Мене іноді запитують чи зустрічав я щось містичне у власному житті. Бо пишу про містику багато, а чи вірю я в неї особисто? Відповідаю – так, зустрічав. І одну з таких історій я збираюся зараз розповісти.

  Було це в ті часи, коли я був молодим і ще неодруженим. В квартирі тоді я жив сам, мав мінімальний набір посуду, і серед нього була роками вірна мені двухсотграмова склянка з товстого скла з чіткими гранями. Хто жив в радянські часи, той пам’ятає такі.

  Перш ніж продовжити розповідь хочу розказати вам про напружене скло, бо це буде перше, про що ви подумаєте після моєї розповіді. Іноді вироби зі скла  при затвердінні отримують внутрішнє напруження. Такий виріб при навіть невеликій механічній чи термічній дії на нього негайно тріскається. Але коли його не зачіпати, то буде спокійно триматися цілим.

  Моя ж склянка була явно не з напруженого скла, бо на протязі довгих років я наливав в неї і холодне пиво, і гарячий чай. Та й переверталася вона на столі неодноразово і завжди залишалася цілою.

  Але одного разу, коли склянка спокійно стояла на столі порожньою і я потягнувся її взяти в руку, то на мій превеликий подив я підняв лише частину склянки. Друга її частина спокійно залишалася стояти на столі. Зріз був настільки рівним і гладеньким, ніби склянку розрізали лазером.

  Прийшов я до тями не відразу. Потім верхню частину викинув у смітник, а нижня здалася мені досить оригінальною сільницею. І я за допомогою алмазного надфіля і точила обробив гострі краї і засипав в неї сіль. Будь ця частина напруженою, вона б розкололася при вібрації під час обробки. Але вона не тріснула і служила мені деякий час без проблем.

  Та одного разу при спробі взяти її зі столу, в моїх руках опинилося лише скляне кільце. А на столі залишилося стояти  дно з навколо нього розсипаною сіллю. Зріз знову був ідеальним.

  Я був у повному шоці і не знав, що думати. А на вихідні, приїхавши до матері в інше село, поділився з нею враженнями. На мій подив вона історію вислухала спокійно.

– Якщо ти зараз близько знайомий з якоюсь дівчиною, то це є знаком того, що їй в твоїй долі не має місця.

  На той час я дійсно був знайомий з такою дівчиною. Вона мешкала в іншому районі і до неї приходилося їздити залізницею. Під час чергової поїздки до неї я запізнився на останній потяг, коли повертався додому. І зовсім недоречно і неочікувано налетіла несамовита буря. Все ніби складалося так, щоб примусити мене повернутися і переночувати в неї. Мені цього не хотілося і я найняв таксі, що було теж не просто, бо в таку бурю  ніхто не хотів їхати. Але коли озвучена з моєї сторони сума досягла захмарної величини, один водій згодився.

  Дороги із-за суцільного потоку води не було видно вже за декілька метрів перед машиною. Весь час перед нами падали зірвані з дерев гілляки, що примушувало водія то гальмувати, то ухилятися. Але це були дрібниці порівняно з тим, що нас чекало попереду.

  Коли вже залишалася третина дороги до моєї домівки, дорогу машині перегородила суцільна смуга поваленого бурею лісу. Дороги далі не було.

  На щастя існувала  ще одна дорога. Але щоб в черговий раз вмовити водія, мені довелося майже подвоїти запропоновану плату.

  Якщо ви думаєте, що на цьому все закінчилося, то помиляєтесь. Коли залишалося кілометрів з п’ять, дорогу нам знову перекрив повалений ліс. Добратися додому для мене на той момент вже стало принципом. Я розрахувався з водієм і пішов перебиратися через повалені дерева. На щастя дощ на той момент майже вщух і вітер суттєво послабшав. І я майже без проблем, хоча і весь мокрий, добрався до своєї домівки.

  Тоді я прийшов до думки, якщо невідомі сили так наполегливо намагаються примусити мене залишитися з тією дівчиною, то я не гравець в такі ігри. А ще я згадав свою склянку і слова своєї матері. І остаточно заспокоївся.

  Та дівчина згодом вийшла заміж за іншого, і я одружився на іншій.

    Микола Казкар.

 

  Життя Олени змінилося в один день. Воно ніби падало в прірву. Зрада чоловіка, якої вона ніколи не чекала, загнала розум Олени в глухий кут. Вона просто зібрала речі чоловіка і без жодної істерики виставила їх за поріг.

  Зараз вона не думала, як буде жити і на які кошти з маленькою дитиною на руках. Не думала й про те, що хата насправді подарована чоловікові його батьками ще до їх одруження. Він міг просто вигнати Олену на вулицю.

  Лише наступного дня, коли думки повернулися в звичне русло, Олена почала тверезо оцінювати ситуацію. Роботи вона не мала, та й маленьку Олечку було рано влаштовувати в дитячий садочок. Розраховувати на допомогу Олега було ризиковано.

  І тут їй згадалися слова провидиці: "Біда звалиться на твою голову не очікувано. Але якщо не втратиш надію, то вистоїш". Ще в молодості Олена зі своїми подружками заради забави з’їздила до відомої провидиці. Потім життя закрутилося і пророцтво забулося. Та й не вірила вона в нього. По суті це загальні фрази, які з великою ймовірністю так, чи інакше збуваються. А для вдаваної провидиці це просто вдалий заробіток.

  Слово заробіток примусило Олену замислитися. А чому б і самій не спробувати ворожити? Вона вміла бачити в людях те, що ховається від сторонніх очей. Пару невимушених запитань. і про людину можна було багато чого сказати. І рішення було прийняте.

  Перш за все Олена подбала про інтер'єр прийомної кімнати. Уяви їй було не запозичати. Людина потрапляла в настільки футуристичне приміщення, що від враження втрачала звичний контроль над собою. Там були і свічки, і карти, і скляна куля – куди ж без неї.

  Кажучи відверто, Олена не дуже вірила в свою затію. Це вже були не ті старі часи, коли люди вірили в подібні речі. Але об’яву в Інтернеті розмістила. Додала туди і фото себе в відповідному вбранні в тій самій, обладнаній для прийому кімнаті. І це спрацювало.

  Спочатку Олену мучило сумління від того, що вона робить гроші на брехні. Тому брала з людей вкрай низьку плату, пояснюючи для себе необхідністю виживання.

  Спочатку відвідувачі були поодинокі. Потім їх кількість зросла до декількох в прийомний день. Такого Олена не очікувала. Вона була впевнена, що її затія протримається не довго. Адже судження про таких людей поширюються швидко. Декілька невдалих прогнозів і комерцію можна було закривати.

  Тим не менше її бізнес процвітав. Ну що ж, якщо люди готові слухати казки про свою долю, то хай так і буде.

  Олені стало цікаво, що ж приводить людей до неї. І вона почала про це розпитувати. На свій подив відповіді були однакові. Мов їх знайомі стверджували, що всі пророцтва Олени збувалися з неймовірною точністю. І це поставило Олену в ступор. Як так могло бути?

