Івану, статному худорлявому чоловікові, хоч і виповнилося п’ятдесят  років, але йому так і не вдалося створити власну сім’ю. Явних причин цьому не булою просто так склалася доля.
  Іван мав свій добре налагоджений бізнес, чудовий заміський будинок, та все інше, що потрібно для достойного життя. От тільки все це не приносило йому радості. Тому, коли приходило літо, Іван доручав свої справи своєму надійному помічнику, а сам віддавався безкінечним подорожам.
  Ці подорожі були дивними і незрозумілими для його колег. Знята на літо маленька хатинка в незнайомому селі і старенький велосипед, от і все, чим обмежувався Іван.
  Це було пов’язано з ностальгією по своїх молодих роках, які пройшли в одному із таких сіл. І сідаючи на свій велосипед, він забував про всі свої турботи і все їхав і їхав чужими селами.
  Якось на одному сільському подвір’ї Іван побачив молоду дівчину, яка рубала дрова. Проїхавши ще метрів двісті в глибокому задумі, Іван розвернув свій велосипед і під’їхав до подвір’я дівчини. Сів на лаву і голосно кашлянув.
  Дівчина не забарилася і відчинила хвіртку.
-- Доброго дня, господине. Не даси мені водички попити?
-- І вам доброго. А чому ж не дати? Зачекайте хвилину.
  Поки Іван малими ковтками пив воду, то встиг дізнатися, що дівчину звуть Галя, що проживає вона з хворою мамою і більше у них нікого немає.
-- Слухай, Галю, я розумію, що моє прохання покажеться дивним, але не дозволила б ти мені в тебе переночувати? А то мені далеко їхати і завидна я не встигну. А я тобі дров за це нарубаю.
  Впустити на ніч незнайому людину було якось страшно, але пропозиція з дровами була настільки привабливою, що дівчина задумалася. Секунди її мовчання в ваганні Іван використав миттєво.
-- Ну, то я до магазину і дещо прикуплю до вечері.
  Галя нічого не відповіла, лише у відповідь усміхнулася. А те «дещо» з магазину виявилося двома повними здоровими пакетами з продуктами.
  Коли Іван вправно рубав дрова, Галі здавалося, що на це можна дивитися вічно.
  В будинку, де немає чоловіка, неполадки буквально кидаються в очі і просять в руки інструменти. Як так сталося, що наступного ранку і потім цілий день Іван щось лагодив, Галя не могла й зрозуміти. Вона просто не заперечувала і милувалася роботою Івана.
  Дивно, що Галя з Іваном не узгоджували подальше його проживання, але це сприйнялось, як щось безумовне і звичне.
  Дрібні діла перейшли до серйозного ремонту хатини, що почало турбувати Галю. Чому це чужа людина так переймається її проблемами? В його роки Іван міг бути батьком Галі, а не її хлопцем. Втім, хто ж його знає, що в нього на думці.
  А от Галя встигла до нього прив’язатися, сама не розуміючи, в чому ця прив’язаність полягає.  
  Сам Іван проявляв лише турботу. Тому його почуття Галі були невідомими.
  Одного дня, коли літо добігало до свого завершення, Іван взяв рюкзак і викотив свій велосипед на вулицю. Галя все зрозуміла і в неї всередині ніби щось обірвалося. Ось і закінчилися її щасливі дні.
-- Ти вже покидаєш мій дім?
-- Все, Галю, рано чи пізно закінчується. Твою хатину я привів в добрий відповідний стан, а дров нарубав на декілька років. Дякую тобі за твою гостинність і доброту. І за ті почуття, які я пережив поруч з тобою.
  Галя так і не змогла зрозуміти, що то були за почуття. Може то було кохання, може любов, а може просто людська доброта в найкращій своїй прояві. А може все зразу. Сльози бігли по її щоках, але що вона могла вдіяти?
  Перші дні без Івана Галя ходила, як тінь. Потім біль все ж таки почала покидати її душу.
  Іван давав про себе знати лише регулярними переказами на картку Галі. Що лише додавало запитань, але дарувало слабку надію.
  Якось одного теплого дня на початку літа хтось на лаві біля двору Галі гучно кашлянув. І Галя блискавкою вискочила з двору. Але на лаві сидів не Іван, а якийсь молодий хлопець. А біля нього лежав знайомий рюкзак і поряд стояв знайомий велосипед…
-- Галинко, казку впустиш до двору?
  Та це ж той хлопець Сергій, з яким вона давно спілкується в соцмережі!
-- Привіт, Сергію! Як ти дізнався, де я проживаю?
-- Привіт, Галю. Ось цей велосипед підказав дорогу до тебе.
-- Ти знайомий з Іваном?
-- Іван Петрови мій шеф. Це він познайомив мене з тобою в Інтернеті. Каже, Галя хороша дівчина, не впусти її. Це він вмовив мене приїхати до тебе на цьому велосипеді. Мій шеф трохи дивна, але хороша людина.
-- От, поганець, я йому покажу при зустрічі.
  Ці слова Галя промовила жартома і з якимось полегшенням на душі. Немов казка дійсно повернулася в її хатину.
  Згодом Сергій з Галею одружилися і зажили дружнім життям. В спогадах про Івана Галя іноді помилково називала його своїм батьком. А іноді називала мій Іван і, відводячи очі від Сергія, червоніла.
  Але то були дні минулого літа,  ніби дні минулого життя.
    Микола Казкар.
   

