Одної травневої ночі Сащку приснився дивний сон. Інший  на такий сон не звернув би уваги, але для Сашка то був сон щастя. Сон-казка, сон неймовірного злету відчуттів. А приснилася йому дівчина, якої він ніколи не бачив. Дівчина, від погляду якої Сашко втрачав відчуття реальності. Власне, то і не була реальність, а тільки сон, в якому його уява малювала на його відчуттях чарівну картину щастя.

  Одначе був дивним не тільки сон, а й те, що він снився Сашку майже кожної ночі. Посмішка дівчини зі сну мала таку магічну силу, що вводила хлопця в гіпнотичний стан нерухомості. Він тільки міг на неї дивитися, не в змозі зв’язати пару слів.

–       Як тебе звуть, козаче? Що, забув? Якщо згадаєш, приходь до річки. До речі, мене звуть Оля.

    Не дочекавшись відповіді, дівчина дарувала Сашку ще одну чарівну посмішку і, щось собі наспівуючи, прямувала до річки.

   Сашко проклинав себе за нерішучість. Реальне його життя стало здаватись якимось несуттєвим і віддаленим. Єдиним бажанням хлопця було якнайшвидше настання ночі.

  Інколи Сашку здавалось, що він бачить дівчину зі сну в натовпі людей. Але то було лише марево. І тільки у вісні Оля знову і знову приходила до нього.

– Знаєш, я прийду до тебе у реальному житті. Я обіцяю. Ти тільки чекай і не втрачай надію.

  Після цих слів дівчина перестала Сашку снитись.  Це було справжньою трагедією для хлопця. Він змарнів і перестав бути схожим на себе. Зранку до вечора він блукав містом, в надії зустріти Олю в реальному житті.

  Одного травневого сонячного дня на вузенькій вулиці старого міста Сашко побачив знайому постать.

– Олю! Олю! Зачекай!

– Хіба ми знайомі? Щось я тебе не пам’ятаю.

– Ми знайомі цілу вічність. Ти просто цього не знаєш.

– Вічність кажеш. Ну, тоді пішли, познайомиш мене з вічністю, а то я її ніколи не бачила.

  І дівчина посміхнулась хлопцю тією чарівною посмішкою, яка не залишала сумнівів, що їх шлях по життю буде довгим і щасливим.

  Вузенькою вулицею старого міста йшла щаслива пара, і здавалось, що під їх ногами іскряться промені казки. А старе місто тим часом готувалось до ночі, щоб дарувати молодим людям сни незабутнього щастя.

  Сивочолий чоловік сидів на лаві в старому парку і відсторонено дивився кудись у далину. І не зважаючи на те, що дощ давно закінчився, він все ще тримав над собою парасольку. А тим часом небо звільнилося від тяжких хмар і весь парк залили яскраві промені осіннього сонця. Жовте листя засяяло золотом і на тлі блакитного неба створило неповторної краси картину.

  Маленька дівчинка, залишивши далеко позаду свою розмовляючу по телефону маму, йшла доріжкою парку і старанно збирала саме красиве опале листя. Її увагу привернув чоловік з парасолькою і вона зупинилась проти нього.

– Дідусю, а чому ви тримаєте парасольку над собою? Ви боїтеся, що на вас буде падати листя?

  Це просте, і в той же час наївне дитяче запитання, нібито вирвало чоловіка з пастки спогадів і повернуло до реального життя. Він посміхнувся, і ця посмішка скинула з його обличчя з десяток років.

– Ні, дівчинко, я не боюся листя. Просто я жив в такі часи, коли на голову падало дещо

– Розкажіть, я буду вам дуже вдячна.

  На лаві в старому парку сидів сивочолий чоловік і завзято щось розповідав маленькій дівчинці. Її мама давно підійшла, але стояла поодаль, щоб не сполохнути чарівний момент створення казки. А тим часом осіннє сонце щедро дарувало своє тепло всій окрузі, ніби і воно хотіло неодмінно потрапити в казку. І це йому вдалося.

  У Марічки життя не склалося, як хотілося. Її батьки померли, коли дівчинці було лише шість років. Виростила її і виховала старенька бабуся. «Мені дав би Бог стільки віку, щоби я тебе заміж видала, а тоді і помирати можна» – все казала старенька. Так і сталося, і бабуся покинула цей світ щасливою.

  Життя, не змігши подарувати Марічці щасливе дитинство, подарувало їй вроду, а бабуся навчила її всьому, що могло стати завидним для любої дівчини на виданні. Тому її чоловіку Івану заздрили всі хлопці на селі. І всі казали, що такого красивого і щасливого подружжя ніде не знайти.

  Але не довго тривало їх щастя. Іван пішов на війну захищати рідну землю, та й не повернувся, загинувши від кулі ворога. Не збулася мрія Марічки народити донечку, і залишилася вона однісіника одна на цьому світі. Вона ходила як тінь, не помічала людей, і лише за своїм господарством доглядала як і раніше.