  Згодом донька Олени підросла і пішла в дитячий садочок, а сама Олена влаштувалася на хорошу роботу. Потреба ворожити відпала сама собою. І щоб уникнути незручностей при відмові своїм клієнтам, вирішила розвалити свій хибний бізнес власними руками. Вона перестала пильно дивитися в очі відвідувачам, намагаючись прочитати в них долю людини. Говорила все, що збреде їй в голову, вибираючи не самі приємні пророцтва.

  На початку сеансу Олена наполегливо запитувала, чи готова людина її слухати, бо сказане закарбується на їх долі і змінити його буде неможливо. Деяких це дійсно лякало і вони відмовлялися продовжувати сеанс. Основна ж маса відвідувачів була рішучою.

  На подив Олени черга з машин біля її воріт тільки збільшувалася. Вона подумала скільки горя натерпілися люди в межах тих трагічних пророцтв, які вона їм роздавала. І їй стало не по собі. А якщо це не просто пророцтва? А якщо вона володіє даром матеріалізувати свої слова?

  Від цієї думки холодний піт вкрив її чоло. Вона не стала перевіряти свою здогадку, а просто вивісила табличку на хвіртці свого подвір’я: "Прийому більше не буде".

  Ще довго машини зупинялися біля її подвір’я. Вона не виходила. Потім все повільно вляглося.

 

  Але одного разу хтось тихо, але наполегливо продовжував стукати у її хвіртку. Через відкриту кватирку було чути тихий жіночий плач. Олена не витримала і відчинила хвіртку. Вона побачила молоду змарнілу від хвороби жінку, що примусило серце Олени стиснутись. Без жодних пояснень вона запросила жінку в будинок, але не в прийомну кімнату, а до себе на кухню. Налила їй гарячого чаю і почала слухати.

 Виявилося, що жінка не має родичів, сама виховує малу доньку, і що її дні із-за невиліковної хвороби добігають до кінця. Вона хотіла лише впевнитись, що доля її доньки складеться не так трагічно, як її власна.

  Олена дивилася на заплакані очі жінки і прийняла важке для себе рішення. Ця жінка заслуговувала в свої останні дні хоча б трохи радості і великої надії. Хай це буде казка, але можливо за нею вона сюди і прийшла.

– Ви вилікуєтесь, якщо щоденно будете додавати до чаю сік з листочків дикого портулаку. Ви вийдете заміж і у вас буде чудовий чоловік. Від нього ви народите ще одну чудову доньку і обидві вони будуть щасливі все своє життя.

  Ці короткі фрази і лаконічні слова буквально змінили обличчя жінки. Воно сіяло радістю і надією. Вона пішла з таким виглядом, ніби їй подарували щось неймовірно цінне. А Олена дивилася їй вслід і непрошена сльоза прокотилася по її обличчю.

  Пройшло декілька років. Тієї таблички на хвіртці вже не було, бо давно Олену ніхто не турбував. Та й сама хвіртка вже не замикалася. Але одного дня вона відкрилася і на подвір’я ввійшла молода жінка з двома дітьми. Одну дівчинку вона вела за руку, а інша зовсім маленька дитина була на руках.

  Обличчя жінки здалося Олені знайомим.

– Пробачте, у вас було не зачинено. Ви пам’ятаєте мене?

  Так, це була та сама жінка, яка в сльозах колись просилася прийняти її.

– Ви не просто подарували мені тоді надію. Ви вилікували мене. Всі ваші слова збуваються. Я зобов’язана вам своїм життям і своїм щастям.

  По щоці Олени знову прокотилася сльоза, Але то вже була не гірка сльоза. І вона вперше за своє життя не пожалкувала, що колись в фінансовій скруті організувала для себе такий компромісний бізнес.

    Микола Казкар.

  

 

 

  Коли Олена вийшла заміж і стала самостійно господарювати. почали відбуватися дивні речі. Навіть нові відра, в яких зберігалася вода, швидко роз’їдала іржа, а пластикові тріскалися. Часто невідомо хто їх перевертав і вода розтікалася по підлозі. Та й саму воду донести з криниці було не просто. Вона вихлюпувалася  з відер без видимої на те причини. А то й сама Олена падала з відрами на рівній стежці, розливши всю воду.

  Але як тільки жінка воду ставила на вогонь, вона втрачала свій норов і могла спокійно і довго стояти потім в будь якій посудині.  Тому вся принесена вода неодмінно проходила процес обробки вогнем.

  Такий стан речей був незручним і лякав своєю дивністю. Ніби вода в домі була проклятою.

  А згодом і сама криниця завалилася. Спроба викопати нову закінчувалася перекиданням в землі останнього кільця, ледве не поховавши заживо робітника, який її копав. Після цього ніхто не брався копати Олені криницю і вона носила воду від сусідів.

  Про свої проблеми Оленя якось поділилася зі своєю подругою.

– А ти сходи до старої баби Параски, що живе в сусідньому селі. Вона знається на всяких прокляттях, може й порадить тобі щось.

– Думаєш, тут наявне прокляття?

– Я не знаю. Але як варіант.

  Олена послухалася, і вже наступного дня була у баби Параски.

– Е, доню, рідкісне на тобі прокляття лежить. Таке накладають на тих, хто підпалює їх домівку. Власниця навіть не знає, на кого воно ляже, але прокляття не помиляється.

– Бог з вами, бабусю, не підпалювала я нічиєї домівки.

– То могло статися не навмисно. Добре подумай, як могло таке відбутися.

  І тут Олена згадала свою молодість, як хлопці пригостили її цигаркою. Вона не палила, але в гурті заради забави згодилася. А тут якраз сусідка вийшла зі свого двору. І Олена, щоб не втрапити в халепу, викинула цигарку за паркан. В той день хата сусідки згоріла. Олена ніколи не думала, що то вона винна в пожежі. І ця здогадка примусила тремтіти все її тіло.

– І що ж мені робити? Як позбутися прокляття і хоч трохи загладити свою провину?

– Є тільки один спосіб.  Ти повинна загасити чужий палаючий будинок.

– Я?!

– Не дивуйся. Тобі для цього буде досить навіть кварти води.

  С тих пір Олена весь час возила в своїй машині декілька пляшок води. Вони в дорозі розкручувалися, тріскалися. Але винуватиця була наполегливою і не зважала на розлиту скрізь воду.

  Ера солом’яних стріх давно минула, тому пожежі були рідким явищем і не попадали в поле зору Олени. Але одного разу жахлива пожежа зустрілася їй в одному із сіл. Горів перший поверх двоповерхового будинку. Вогонь виривався з розбитих вікон і не давав змоги проникнути людям всередину. А у вікні другого поверху стояла перелякана маленька дівчинка і її плач кров’ю обливав серця людей. Її мама билася в істериці і втрачала свідомість.

  Олена розуміла, що поки приїдуть пожежники, дівчинка може загинути. Вона кинулася до своїх пляшок з водою. З п’яти залишилася наповненою лише одна. З неймовірною силою для себе жінка кинула пляшку в розбите вікно будинку.

  В метушні ніхто не звернув на неї увагу, окрім старого діда Степана, який із-за похилого віку не приймав участі в гасінні пожежі.

  Дивна жінка, подумав дід. Хіба можна зарадити гасінню такої пожежі однією пляшкою води? Але на його подив полум’я зненацька почало слабнути і через хвилину  від вогню залишився лише дим. Та й той почав швидко розсіюватися.

