістю. Радістю від того, що життя таке прекрасне, і ним зачаровані не лише птахи і звірі, але й велетенські дуби, стрункі берези, невгамовні осини.

  Виходячи на лісові галявини з високою сухою після зими травою, Микола знав, що в лісі можна зустріти і не проханих гостей на своєму одязі. Адже окрім всієї іншої живності, прокинулися і нахабні кліщі. Він вже декількох струсив, але черговий кліщ привернув Миколину увагу.

  Цей кліщ був незвичного золотистого кольору, і здавалося, що він навіть трохи світиться. Микола переніс його на свою руку і почав пильно розглядати. І раптом хлопцю здалося, що кліщ уважно на нього дивиться. І погляд цей настільки пронизливий, що навіть мурашки побігли по Миколиному тілу.

  Відвівши свій погляд від кліща, Микола здригнувся від несподіванки. Поруч з ним біля берізки стояла напівпрозора струнка вродлива дівчина. Вона пильно дивилася на нього і усміхалася своєю чарівною усмішкою.

  Інстинктивно Микола скинув кліща зі своєї руки, і видіння миттєво зникло. Хлопець знав, що кліщі перед укусом виділяють обезболюючі речовини, щоб не привернути увагу своїм укусом. Але щоб вони виділяли галюциногенні речовини, такого Микола не чув.

  Переповнений думкою про дивного кліща, Микола і не помітив, як пройшов останок весняного дня. А вночі йому снилася та сама напівпрозора красуня. Її погляд проник у саме серце хлопця, і тепер він не міг ні на чому сконцентруватися, бо весь день подумки милувався жіночою красою тієї уявної дівчини.

  Наступної ночі вона знову йому снилася. І на ранок Микола без будь яких вагань пішов в ліс на ту саму галявину, де спіймав дивного кліща. Ну то й що, що то була лише галюцинація. Він готовий був на неї дивитися цілий день.

  Нервово водячи руками по сухій траві, хлопець не втрачав надію знову спіймати золотистого кліща. Але йому попадалися лише звичайні. Вже й день йшов до свого логічного завершення, а пошуги не принесли позитивного результату.

  В розпачі Микола повернувся додому. Спалося йому уривками, в яких напівпрозора вродлива дівчина все звала його до лісу. І ледь сонце піднялося над обрієм, як Микола вже біг по росі до лісової галявини.

  На його подив цього разу навіть не довелося водити руками по траві, як золотистий кліщ вже сидів на його руці. А поруч стояла неймовірно приваблива напівпрозора красуня. Як же був радий Микола цьому видінню.

  Довго хлопець так стояв і зачаровано дивився на дівчину. А потім, не знімаючи з руки кліща, пішов додому. А вона йшла поруч і так чарівно усміхалася Миколі, що цей весняний теплий день і сам здавався чарівним.

  Вдома Микола помістив кліща в невелику скляну банку і накрив кришкою. І хоч при цьому видіння зникло, але Микола все ще залишався під казковим враженням від чарівної усмішки дівчини.

  Наступні дні, не зважаючи на чудову весняну погоду, Микола не ходив на прогулянку до лісу. Він ще зранку діставав з банки кліща і садив його на руку. І на стільці біля столу з’являлася вродлива дівчина, в яку він без сумніву закохався. І хоч він розумів, що це нонсенс, але подіяти з собою нічого не міг. Чари якісь та й годі.

  Згодом прозорість дівчини дещо зменшилась і в неї з’явився ледь чутний голос. Лише в повній тиші можна було розібрати, що вона каже, але і це для Миколи приносило неймовірну радість. Їх розмова була простою, бо Микола боявся своїми запитаннями зруйнувати чарівне видіння.

  Через деякий час хлопець помітив в погляді дівчини ледь вловимий сум. Ну аякже, вона хоч і уявна, але ж кліщ реальний і напевно вже голодний.

– Якщо хочеш, візьми крапельку моєї крові. Я готовий для тебе майже всю її віддати.

