Складне і неймовірно дике

Твоє відлуння тонколике

Розгадує мої вчорашні сни.

А я тікаю в безконечне

Шалене й вічне небуття

Де тихою сльозинкою

                             озветься

Твоя складна любов,

Твоя проста краса…

Тому поколінню, яке ходило до радянської школи, навряд чи широко відоме це ім’я. І в цьому напевне найбільша трагедія поета-емігранта. Який усією силою свого таланту звертався до рідної землі, яка його не знала в широкому трактуванні цього слова. Ні, Маланюк не прагнув слави, але за те Україна прагнула Маланюка.

За структурою свого творчого способу мислення Маланюк — символіст і цим він схожий до раннього Тичини. Але творчість Маланюкова — це симфонія слова, лаконічність, як спосіб організації тексту та найкоротшого рафінованого викладу явища. Просто і зрозуміло, одним словом, але завжди влучно і завжди метафорично. Одна з книжок, яка вийшла вже за часів незалежності України називається “Невичерпальність”, що зайвий раз наголошує принцип Маланюкової поетики.

Народився Євген Филимонович Маланюк 2 лютого 1897 року в містечку Архангород (тепер Кіровоградська область). Закінчив Єласиветградське реальне училище та вступив до Петербургського політехнічного інституту. Але з початком Першої світової війни стяв  слухачем військової школи в Києві і згодом у званні поручика був відправлений на південно-західний фронт. Після Жовтневої революції Маланюк працює у Генеральному Штабі України. Пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника — командувача Наддніпрянською армією УНР. У 1920 році потрапляє в табір для інтернованих у Польщі. Разом із кількома друзями видає журнал “Веселка”, в якому і було надрукованого його перші поезії. А вже в 1023 розі побачила світ невеличка збірка — “Озимина”, видана разом з Михайлом Селегієм та Михайлом Осикою. З цього часу і починається Маланюкова еміграція. Він вчився у Подєбрадах (Чехословаччина), Працював у Варшаві, а в 1949 році опинився у Нью-Йорку, де жив і працював аж до смерті — 16 лютого 1968 року. Рівно 40 років тому.

Саме в США Маланюк нависав свою “Книгу спостережень”. Вона вийшла друком в 1962 році (перший том) та в 1966 (другий) в Канаді. Це збірка унікальної осмисленої філософської прози. Дослідники літератури й досі вивчають аспекти цієї праці і відкривають все нові грані Маланюка мислителя. Він не міг залишатися осторонь своєї Батьківщини, тому чимало сторінок це його власне осмислення української історії, починаючи від найдавніших часів. Це і літературна критика, і літературна теорія, і філософія, і політика. І все в рафінованому Маланюковому стилі, все в його символічній системі світовідчуття.

До літературної критики поет взагалі ставиться символічно. Критику Тичининих поезій він сам вміщає в поетичні рядки. Його знамените: “Від кларнета твого, пофарбована дудка зосталась”, вкрай точно символізують  творчу трагедію Тичини.

Творча спадщина Євгена Маланюка різнобарвна насамперед географічно. Найвідоміша збірка — “Стилет і стилос” (1925) була видана у Польщі, “Гербарій” (1926) — у Гамбургу, “Земля і залізо” (1930) — в Парижі. Наступні — “Земна мадонна” (1934) та “Перстень Полікрата” (1939) — у Львові. “Вибрані поезії” (1943) — у Львові та Кракові, “Влада” (1951) вже у Філадельфії. Останні побачили світ у Нью-Йорку. До них належать: “П’ята симфонія” (1953), “Поезії в одному томі” (1954), “Остання весна” (1959) та “Серпень” (1964). І вже після смерті поета у Мюнхені вийшла збірка “Перстень і посох” (1972) 

В Україні існує літературна премія імені Євгена Маланюка. Нею нагороджуються найкращі літератори Кіровоградської області за високохудожні твори, спрямовані на ствердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства. Конкурс проходить в трьох номінаціях: художня література, літературознавство та публіцистика, переклад.

Що ж до якості, то в мене просто немає слів, чому найбільшою популярністю користуються саме замітки з ненормативною лексикою, про якісь відверті дурниці?