  Впевнившись, що дівчинка врятована, Олена сіла в машину і з неймовірним полегшенням на душі поїхала своєю дорогою. З тих пір вода в її домі перестала розливатися і не потребувала упокорення вогнем.

  Дід Степан згодом розповів свої спостереження мамі врятованої дівчинки. Та не повірила, але й інші люди підтвердили, що бачили дивну жінку з пляшкою води. І здається, якраз тоді вогонь дивним чином раптом згас.

  Пройшли роки. Врятована дівчинка Марічка виросла і їй не давала спокою мамина розповідь про дивну жінку, що дивом загасила пожежу. Якби не ця жінка, то і самої Марічки мабуть би вже не було. І дівчина дала собі слово, що називатиме свою рятівницю мамою, бо то, по суті, було її друге народження.

  Знайти свою рятівницю виявилося ділом не простим. Єдиною зачіпкою була невелика машина жовтого кольору, на якій тоді під’їхала жінка. Та дві останні цифри номеру, які вдалося запам’ятати діду Степану.

  Одного разу, виходячи з магазину в райцентрі, дівчина побачила ту саму машину, яка, на жаль, уже від’їжджала. Розпитувати продавця гомінкого магазину було наївною спробою.

– Власниця жовтого авто? Не можу напевно сказати, але, здається, вона з Данилівни.

  Цієї інформації було достатньо для подальшого пошуку. І через пару днів дівчина Марічка ступила на поріг Олениного будинку. Її зустрів син Олени, а самої господині не було вдома. Час в очікуванні пройшов в теплій розмові за столом з ароматним чаєм.

  Коли Олена відкрила двері, Марічка кинулася до неї.

– Доброго дня, мамо.

  Олені знадобилася лише секунда, щоб зрозуміти хто ця дівчина. Вона окинула поглядом стіл зі смаколиками, звернула увагу на зачарований погляд її сина, і зрозуміла, що таке звернення цієї дівчини до неї буде чути надалі майже кожного дня.

    Микола Казкар.

 

   Маріанна успадкувала від своєї бабусі унікальний талант акторки. Але не пішла працювати в театр. Гра, де кожна фраза прописана сценарієм, її не приваблювала. Їй хотілося креативу, хотілося грати так, як підказує розум і серце.

  Маріанні запали в душу слова бабусі, що життя, це велика сцена, і на ній ми всі актори. Тільки більшість безталанні аматори, які недолуго грають свої ролі.

 Ці слова стали переломом в житті дівчини. Вона прийняла для себе авантюрне рішення перетворити своє власне життя в безкінечну екстравагантну прем’єру.

  Готуючи умови для своєї великої гри, Маріанна закінчила з відзнакою економфак. Потім на отримані в спадок гроші від дядька, що проживав закордоном, придбала маленьку збиткову кав’ярню за символічну ціну, і дві просторі суміжні квартири в багатоповерхівці.

  Будучи розумною і кмітливою, Маріанна досить швидко перетворила свою кав’ярню в прибутковий популярний заклад. І тепер, маючи значні фінанси для здійснення своєї мрії, дівчина почала велику гру на сцені життя.

  Нею була придбана через посередника ще одна кав’ярня, де її в обличчя ніхто не знав. Управляючий кафе отримав дивне розпорядження на весь час зарезервувати один столик для дівчини, яка якось прийде у зухвалому одязі і буде мати неординарний вигляд.

  Між своїми суміжними квартирами Маріанна влаштувала потаємний перехід. Двері однієї квартири були металевими, вишуканими і мали декілька замків.

 Двері іншої квартири були простими і розмальованими так, ніби тут проживає художник абстракціоніст.

  З квартири з металевими дверима в робочі дні виходила жінка в строгому костюмі темного кольору. Її волосся було зібране в звичайний хвостик. На вигляд це була типова бізнес леді, яка сідала в машину і їхала у свій офіс. Там вона була для всіх Марією Петрівною – начальницею, яка ніколи не усміхалася і була до всіх вимогливою.

  Ніхто і гадки не мав, що це була Маріанна в одній із своїх ролей. Власно кажучи, це була не сама улюблена її роль. Але без грошей театр існувати не може. Навіть такий віртуальний.

  Одначе це був ще й майданчик для гри з людьми. В виправдання деякої цинічності було те, що Маріанна грала з підлеглими в чесну гру. Хороші люди відчували, що за маскою суворості криється чуйність і доброта, і дорожили своїм робочим місцем.

  З тих дверей, що були розмальовані, по вихідних днях виходила танцюючою ходою така ж розмальована дівчина, як і ці двері. Коротка строката спідниця, на ногах панчохи різного кольору з яскравим різноформатним візерунком, на голові два яскраві різнокольорові хвостики в протилежні боки. Будь який арлекін міг позаздрити такому вигляду.

  Бабусі при її появі втрачали на хвилину здатність пліткували, а потім відривались по повній, ставлячи  в противагу їй ту, що виходила з суміжної квартири.

  Маріанна йшла в кав’ярню і сідала за свій столик. Тут її знали як постійну клієнтку на ім’я Мері. Слід відмітити, що смачнішої кави і випічки, як в цій кав’ярні,  не було в усьому місті. Тому вільних столиків майже ніколи не було.

  Тут Мері, тобто Маріанна, починала свою найкращу і найулюбленішу гру. Оскільки місцями за своїм столиком розпоряджалася лише вона, то сама вирішувала кому дозволити сісти поруч.

  Вроджене почуття гумору, завидна ерудованість і неабиякий розум давали можливість Мері вести цікаву розмову з будь ким і на будь яку тему.

  Тут її друзями були люди від брутальних байкерів, до солідних бізнесменів. Всі вони давно зустріли її по одягу і зараз сприймали по розуму.

  Одначе родзинками її гри були незнайомці.  Їй було цікаво спостерігати, як ті, що мали на неї зверхній погляд, безпорадно натикалися на її "колючки". А ті, що вважали її "своєю", вигадували недолугі приводи, щоб скоріше втекти від її очей.

  Одначе інколи траплялися і такі, яких Мері  сприймали з повною серйозністю. З такими Маріанна грала в чесну гру, перетворюючись в виховану чемну дівчину. Але це так сильно контрастувало з її одягом, що ставило співрозмовника в ступор, і такі теж швидко допивали свою каву і йшли геть.

  Маріанна ніколи і нікого не запрошували до себе в гості. Ні в тій, ні в іншій ролі. Інколи їй здавалося, що вона погана акторка, що її гра на сцені життя не достатньо яскрава і не наповнена чимось важливим.  Але розуміння чим же якось вислизало з її роздумів.

  Одного разу за її столик попросив дозволу сісти непримітний чоловік. Маріанні спершу подумалося, що сьогодні гра не складається. Але коли чоловік абсолютно не звернув увагу на неї, замовив каву і став читати якійсь журнал, її це зачепило.

– І що там важливого пишуть, що ви так уважно читаєте?

– Вам це буде не цікаво. Чисто технічна інформація.

– Ну чому ж, може й буде цікаво.

  Чоловік вперше подивився на Мері оцінюючим поглядом. в якому, одначе, не було жодного осуду. І це Маріанна помітила.

