Стріляють, мамо. Тут у нас стріляють.
І не в повітря, і не по ногах.
Та гірше те, що снайпери вважають,
немов вогонь ведуть по ворогах.

Ми - нелюди для них, живі мішені,
які не мають права на життя,
чергову кулю дістають з кишені
і знов душа відходить в небуття.

Як ті щурі, тихесенько засіли
одні - у вікнах, інші - на дахах.
За нами стежать крізь свої приціли
між нами сіють паніку і страх.

Їм, мабуть, нудно – цілитись роками
в мішені паперові у тирах,
а хочеться на спір з товаришами
поцілити у голову чи в пах.

Щоб завтра хизуватись перед тими
у кого також руки у крові,
дивитись, як покажуть у новинах
того хлопчину з діркою в чолі.

Чи ви живете не у цій країні,
чи в вас немає дочок і синів?
Чому не розумієте донині
той біль і розпач бідних матерів.

Ви ввечері приходите з «роботи»
цілуєте дружину і дітей,
говорите про справи і турботи,
про головне ви знов промовчите.

Та марно їм казати про сумління.
Його нема. Й ніколи не було.
Зате у нас з'явилось покоління,

яке сьогодні на Майдані розцвіло.

    Ігор Гаршаль

Мама відправила сина,

Просила Бути обачним.
Син обіцяв берегтися щосили:

«Мамо, не плачте».
Місяць минає, закони погіршали,

Прийняті жестами.
«Мамо, я просто не можу по-іншому –

Я на Грушевського».
Вулиця стала дуже болючою –

 Що говорити?
Син повернувся – очі заплющені,

Прапором вкритий.
Сонце сховалось – негода.

Чи буде Праведний суд?
Там, де учора проходив,

 сьогодні Друзі несуть.
Мама заплакана,

хрестить повсталих,

Мовчки, без слів.
Сина не стало,

В неї віднині –

мільйони синів.

Тетяна Власова