• Це моя нація, я її люблю: 91%, 105 голосов
• Ненавиджу українців: 4%, 5 голосов
• А ну їх не гідні вони моєї дорогоцінної уваги.: 5%, 6 голосов

Юрій Іздрик особа суперколоритна, родом з Калуша, що на Івано-Франківщині, випускник механіко-технологічного факультету Лвівського політехнічного інституту, незмінний редактор часопису текстів та візій “Четвер” та автор концепції живого журналу. “Флешка” являє собою збірку есеїв, шкіців та колажів Іздрика. Як сказали би новочасні дослідники — це радше тексти з малюнками. Тексти з претензією на культорологічний аналіз сучасного стану справ у різних сферах життя. Саме тому “Флешка” ніколи не займе нішу художньої літератури, такої звичної з точки зору класичного обивателя, який виховувався на методах соцреалізму та діалектичного матеріалізму. Її ви не почитаєте на ніч, для її читання вам подекуди знадобляться олівець на блокнот, а подекуди й Тлумачний словник сучасної української мови. Це той рідкісний випадок, коли майже науковий текст, озвучений майже суржиковою мовою, і стосується майже побутових проблем. Але висновки з цього обов’язково будуть глобальними. Так фотошпалери, які за радянських часів друкували десь у ГДР, приводять читача до розуміння обмеженості сучасної людини в наочності образів, які вона здатна продукувати. Вона (сучасна людина) не може навіть намалювати собі чогось доброго, то хіба дістане вона це добре в реальному вимірі. “Довкола мур і no way out? Вихід є. Вихід завжди є. Візьми олівець і намалюй. Намалюй вихід. Свій персональний вихід на своїй персональній стіні. (де у радянські часи обов’язково приклеювали фотошпалери, зроблені десь у ГДР. — авт.) Тим більше, що вона паперова. Намалюй двері і світ за ними. Намалюй маму, врешті-решт. Це не гріх. Спробуй, намалюй собі маму. Навіть, якщо ти все життя вважав, ніби “мама” – це материнська плата комп’ютера. Не біда. Мама вигребе. І Ти вигребеш.

Намалюй себе. Спробуй хоч раз. Намалюєш — будеш жити.”

Власне, тільки у “Флешці” ви знайдете культорологічний текст, де якийсь, з дозволу сказати “вчений”, пояснює, якійсь “рибочці” на відмінному суржику сутність свободи: “Свобода, да, да, щото я таке, рибочка, вже чюв і всьо на етом подлом язикє, іше там були какіє-то равен(ство) і брат(ство), но об цьому лучче не  вспомінать.

А так вопше-то, мені про свободу навіть встидно балакать” (в тексті збережено правопис автора). І на такий ось текст на вісім сторінок, аж п’ятдесят шість посилань до “Списку умних кніг”, який починається з  Леніна В.І. та транзитом через Арістотеля, Декарта Р. Плутарха, Г. Гегеля, Ціцерона, В. Бєлінского. А. Шопенгауера та Б. Спінозу, навтомно прямує до Дж. Бруно.

Кілька есеїв присвячено “геополітичним” темам, які розглядаються виключно через призму масової культури. Це стосується і топографії Івано-Франківська і історії Львова і европизації, рідного Іздрикові, Кулуша.

Власне, “Флешка” дуже точна назва. Це щось таке, що мало того, що вміститься на якихось п’ятсот дванадцяти мегабайтах, та й ще може бути видалене в будь-який момент, така вже доля флешок, інформація, яка на них зберігається ніколи не буде там зберігатися вічно. Саме тому мені здалося, що “Флешка” — це такий собі сучасний культурологічний палімпсест. Він зникне, як зникнуть проблеми, які спонукали Іздрика, до написання його есеїв та видання цієї “книжки з картінками”. Все — “Delete”, безпечне видалення присторю — тепер ви можете від’єднати флешку, файли не пошкодяться…

http://www.podrobnosti.ua/accidents/casualties/2007/11/01/469929.html

• Люблю їх усім серцем: 11%, 9 голосов
• Ненавиджу, повбивав би: 27%, 22 голоса
• А, ну їх хай собі роблять, що хочуть: 62%, 51 голос

Мені інколи здається, що певні події чи явища можна побачити лише на відстані, лише здалеку збагнути їх сутність. Про історію можна судити лише з висоти часу, коли стануть відомі відповіді на певні запитання. Отак і з легендарним гуртом “Брати Гадюкіни” — піонерами українського року — внесок у розвиток рок культури, який зробили свого часу “Хлопці з Бандерштату” помітний і сьогодні.