– Пишуть, що в експериментальному термоядерному реакторі вдалося рекордно втримати високотемпературну плазму більше пару десятків хвилин.

  Вимовивши цю фразу, чоловік продовжив читати, будучи впевненим, що розмова закінчена.

– Невже вдалося досягти настільки потужного магнітного поля? І що призвело до втрати плазми – втрата надпровідності електромагнітів, чи прорахунки в конфігурації магнітного поля?

  Чоловік завмер, деякий час оцінюючи ситуацію, що не очікувано склалася. Потім знову уважно подивився на Мері.

– Хто ви?

  Мері розсміялася. Її гра прийняла неочікуваний і дуже привабливий вигляд. Насолода розлилася по її тілу.

– Що вас здивувало? Мій зовнішній вигляд, чи моя обізнаність?

– Невідповідність одне одному.

– То що в цьому комплекті зайве?

– Конкретний одяг можна залишити вдома і надіти інший, а розум вдома не залишиш. У мене виникло питання, чому ви себе справжню ховаєте за такою непроникною обгорткою?

  Чи не вперше в житті Маріанна не знала, що відповісти.

– Я відповім вам наступного разу.

  Дівчина взяла свою сумочку і вийшла з кав’ярні. Вона відчувала, що щось в її грі зламалося. І навіть вдома Маріана пару годин сиділа в роздумах. А головне, що бажання грати з життям раптом кудись поділося. І вона прийняла рішення  закінчити свою гру.

  Наступний день Маріана почала з вимкненим телефоном і відвідуванням різних салонів краси. В результаті перед дзеркалом стояла жінка з зовсім іншим виглядом. Вишукана, але спокійних тонів сукня, вдало підкреслювала її жіночість. Зачіска, якої раніше не бачило її волосся, довершувала жіночу привабливість.

  Це вже не було те розмальоване дівчисько, і не та особа в кріслі керівника з кам’яним виразом обличчя. В такому амплуа Маріанна і пішла до себе в офіс.

– Леді, стійте! Марія Петрівна ще не прийшла на роботу. Присядьте і зачекайте. Як вас їй представити?

  Можливо секретарка і впізнала б її, якби не усмішка на обличчі Маріанни. Вона була не сумісною з минулим виразом обличчя і найкращою маскою в даному випадку. Мабуть доля так звикла до гри Маріанни, що тепер сама продовжувала цю гру. Іншим разом Маріанна була б у захваті від ситуації, що в цю мить склалася. Але рішення закінчити гру з життям було твердим.

– Світлано, ти мене не впізнала?

– Перепрошую?

– Я Маріанна Петерівна. Тобто, Марія Петрівна. Твоя начальниця.

  Вираз обличчя розгубленої секретарки був настільки  спантеличеним, що Маріанна не втрималася і засміялася.

  Врешті на роботі не без певних зусиль Маріанні вдалося вийти з минулої гри. Хоч її колектив ще довго не міг прийти до тями. Залишилося зустрітись з тим, хто став для неї тригером змін. І вона ще не усвідомлювала, чому так сталося.

  В суботу Маріанна прийшла в кав’ярню в новому образі. І це вже не була гра. Вона не стала сідати за свій столик, а обрала місце в глибині зали. Той чоловік міг і не прийти, але вона на його прихід чекала. І не знала чому.

  Та він прийшов і сів за її столик. Маріанну здивувало те, що офіціант не став йому перешкоджати, як робив у всіх інших випадках. Пізніше він послався на свою інтуїцію, мов вона йому підказала, що так буде правильно. І це було черговою загадкою для Маріанни. Вона вважала, що добре знає людей, а виявилося, що це не так.

  Чоловік за її столиком весь час поглядав у вікно, і було зрозуміло, що він чекає на прихід Мері. В якійсь момент своїм поглядом чоловік зачепився за погляд Маріанни. Здавалося, що він намагається згадати де бачив цю жінку і чому вона його зацікавила. Але через мить він знову дивився у вікно.

  Того дня Маріанна не підійшла до свого знайомого. І не могла пояснити собі чому. Лише на треті вихідні вона присіла поруч на своє улюблене місце. Персонал кафе вже знав хто вона насправді.

– Вибачте, але це місце зайняте іншою дівчиною.

– Все на Мері чекаєте? Вона більше не прийде.

– Звідки така впевненість?

– Коли плазма в магнетроні втрачає стабільність, термоядерна реакція припиняється.

  І хоч Маріанна дала слово собі вийти з гри з життям, але ось цей момент її потішив.

– Це ви?! Я вражений. А де ж ваша обгортка?

– Я її залишила вдома. Назавжди. Тепер я без обгортки, і знаєте, відчуваю себе вразливою. Пам’ятаєте своє запитання чому я була в ній? Так от мабуть тому, щоб захистити себе від примх життя. А виявилося, що я захистила себе від самого життя.

– Вам дуже личить цей образ. І я вірю, що в ньому ви і є справжня.

  Вони сиділи довго і все розмовляли та щиро сміялися. Зі сторони було видно, що це чудова пара, якій не потрібно грати в щирість.

  З цього дня столик Мері в кав’ярні весь час пустував. За нього так само не дозволяти відвідувачам сідати. Мабуть в пам’ять про ту дівчину, яка була душею цієї кав’ярні.

  Різні постійні відвідувачі часто  запитували, куди поділася Мері.

– Вона переселилася в рай.

– Як шкода, як шкода. Вона чудовою людиною була.

– Вона такою і є.

  Знайомі Мері зі стурбованим поглядом дивилися на офіціанта, але не отримавши додаткових пояснень, в задумі йшли пити свою каву.

 

    Микола Казкар.