  Ех, молодість! Як приємно сісти на старенький велосипед і їхати кудись майже пустими міжсільськими дорогами. Дихати цим неповторним, насиченим запахом соснової живиці повітрям, оточуючих дорогу лісів. Насолоджуватись теплими літніми днями і відчувати на обличчі приємну прохолоду зустрічного вітру.
  Проїжджаючи поодинокими селами, цікаво спостерігати за колоритом, хоч і не легкого сільського життя.
  Одне з таких сіл запам’яталося великим стадом кіз. Їх пасла юна дівчина і справлялася з цим вправно. А одного разу ті кози перегородили мені дорогу і я мусив спішитись.
-- Красуне, а ти не могла б якось прибрати своїх кіз з дороги?
-- Бач, який розумник. То допоможи мені швидше їх до лугу провести.
  Поки ми супроводжували кіз, то й встигли познайомитись. Виявилось, що у неї чудове ім’я Марічка. І навіть коли кози вже були на лузі, я не поспішав їхати далі.
  Наступного дня я спеціально прибув в те село, коли Марічка збирала кіз по селу і гнала їх вулицею до лугу. А ще через деякий час можна було побачити, як ми разом пасемо тих кіз.
  Сподобалася мені Марічка, але моя відпустка добігала до кінця і я вимушений був повертатися до міста. І на нас чекав довгий рік розлуки.
  Наступного літа під час своєї відпустки я в першу чергу помчав у те село до Марічки. Але на мій подив кіз супроводжувала інша дівчина.
-- Вибач, а де Марічка?
-- Яка Марічка? Я взагалі ніякої Марічки не знаю.
-- Ну, та, що пасла кіз минулого літа.
-- І минулого, і позаминулого літа кіз пасла я.
  Було видно, що дівчина не жартує. Тим більше, що молодий хлопець, який йшов вулицею, сказав, що в селі нікого немає на ім’я Марічка.
  Я був в розпачі і не знав, що й думати. Минуле літо не могло бути вигадкою. Я сів на лаву біля чийогось двору, обійняв голову руками і так сидів не відомо скільки.
  З двору вийшла старенька бабуся.
-- Чого сумуєш, хлопче?
-- Та ось люди кажуть, що не знають ніяку Марічку.
-- Ти про ту, що колись кіз пасла? Так померла вона років з п’ятдесят тому. Файна дівчина була. Що, сподобалася вона тобі? Можеш відвідати її могилку. Вона з краю на кладовищі.
  Могилу Марічки я знайшов швидко. На фото вона усміхалася і була, як жива. Дата під фото дійсно вказувала, що її давно нема на цьому світі. А як же я міг з нею зустрічатися?
  Ця відпустка не принесла мені звичної радості. Та й зима пройшла в тривозі. А перед очима все стояла та старенька бабуся з її сумними словами.
  Стоп! Бабуся спитала мене тоді, чи сподобалася мені Марічка. Як вона могла мені сподобатися, коли померла ще до мого народження? І схоже, що те запитання не було помилковим, а як натяк на щось, чого я не знаю. І як я тоді не звернув на нього увагу?
  Не знаю чому, але те запитання вселило мені надію на якесь чудо. І я знову з нетерпінням чекав на чергову відпустку.
  І ось ранок в селі, а переді мною на вулиці стадо кіз. Ще здалеку я впізнав знайомий силует моєї Марічки.
-- А чому ти вчора не прийшов? Я вже скучила за тобою.
  Неймовірна суміш почуттів заповнили мою душу до краю. Час для мене втратив свою сутність.
-- Марічко, тікаймо з цього села! Поїхали зі мною до міста.
-- Я не можу. Я пообіцяла людям ціле літо пасти кіз.
  Врешті я вмовив Марічку поїхати зі мною до міста. Там ми і одружилися. А наступного літа вирішили відвідати село, щоб забрати деякі речі. Чесно кажучи, в те село мені не хотілося їхати.
  Село жило своїм життям. Поки ми вантажили речі в машину, прохожі односельці віталися з Марічкою і розпитували про її життя.
  Коли вже був час їхати, Марічка довго не виходила з хати. Я заглянув туди, але в хаті нікого не було…
-- Ви не бачили Марічку?
-- Яку Марічку?
  Це було якимось неймовірним жахом. А з іншої сторони вулиці сиділа та сама бабуся і усміхалася.
-- Не турбуйся, синку. Марічка тут не причому. Вона звичайна дівчина. Просто наше село загубилося в часі. Приїжджай наступного літа і забереш свою Марічку. Розумію, рік для тебе буде не простим.
  Рік я прожив, як у кошмарному сні. І ось моя машина знову біля подвір’я Марічки. І ось вона сама виходить з хатини.
-- Ніби все взяла. Можемо їхати.
  І ми поїхали, а я заприсягнувся ніколи не пускати Марічку до того села.
  Живемо ми щасливо. Якось проїжджаючи тим селом, звісно без Марічки, мене здивував його вигляд. Це було типове виселене чорнобильське село. Подвір’я поросли високими деревами і за ними ледь проглядувалися хати. Деякі з них зовсім розвалилися.
  Час забрав це село з собою. Його вже практично не було. Може це й на краще. Адже часові аномалії нічого хорошого не несуть.
    Микола Казкар.
    