  Та одного дня Марічка знову мов розквітла. До неї повернулась усмішка, а на запитання сусідів, що сталося, вона впевнено відповідала, що до неї повернувся Іван. А на твердження, що Іван похований на кладовищі, Марічка і слухати не хотіла.

  Люди все частіше бачили, як вона с кимось весело розмовляє, але поруч нікого не було. І всі зрозуміли, що до Марічки приходить перелесник. Сусідка Василина як не намагалася повернути Марічку до розуму, але її намагання залишалися марними.

  Все частіше Марічка казала Василині, що Іван її кличе з собою. А одного разу вона попросила сусідку доглянути за худобою пару днів. Але ні на третій, ні на шостий день Марічка так і не повернулася. Її ніхто ніде не бачив, ніхто не чув, щоб її бачили у сусідніх селах. Лише її хатинка осиротіло стояла обабіч дороги.

  Та не все так просто було з тією хатинкою. Час від часу сусідка бачила, як всередині на підвіконні свічечка горить. А деякі стверджували, що там на подвір’ї чули голос Марічки, а інколи і Івана. Тому люди з острахом дивилися на хатинку і старалися не наближатися до неї. Лише старенька бабуся Василини полюбляла сидіти на присьбі і все дивитись на хатинку.

  І що було цікаво, то це те, що хатинка не заростала кущами і буряном, а завжди була в доглянутому вигляді. Ніби за нею хтось доглядає. Бабуся казала, що там продовжує мешкати Марічка з Іваном. І що в них народилася донька, яка бігає по подвір’ю і співає веселих пісень. І дійсно, Василина частенько чула веселий дитячий сміх на пустому подвір’ї. Від цього було і весело, і лячно.

   Старий дід Микола, якого в селі прозвали філософом, стверджував, що в тому місті знаходиться роздоріжжя паралельних світів. І в одному світі, відголоски якого ми інколи чуємо, Марічка з Іаном живуть щасливим життям. І що в них народилася донька, яку назвали Оленкою. Дід Микола казав, що щастя, як і душі людей, нікуди не дівається. Своє щася просто потрібно знайти. Навіть якщо воно сховається в паралельному світі.

  Бодренький старичок с седой шевелюрой и длинной бородой, тем не менее, в кроссовках, джинсах и футболке, неспешно подъехал на стареньком велосипеде к магазину. Затем поставил велосипед к раскидистому клену и достал из хозяйственной сумки небольшую гирю килограмм на десять. На гире вызывающе красовалась яркая, оранжевого цвета надпись 5 тонн. Поставив эту гирю на тротуар, старичок цепью с замком привязал к ней велосипед и ушел за покупками в магазин.

  Мимо проходила компания молодых парней, шумно о чем-то беседуя. Один из них обратил внимание на странное противоугонное средство для велосипеда.

– Смотрите, какой-то чел прикалывается со своим велосипедом.

– Да это дурик какой-то. А давайте переставим велосипед за кусты. Пусть чел понервничает.

  Один парень из компании взял велосипед, а второй попытался поднять гирю. Но к его огромному удивлению гиря даже не шевельнулась.

– Она что и в самом деле весит 5 тонн?

– Не говори глупостей, мышцы надо качать.

  Но и второму парню гиря не поддалась. И даже все вместе не смогли её поднять.

– Это сюр какой-то. Наверняка гиря давно здесь стоит и днищем приварена.

  Увидев старичка, идущего к велосипеду, компания отошла за кусты и стала внимательно наблюдать. Тем временем старик отвязал цепь, поднял гирю и положил её в хозяйственную сумку. А затем уехал по дороге.

  Некоторое время в компании парней царила немая сцена.

– И что это было?

– Да там наверняка на асфальте зацеп для гири есть.

  Но никакого зацепа на месте, где стояла гиря, ребята не обнаружили. Тем временем к ним подошли ещё пару парней.

– Что столбычите на глазах у всех?

– Да тут один старик себе в сумочку гирю весом в 5 тон положил и спокойно уехал на велосипеде.

– А, это тот чудак, что здесь каждый день за покупками приезжает. У него видать с крышей проблемы.

– Не знаю. А спорим, что ты ту гирю не поднимешь.

– Ха! Легко одним пальцем.

– Лады. По пачке сигарет каждому и две бутылки пива.

– Согласен, курево с пивом мне не помешает.

  На следующий день компания парней и плюс две девчонки заранее стояли за кустами. В обеденное время старик снова подъехал к магазину и, повторив процедуру с гирей, ушел за покупками.

– Учитесь, слабаки, как надо гири подымать.

  Но как этот «силач» не старался, гиря и не думала сдвинуться с места. А за спиной весело хихикали девчонки. Это был позор, всему позору позор.

– Смотри, чтобы штаны не лопнули от напряжения.

Вся компания разразилась громким хохотом.

– Что вы ржете? Видимо гиря реально весит 5 тонн.

  Ребята и не заметили, как к ним подошел хозяин велосипеда.