  Івану, статному худорлявому чоловікові, хоч і виповнилося п’ятдесят  років, але йому так і не вдалося створити власну сім’ю. Явних причин цьому не булою просто так склалася доля.
  Іван мав свій добре налагоджений бізнес, чудовий заміський будинок, та все інше, що потрібно для достойного життя. От тільки все це не приносило йому радості. Тому, коли приходило літо, Іван доручав свої справи своєму надійному помічнику, а сам віддавався безкінечним подорожам.
  Ці подорожі були дивними і незрозумілими для його колег. Знята на літо маленька хатинка в незнайомому селі і старенький велосипед, от і все, чим обмежувався Іван.
  Це було пов’язано з ностальгією по своїх молодих роках, які пройшли в одному із таких сіл. І сідаючи на свій велосипед, він забував про всі свої турботи і все їхав і їхав чужими селами.
  Якось на одному сільському подвір’ї Іван побачив молоду дівчину, яка рубала дрова. Проїхавши ще метрів двісті в глибокому задумі, Іван розвернув свій велосипед і під’їхав до подвір’я дівчини. Сів на лаву і голосно кашлянув.
  Дівчина не забарилася і відчинила хвіртку.
-- Доброго дня, господине. Не даси мені водички попити?
-- І вам доброго. А чому ж не дати? Зачекайте хвилину.
  Поки Іван малими ковтками пив воду, то встиг дізнатися, що дівчину звуть Галя, що проживає вона з хворою мамою і більше у них нікого немає.
-- Слухай, Галю, я розумію, що моє прохання покажеться дивним, але не дозволила б ти мені в тебе переночувати? А то мені далеко їхати і завидна я не встигну. А я тобі дров за це нарубаю.
  Впустити на ніч незнайому людину було якось страшно, але пропозиція з дровами була настільки привабливою, що дівчина задумалася. Секунди її мовчання в ваганні Іван використав миттєво.
-- Ну, то я до магазину і дещо прикуплю до вечері.
  Галя нічого не відповіла, лише у відповідь усміхнулася. А те «дещо» з магазину виявилося двома повними здоровими пакетами з продуктами.
  Коли Іван вправно рубав дрова, Галі здавалося, що на це можна дивитися вічно.
  В будинку, де немає чоловіка, неполадки буквально кидаються в очі і просять в руки інструменти. Як так сталося, що наступного ранку і потім цілий день Іван щось лагодив, Галя не могла й зрозуміти. Вона просто не заперечувала і милувалася роботою Івана.
  Дивно, що Галя з Іваном не узгоджували подальше його проживання, але це сприйнялось, як щось безумовне і звичне.
  Дрібні діла перейшли до серйозного ремонту хатини, що почало турбувати Галю. Чому це чужа людина так переймається її проблемами? В його роки Іван міг бути батьком Галі, а не її хлопцем. Втім, хто ж його знає, що в нього на думці.
  А от Галя встигла до нього прив’язатися, сама не розуміючи, в чому ця прив’язаність полягає.  
  Сам Іван проявляв лише турботу. Тому його почуття Галі були невідомими.
  Одного дня, коли літо добігало до свого завершення, Іван взяв рюкзак і викотив свій велосипед на вулицю. Галя все зрозуміла і в неї всередині ніби щось обірвалося. Ось і закінчилися її щасливі дні.
-- Ти вже покидаєш мій дім?
-- Все, Галю, рано чи пізно закінчується. Твою хатину я привів в добрий відповідний стан, а дров нарубав на декілька років. Дякую тобі за твою гостинність і доброту. І за ті почуття, які я пережив поруч з тобою.
  Галя так і не змогла зрозуміти, що то були за почуття. Може то було кохання, може любов, а може просто людська доброта в найкращій своїй прояві. А може все зразу. Сльози бігли по її щоках, але що вона могла вдіяти?
  Перші дні без Івана Галя ходила, як тінь. Потім біль все ж таки почала покидати її душу.
  Іван давав про себе знати лише регулярними переказами на картку Галі. Що лише додавало запитань, але дарувало слабку надію.
  Якось одного теплого дня на початку літа хтось на лаві біля двору Галі гучно кашлянув. І Галя блискавкою вискочила з двору. Але на лаві сидів не Іван, а якийсь молодий хлопець. А біля нього лежав знайомий рюкзак і поряд стояв знайомий велосипед…
-- Галинко, казку впустиш до двору?
  Та це ж той хлопець Сергій, з яким вона давно спілкується в соцмережі!
-- Привіт, Сергію! Як ти дізнався, де я проживаю?
-- Привіт, Галю. Ось цей велосипед підказав дорогу до тебе.
-- Ти знайомий з Іваном?
-- Іван Петрови мій шеф. Це він познайомив мене з тобою в Інтернеті. Каже, Галя хороша дівчина, не впусти її. Це він вмовив мене приїхати до тебе на цьому велосипеді. Мій шеф трохи дивна, але хороша людина.
-- От, поганець, я йому покажу при зустрічі.
  Ці слова Галя промовила жартома і з якимось полегшенням на душі. Немов казка дійсно повернулася в її хатину.
  Згодом Сергій з Галею одружилися і зажили дружнім життям. В спогадах про Івана Галя іноді помилково називала його своїм батьком. А іноді називала мій Іван і, відводячи очі від Сергія, червоніла.
  Але то були дні минулого літа,  ніби дні минулого життя.
    Микола Казкар.
   

  Ех, молодість! Як приємно сісти на старенький велосипед і їхати кудись майже пустими міжсільськими дорогами. Дихати цим неповторним, насиченим запахом соснової живиці повітрям, оточуючих дорогу лісів. Насолоджуватись теплими літніми днями і відчувати на обличчі приємну прохолоду зустрічного вітру.
  Проїжджаючи поодинокими селами, цікаво спостерігати за колоритом, хоч і не легкого сільського життя.
  Одне з таких сіл запам’яталося великим стадом кіз. Їх пасла юна дівчина і справлялася з цим вправно. А одного разу ті кози перегородили мені дорогу і я мусив спішитись.
-- Красуне, а ти не могла б якось прибрати своїх кіз з дороги?
-- Бач, який розумник. То допоможи мені швидше їх до лугу провести.
  Поки ми супроводжували кіз, то й встигли познайомитись. Виявилось, що у неї чудове ім’я Марічка. І навіть коли кози вже були на лузі, я не поспішав їхати далі.
  Наступного дня я спеціально прибув в те село, коли Марічка збирала кіз по селу і гнала їх вулицею до лугу. А ще через деякий час можна було побачити, як ми разом пасемо тих кіз.
  Сподобалася мені Марічка, але моя відпустка добігала до кінця і я вимушений був повертатися до міста. І на нас чекав довгий рік розлуки.
  Наступного літа під час своєї відпустки я в першу чергу помчав у те село до Марічки. Але на мій подив кіз супроводжувала інша дівчина.
-- Вибач, а де Марічка?
-- Яка Марічка? Я взагалі ніякої Марічки не знаю.
-- Ну, та, що пасла кіз минулого літа.
-- І минулого, і позаминулого літа кіз пасла я.
  Було видно, що дівчина не жартує. Тим більше, що молодий хлопець, який йшов вулицею, сказав, що в селі нікого немає на ім’я Марічка.
  Я був в розпачі і не знав, що й думати. Минуле літо не могло бути вигадкою. Я сів на лаву біля чийогось двору, обійняв голову руками і так сидів не відомо скільки.
  З двору вийшла старенька бабуся.
-- Чого сумуєш, хлопче?
-- Та ось люди кажуть, що не знають ніяку Марічку.
-- Ти про ту, що колись кіз пасла? Так померла вона років з п’ятдесят тому. Файна дівчина була. Що, сподобалася вона тобі? Можеш відвідати її могилку. Вона з краю на кладовищі.
  Могилу Марічки я знайшов швидко. На фото вона усміхалася і була, як жива. Дата під фото дійсно вказувала, що її давно нема на цьому світі. А як же я міг з нею зустрічатися?
  Ця відпустка не принесла мені звичної радості. Та й зима пройшла в тривозі. А перед очима все стояла та старенька бабуся з її сумними словами.
  Стоп! Бабуся спитала мене тоді, чи сподобалася мені Марічка. Як вона могла мені сподобатися, коли померла ще до мого народження? І схоже, що те запитання не було помилковим, а як натяк на щось, чого я не знаю. І як я тоді не звернув на нього увагу?
  Не знаю чому, але те запитання вселило мені надію на якесь чудо. І я знову з нетерпінням чекав на чергову відпустку.
  І ось ранок в селі, а переді мною на вулиці стадо кіз. Ще здалеку я впізнав знайомий силует моєї Марічки.
-- А чому ти вчора не прийшов? Я вже скучила за тобою.
  Неймовірна суміш почуттів заповнили мою душу до краю. Час для мене втратив свою сутність.
-- Марічко, тікаймо з цього села! Поїхали зі мною до міста.
-- Я не можу. Я пообіцяла людям ціле літо пасти кіз.
  Врешті я вмовив Марічку поїхати зі мною до міста. Там ми і одружилися. А наступного літа вирішили відвідати село, щоб забрати деякі речі. Чесно кажучи, в те село мені не хотілося їхати.
  Село жило своїм життям. Поки ми вантажили речі в машину, прохожі односельці віталися з Марічкою і розпитували про її життя.
  Коли вже був час їхати, Марічка довго не виходила з хати. Я заглянув туди, але в хаті нікого не було…
-- Ви не бачили Марічку?
-- Яку Марічку?
  Це було якимось неймовірним жахом. А з іншої сторони вулиці сиділа та сама бабуся і усміхалася.
-- Не турбуйся, синку. Марічка тут не причому. Вона звичайна дівчина. Просто наше село загубилося в часі. Приїжджай наступного літа і забереш свою Марічку. Розумію, рік для тебе буде не простим.
  Рік я прожив, як у кошмарному сні. І ось моя машина знову біля подвір’я Марічки. І ось вона сама виходить з хатини.
-- Ніби все взяла. Можемо їхати.
  І ми поїхали, а я заприсягнувся ніколи не пускати Марічку до того села.
  Живемо ми щасливо. Якось проїжджаючи тим селом, звісно без Марічки, мене здивував його вигляд. Це було типове виселене чорнобильське село. Подвір’я поросли високими деревами і за ними ледь проглядувалися хати. Деякі з них зовсім розвалилися.
  Час забрав це село з собою. Його вже практично не було. Може це й на краще. Адже часові аномалії нічого хорошого не несуть.
    Микола Казкар.
    