– Дякую, Колю. Ти не пожалкуєш.

  Ледь помітний укус кліща відвернув увагу Миколи від дівчини. А коли він знову подивився в її бік, то там вже нікого не було.

  Залишок дня Микола провів в тривозі. А вранці він виявив, що банка відкрита і кліща в ній немає. Марно хлопець шукав свою лісову знахідку по всьому столу, а потім і під ним. Микола навіть не звернув увагу, що з кухні долинають звуки, наче там хтось присутній.

  Чіткий голос в дверях застав його якраз в позі пошуку під столом. І він боляче вдарився від несподіванки об стіл.

– Ти що там шукаєш, Колю?

– Здається, тебе.

  Гучний сміх дівчини заповнив не лише кімнату, а й всю душу Миколи.

– Я тут, Колю. Ось тобі каву приготувала. Тепер мене не потрібно шукати. Я завжди буду с тобою поруч. Ти по своїй волі віддав мені краплю своєї крові, і цього було достатньо, щоб чари розвіялися. Тепер я, Колю, звичайна дівчина. До речі, в тебе на кухні кран протікає. Полагодиш?

  Ще ніколи Микола не робив домашні справи з такою радістю. Адже все це було для своєї коханої.

  Серед глухого лісу, де шумлять вікові дуби і могутні сосни підпирають небо, розкинулося невелике лісове село. Лише єдина з численними бродами дорога з’єднувала його з іншими селами.

  Віддаленість від цивілізованого світу і життя серед майже дикої природи наклали особливий відбиток на  його мешканців. Кожна жінка того села добре зналася на травах, була і лікарем, і захисником своєї сім’ї, бо мала особливу силу від природи. І якщо якась гнівна фраза для пересічної людини була лише метафорою, то з вуст жінок того села такі фрази були вкрай небезпечні. І якщо у якоїсь сусідки випадково зривалося з вуст «щоб твої кури повиздихали», то ніхто не сумнівався, що так і буде.

  Загалом жінки того села були доброзичливі і обережні зі своїми словами, бо розуміли, що з такими здібностями взаємну війну краще не починати.  

  А от чоловіки там були звичайними. Лише чесність і відвертість  була притаманною їм аж занадто. Можна сказати, що на генетичному рівні. А як же інакше, якщо фраза жінки «дивись мені прямо в очі» була тотожною попереджувальному пострілу в повітря. А її погляд сканував всі потаємні куточки думок чоловіка. І краще було сказати правду.

  Проживав в тому селі хлопець Іван. Якось йому довелося побувати в далекому степовому селі, де він познайомився з хорошою дівчиною Галею. А вона в нього так закохалася, що без вагань готова була переїхати в те глухе лісове село.

– Я повинен попередити тебе, Галю, що в нашому селі всі жінки відьми.

  Галя сприйняла це як жарт і голосно розсміялася.

– То і я там теж буду відьмою.

– Ти смієшся, а я серйозно тобі кажу. Не боїшся жити серед відьом?

  Від цих слів Галі стало не до жартів. І вона замислилася.

– Та ти не хвилюйся, ніхто тебе ображати не буде. Люди там хороші і до добрих людей відносяться доброзичливо.

  Новина про приїзд в село нової дівчини, як і інші новини, миттєво розлетілася по всіх куточкам села. І коли вона вперше з’явилася в місцевому магазині, то стала об’єктом неабиякої зацікавленості.

– А що це в тебе, дівчино, такий погляд неласкавий і з під лоба?

– А який ще погляд має бути у відьми?

  Вся черга від цих слів голосно розсміялася.

– Донечко, тут всі відьми, але це не привід бути злою і нечемною. Та й одягатися потрібно, коли йдеш до людей, охайно. А то в тебе вся спідниця в сажі.

  Нова хвиля сміху прокотилася по черзі. Галя могла заприсягтися, що перед виходом на вулицю ретельно оглянула себе в дзеркалі і ніякої сажі на одязі не було.