  На лаві в тінистому сквері сиділа літня  жінка і згадувала свою молодість. За прожиті роки згадати було що. Було багато хорошого, і такого, про яке згадувати не хотілося.
  Повільний плин думок жінки порушила молода мама з двома дітьми. Меншенька, яку жінка називала Катею, лежала у дитячому візочку, а старшенький Дмитрик бігав навколо і вивчав все, що попадало в коло його зору.
  Цікаве співпадіння – вже дорослих дітей жінки теж так звали. Та й обличчя молодої мами до болю здавалося знайомим.
  Коли хлопчик в своїй грі підбіг до жінки, вона розгледіла на його обличчі ледь помітний знайомий шрам, а на рукаві знайому чорнильну пляму, яку колись не вдалося відіпрати, а матеріальна тодішня скрута примушувала носити одяг навіть в такому стані.
  Серце жінки ледь не зупинилося. Адже поруч молода мама не хто інший, як іона сама. Після цього питання чого дитячий візок такий старомодний вже не стояло.
  Щоб опанувати собою жінці знадобився весь день. А наступного вона і бажала, і боялася знову зустріти себе молодою в тому сквері. І Галинка, як колись називав її чоловік, знову прийшла на те саме місце в сквері.
  Цього разу маленька Катя часто плакала, що додавало душевного болю її мамі.
-- Галю, промасажуй круговими рухами Каті животик. Це її заспокоює.
  Ці слова якось самі злетіли з вуст жінки і налякали молоду маму.
-- Звідки ви нас знаєте?
-- Це довга історія, але вам нічого боятися. А давайте ви будете вважати мене чарівницею, яка знає про вас більше, ніж ви самі.
-- Жартуєте? Але якщо ви не хочете про себе розказувати, то наполягати я не буду.
  Все ж молода мама промасажувала дівчинці животик,  і вона більше не плакала.
-- Ви дійсно чарівниця. Ваша порада чудово допомогла.
-- Дрібниці. А ви не нагадаєте, який сьогодні день? Чарівниці такі вітряні, що інколи навіть рік забувають.
  Запитання явно розвеселило Галю.
-- 7 липня 1995 року.
  Обличчя жінки раптом стало сумним. Це був саме той трагічний день, коли їх зачепила машина при поверненні з прогулянки. Вони з Катею не постраждали. Лише дитячий возик був трохи подряпаний. А от Дмитрику ногу так і не вдалося до кінця вилікувати. Він по цей день ходить з палицею.
-- Галю, коли будеш переходити дорогу, міцно тримай Дмитрика за руку.
  Жінка не знала, чи прислухається Галя, тобто вона сама, до цієї поради. І взагалі чи можна щось змінити в плині часу. Тому в такому ж сумному настрої вона повернулася додому.
  Дома дочка Катя звично зависала в телефоні, а син бігав по квартирі і шукав свою футболку. Бігав без палиці…
-- Вона мене послухала.
-- Про що ти, мамо?
-- То я так, про своє.
  Наступного дня в сквері молода Галя знову з острахом, змішаним з подякою, дивилась на себе постарілу.
-- Як ви довідались про цю подію?
-- Бо я колись сама її пережила. Тоді нога Дмитрика потрапила під колесо машини і він залишився кульгати на все життя. Ти мабуть вже здогадалася, що я, це ти в старості.
  Вони довго розмовляли про життя минуле і майбутнє. Молода Галя отримала багато порад по ключових моментах майбутнього життя.
  Шкода, що ніяка порада не могла відвернути онкологію її чоловіка. І про цей момент життя Галина нічого не сказала. Інакше це було б жорстоко. Просто тільки між словами порадила примусити чоловіка кинути палити. Хоч і не вірила в причину цієї звички.
  Дома на Галину чекала звична картина. Катя в смартфоні, а Дмитро в пошуках чергової речі. Звісно, що чоловіка не було. І Галині стало сумно, як ніколи. Не все можна було полагодити на стрілі часу.
  Раптом вхідні двері відчинилися і в квартиру ввійшов чоловік Галини. Він мало змінився і виглядав радісним і бадьорим.
-- Галю, патисонів в продажу не було. Ось купив кабачків. А щоб ти мене не прибила, купив твоїх улюблених підсмажених горіхів. А чому ти плачеш? Та не варті ті патисони твоїх сліз.
-- Як же я за тобою скучила. Я не бачила тебе цілу вічність.
  Чоловік не знав, як реагувати на дивну поведінку своєї дружини і просто її обійняв. Він навіть не здогадувався, що зараз щасливішої людини немає в цілому світі.
    Микола Казкар.
  

  Моя відпустка в селі багато років припадала на жаркі дні літа і по гриби сходити не доводилося. А в цьому році літо видалося дощовим і я нарешті сходив на тихе полювання. Набрав повний кошик і навіть не став до кінця їх  перебирати, щоб швидше приготувати першу порцію.
  І ось сиджу і насолоджуюсь неймовірним смаком смажених грибів. А тут і мій друг відчинив хвіртку. Мабуть здалеку почув звабливий запах смажених грибів. Хотів його запросити до столу, але не встиг.
-- І багато грибів ти встиг з’їсти.
-- А що таке?
-- Так у тебе в кошику частина грибів галюциногенні.  Ой, Миколо, готуйся зустрічати  інопланетян.
  Сказав, і пішов. А у мене від цієї звістки аж у серці закололо. І як не було шкода, а гриби довелося викинути в гноярку. Коли викидав смажені, то аж серце кров’ю  обливалося.
  Сів я на лаву біля двору і чекаю на появу галюцинацій. На людях воно не так моторошно, як у закритому приміщенні. І тут бачу, що до мене йде вся усміхнена і з банкою меду в руках сусідка Ліда. Та щоб вона хоч раз мені усміхнулася, а як щось подарувати, то взагалі щось неймовірне. Чемно привіталася і поставила мед на столик під грушею.
  Ось і почалося, думаю. Бо на таке могла сподобитись лише галюцинація.
  Ліда жінка файна, але одружена на чоловікові, який за одну підозру ноги переламає і скаже, що так і було.
  Але ж зараз переді мною лише галюцинація, а значить ніяких наслідків не буде. Це по життю я людина вихована, а зараз розсипався в компліментах. Розказую смішні історії і кліпаю одним оком. А сам і так до неї, і сяк. А вона вся і розтанула, зачіску поправляє і дзвінко сміється. Потрібно буде спитати у Сашка які з тих грибів були галюциногенні.
  Аж тут на горизонті намалювався Степан. І Ліда швиденько пішла додому. Бач, хоч і галюцинація, а розуміє, що потрібно бути подалі від сільських пліток.
  Степан хлопець занудний. Завжди приходить зі своїми запитаннями і тут же сам дає на них відповідь І навіть, якщо помиляється, то переконати його марна справа.
-- Я тут…
-- Краще ти був би там. Іди геть з моїх очей, горбатий знак запитання.
  Звісно, в житті я б такого не сказав, бо я людина вихована. Але ж переді мною галюцинація.
  Було помітно, що Степан образився.  Цікава історія. Потрібно запам’ятати, що галюцинації здатні ображатися.
  Тільки галюцинація Степана зникла, як поруч з’явилася галюцинація Каті. Сіла поруч і сидить. Мабуть бачила сцену зі Степаном і жадає мого одкровення.
  А я що?,--  це по життю я людина вихована, а зараз мене понесло. Я про всіх односельців почав розказувати, що я про них думаю. Не думав, що Каті буде так цікаво мене слухати. Але ж то галюцинація і їх поведінка, то суцільна загадка.
  Раптом з іншої сторони вулиці над ворітьми показалася галюцинація голови іншої сусідки. Та сусідка й без грибів по життю ще та галюцинація. Проти її очей відео спостереження, то дитячі іграшки. Нічого від них не скриється.
  Я не подав виду, що її помітив і голосно розповів про цю сусідку все, що наболіло. І навіть трохи більше. Врешті геть вихованість перед обличчям галюцинацій!
   Не встигла галюцинація Каті розчинитись за поворотом вулиці, як на іншій стороні з’явилася Ганька. В неї такий язик, що можна глечики їм мити. І я сховався від неї за ворітьми.
-- Миколо, виходь! Я тебе бачила.
-- Та йди геть від мене, ксерокопія малопіксельна!
-- Отакої. Ти що, белени об’ївся?
  З мене досить цих галюцинацій. Я нічого не відповів і пішов до хати спати.   
  Вранці у мене в голові не паморочилося і спрага не турбувала. Вийшовши на ганок, я побачив на столику банку меду і мною оволоділо тривожне відчуття. Спробував – мед справжній. І від здогадки, що вчора не було ніяких галюцинацій, а все було по справжньому, на моїй спині виступили великі краплі холодного поту. Вони повільно стікали вниз до моїх  трусів.
-- Ах ти ж, Саньок, гад болотяний! Прийдеш, я тобі влаштую степлером безкоштовний пірсінг на твоєму язиці за жарти дурнуваті!
  Але зараз головне не потрапити на очі чоловіку Ліди. І взагалі, потрібно повертатися до міста.
    Микола Казкар.
    