  На лаві в тінистому сквері сиділа літня  жінка і згадувала свою молодість. За прожиті роки згадати було що. Було багато хорошого, і такого, про яке згадувати не хотілося.
  Повільний плин думок жінки порушила молода мама з двома дітьми. Меншенька, яку жінка називала Катею, лежала у дитячому візочку, а старшенький Дмитрик бігав навколо і вивчав все, що попадало в коло його зору.
  Цікаве співпадіння – вже дорослих дітей жінки теж так звали. Та й обличчя молодої мами до болю здавалося знайомим.
  Коли хлопчик в своїй грі підбіг до жінки, вона розгледіла на його обличчі ледь помітний знайомий шрам, а на рукаві знайому чорнильну пляму, яку колись не вдалося відіпрати, а матеріальна тодішня скрута примушувала носити одяг навіть в такому стані.
  Серце жінки ледь не зупинилося. Адже поруч молода мама не хто інший, як іона сама. Після цього питання чого дитячий візок такий старомодний вже не стояло.
  Щоб опанувати собою жінці знадобився весь день. А наступного вона і бажала, і боялася знову зустріти себе молодою в тому сквері. І Галинка, як колись називав її чоловік, знову прийшла на те саме місце в сквері.
  Цього разу маленька Катя часто плакала, що додавало душевного болю її мамі.
-- Галю, промасажуй круговими рухами Каті животик. Це її заспокоює.
  Ці слова якось самі злетіли з вуст жінки і налякали молоду маму.
-- Звідки ви нас знаєте?
-- Це довга історія, але вам нічого боятися. А давайте ви будете вважати мене чарівницею, яка знає про вас більше, ніж ви самі.
-- Жартуєте? Але якщо ви не хочете про себе розказувати, то наполягати я не буду.
  Все ж молода мама промасажувала дівчинці животик,  і вона більше не плакала.
-- Ви дійсно чарівниця. Ваша порада чудово допомогла.
-- Дрібниці. А ви не нагадаєте, який сьогодні день? Чарівниці такі вітряні, що інколи навіть рік забувають.
  Запитання явно розвеселило Галю.
-- 7 липня 1995 року.
  Обличчя жінки раптом стало сумним. Це був саме той трагічний день, коли їх зачепила машина при поверненні з прогулянки. Вони з Катею не постраждали. Лише дитячий возик був трохи подряпаний. А от Дмитрику ногу так і не вдалося до кінця вилікувати. Він по цей день ходить з палицею.
-- Галю, коли будеш переходити дорогу, міцно тримай Дмитрика за руку.
  Жінка не знала, чи прислухається Галя, тобто вона сама, до цієї поради. І взагалі чи можна щось змінити в плині часу. Тому в такому ж сумному настрої вона повернулася додому.
  Дома дочка Катя звично зависала в телефоні, а син бігав по квартирі і шукав свою футболку. Бігав без палиці…
-- Вона мене послухала.
-- Про що ти, мамо?
-- То я так, про своє.
  Наступного дня в сквері молода Галя знову з острахом, змішаним з подякою, дивилась на себе постарілу.
-- Як ви довідались про цю подію?
-- Бо я колись сама її пережила. Тоді нога Дмитрика потрапила під колесо машини і він залишився кульгати на все життя. Ти мабуть вже здогадалася, що я, це ти в старості.
  Вони довго розмовляли про життя минуле і майбутнє. Молода Галя отримала багато порад по ключових моментах майбутнього життя.
  Шкода, що ніяка порада не могла відвернути онкологію її чоловіка. І про цей момент життя Галина нічого не сказала. Інакше це було б жорстоко. Просто тільки між словами порадила примусити чоловіка кинути палити. Хоч і не вірила в причину цієї звички.
  Дома на Галину чекала звична картина. Катя в смартфоні, а Дмитро в пошуках чергової речі. Звісно, що чоловіка не було. І Галині стало сумно, як ніколи. Не все можна було полагодити на стрілі часу.
  Раптом вхідні двері відчинилися і в квартиру ввійшов чоловік Галини. Він мало змінився і виглядав радісним і бадьорим.
-- Галю, патисонів в продажу не було. Ось купив кабачків. А щоб ти мене не прибила, купив твоїх улюблених підсмажених горіхів. А чому ти плачеш? Та не варті ті патисони твоїх сліз.
-- Як же я за тобою скучила. Я не бачила тебе цілу вічність.
  Чоловік не знав, як реагувати на дивну поведінку своєї дружини і просто її обійняв. Він навіть не здогадувався, що зараз щасливішої людини немає в цілому світі.
    Микола Казкар.
  