– Так то я мабуть випадково притулилася до вашої спідниці в сажі.

 Чому ця фраза злетіла з її вуст, Галя і сама не знала. Але глянувши на спідницю співрозмовниці, вона побачила, як спідниця жінки повільно покривається сажею. Сажа прямо сипалася з її одягу.

  Сміх в черзі стих так же миттєво, як і розпочався. А в магазині стало раптом так тихо, що чулося шелестіння листя за вікном.  

– Ти нас вразила. Вибач, ми не зі зла сміялися. Прийми це як випробування і знайомство з тобою.

  Після цих слів сажа з обох спідниць щезла, наче її там і не було.

– Вибачте і ви мене. Це, що сталося, мене насправді шокувало більше, чим вас.

  В магазині відновився звичний для черги гомін.

– Розумію, дівчино. Це означає, що навколишній ліс прийняв тебе і наділив такою ж силою, як і інших наших жінок. Але тобі ще потрібно буде багато чому навчитися, щоб життя в тісному контакті з природою не було тягарем, а навпаки. Без сили, дарованої лісом, тут важко прожити. Подружишся з лісом, і все буде гаразд.

  І справді, через деякий час свекруха Галі навчила її всім премудростям лісового життя. Потрібно сказати, що в тому селі, на відміну від усталеної думки, невістки зі своїми свекрухами жили мирним і злагодженим життям. Адже невістка в сім’ї не тільки помічниця, а й в тому числі частинка бойової команди по захисту всієї сім’ї від всяких негараздів. А там, де злагода, там і сила, там і спокій.

  Кожного року під час своєї відпустки я багато подорожую на велосипеді лісовими дорогами рідного краю. І чим далі від людського житла, тим рідше можна зустріти випадкові речі, залишені людьми. Тому побачити обабіч дороги далеко від села ляльку в хорошому стані було для мене досить дивним.

  Я вже писав про викинуті ляльки. Але ця лялька не була схожою на викинуту. Вона ніби спеціально була посаджена біля дерева обабіч дороги, щоб милуватися природою і спостерігати за людьми, які проїжджають лісовою дорогою.

  Можливо ті, хто її залишив, були впевнені, що ляльку хтось забере і вона ще побуде чудовою іграшкою для чиєїсь дитини.

  Може здатися дивним, але я завжди сприймаю ляльок, як сприймають їх діти. Тому неодноразово проїжджаючи тим літом поруч з лялькою, я завжди з нею вітався, як з живою істотою.

  Тоді мені подумалося, що коли настане осінь зі своїми затяжними дощами, ляльці буде холодно і сумно. Можливо її до того часу хтось забере, і ця думка зігрівала мою душу. І я був впевнений, що в буь якому випадку в наступному році я вже її не побачу.

  І яким же було моє здивування, коли через рік я знову побачив ляльку на тому ж місті.

  Але більше мене вразило те, що про ляльку хтось турбується і доглядає за нею. Вона була перевдягнена в свіжий одяг, а щоб дощ їй не докучав, над нею була встановлена парасолька.

  Безліч думок і запитань роїлося в моїй голові. Одначе залишалося фактом, що не всі викинуті ляльки виявляються викинутими. Вони і далі залишаються огорнутими турботою і їх плач ми ніколи не почуємо в лісі.

      Фото авторські.

  Був погожий передвесняний день. В такі дні приємно прогулятися парком під ласкавим яскравим сонцем. І Володя з Олею вирішили не втрачати такої нагоди.

– Подивись, Вовчику, до нас завітав мобільний тир. Дивно, різноманітні атракціони зазвичай приїжджають  літом. Мабуть це знак, що весна буде теплою.

– Ти віриш у всілякі знаки? Просто їм захотілося заробити грошей.

– Вовчику, а давай зайдемо туди. Ти не повіриш, але мені чомусь захотілося постріляти. Хоч я ніколи не тримала в руках зброю, навіть іграшкову.

– Постріляти ? Ти жартуєш? Якщо замерзла, то так і скажи.