  Дівчинку Галю з раннього дитинства виховувала бабуся. Улюбленим заняттям онуки було годинами дивитися на зоряне небо і уявляти невідомі далекі світи. Мабуть якраз туди переселяються люди після своєї смерті. Галя була впевнена, що десь там живуть і її батьки.
  Коли Галя підросла, то стала не просто сидіти на бабусиному подвір’ї і милуватись зорями, а майже всю ніч гуляла опустілими вулицями села. За що її стали вважати дивакуватою і з нею майже ніхто не дружив.
-- Галю, ти б не гуляла так довго ночами, а то ще якийсь неприв’язаний собака покусає. Чи п’яний хуліган причепиться.
-- Бабусю, та ті собаки чомусь бояться мене більше, чим я їх. А хулігани вночі сплять.
  Та одного разу п’яний задеркуватий Гриша зустрівся на її нічному шляху. А коли хотів її зачепити, сталося щось неймовірне. Ніби побачив привида, бо хмелю як не було. Тікав він від Галі, падав, хрестився, і знову біг.  
  Кажуть, що Гриша після того перестав пити і став, як шовковий. А що сталося, нікому не розказував.
  Люди в селі стали помічати, якщо Галя до когось зайде, то та людина днями помирала.  Спочатку сприймали це за співпадіння, але системність говорила сама за себе.
-- Василино, а чого то до тебе заходила Галя?
-- Та не приходила вона до мене.
-- Ой, Василино, не до добра те. Я сама бачила, як вона від тебе виходила. Готуй домовину для своєї матері.
-- Бог з тобою, що ти таке кажеш.
  А наступного дня старенька мати Василини дійсно померла. І з тих пір всі від Галі сахалися. Не було їй життя в рідному селі. Тому після смерті бабусі вона переїхала туди, де її ніхто не знав.
  Але село є село, і згодом на новому місці на неї чекало таке ж саме гоніння. Дивним було те, що сама Галя не пам’ятала відвідин чужих людей, але інші часто бачили її в чужих оселях, куди неодмінно приходила смерть. І Галі знову приходилося переїжджати.
  Настав час, коли у неї не залишилося сил так далі жити. Вона сиділа в глибоких роздумах на призьбі чергової хатини і світ їй був не милий.
  Галя навіть не помітила коли поруч з нею присіла стара жінка. В руках вона тримала косу, і Галя зрозуміла хто це. Їй навіть стало легше на душі від можливості позбавитись від свого проклятого життя.
-- Доброго дня. Рада тебе бачити, Смерте.
-- Не люблю це ім’я. Краще називай мене Марійкою.  
-- Гаразд, Марійко. Що, вже підемо?
-- Не поспішай. Ти ж зовсім молода.
-- То чому ти до мене прийшла?
-- Я прийшла, щоб подякувати тобі за твою роботу. Адже ти, сама того не знаючи, була моєю помічницею. Хорошою помічницею, нічною. Від мене тобі подяка і нагорода в вигляді 100 років життя. А ще ти тепер при бажанні зможеш відтерміновувати на довгі роки відхід людини в інший світ. Але не зловживай цим, бо добрі діла можуть приносити болю не менше, чим погані.
  Смерть зникла так же раптово, як і з’явилася. А на душі у Галі стало легко і вона вперше за довгі роки відчула радість. Цього разу вона не стала переїжджати у чергове село, а поселилася у великому місті і влаштувалася санітаркою в одну з лікарень. Це давало змогу вивчати невиліковно хворих пацієнтів, і якщо їх історія торкалася душі Галі, хвороба відступала назавжди. Запідозрити в цьому санітарку навіть в голову нікому не приходило.
  Одного разу Галі довелося з’їздити в рідне село за якоюсь довідкою. Там вона дізналася, що маленька Ганнуся, яку виховує її бабуся, доживає останні свої дні. Серце у Галі облилося кров’ю і вона переступила поріг їх хатини.
  Стара бабуся, побачивши Галю, впала на коліна.
-- Благаю тебе, не забирай мою онуку. Дай їй ще хоч трохи пожити.
-- Не бійтеся, Олено Степанівно, буде жити ваша онука. До 90 років доживе.
  Бідна бабуся не знала, що й гадати і що робити. Вона так і стояла на колінах, а по її щоках текли сльози.
  Тим часом Галя підійшла до ліжка Ганнусі і усміхнулася їй.
-- Привіт, Ганнусю. Тобі не набридло лежати. Вставай і готуй книжки, бо завтра підеш до школи.
  Дівчинка усміхнулася, підвелася з ліжка, і пішла збирати зошити з книжками. А ще вчора вона навіть очей не відкривала.   
-- Все буде добре, Олено Степанівно. Ліки можете викинути у смітник.
  Коли наступного дня Ганнуся прийшла до школи, у всіх подиву не було меж. Адже подумки з нею всі вже попрощалися.
  Звістка, що Ганнусю спасла та сама Галя, блискавкою пролетіла по селу. Село ніби ожило від сплячки. Всі почали шукати Галю, але для неї в колись рідне село дорога давно поросла полином.
    Микола Казкар.
 