– Что ребята, не можете поднять гирю? А это потому, что она волшебная. Только честный человек может её поднять. Вот ваша подружка сможет это сделать. Подойди, Настя, утри нос этим силачам.

  Девчонку силком подтолкнули к гире, и она легко её подняла.

– Вот так, ребята, в сказки не верите, а они реальны. Сказки живут вокруг нас.

  Старик легко положил гирю в сумку и уехал.

– А как он узнал моё имя?

  Но ей никто не ответил. Все стояли молча и смотрели на удаляющегося старика, на футболке которого красовалась надпись «сказки вокруг нас».

  Мягкую утреннюю тишину начала заполнять тихая мелодия. Под её звуки женщина открыла глаза, посмотрела на люстру, и та в ответ на её взгляд зажглась мягким, слегка зеленоватым светом. Рядом на кровати в виде летнего серебристого облака ещё спала её дочь. Её плечи вздрагивали, а на лице проступали следы ужаса.

– Доча, проснись. Уже утро.

  Девочка открыла глаза, огляделась по сторонам, и успокоилась. Лишь капельки пота на лбу говорили о пережитом кошмарном сне.

– Мам, мне приснился страшный сон, словно я жила в далеком 2022 году. И там была ужасная война.

– Насколько я помню, все войны были закончены  в каменном веке, когда люди вышли из пещер и поняли нецелесообразность войн.

– Это был какой-то другой мир. Может параллельный.

– Скорее это был плод твоего воображения. Или просто фантастический сон. Не могут разумные люди истреблять друг друга. Это же очевидно.

– Не знаю, мам. Мне было очень страшно, когда звучала воздушная тревога, и когда звенели окна от взрывов.

– Ладно, доча, забудь об этом кошмарном сне. Какую на сегодня ты хочешь заказать погоду? Хочешь весну с ласковым солнышком?

– Нет, мама, пусть сегодня будет моросящий осенний дождик.

– Как скажешь.

  Женщина посмотрела на плотные занавески окон и те сразу распахнулись. А с раскрытого окна по комнате распространился запах осенних прелых листьев. Моросящий осенний дождик еле слышно стучал по опавшей листве. И было так спокойно, словно время остановилось на самом прекрасном своём моменте.

  В одном уединенном краю под синим небом жили не тужили обычные люди. Жизнь их была неприметной и спокойной. И ничего в их краю не было необычного, кроме удивительного неба. Они были уверены, что небо о них заботится. А как иначе, если каждое утро на небе  сходило ласковое солнце и дарило тепло им и их полям. Также с завидной периодичностью на небе собирались дождевые облака, и благодатный дождь поливал их поля.

  Но в один печальный день их небо сломалось. В тот день солнце взошло не на востоке, как было всегда, а совсем в другой стороне. И не было оно ласковым, и выжигало их поля, и не заходило несколько дней. А когда оно зашло, ночное небо покрылось зловещими тучами. И ночь длилась долго, а с неба лились нескончаемые потоки воды, превращая поля в озера.

  И собрались люди этого края на совещание с целью найти метод, как починить небо. Одни говорили, что это им наказание за беспечность. Другие были убеждены, что это происки злого волшебника. Третьи говорили, что нужно искать доброго волшебника, чтобы он починил небо.

  А один седой старик, с внешним видом, словно он жил вечно, рассказал, как надо поступить. Он поведал, что в глухом лесу проживает один отшельник. И что он на самом деле волшебник, который чинит небеса. Вот к нему и нужно обратиться с просьбой. Так и решили. Снарядили добровольцев всем необходимым для дальнего похода и отправили на поиски отшельника, который мог починить их небо.

  Долго пришлось ходокам плутать по глухим лесам. Но на седьмой день они вышли на поляну, на которой стояла старая престарая избушка. На завалинке избушки сидел старик и что-то перебирал в деревянной кадушке.

– С чем пожаловали ко мне, что заставило вас преодолеть длинный путь?

– Небо у нас сломалось, а вы, говорят, мастер по починке неба.

– Может и мастер, но исправность неба больше зависит от вас самих. Вы хорошо за ним следили и защищали от злых сил?

– Так мы же обычные люди. Разве от нас зависит состояние неба?

– Очень зависит. Зависит от вашей веры в чистое небо. От надежды, что всё непременно будет хорошо. И от ваших поступков, в которых должна быть уверенность и преданность своему небу.

– Так как же нам быть?

– Если вы преодолели такой опасный путь ко мне через темный лес, я вам помогу. Идите домой с надеждой на лучшее. И поверьте, что всё будет хорошо.

  После этого старик снова занялся своим делом, а ходоки ушли темным лесом к себе домой. И пока они шли, молнии сверкали, и гром гремел. И было страшно в темном лесу.

   Но когда они пришли домой, над их краем снова небо было синим и привычным. Толи отшельник им помог, толи чары злого волшебника утратили силу, толи их стремление жить счастливо сотворили чудо, но жизнь в их краю снова стала счастливой и спокойной. А над ними светило ласковое солнце на синем-синем небе.