– Та не замерзла я.

  Оля навіть трохи образилася, що її хлопець їй не вірить. І твердим кроком попрямувала до тиру.

  В тирі перед тим як передати гвинтівку до рук Олі, Володя показав як її заряджати і цілитись.  Та коли гвинтівка опинилася в руках Олі, відбулося щось неймовірне. Вигляд її дівочого усміхненого обличчя став похмурим і більше схожим на обличчя жінки, доля якій мало дарувала подарунків.

  Вона прицілилась і влучно попала в ціль. Чим здивувала власника тиру.

  Далі дівчина майже перестала прицілюватися, і тим не менше стріляла без промаху. І з кожним пострілом на її обличчі проявлялася все більша лють.

  Її хлопець стояв і розгублено мовчав. Він не находив слів, щоб хоч якось прокоментувати цю ситуацію.

  Лише власник тиру, коли всі цілі були без промахів уражені, якось поспіхом взяв до рук великого ведмедя і протягнув Олі.

  Володя знав, що Олі подобаються великі пухнасті іграшки, але Оля ведмедя не взяла. Вона лише зняла для себе красивий кулон, який чомусь зовсім недоречно висів на шиї іграшки.

– Це буде мій талісман.

  А через декілька днів почалася війна. Оля зібрала необхідні речі і пішла на фронт, Ні сльози матері, ні слова батька не були прийняті до уваги. І через деякий час вона зі снайперською гвинтівкою була на передовій.

  Спочатку Оля старанно вела свою власну бухгалтерію знищених ворогів, а потім перестала це робити. Лють змінилася холоднокровністю. І тільки кожний вдалий постріл породжував ледь помітну іскорку в її очах.  

  КАБи накрили пункт дислокації до того, як його встигли залишити бійці. Оля, стікаючи кров’ю, знала, що через лічені хвилини втратить свідомість. Вона ні про що не жаліла. Дівчина вважала, що сповна виконала своє призначення долі.

  Наостанок стиснувши в руці свій талісман, Оля попрощалася з життям. Звуки вибухів стали глухими, але чомусь не зникли. Крізь їх звук почувся чийсь жіночий голос.

  А ось і янгол за мною прийшов, – подумалося Олі.

– Олю, донечко, ти розламала своє печиво і насмітила на підлогу.

  Дівчина відкрила очі. В її руці був не кулон, а залишки печива, яке вона щосили стискала дитячою рукою. Їй подумалося, що то витівки відмираючого мозку. Але затишна кімната нікуди не поділася. Лише звуки канонади змінилися пташиним співом, що долинав з відкритої квартирки.

  Оля нічого не розуміла. Втім, її пам’ять невблаганно стиралася. І через декілька хвилин вона вже була радісною маленькою дівчиною. Лише сни про війну, примушували дитину кричати і плакати по ночах. А потім і вони перестали снитися.

  Пройшли роки, і якось гуляючи зі своїм хлопцем в парку, Оля побачила мобільний тир. І історія знову повторилася. Тільки на цей раз Оля взяла виграного ведмедя, а кулон залишила. І була надія, що тут пройшло роздоріжжя всесвітів, на якому вдалося цього разу вийти з зачарованого кола. І що через декілька днів наступить тепла весна і все буде добре.

  Коли моя мати була старенькою і її роки добігали до логічного завершення, то вона часто зверталася до мене з одним проханням.

– Доню, коли я помру, то не забувай приходити до мене на могилку. Мені буде приємно бачити тебе.

– Звичайно, мамо, буду приходити.

  Мама сумно дивилася на мене, бо розуміла, що її дочка скептично ставиться до продовження життя після смерті.

  Тепер мені за п’ятдесят і я стала більш сентиментальною. І хоч мої погляди не змінилися, але я частіше буваю на могилі моєї матери. Я з любов’ю протираю від пилу її фото і усміхаюсь їй, ніби вона бачить мою усмішку. Потім поспіхом прибираю могилу і біжу по своїх справах, яких завжди вдосталь в цьому житті.