 

  Не зважаючи на те, що Оля народилася і зростала в місті, її улюбленим місцем було сільське подвір’я рідної бабусі. В тіні великої груші вона зачитувалася книжками, насолоджуючись п’янким повітрям з неповторним запахом квітів і бабусиної городини.
  Після теплих літніх дощів Оля йшла до лісу на своє улюблене грибне місце.  Одначе їй завжди псували настрій  корінці від зрізаних грибів. Мабуть це грибне місце було не тільки для неї улюбленим. І у Олі визрів авантюрний план вирішення даної проблеми.
  З давніх часів повелося, що тутешні сільські мешканці боялися лісових мавок. Мов, заманюють вони до себе і людина більше не повертається додому. А молодих хлопців вони обплітали своїм довгим волоссям і душили в міцних обіймах. І Оля вирішила зіграти в лісі роль такої мавки.
  Макіяж і відповідне вбрання не було проблемою, бо Оля в місті відвідувала театральний гурток, і навіть одного разу грала роль лісової мавки. Просту мотузяну гойдалку вона попросила зробити свого дідуся. Той довго сміявся над задумкою Олі, але присягнувся мовчати, як риба.
  На подив Олі її витівка спрацювала навіть ліпше, ніж вона очікувала. Побачивши лісову мавку на гойдалці в довгій білій до п’ят сукні, сивим волоссям на плечах і з чорними очима, як провалля, збирачі грибів бігли геть від проклятого місця, немов за ними гналися вовки.
  Чутки, що в одному урочищі з’явилася неприкаяна лісова мавка, блискавкою рознеслася по селу. А ті, що не повірили, потім шкодували про свою безпечність. І більше ніхто не наважувався йти туди по гриби.
  Жартівлива витівка Олі вдалася на її радість і гордість за свої акторські здібності. А місце на гойдалці так сподобалося, що вона днями з книжкою в руках проводила там в лісовій тиші і прохолоді літніх днів. Вбрання мавки одягала за звичкою і на випадок зустрічі з не віруючими в казкове лісове життя. Нічого ходити до її грибного місця.
  Та одного разу молодий хлопець не став втікати від Олі, яка гойдалася у вбранні мавки. Він був засмучений і без кошика. Явно не збирач грибів. Зупинившись поодаль, він явно хотів звернутися до буцімто мавки, але не наважувався. І це збентежило Олю.
-- Що, юначе, тебе привело в заборонене для людей місце?
-- Розлюбила мене моя дівчина. Світ мені не милий. Краще я помру в обіймах лісової мавки, чим житиму далі.
  Оля здогадалася, що це той самий Іван, про якого говорили люди, що він закохався в вітряну дівчину. Попереджали ж його, але кохання сліпе. А в той же час хороша дівчина Галя була закохана саме в нього. Ех, хлопці, хлопці, тягне вас до тих, хто красиво танцює і голосно сміється, а справжніх добрих дівчат не помічаєте. Так думала в цю мить Оля і підбирала слова втіхи для Івана.
--Слухай, Ваню, невже ти думаєш, що можна прожити спільне життя з тією, в якої одні втіхи на думці?
-- Звідки ти знаєш моє ім’я?
-- Ти забув з ким розмовляєш?
-- Вибач. Але як же мені бути?
-- Зверни увагу на дівчину Галю. До речі, вона в тебе закохана.
-- Це точно? Ой, ще раз вибач. Галя дійсно хороша дівчина. То я побіг!
-- А як же померти в обіймах лісової мавки?
 Останню фразу Іван зрозумів правильно, як жарт, бо навіть не оглянувся. Це вперше, коли від Олі в образі мавки людина бігла не від страху, а окрилена надією. І Оля аж запишалася собою. От тільки б її грибне місце не постраждало. А то так люди і мавок перестануть боятися.
  Побоювання Олі виявилися не безпідставними. Одягатися у вбрання мавки Оля більше не стала, а просто ходила до улюбленої лісової гойдалки, щоб в тиші читати цікаві книги. І хоч збирачі грибів обходили те місце десятою дорогою, але одного дня біля Олі знову з’явився молодий хлопець.
  Хоч в місцеві психологи йди, -- подумала Оля.
-- А де лісова мавка?
-- І тобі доброго дня. Що, теж хочеш померти в обіймах  лісової мавки?
-- Вибач, і тобі доброго дня. А чому відразу померти?
-- Та шукав тут один казкової смерті в обіймах мавки.
-- Ти про Івана? Так він зараз з Галею і вони щасливі. А сама то звідки про Івана знаєш?
-- Так може я і є та лісова мавка.
-- Не схожа ти на мавку. Та ще й з книгою в руках. У мавок є своя бібліотека?
  Від останньої фрази хлопця Оля засміялася. Її сміх теплою хвилею прокотився по душі юнака.
  Слово за слово, і Оля з Миколою не помітили, як  наступив вечір. Вони врешті рушили по лісовій дорозі до села. А за ними услід дивилися троє сестриць справжніх мавок. Вони давно спостерігали за цікавим  дійством, яке організувала Оля.  І навіть в чомусь їй заздрили.
-- Як думаєте, сестриці, вони подружаться?
-- І подружаться, і одружаться. Ти ж бачила, як блищать їх очі.
-- Я перша гойдаюся на гойдалці!
-- А я друга!
  В лісі можна було побачити пусту гойдалку, що розгойдується без вітру. Але в те місце майже ніхто не заходив, бо кожен боявся зустріти лісову мавку.
    Микола Казкар.