  Моя відпустка в селі багато років припадала на жаркі дні літа і по гриби сходити не доводилося. А в цьому році літо видалося дощовим і я нарешті сходив на тихе полювання. Набрав повний кошик і навіть не став до кінця їх  перебирати, щоб швидше приготувати першу порцію.
  І ось сиджу і насолоджуюсь неймовірним смаком смажених грибів. А тут і мій друг відчинив хвіртку. Мабуть здалеку почув звабливий запах смажених грибів. Хотів його запросити до столу, але не встиг.
-- І багато грибів ти встиг з’їсти.
-- А що таке?
-- Так у тебе в кошику частина грибів галюциногенні.  Ой, Миколо, готуйся зустрічати  інопланетян.
  Сказав, і пішов. А у мене від цієї звістки аж у серці закололо. І як не було шкода, а гриби довелося викинути в гноярку. Коли викидав смажені, то аж серце кров’ю  обливалося.
  Сів я на лаву біля двору і чекаю на появу галюцинацій. На людях воно не так моторошно, як у закритому приміщенні. І тут бачу, що до мене йде вся усміхнена і з банкою меду в руках сусідка Ліда. Та щоб вона хоч раз мені усміхнулася, а як щось подарувати, то взагалі щось неймовірне. Чемно привіталася і поставила мед на столик під грушею.
  Ось і почалося, думаю. Бо на таке могла сподобитись лише галюцинація.
  Ліда жінка файна, але одружена на чоловікові, який за одну підозру ноги переламає і скаже, що так і було.
  Але ж зараз переді мною лише галюцинація, а значить ніяких наслідків не буде. Це по життю я людина вихована, а зараз розсипався в компліментах. Розказую смішні історії і кліпаю одним оком. А сам і так до неї, і сяк. А вона вся і розтанула, зачіску поправляє і дзвінко сміється. Потрібно буде спитати у Сашка які з тих грибів були галюциногенні.
  Аж тут на горизонті намалювався Степан. І Ліда швиденько пішла додому. Бач, хоч і галюцинація, а розуміє, що потрібно бути подалі від сільських пліток.
  Степан хлопець занудний. Завжди приходить зі своїми запитаннями і тут же сам дає на них відповідь І навіть, якщо помиляється, то переконати його марна справа.
-- Я тут…
-- Краще ти був би там. Іди геть з моїх очей, горбатий знак запитання.
  Звісно, в житті я б такого не сказав, бо я людина вихована. Але ж переді мною галюцинація.
  Було помітно, що Степан образився.  Цікава історія. Потрібно запам’ятати, що галюцинації здатні ображатися.
  Тільки галюцинація Степана зникла, як поруч з’явилася галюцинація Каті. Сіла поруч і сидить. Мабуть бачила сцену зі Степаном і жадає мого одкровення.
  А я що?,--  це по життю я людина вихована, а зараз мене понесло. Я про всіх односельців почав розказувати, що я про них думаю. Не думав, що Каті буде так цікаво мене слухати. Але ж то галюцинація і їх поведінка, то суцільна загадка.
  Раптом з іншої сторони вулиці над ворітьми показалася галюцинація голови іншої сусідки. Та сусідка й без грибів по життю ще та галюцинація. Проти її очей відео спостереження, то дитячі іграшки. Нічого від них не скриється.
  Я не подав виду, що її помітив і голосно розповів про цю сусідку все, що наболіло. І навіть трохи більше. Врешті геть вихованість перед обличчям галюцинацій!
   Не встигла галюцинація Каті розчинитись за поворотом вулиці, як на іншій стороні з’явилася Ганька. В неї такий язик, що можна глечики їм мити. І я сховався від неї за ворітьми.
-- Миколо, виходь! Я тебе бачила.
-- Та йди геть від мене, ксерокопія малопіксельна!
-- Отакої. Ти що, белени об’ївся?
  З мене досить цих галюцинацій. Я нічого не відповів і пішов до хати спати.   
  Вранці у мене в голові не паморочилося і спрага не турбувала. Вийшовши на ганок, я побачив на столику банку меду і мною оволоділо тривожне відчуття. Спробував – мед справжній. І від здогадки, що вчора не було ніяких галюцинацій, а все було по справжньому, на моїй спині виступили великі краплі холодного поту. Вони повільно стікали вниз до моїх  трусів.
-- Ах ти ж, Саньок, гад болотяний! Прийдеш, я тобі влаштую степлером безкоштовний пірсінг на твоєму язиці за жарти дурнуваті!
  Але зараз головне не потрапити на очі чоловіку Ліди. І взагалі, потрібно повертатися до міста.
    Микола Казкар.
    

  Дівчинку Галю з раннього дитинства виховувала бабуся. Улюбленим заняттям онуки було годинами дивитися на зоряне небо і уявляти невідомі далекі світи. Мабуть якраз туди переселяються люди після своєї смерті. Галя була впевнена, що десь там живуть і її батьки.
  Коли Галя підросла, то стала не просто сидіти на бабусиному подвір’ї і милуватись зорями, а майже всю ніч гуляла опустілими вулицями села. За що її стали вважати дивакуватою і з нею майже ніхто не дружив.
-- Галю, ти б не гуляла так довго ночами, а то ще якийсь неприв’язаний собака покусає. Чи п’яний хуліган причепиться.
-- Бабусю, та ті собаки чомусь бояться мене більше, чим я їх. А хулігани вночі сплять.
  Та одного разу п’яний задеркуватий Гриша зустрівся на її нічному шляху. А коли хотів її зачепити, сталося щось неймовірне. Ніби побачив привида, бо хмелю як не було. Тікав він від Галі, падав, хрестився, і знову біг.  
  Кажуть, що Гриша після того перестав пити і став, як шовковий. А що сталося, нікому не розказував.
  Люди в селі стали помічати, якщо Галя до когось зайде, то та людина днями помирала.  Спочатку сприймали це за співпадіння, але системність говорила сама за себе.
-- Василино, а чого то до тебе заходила Галя?
-- Та не приходила вона до мене.
-- Ой, Василино, не до добра те. Я сама бачила, як вона від тебе виходила. Готуй домовину для своєї матері.
-- Бог з тобою, що ти таке кажеш.
  А наступного дня старенька мати Василини дійсно померла. І з тих пір всі від Галі сахалися. Не було їй життя в рідному селі. Тому після смерті бабусі вона переїхала туди, де її ніхто не знав.
  Але село є село, і згодом на новому місці на неї чекало таке ж саме гоніння. Дивним було те, що сама Галя не пам’ятала відвідин чужих людей, але інші часто бачили її в чужих оселях, куди неодмінно приходила смерть. І Галі знову приходилося переїжджати.
  Настав час, коли у неї не залишилося сил так далі жити. Вона сиділа в глибоких роздумах на призьбі чергової хатини і світ їй був не милий.
  Галя навіть не помітила коли поруч з нею присіла стара жінка. В руках вона тримала косу, і Галя зрозуміла хто це. Їй навіть стало легше на душі від можливості позбавитись від свого проклятого життя.
-- Доброго дня. Рада тебе бачити, Смерте.
-- Не люблю це ім’я. Краще називай мене Марійкою.  
-- Гаразд, Марійко. Що, вже підемо?
-- Не поспішай. Ти ж зовсім молода.
-- То чому ти до мене прийшла?
-- Я прийшла, щоб подякувати тобі за твою роботу. Адже ти, сама того не знаючи, була моєю помічницею. Хорошою помічницею, нічною. Від мене тобі подяка і нагорода в вигляді 100 років життя. А ще ти тепер при бажанні зможеш відтерміновувати на довгі роки відхід людини в інший світ. Але не зловживай цим, бо добрі діла можуть приносити болю не менше, чим погані.
  Смерть зникла так же раптово, як і з’явилася. А на душі у Галі стало легко і вона вперше за довгі роки відчула радість. Цього разу вона не стала переїжджати у чергове село, а поселилася у великому місті і влаштувалася санітаркою в одну з лікарень. Це давало змогу вивчати невиліковно хворих пацієнтів, і якщо їх історія торкалася душі Галі, хвороба відступала назавжди. Запідозрити в цьому санітарку навіть в голову нікому не приходило.
  Одного разу Галі довелося з’їздити в рідне село за якоюсь довідкою. Там вона дізналася, що маленька Ганнуся, яку виховує її бабуся, доживає останні свої дні. Серце у Галі облилося кров’ю і вона переступила поріг їх хатини.
  Стара бабуся, побачивши Галю, впала на коліна.
-- Благаю тебе, не забирай мою онуку. Дай їй ще хоч трохи пожити.
-- Не бійтеся, Олено Степанівно, буде жити ваша онука. До 90 років доживе.
  Бідна бабуся не знала, що й гадати і що робити. Вона так і стояла на колінах, а по її щоках текли сльози.
  Тим часом Галя підійшла до ліжка Ганнусі і усміхнулася їй.
-- Привіт, Ганнусю. Тобі не набридло лежати. Вставай і готуй книжки, бо завтра підеш до школи.
  Дівчинка усміхнулася, підвелася з ліжка, і пішла збирати зошити з книжками. А ще вчора вона навіть очей не відкривала.   
-- Все буде добре, Олено Степанівно. Ліки можете викинути у смітник.
  Коли наступного дня Ганнуся прийшла до школи, у всіх подиву не було меж. Адже подумки з нею всі вже попрощалися.
  Звістка, що Ганнусю спасла та сама Галя, блискавкою пролетіла по селу. Село ніби ожило від сплячки. Всі почали шукати Галю, але для неї в колись рідне село дорога давно поросла полином.
    Микола Казкар.
 