  Останнім часом мою увагу привернув молодий хлопець біля могили, поруч якої я проходила. Він сидів і дивився кудись в далечінь, не звертаючи уваги на листя, яке падало на його коліна. Могила повністю була вкрита опалим листям, а він, мабуть, і не збирався його прибирати. Це було якось дивно.

  Особливо дивним було те, що в який день і час я б не приходила на цвинтар, а хлопець знову сидів біля могили. Здавалося, що він сидить тут весь час.

  Не знаю чому, але в черговий раз, проходячи поруч,  я привіталася з ним. Він здригнувся і навіть відсахнувся, ніби побачив в моєму образі привида. І лише потім відповів на моє привітання.

– Я бачу у вас з собою немає чим згребти опале листя. Якщо дозволите, то я допоможу вам це зробити.

– Я не проти, хоча не бачу в цьому сенсу. Кому потрібна моя могила? Хіба що двоюрідній сестрі, яка інколи приходить.

– Вашій могилі? Жартуєте, то це добре.

  Протираючи фото на могилі, я звернула увагу на разючу схожість з цим молодиком. Очевидно, це його брат близнюк тут похований. Зрозуміло, чому в нього такий смуток. Але коли побачила на фото шрам на щоці, мурашки побігли по моєму тілу. Адже точнісінько такий шрам був на обличчі хлопця.

– Не лякайтеся, прошу вас. Я не завдам вам шкоди і все поясню.

  В цю мить для мене все перевернулося. Минулі мої переконання розбилися вщент об цю подію.

  Далі була досить довга розмова про те, як він загинув і не встиг забрати у ювеліра в райцентрі подарунок для своєї дівчини. Золотий кулон, про який мріяла його дівчина 

  Хлопець також розповів, як його суперник розповсюдив слухи, що у хлопця є коханка. Що то вона була на цвинтарі під час його поховання. А то, насправді,  була його двоюрідна сестра.

  І тепер він вимушений тут сидіти і його душа залишається неприкаяною, бо він не завершив важливу свою справу у житті.

– Якщо так вийшло, що я тебе бачу, то може я зможу тобі допомогти?

– Як? От якби забрати той кулон у ювеліра і віддати моїй Марічці, то вона б зрозуміла, як я її кохаю. Хоч це в цій ситуації звучить дивно. До речі, кулон вже оплачений, а квитанція в її книзі  «Спокуса Анжеліки».

– Я спробую, може й вийде.

  Двері мені відкрила молода вродлива дівчина.

– Ви ж Марічка? До вас у мене є важлива розмова.

– Заходьте, я вас слухаю.

  Не можу сказати, що розмова між мною і дівчиною складалася успішно. Аж до того моменту, коли ми не дістали з книги квитанцію на виготовлення кулона.

  Потім була поїздка до ювеліра. Я на все життя запам’ятаю емоції дівчини, коли вона читала на звороті кулона: «Моїй коханій Марічці від Максима».

  Я більше не бачила того хлопця біля його могили. Частіше попадалася на очі його дівчина Марічка, яка завжди привітно зі мною віталася.

  Тепер я не мовчу на могилі моєї матері. Я довго розповідаю їй про своє життя. І мені здається, що вона уважно слухає мене.

  Повертаючись з роботи, Сергій побачив біля дверей своєї квартири красивий ніж ручної роботи. Він стояв в кутку, впершись лезом в підлогу, і виблискував оздобленим камінням. На його дзеркальному лезі був малюнок темного кольору у вигляді стріли.

  Взявши в руки ніж і оглянувши його, Сергій помітив, що на іншому боці леза намальована стріла була повернута в інший бік. Каміння, яке оздоблювало ніж, було явно не з дешевих, бо навіть в слабкому світлі яскраво переливалося неймовірними кольорами.