    

  В далекому від цивілізації селі, оточеному мальовничими лісами, життя протікало в налагодженому звичному ритмі. Рідко що порушувало його спокій і розмірене існування. Тому поява стрункого молодого хлопця з синіми очима і білявим волоссям чутками і здогадками пролетіла по всьому селу і відгукнулася у серцях дівчат.
  Хлопець, якого звали Матвієм, представився пічним майстром і його наперебій почали запрошувати до ряду осель. Бо свого пічника в селі не було.
  Сільські дівчата не давали йому проходу і зліталися туди, де він виконував чергове замовлення, як бджоли на мед. Знали б вони що це за хлопець, то десятою дорогою обходили б.
  Насправді Матвій був сином Лісовика і посланий в село, щоб вибрати собі дівчину. Не проста доля чекала на таку дівчину, бо вона мала стати лісовою мавкою. І, як відомо, покинути світ живих.
  Довго Матвій придивлявся до дівчат, поки його вибір не припав на роботящу і вродливу дівчину Галю. Жила вона зі старенькими батьками в невеликій хатині і основний тягар  ведення господарства був на ній.
  Першу усмішку на обличчі дівчини Матвій побачив, коли відремонтував всю в тріщинах її піч і не взяв за це плату. Потім були тривалі прогулянки теплими літніми вечорами, та довгі розповіді про лісове життя, які Галя сприймала як казки. Вона й гадки не мала, що то чиста правда. А юнак і не намагався її переконати, бо не хотів втратити кохання, яке ніжно між ними розцвіло.  
  І ось настав час таємно забрати дівчину в своє лісове царство. Та на подив для самого себе Матвій не наважувався це зробити. Адже Галі прийшлося би покинути цей світ, покинути своїх стареньких батьків. Без її допомоги вони не зможуть прожити. А це ж батьки його коханої дівчини.
  І Матвій вирішив не повертатись до лісу, щоб стати коханим чоловіком Галі і вірним її помічником. Так і зробив.
  Гніву Лісовика не було меж. Він давно хотів передати справи своєму сину, щоб безтурботно проводити час в компанії Водяного і Болотяного, які це вже зробили. Та все ж змирився, бо любив свого сина.
  Тим часом Матвій з Галею побралися і зажили щасливим життям.
  Та не довго спокій був гостем у їх хаті. Людська заздрість робила свою підступну  справу, а злі язики розносили по селу численні плітки. Мов, Матвій зраджує Галі і зовсім її не кохає. І хоч то була неправда, але Галі соромно було навіть в магазин сходити.
  Вона стала сумною і усмішка полишила її обличчя. А одного разу її нерви не витримали постійної напруги.
-- Коханий, я більше так не можу! Це не життя, а якесь випробування. Як би я хотіла потрапити в ті казки, що ти розповідав. Щоб мавкою гойдатися на ліанах дикого хмелю в гурті веселих лісових сестриць. Щоб наш щасливий безтурботний сміх луною котився по лісі. Щоб людська неповага залишилася з тими, хто її заслужив.
-- Я можу це влаштувати.
  Слова Матвія прозвучали так переконливо, що на мить Галя в них повірила. І навіть відчула якусь надію і відраду. Матвій це помітив і рішення було прийнято. Тепер, коли батьки Галі вже відійшли в інший світ, ніщо не заважало забрати свою кохану до лісу. Та не все було так просто.
-- Синку, тільки незаймана дівчина може стати мавкою. Хіба що попросити допомоги у Марічки.
  Марічкою звали стареньку лісову бабусю з моторошним виглядом обличчя, яка проживала біля лісового болота і мала неймовірні здібності. Її роль в житті лісу була покрита таємницею, а до неї зверталися лише в крайньому випадку.
-- Не проста це справа. Галю потрібно на день вернути в минуле, коли вона могла стати мавкою. Я можу це зробити за однієї умови, якщо мавка Галя стане моєю помічницею.
  Ця умова не сподобалася Матвію, але іншого виходу не було. І ось зашумів ліс, замиготіло сонце в вихорі днів і ночей, а потім все стихло. На сонячній галявині Галя збирає чорниці, а до неї крадеться срібляста гадюка. Дівчина навіть не відчула укус. Її зморив вічний сон. Галю так і знайшли люди немов сплячою на ковдрі з м’якого лісового моху.
  І знову круговерть днів і ночей повернула час в звичний свій біг. Галя відкрила очі і побачила себе в дивному оточенні тих, про кого так багато розповідав Матвій.
-- Сестричко, гайда кататися на ліанах. День такий чудовий і не варто його втрачати.
-- Е ні. Вашу сестричку я забираю з собою. На неї чекають справи. Але ви не хвилюйтеся, вільного часу в неї буде багато. А ти, Матвію, йди з нами.
  Голос Марічки звучав твердо і не викликав бажання суперечити.
  Згодом Галя освоїлася зі своїм новим життям лісової мавки. Вона й гадки не мала, що днями нічого не робити не така вже й легка справа. Тому допомога по господарству у Марічки була для неї, як нагорода.
  Матвій тим часом був зайнятий лісовими справами, переданими йому батьком. А коли надвечір’я спускалося до лісу, Матвій з Галею прогулювалися мальовничими лісовими галявинами.  І не було щасливішої пари у всьому безмежному лісі.
    Микола Казкар.
  

  За великим дубовим столом сидів сивочолий чоловік і щось майстрував. Від прожитих років біль у ногах і спині та постійна втома не додавали бадьорості. Але чоловік, повністю поринувши в свою справу, їх не відчував.

  Раптом поруч промайнула тінь старої жінки в чорній накидці і заржавілою косою в руках. То була Смерть. Її основною розвагою було спостерігати за людьми в останні хвилини їх життя. Вони ставали жалюгідними, просили не забирати їх і гірко плакали.

  Не можна сказати, що Смерть була цинічною. Просто вона хотіла виглядати значущою в очах людей. Насправді ж вона була звичайним посланцем. Навіть свою косу ще на зорі світоутворення вона попросила для солідності і остраху.