“Брати Гадюкіни” ведуть свою історію від 1988 року. Коли зібрався перший склад: Сергій Кузьминський (вокал, клавіші), Олександр Ємець (сакс), Андрій Партика (гітара), Михайло Лудін (ударні), Олександр Гамбург (бас, вокал). Першим бойовим хрещенням “Братів” став московський фестиваль “Сирок-89”. Московська публіка сприйняла їх набагато тепліше, ніж російських панк-музикантів. Тому “Брати” готують повністю україномовну програму і починають створювати український рок-н-рол, разом з гуртом “ВВ”. У 1989 вони записують свій дебютний альбом “Всьо чотко!”. Дві останні композиції з цього альбому стають справжніми хітами: “Наркомани на городі” та “Чуваки, всьо чотко”. Секрет простий — у майже розваленому Союзі, знімають будь-які табу. Публіка взнає купу нових слів та явищ, серед який і наркоманія. “Брати” розуміють, що про це потрібно співати:

“В школі вчителька казали

 Жи б ви всі запам’ятали

Як побачиш наркомана

 бий його, як таракана.”

 Таки правда: «від людського гніву наркоманам не втекти”.

На “Червоній Руті” в Чернівцях “Гадюкіни” були другими, перше місце виборола їх сестричка Віка. Окремого слова варте стилістичне забарвлення текстів “Гадюкіних”. Мало того, що музика, яку вони грали це суміш року, фольку, регі, рок-н-ролу та блюзу, то ще й тексти пісень були абсолютно відсторонені від звичного радянського уявлення про пісню. Вони сприймалися насамперед як протест проти існуючої радянської культури, радянського способу життя, хоча водночас відкривали багатьом очі, змушували замислитись. У цьому й секрет популярності гурту.

Наступний альбом вийшов у 1991 році і дістав назву “Ми — хлопці з Бандерштату”. Він був записаний уже без “Шулі” Олександра Ємця, якого замінили на Ігоря Миколайчука. Тоді ж з’явився і Павло Крохмальов. Те, що робили “Гади” на сцені часто називали модним словом шоу. Ніхто більше не давав таких концертів. Новий альбом чітко асоціювався з Галичиною:

“Дехто говоре: "Бандити, хулiгани
З тої голоти людей не буде"
А ми ся подивим, як потреба стане
Хто полiзе в льох, а хто пiд кулi пiде!”

Відтепер “Брати Гадюкіни” не гурт, а творче об’єднання, головою якого є Олена Мархасьова. Разом з Братами до об’єднання входять ще кілька львівських гуртів: “Плач Єремії”, “Мертвий Півень”, “Клуб шанувальників чаю”. У вересні Брати проводять концерт-марафон під епатажною назвою — “Не проп’ємо Україну” і на півтора роки замовкають.

Відроджується гурт лише в липні 1994 року, Тоді Брати записали новий альбом “Було не любити”. Але не обійшлося і без втрат: команду залишили Юлія Донченко та Андрій Партика. Лідер гурту лікувався в Бельгії від наркотичної залежності. Саксофоніста Богдана Юра забрали до армії. Незважаючи на все це у грудні 1995 року розпочався запис нового альбому: “Бай, бай, мила”. У 1997 Мельничук та Крохмальов створили власну студію  — “Гадюкіни рекордс”. Навесні 2000 побачив світ альбом “НАЖИВО”. Туди входили концертні записи 94-95 років. Згодом в Німеччині брати пояснили, чому ніколи не працюватимуть разом: “Те, що Гадюкіни не будуть разом працювати – це ми вирішили давно. Час змінює людей і виходити – як виходять “Shadows” і такі інші “повсталі з пекла” – ми б не хотіли. 15 років тому ми були як Beatles – виходили на сцену і дівчата починали кричати. У нас так само була ця харизма – і група повинна бути такою. А тепер – виходити на сцену? А для чого? Нагадати нашому поколінню як вони постаріли? Як вони втратили? Для чого?”