  Мабуть ніж коштував великих грошей, і Сергій вирішив знайти господаря ножа, щоб повернути його законному власнику. Але не сусід поруч, ні взагалі ніхто з під’їзду  не забував ножа на площадці. І Сергій вирішив залишити ніж собі. 

  Ніж виявився гострим як бритва і не думав затуплюватись. Там, де звичайні ножі були безсилі, цей різав все як масло. Мабуть і лезо його було виготовлене з незвичайного надміцного сплаву. Тому ніж в господарстві став просто чудовою знахідкою.

  Але була у ножа одна дивна особливість. Його рідко можна було виявити там, де він був покладений буквально за хвилину до цього. А наступного дня його можна було знайти навіть в холодильнику.

  Спочатку така ситуація дратувала Сергія і його дружину і була предметом частих суперечок. Але згодом вони змирилися і відносили це на пустощі домовика. Адже інші речі не проявляли себе так дивно.

  Одного разу у Сергія на роботі потрібно було розрізати багато твердого матеріалу. Робота звичайними ножами більше нервувала, чим приносила користі. І він вирішив наступного дня взяти на роботу свого славетного ножа.

  Вранці все було як завжди. Попередивши дружину про ніж, Сергій пішов до роботи. Але ввечері додому він не повернувся. Не повернувся він і наступного дня. На роботі сказали, що він виконав тижневу норму, тому його відсутність нікого не здивувала.

  Лише через п’ять днів Сергій, як ні в чому не бувало, повернувся додому.

– Маріє, що там у тебе є поїсти? За день зголоднів, як вовк.

– Ти де був п’ять днів?! Я не знала що й подумати. Якщо вже почав мені зраджувати, то хоч би телефон не вимикав.

– Що ти таке мелеш? Я цілий день на роботі працював як проклятий. Рук не відчуваю, а ти з якимись дурницями накинулася. Зранку була середа, то чому ввечері має бути інший день?

  В цей час з приймача на кухні диктор повідомив, що в наступну хвилину прозвучать новини за  понеділок. Від почутого Сергій завмер і стояв як статуя з не до кінця знятою курточкою. Його обличчя стало блідим, і я к потім сказала дружина, дурнуватим.

  Від цієї сцени Марія вже готова була повірити Сергію, ніж собі. Добре, що в подальшій розмові було згадано про взятий на роботу ніж. І подружжя прийшло до думки, що то не простий ніж. Можливо на ньому є печать чарів. Такі речі не спроста з’являються під дверима.

  Вирішено було продати ніж. Навіть не так його, як оздоблюване ніж каміння. Але ювелір похилого віку, явно з великим досвідом, сказав, що він не знайомий з таким камінням. Тому ніж був проданий на базарі якомусь молодику, який був просто в захваті від покупки.

  Повернувшись додому, на подружжя чекав неприємний сюрприз. На кухні на самому видному місці в бетонну стіну був встромлений майже на все лезо їх проданий ніж…

  Вийняти ніж зі стіни не вдавалось ніяким способом. Хай би й стирчав, так після цього випадку дні у Сергія і Марії почали плутатись між собою. Ніхто з них напевно не знав в який день ввечері прийде з роботи. Було лише відомо в який день вони туди йдуть. І тому досить швидко вирішено було продати квартиру з ножем і з’їхати подалі від цього місця.

  Але не все було так просто. Потенційні покупці, побачивши ніж в стіні, відмовлялися від покупки. Не допомагала навіть суттєва знижка. І лише коли для огляду квартири прийшла жінка похилого віку в якомусь середньовічному вбранні, з’явилась надія таки продати квартиру.

– Ооо, ніж стріли часу! Я неодмінно купую вашу квартиру. Даю задаток прямо зараз.

  Подружжя не стало на радощах розпитувати про ніж, і квартира була продана. Речі були вивезені в той же день. Лише за деякими, які залишилися, Сергій з Марією прийшли через декілька днів.

  Але на їх подив там, де стояв будинок, шумів віковими деревами затишний парк. Той, який вирізали на їх пам’яті для будівництва будинку. Прохожі з подивом дивилися на подружжя після запитання куди подівся будинок.

