Костя помер

Мені страшно, коли помирають діти. Вони ще живі, але мусять померти. Коли смерть дихає поруч з тобою – мурашки по шкірі. Я приходила до Кості чотири роки, знаючи, що він скоро помре, хлопчик-надомник. Щоразу підходила до дверей його квартири на 9 поверсі і з жахом чекала сташної звістки – його більше немає… Не знаю, що так довго тримало хлопчика на цьому світі. Адже віж нього зосталась одна оболонка: ручки-кісточки, обтягнуті шкірою, скелетик, по котрому можна вивчати анатомію людини. Можливо, мама, яка дбайливо доглядала за ним. У кімнаті цієї жінки завжди панував ідеальний порядок – Алла Вікторівна всю свою злість і образу на несправедливу долю (в автокатастрофі загинули її батьки, син до семи років був здоровим, розумним хлопчиком-відмінником, чоловік з горя почав зазирати до чарки) виміщала на хатньому бруді – вона його нищила: шкребла, мила, полірувала, начищала до блиску все, що було в квартирі. Одного разу він попросив: «Поправте мене» (прив’язаний до стільчика, ніжки вкриті ковдрою, велика голова, яку не могла тримати тоненька шийка і яка колихалася зі сторони в сторону, як бадилинка на вітрі). Я доторкнулася до нього. Боже, як же тоді я, доросла жінка, боялася, що він, мов та кришталева ваза, може розколотися й розсипатися на тисячі маленьких осколків! Легенько всадила його на стільці, а рука відчула на спині хлопчика горб (його я ніколи не помічала, адже Костя завжди сидів, повернувшись до мене обличчям). …Колись читала йому «Климка» Тютюнника. У кінці твору головний герой гине від руки фашиста. Раптом почула якийсь звук, схожий чи то на хлипання, чи на писк. - Не плач, Костю, - швидко заговорила я тоді, - він не помер. Я читала продовження – хлопчик зостанеться жити, правда! Я брехала. Брехня в ім’я спасіння? Напевно. - А я не плачу. Це я чхнув, - почула у відповідь. Господи, виявляється, легені хлопчика, як і всі інші органи, теж атрофувались… У 8 класі йому призначили другого вчителя. Близько місяця моя колега не могла налаштувати себе почати заняття з хлопчиком. - Дайте нам Ларису Василівну, - просила мама. І знову я почала приходити до Кості. Знову перед дверима 34 квартири залишала свої болі й проблеми, усміхаючись, заходила до мого хлопчика й бадьоро говорила: - Привіт, як твої справи? І Костя, який не виходив із дому місяцями (інвалідний візок був незручним і не входив до ліфту), відповідав: - Добре… Від сусідки знизу я знала, як «добре» - цієї ночі хлопчик знову кричав від нестерпного болю. - Ну от і добре, що добре! – продовжувала я і додавала: - А знаєш… Далі ішло за сценарієм, придуманим на ходу. Я щось розповідала йому смішне, щоб трішки розслабити його. І, граючись, подавала матеріал. Ми продовжували вивчати рідну мову та літературу. Писати Костя уже не міг - не слухались руки.Писала за нього я і розповідала про односкладні й двоскладні речення, розділові знаки при них. У кінці заняття (не довше 25-30 хвилин, більше він не витримував), я його неодмінно хвалила: - Молодець, Костю, який же ти молодець! Тоді отримувала від нього ще одну змучену, але щасливу посмішку. Заради таких посмішок я ладна була йти до нього ще і ще раз. Мої колеги мене не розуміли: - Слухай, мати Терезо, а що нам тепер ставити після твоїх одинадцяток та дванадцяток? - Але ж я не за знання йому ставлю, а за те, що він живе на цьому світі, маленький, приречений хлопчик! Часто мені не давало спокою одне питання: а чи потрібні Кості оці заняття? Але потім сама й відповідала. Певно, що так, вони тримали хлопця у цьому житті, не давали піти. А ще його живила безрозмірна любов мами, яка у його чепурній чистій кімнатці створила оазис краси й турботи – найновіші моделі сучасних автівок, якими марив Костя, зелень квітів,м’які іграшки, з яких він, певно, виріс, але хто може збагнути душу хлопчика, який майже не буває на вулиці? Навесні Костя почув із мого мобільного мелодію – співав Адріано Челентано. Пересохлими губами хлопчик попросив внести цю мелодію до його телефону. Я змордувала себе, бо не вміла цього зробити… Костя вкотре запитував, чи не дізналась я в когось, як переписати пісню. Тоді я зателефонувала знайомому, гаркнула, що це благодійність і що він повинен допомогти хлопцеві. Спрацювало. Костя був на сьомому небі, а я раділа теж, що встигла… Я відчувала його кінець, але не думала, що це так болісно… Вчора його не стало. А сьогодні я не могла себе заставити піти на похорон. Немає більше хлопчика… Ким він стане – пилом чи душею красивого білого птаха – я не знаю. Відболів Костя, відстраждав. Напевно, на тому світі в нього тепер нічого не болітиме. А Челентано співатиме йому свої тужні, ностальгічні пісні.