 

  Не зважаючи на те, що Оля народилася і зростала в місті, її улюбленим місцем було сільське подвір’я рідної бабусі. В тіні великої груші вона зачитувалася книжками, насолоджуючись п’янким повітрям з неповторним запахом квітів і бабусиної городини.
  Після теплих літніх дощів Оля йшла до лісу на своє улюблене грибне місце.  Одначе їй завжди псували настрій  корінці від зрізаних грибів. Мабуть це грибне місце було не тільки для неї улюбленим. І у Олі визрів авантюрний план вирішення даної проблеми.
  З давніх часів повелося, що тутешні сільські мешканці боялися лісових мавок. Мов, заманюють вони до себе і людина більше не повертається додому. А молодих хлопців вони обплітали своїм довгим волоссям і душили в міцних обіймах. І Оля вирішила зіграти в лісі роль такої мавки.
  Макіяж і відповідне вбрання не було проблемою, бо Оля в місті відвідувала театральний гурток, і навіть одного разу грала роль лісової мавки. Просту мотузяну гойдалку вона попросила зробити свого дідуся. Той довго сміявся над задумкою Олі, але присягнувся мовчати, як риба.
  На подив Олі її витівка спрацювала навіть ліпше, ніж вона очікувала. Побачивши лісову мавку на гойдалці в довгій білій до п’ят сукні, сивим волоссям на плечах і з чорними очима, як провалля, збирачі грибів бігли геть від проклятого місця, немов за ними гналися вовки.
  Чутки, що в одному урочищі з’явилася неприкаяна лісова мавка, блискавкою рознеслася по селу. А ті, що не повірили, потім шкодували про свою безпечність. І більше ніхто не наважувався йти туди по гриби.
  Жартівлива витівка Олі вдалася на її радість і гордість за свої акторські здібності. А місце на гойдалці так сподобалося, що вона днями з книжкою в руках проводила там в лісовій тиші і прохолоді літніх днів. Вбрання мавки одягала за звичкою і на випадок зустрічі з не віруючими в казкове лісове життя. Нічого ходити до її грибного місця.
  Та одного разу молодий хлопець не став втікати від Олі, яка гойдалася у вбранні мавки. Він був засмучений і без кошика. Явно не збирач грибів. Зупинившись поодаль, він явно хотів звернутися до буцімто мавки, але не наважувався. І це збентежило Олю.
-- Що, юначе, тебе привело в заборонене для людей місце?
-- Розлюбила мене моя дівчина. Світ мені не милий. Краще я помру в обіймах лісової мавки, чим житиму далі.
  Оля здогадалася, що це той самий Іван, про якого говорили люди, що він закохався в вітряну дівчину. Попереджали ж його, але кохання сліпе. А в той же час хороша дівчина Галя була закохана саме в нього. Ех, хлопці, хлопці, тягне вас до тих, хто красиво танцює і голосно сміється, а справжніх добрих дівчат не помічаєте. Так думала в цю мить Оля і підбирала слова втіхи для Івана.
--Слухай, Ваню, невже ти думаєш, що можна прожити спільне життя з тією, в якої одні втіхи на думці?
-- Звідки ти знаєш моє ім’я?
-- Ти забув з ким розмовляєш?
-- Вибач. Але як же мені бути?
-- Зверни увагу на дівчину Галю. До речі, вона в тебе закохана.
-- Це точно? Ой, ще раз вибач. Галя дійсно хороша дівчина. То я побіг!
-- А як же померти в обіймах лісової мавки?
 Останню фразу Іван зрозумів правильно, як жарт, бо навіть не оглянувся. Це вперше, коли від Олі в образі мавки людина бігла не від страху, а окрилена надією. І Оля аж запишалася собою. От тільки б її грибне місце не постраждало. А то так люди і мавок перестануть боятися.
  Побоювання Олі виявилися не безпідставними. Одягатися у вбрання мавки Оля більше не стала, а просто ходила до улюбленої лісової гойдалки, щоб в тиші читати цікаві книги. І хоч збирачі грибів обходили те місце десятою дорогою, але одного дня біля Олі знову з’явився молодий хлопець.
  Хоч в місцеві психологи йди, -- подумала Оля.
-- А де лісова мавка?
-- І тобі доброго дня. Що, теж хочеш померти в обіймах  лісової мавки?
-- Вибач, і тобі доброго дня. А чому відразу померти?
-- Та шукав тут один казкової смерті в обіймах мавки.
-- Ти про Івана? Так він зараз з Галею і вони щасливі. А сама то звідки про Івана знаєш?
-- Так може я і є та лісова мавка.
-- Не схожа ти на мавку. Та ще й з книгою в руках. У мавок є своя бібліотека?
  Від останньої фрази хлопця Оля засміялася. Її сміх теплою хвилею прокотився по душі юнака.
  Слово за слово, і Оля з Миколою не помітили, як  наступив вечір. Вони врешті рушили по лісовій дорозі до села. А за ними услід дивилися троє сестриць справжніх мавок. Вони давно спостерігали за цікавим  дійством, яке організувала Оля.  І навіть в чомусь їй заздрили.
-- Як думаєте, сестриці, вони подружаться?
-- І подружаться, і одружаться. Ти ж бачила, як блищать їх очі.
-- Я перша гойдаюся на гойдалці!
-- А я друга!
  В лісі можна було побачити пусту гойдалку, що розгойдується без вітру. Але в те місце майже ніхто не заходив, бо кожен боявся зустріти лісову мавку.
    Микола Казкар.