  Мабуть стріла часу якимось дивним чином зробила коло в цьому місці і стерла те, що було тут деякий час. Лише декому вдалося зберегти спогади про примарні миті часу. Часу, який є справжньою загадкою, і через який ми летимо кудись у вічність.

  Шкільна лінійка в далекому 1976 році. Змужнілі хлопці десятого класу і неймовірно привабливі дівчата в святковій шкільній формі нетерпляче очікували, коли директор школи закінчить свою промову і можна буде розійтись.

  Неочікувано до столу, за яким сиділи вчителі, підійшов молодий чоловік. Одягнений він був в джинси, футболку і кросівки, які були вершиною бажання кожного, і які можна було придбати хіба що в магазині «Берізка».

   Він показав директору якесь посвідчення, після чого всі вчителі піднялися зі стільців, наче до них підійшов сам міністр освіти. А директор після цього звернулася до учнів школи.

– Увага! Зараз кореспондент з телебачення зніме невеликий сюжет про нашу школу. Поводьтеся чемно і достойно.

  Далі директор продовжила свою промову, а дивний чоловік почав нібито знімати відео на дивний пристрій розміром з блокнот.

– Дивіться, це якась вистава. Щоб щось знімати, потрібна відеокамера на плечі розміром з чемодан, а не отой клоунський блокнот.

– Та то якийсь кегебешнік. Бачили, як перед ним вчителі прийняли стійку струнко?

  Шепіт серед десятикласників раптом стих, коли кореспондент направився до них. Він підходив до деяких учнів і промовляв настільки дивні фрази, що ті не знали як на них реагувати.

  Миколо, а ти точно хочеш стати лісівником?

  Ніяким лісівником Микола стати не хотів. Він мріяв поступити в політех. Це вже через роки він згадає запитання того чоловіка, коли не поступить в політех і подасть документи на лісфак.

  Потім кореспондент підійшов до однієї учениці і його обличчя стало сумним.

– А давай ти уявиш, що в тебе зараз є можливість звернутись до своєї внучки. Що б ти хотіла їй сказати?

– Вибачте, дядьку, але я навіть не знаю, коли вийду заміж, а ви вже про мою внучку.

– Ну, ви ж всі вважаєте, що я тут влаштував спектакль. То чому ж тобі в ньому не зіграти достойну роль?

  Учениця погодилась, і дивлячись на дивний блокнот, досить довго говорила, ніби звертається до своєї внучки Катрусі.

  Пройшли десятки років. Та учениця вийшла заміж і народила доньку Оленку. Але дочекатися на внучку так і не змогла. Коли її донька Оленка була ще малою, жінка невиліковно захворіла і померла. А через ще багато років вже і Оленка вийшла заміж і народила доньку. Назвала її Катрусею, навіть не знаючи про ту дивну історію з її молодою мамою.

  Якось на електронну адресу Оленки прийшло повідомлення від невідомої людини з вкладеним відео.

  Відкривши відео на моніторі ноутбука, Оленка була шокована настільки, що не могла і поворухнутись. З екрана до неї зверталася її мама, коли була ще ученицею і про дочку взагалі не могла знати.

– Привіт, Оленко. Позови Катрусю. Скажи, що з нею хоче поговорити її бабуся.

  Після цих слів учениця не змогла втримати сміх, але через мить з усмішкою на обличчі продовжила говорити.

   Врешті, опанувавши собою, Оленка позвала Катрусю.

– Катрусю! Йди но сюди, з тобою хоче поговорити твоя бабуся.

– Бабуся?. Ти ж казала, що вона померла, коли ти була ще малою.

– Не питай мене, Катрусю, не питай.

  На екрані молода, жива і усміхнена мама Оленки все говорила і говорила щось своїй внучці, хоча ні про ім’я якої, ні про саме існування її знати не могла.

  А по щоках Оленки все текли і текли сльози. Навіть після численних повторних переглядів цього неймовірного відео.