  Сьогодні у Смерті було багато роботи, тому вона виглядала втомленою. Навіть лякати цього чоловіка їй не дуже хотілося. І вона тихо присіла за стіл.

– Я Смерть.

– Угу.

  Від такої відповіді і подиву Смерть навіть здригнулася. Що значить «угу»? Мабуть цей чоловік її не почув чи неправильно зрозумів.

– Ей! До тебе звертаюсь! Я Смерть.

– Чого кричиш? Я не глухий. Якщо вже прийшла, то роби свою справу.

  Це було якимось неподобством. Ще ніхто її так не ображав. Від подиву Смерть навіть забула, що потрібно робити.

– Ти що, мене не боїшся?

– А за що тебе боятися? Ти робиш свою нудну справу. Відведеш мене до воріт і підеш за іншою жертвою. А на мене чекатиме цікава подорож у незнайомий світ.

  Ці слова примусили Смерть замислитись. Адже дійсно її існування, то суцільна метушня. І вона з цікавістю подивилася чим же зайнятий цей чоловік.

– Встигаєш доробити?

– Це від тебе залежить.

– Не поспішай, а я трохи відпочину.

    Смерть поклала голову на стіл і заснула. Чоловік взяв плед і накинув його Смерті на плечі. Сам же цілу ніч майстрував. Він хотів закінчити іграшку для своїх внуків, щоб залишити по собі світлу пам’ять.

  Тільки вранці Смерть проснулася. Побачивши на своїх плечах плед, вона щиро усміхнулася. Це мабуть була єдина усмішка за все її існування.

– Знаєш, я не буду тебе забирати. Але при одній умові, якщо ти дозволиш мені приходити до тебе в гості просто так.

– Та хоч щодня. І мені буде веселіше.

   За великим дубовим столом можна було побачити сивочолого чоловіка, який нібито з кимсь розмовляє. Але поруч нікого видно не було.

  Стара людина, що з неї взяти, – казали односельці, бо ніхто навіть не здогадувався з ким насправді розмовляє чоловік.

    Микола Казкар.

  Невелике село розкинулося поблизу лісу. Одна з його вулиць, забудована дачниками, тягнулася вздовж узлісся. В деяких будинках тут люди проживали цілий рік. В основному це були пенсіонери, які вирішили покинути гомінке місто і доживати життя поруч з мальовничою природою.

  На подвір’ї одного будинку можна було побачити бабусю в інвалідному візку. До неї часто приїжджала рідня, але більшість днів вона проводила на самоті. Тільки ліс, на який вона дивилася годинами, допомагав їй зберігати душевну рівновагу.

  А в лісі, як і годиться, проживали лісові мавки. Це ті дівчата, які за свого звичайного життя не пізнали, що таке кохання. В яких не паморочилося в голові від погляду на коханого хлопця. Але життя яких обірвалося в юному віці. Такі дівчата потрапляли в місце між світами мертвих і живих, та жили вічним життям лісових мавок.

  Якщо не знаєш, що таке кохання, то й тужити по ньому немає сенсу. І мавки не тужили. Вони весело проводили час в своєму лісі. Сміялися і гойдалися на гілках дерев, а іноді заради забави лякали молодих хлопців, що приходили до лісу за грибами.

  Одначе у деяких мавок з’являвся сум, коли вони випадково бачили молоду закохану пару. В очах закоханих було щось значно більше, чим просто радість. І це наводило на роздуми. І в Олесі теж – однієї з мавок, яка мешкала в тому самому лісі.

– Ой, сестрички, як же мені інколи хочеться побувати на місці закоханої дівчини. Ви бачили, як вона дивиться на свого хлопця? Мабуть неймовірно щаслива.

– А воно тобі потрібно? Життя людей, це не тільки радість. Ти ж бачила ту бабусю, що завжди в інвалідному візку. Теж мабуть була колись щасливою. А зараз? А от у нас життя безтурботне. Чим не подарунок долі?

– Не знаю, сестрички, не знаю. Не спробуєш, не узнаєш.

– Взагалі існує повір’я, якщо мавка почне доглядати за невиліковно хворою людиною, то з часом хвороба відступить, а мавка в нагороду повернеться в світ живих. Та ще й при цьому не втратить зв’язок зі своїми лісовими сестричками. Кажуть, що деякі з нас пробували, але догляд за хворою людиною справа не з легких. Тому ніхто так і не витримав до кінця.

– Я б витримала.

– Ну, то йди то тієї бабусі в інвалідному візку. Але пам’ятай, що спочатку тільки вона буде тебе бачити. Лише згодом поступово все більше людей будуть тебе сприймати як живу.

  Олеся так і зробила. Погожими літніми днями вона відвозила бабусю в тінь лісових дерев, де повітря пахло сосновою живицею і лісовими травами. На лісовій дорозі вона сідала по одну сторону, а візок з бабусею ставила з другої сторони напроти себе. І годинами розповідала їй цікаві казкові історії.

  З часом Олеся так поріднилася з бабусею, що більше часу проводила з нею, а не зі своїми лісовими сестрами. І все більше людей бачили на лісовій дорозі не самотню бабусю, а й Олесю. Та це її не дивувало, бо так і мало бути.

  Дивувало Олесю те, що з перших же днів її міг бачити один хлопець, що в будь яку погоду і в будь яку пору року щовівторка в 14-35 проходив тією лісовою дорогою. Він їм усміхався, вітався, і йшов далі у своїх справах.

  З часом Олеся вловила себе на думці, що вже нетерпляче чекає на вівторок, щоб знову побачити того хлопця. Та й він все щиріше вітався, дивлячись в очі Олесі.

  Але нічого так і не змінювалося. Лише те, що бабусина хвороба на подив лікарів впевнено відступала. І настав той час, коли вона пішла ногами без сторонньої підтримки. Її рідня, не зважаючи на вмовляння, забрала бабусю до міста. Мов там нема кому за внуками доглядати.

  А Олеся залишилася на самоті. Вона іноді прогулювалася селищем, але до неї ні в кого не було діла. Радість змінилася сумом. Мавки їй дорікали, мов попереджали ж.