Проте у січні 2006 Гадюкіни зібрали аншлаг в столичному Палаці спорту. Як стверджують очевидці концерт вдався, шоу залишилося, тому всі повірили у воскресіння Братів. У фіналі історичного концерту вражений прийомом Кузя щиро подякував екстазованій публіці і з властивим гумором попрощався від імені Братів Гадюкіних ще на десять років. Але, здається, леді та джентльмени, то був жарт.

Що ж таке Гадюкіни сьогодні? Чи така ж вже історія? Можливо, якщо вдуматися в тексти їхніх пісень то і сьогодні ми знайдемо якусь актуальність. У пресі та на просторах інтернету знову з’явилася інформація про те, що Гадюкіни дадуть ще один концерт, а Павло Крохмальов в інтерв’ю газеті “Дело” (01,08,2007) висловив сподівання, що цього разу Гадюкіни таки повернуться. Можливо це знову протест? Цього разу проти сучасного стану справ, Гадюкіни просто знайшли в черговий раз причину для своєї музики, знайшли можливість стьобу, прагнення висловити щось нове, підігріти український рок-сегмент. Але реінкарнація Братів ще поки не є доконаним фактом. Ну що ж: “Було не любити!”

А історія — штука дивна, ніколи не знаєш де факти, а де домисли. Особливо це стосується історії УПА, бо офіційна радянська історія малює “лісових братів” зрадниками своєї країни. Упівці дійсно виступили збройною боротьбою проти Червоної армії в  роки Другої світової війни, але вони захищали власний народ від сталінізму та радянщини. Часто сучасне покоління не знає справжньої ролі УПА в українській історії, радянська пропагандивна машина прагнула очорнити образ українських повстанців у очах самих українців. Саме тому сьогодні і існує проблема примирення ветеранів. Упівці не вважали себе громадянами Радянського союзу, який був для них ворогом-окупантом, рівно як і Польща та гітлерівська Німеччина, тому цілком природнє засудження їх радянською системою, та, даруйте, неприроднє не визнання їх сучасною державою на ім’я Україна. І в цьому полягає історичний парадокс, УПА — це армія без держави, власне через свою боротьбу активісти ОУН і збиралися створити державу. Нація відчула потребу у збройній силі і створила її.

Українська Повстанська Армія зародилася саме в той момент, коли українська нація гіпотетично могла здобути власну державність. Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору у ХХ столітті є кінець січня 1929 року. Саме тоді на І конгресі у Відні було створено Організацію українських націоналістів. Метою організації проголошувалося створення Української Самостійної Соборної Держави на всіх українських етнічних землях. Керівним органом ОУН став Провід Українських Націоналістів, головою якого обрано Євгена Коновальця. Вже у 1938 році совєтський агент Павло Судоплатов у Роттердамі вбиває Євгена Коновальця. Саме ця подія поклала початок так званого розколу ОУН. Головним каменем спотикання виявилося питання про співпрацю з німцями, яку по-різному бачили різні члени організації. Це поклало початок роздвоєння ОУН на ОУН-Мельниківці, головою проводу якого на другому конгресі в Римі (1939року) було обрано Андрія Мельника та ОУН-Бандерівці, головою проводу якого став Степан Бандера, після затвердження на ІІ надзвичайному конгресі у Кракові (квітень 1941 року). Цей конфлікт між гілками ОУН пережив Другу світову війну і триває до цього часу, з різними спробами порозумітися, які мали різні наслідки. Бандерівці виступали за радикальні, революційні дії, Мельниківці ж вели помірковану політику.

Плани щодо відновлення Української держави було втілено щойно німецька армія перетнула кордон 30 червня 1941 року ОУН(б) у Львові проголосила створення Української Самостійної Держави. Уряд було доручено сформувати Ярославові Стецькові. Реакція німецького командування остаточно розвіяла всі ілюзії щодо можливої співпраці між ОУН та німецькими підрозділами. Після відмови відкликати Акт відновлення Української Держави, Степана Бандеру та Ярослава Стецька було заарештовано та відправлено до Берліну, а звідти до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували до вересня 1644 року. ОУН(м) засудила радикалізм Бандери у питанні проголошення державності і виявила схильність до більш гнучкої політики, вважаючи відкриту конфронтацію з німецькою потугою несвоєчасною і шкідливою для національних інтересів. Мельниківці формують у Києві Українську Національну Раду та видають газету "Українське Слово". Але німецькі репресії не оминають і це націоналістичне угрупування. У грудні 1941 р. членів Ради було заарештовано, частину з них страчено у Бабиному Яру. Сам Мельник до січня 1944 року перебував під домашнім арештом у Берліні, а потім — у концтаборі Заксенгаузен.

Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року, коли Сергієм Качинським було створено перший відділ УПА під егідою ОУН(б). Згодом військові формування розросталися. А навесні, з ініціативи ОУН(б) почалася консолідація усіх націоналістичних сил. До осені, незважаючи на тяжкий характер перемовин до УПА було приєднано мельниківські загони та залишки Української Народної Революційної Армії Тараса Боровця. Ще раніше УПА поповнилося українською поліцією, що з німецької служби перейшла до лав повстанців та так званими “східними батальйонами”, які німецьке командування формувало за рахунок полонених Червоної Армії. Порятунок в УПА знаходили також євреї, які рятувалися від геноциду. Саме тому УПА почало набувати полінаціонального вигляду, за різними даними до 1944 року кожен п’ятий вояк УПА був неукраїнського походження.

Таким чином армія була змушена воювати на два фронти — проти німецької та Червоної армій, що їй вдавалося робити з перемінним успіхом. На додачу до цього відбувається кривавий конфлікт з поляками за українську Волинь. Протягом усього часу цих протистоянь ворогуючими сторонами проводиться шалена дискримінаційна пропаганда протилежного змісту: німці намагаються дискредитувати повстанський рух, приписуючи їм співпрацю з Москвою, а радянська влада оголошує їх зрадниками та звинувачує у співпраці з німцями. Формально перемовини командирів УПА з німцями каралися смертю.

З остаточним відступом німецьких військ УПА продовжує боротьбу з радянськими військами. У 1946 році московське керівництво ставить завдання очистити Україну від повстанців силами регулярних частин Червоної Армії, прикордонних військ та МГБ. В цей час проводяться масштабні облави, засідки, депортація мирного населення за підозрами у зв’язках з УПА, а часто і просто розстріли без свідків судів та слідств. Чи не найулюбленішим прийомом було перевдягання в бандерівців — діяли фальшиві загони УПА, які жахали мирне населення своєю жорстокістю. Все це змусило керівництво УПА частково вивести свої сили з України, а решті наказано відійти в глибоке підпілля.

Відкритий збройний опір припиняється наприкінці 40-их років, а після загибелі у сутичці із загонами НКВД  головнокомандувача — генерала Шухевича у 1950 році, УПА припиняє своє існування як єдине військове формування. Не зважаючи на це окремі загони продовжують боротьбу до травня 1954 року, коли захоплено нового головнокомандувача полковника Василя Кука. На цьому вважається, що УПА припинала свою діяльність. Але варто згадати, що навіть після 1954 року окремі боївки продовжували функціонувати, а останній партизан — Ілько Оберишин вийшов з підпілля тільки в 1991 році. Як видно УПА не склало зброї, боротьба продовжується вже 65 років.

А я ж натомість не побачу рідного монітора і не буду з вами мати ніякого зв’язку. Але відпочинок — діло святе. Я так довго його чекав, що аж перевиконав норму своєї роботи. Тому до зустрічі, обіцяю привести нові враження, нові тексти і все-все, що може вміститися в моїй голові.

Та і то не все, я підняв в неті той кодекс, там про мову йдеться в статті 7. http://news.gala.net/?cat=1&id=253185

Стаття 7. Мова, якою здійснюється цивільне судочинство

1. Цивільне судочинство здійснюється державною мовою.

2. Особи, які беруть участь у справі і не володіють або
недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому
цим Кодексом, мають право робити заяви, давати пояснення,
виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою,
якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача,
в порядку, встановленому цим Кодексом.

3. Судові документи складаються державною мовою.

http://zakon1.rada.gov.ua

То я так розумію з мовами в нас повний хаос. Тому, шановні проблема є.