  Одна радість була в Олесі – вівторки. І одного разу вона не втрималася, підвелася і пішла за тим хлопцем. Він чув її несміливі кроки позаду, і тепла щира усмішка розквітала на його обличчі.

– Не відставай, а то ми спізнимось.

  Ці слова Микола вимовив з ніжністю і вони прозвучали, як запрошення. Олеся підбігла до нього і вони пішли поруч. Він взяв її ніжно за руку, і лісові мавки, які пильно спостерігали за молодятами, зрозуміли, що це і є те щастя і те кохання, про яке мріяла їх сестричка.

    Микола Казкар.

 

  Випало якось Миколі ремонтувати електрообладнання в одній концертній залі. Поки його помічник встановлював нові автоматичні вимикачі в щитову шафу, Микола ще раз перевіряв схему з’єднань і час від часу кидав погляд на блискучий рояль, що стояв на сцені.

  Дивне бажання спробувати щось зіграти було повною нісенітницею, бо навіть гру на гітарі Микола так і не зміг освоїти. А до клавіш рояля він взагалі ніколи в житті не торкався.

  Та цей рояль не давав змоги зосередитись Миколі на хитросплетінні провідників схеми. І на свій подив він врешті сів за рояль.

  Дивне відчуття пробігло по пальцях рук, ніби пам’ять якоїсь мелодії жила на їх кінчиках. І Микола легенько торкнувся клавіш рояля. Це було схоже на знайомство майстра зі своїм новим інструментом. І у відповідь інструмент відповів ніжним мелодійним звуком.

  Працівник концертної зали, який до цього був зайнятий своїми справами, вибіг обурений на сцену.

– Юначе! Відійдіть від рояля! Займайтесь своєю справою. Цей інструмент для справжніх музикантів, а не для недолугих електромонтерів.

  Але вже було пізно. Руки Миколи згадали те, що ніколи не пам’ятали, і віртуозно побігли по клавішах рояля. І всю залу наповнили звуки неймовірно красивої мелодії.

  Спочатку музика спонукала малювати в уяві гомінку весну з талими водами і співом численних птахів. Потім плавно перенесла уяву в теплі літні дні і плескіт хвиль моря. Ніби якийсь чарівник прибрав стіни і відкрив уявному зору неймовірно красиві краєвиди, які майстерно сплітала музика.

  Шелест опалого листя і завивання холодного вітру, привнесений в уяву музикою, пробігся по душі осінньою прохолодою. А потім зимова тиша повернулася тишею в цю концертну залу.

  Працівник зали, так і не добігши до Миколи  на початку чарівного дійства, досі стояв статуєю на середині сцени з розгубленим і здивованим обличчям. Помічник Миколи стояв з автоматичним вимикачем в руках і не знав, що з ним робити. А його рот був досі розкритий від подиву. Сам же Микола своїм станом мало відрізнявся від присутніх.

  Німа сцена тривала декілька хвилин.  Першим її порушив працівник закладу.

– Браво! Браво! Ви справжній маестро. Я такого майстерного виконання ще ніколи не чув. До речі, що це за музика і хто її автор? Я знайомий зі всіма творами великих композиторів, але цей чарівний твір ніколи не чув. Явно це щось з неопублікованого.

  Микола нічого не відповів. А що він міг сказати? Що він до цього ніколи не грав на будь яких клавішних інструментах? Так це було б схоже на знущання над невинною людиною. Тому Микола повернувся до схеми електричних з’єднань, всім своїм видом натякаючи, щоб йому не заважали працювати.

  Наступного дня хлопцям попрацювати над електрообладнанням так і не вдалося. Окрім одного вчорашнього працівника концертної зали, на прихід Миколи чекала ціла делегація. Його майже силою посадили за рояль.

  І знову залу наповнила чарівна музика. Один музичний твір змінювався наступним. Плин часу втратив свою розмірність і в якийсь момент концертна зала стала неймовірно великою. Та було дивним не це, а її наповненість. Тисячі шанувальників музики з трепетом в серцях слухали цю чарівну музику в виконанні молодого віртуозного музиканта.

  Коли стихла музика, залу наповнив шквал оплесків. І тут Микола спіймав себе на тому, що в його пам’яті, як зображення на фотопапері, проявилась вся його музична кар’єра. Тепер він добре пам’ятав в яких країнах був на гастролях, і що постійно проживає зараз у Парижі.

  Щоб уникнути оточення своїх фанів, Микола вийшов через чорний хід, сів в лімузин, і помчав у вир свого життя, про яке ще вчора навіть не здогадувався. Власне кажучи, в його пам’яті тепер було зовсім інше вчорашнє життя, а не життя провінціального електрика.

  Одного разу продюсер Миколи вмовив його дати благодійний концерт в одному провінціальному райцентрі. Виступ затримувався по причині поломки електрообладнання концертної зали. Молодий електрик возився в щитовій шафі і зовсім не поспішав. Це сильно дратувало Миколу, бо затримуватися тут він зовсім не хотів.

– Що ти робиш, телепню?! Ти ж намагаєшся приєднати дві фази на одну струмопровідну шину. Хочеш спалити приміщення? Дай сюди викрутку.

  Руки Миколи вправними знайомими рухами швидко виправили помилку молодого електрика. Що сильно здивувало не тільки його, а й самого Миколу. Звідки таке раптове знання електротехніки? А в пам’яті вихором пронеслися спогади життя в цьому райцентрі.

  Через декілька хвилин Микола вже не пам’ятав про своє бурхливе музикальне життя. А під час обідньої перерви, він підійшов до рояля, що стояв на сцені, і хотів доторкнутися до його клавіш. Але це помітив працівник музичного закладу і за мить до контакту з клавішами обурено закрив кришку.

– Що ви собі дозволяєте? Йдіть займайтеся електрообладнанням, а то й так всі терміни зриваєте.

   Микола пішов до щитової шафи, насвистуючи якусь невідому йому самому ніжну мелодію, яка не покидала його ще декілька днів.

    Микола Казкар.