1935 року Ніл отримує диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах. З початком Другої світової війни він повертається до свого села. Але ще 1931 року його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії. Роздумуючи про специфіку мистецтва, Ніл Хасевич 24 лютого 1933 року запише: «Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все». Для того, щоб вивчити цю мову, Ніл Хасевич від руки, гусячим пером, переписав Пересопницьке Євангеліє.  В процесі роботи досконало вивчив слов'янський шрифт.

У червні 1948-го Українська головна визвольна рада запровадила відзнаки підпільникам, які заслужили їх особистою звитягою. Саме Зот створив ескізи Хреста заслуги і Хреста бойової заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». До речі, згодом самого автора буде відзначено Золотим хрестом заслуги та медаллю і обрано до УГВР від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким він є насправді, чим займається і де перебуває на даний час. Від схрону до схрону його перевозили на велосипеді. Та зловісні чорні круки з держбезпеки вже чигали па нього. 1951 року зі столиці СРСР надійшов наказ — «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича, бо гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатії), а потім були надруковані у згаданому вище збірнику «Графіка в бункерах УПА». Для розшуку митця було створено міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. До неї ввійшли також капітани Маркелов та Кудрицький. На слід Зота чекісти виходили кілька разів. Одного разу у Львові через громадянина М., який переховував у себе особистий архів Ніла Хасевича (заховав їх у скляну банку її зарив у садку), «органи» спробували виманити підпільника й захопити його, та безуспішно. Згодом в одному із захоплених бункерів знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево" (з якого робилися друкарські кліше для виготовлення листівок та гравюр). Шифровка вказувала і адресу: бункер на хуторі біля с.Сухівці, що за 12 км від Клевані. Хутір оточили. Криївку було обладнано на селянському дворі. Прихований вхід до підземелля знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три приміщення. Тут і відбувся останній бій Хасевича і двох бойовиків, які його охороняли, з гебістами. Завдяки книзі Теодора Гладкова «Со щитом и мечом», яка 1988 року побачила світ у львівському видавництві «Каменяр», ми знаємо подробиці смерті художника й воїна.   

Зі спогадів Дмитра Удода, колишнього вояка УПА: «Це було 1952 року у Клевані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого входили Бісівські хутори, де в криївці був убитий Ніл. Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати його… Коли вже енкаведистам набридало видовищее, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок». За три дні тіла убитих повстанців зникли.   

До честі працівників управління СБУ у Волинській області, вони на початку 90-х років передали добірку оригіналів дереворитів Ніла Хасевича, які збереглися в архівах, до обласного краєзнавчого музею в Луцьку. Спасибі й на тому. Про реабілітацію не йдеться — очевидно, Ніл Хасевич і тепер лишається «ворогом народу». Друга світова викосила фактично всіх його близьких родичів: загинули батько і молодший брат Анатолій, старший Федір помер у радянському концтаборі Білобородово під Томськом. У 1947 році загинула кохана жінка, яка була зв'язковою з підпіллям міста Луцька. Залишилися її портрети, намальовані у квітні 1945 року. Ніл Хасевич - один зі справжніх героїв Другої світової війни.Герої є різні. Одні вмирають на фронті, закриваючи собою доти, зупиняють танки, їх ховають із військовими почестями, ставлять їм обеліски, родичі ними пишаються, отримують подяки й інші різноманітні заохочення. Ті з героїв, хто вижив, користуються багатьма благами цивілізації. А скільки героїв вмирає невідомими! Місця їхньої смерті ніде не зафіксовані, вони не поховані за християнським звичаєм, не відспівані, цих людей не ховають на лафеті, їм не салютують… Ніл Хасевич присвятив своє життя Україні, він ніколи не думав про себе, ніколи не просив нічого для себе особисто. УГВР пропонувала йому переправитися на Захід, але він відмовився. Де його могила — невідомо. Реабілітація не відбулася. Єдина «компенсація» — вулиця у Рівному, яка носить його ім'я.

Фото робіт Ніла Хасевича тут http://photo.i.ua/user/3871267/304437/8766458/

Российский «Московский комсомолец» опубликовал интервью с Надеждой (Надией) Каддафи — любимой женой младшего, но самого любимого сына ливийского диктатора Муамара Каддафи. Уроженка крымского Коктебеля поведала о жутких нравах, царивших в семействе Каддафи, в частности — о групповых оргиях ее мужа и его друзей.

О друзьях Сейфа: «...Так называемая свита, прихлебатели. Помимо того что эти ребята пили, ели, покупали себе женщин за счет моего мужа, так они еще 24 часа в сутки находились в нашем доме. Причем без стеснения разгуливали по комнатам в одних трусах и занимались любовью со своими девицами в моей спальне. Когда утром я спускалась в гостиную, там уже завтракали человек десять... Спорить с этим было бесполезно. Сейф сразу предупредил меня: друзья для него — святое!»

О конкурсах красоты в Украине: «...Сейф не то что не скрывал от меня своих любовниц, он постоянно приводил их в дом. Поначалу я закатывала скандалы, рыдала, а потом поняла, что невозможно ничего изменить. И я смирилась. Только требовала мужа почаще проверяться у врачей. Сейф с друзьями не гнушались групповых оргий, причем все это дело снимали на камеру. Порой доходило до абсурда. Так, два года назад Сейф проспонсировал конкурс красоты на Украине. Я занималась отбором девушек.Часть тех красоток перепрыгнула с подиума прямо в постель моего мужа.»

О краже ребенка: «...Однажды мы крепко повздорили с мужем, и я уехала в Крым к маме, — вспоминает Надежда. — В это время в Ливии начался священный для мусульман месяц Рамадан. Сейф буквально обрывал мой телефон. Кричал, что не может без меня. Хотя я отлично понимала, что ему просто необходим был секс! Ведь в это время ему запрещалось не только пить и гулять, но и приводить в дом чужих женщин. Отец бы просто убил сына за это. Я не вернулась. А через неделю мне позвонил брат из Донецка. Он был в панике — его сына украли какие-то люди. Позже мальчика вернули. Выяснилось, что таким образом Сейф решил меня припугнуть. У него огромные связи на Украине.»

Как уже сообщало издание «Украина криминальная»,лучшими друзьями и партнерами сыновей Каддафи в Украине являлись братья Арфуш — Валид и Омар. Именно сыновьям Муамара Каддафи Валид Арфуш (ныне —вице-президент Национальной телерадиокомпании Украины) регулярно поставлял из Украины «невест» еще на заре становления своего «бизнеса».

Он же являлся одним из организаторов всеукраинских конкурсов красоты.

Справка:

В 1997 году братья Арфуш стали продюсерами конкурса «Мисс Европа» в Киеве. В 1998-2000 гг. представляли интересы модельного агентства «Elite» в Украине, а также организовывали международный конкурс моделей «Elite Model Look». В 2002-м В.Арфуш вместе с братом учредил конкурс красоты «Miss@Net World», финал которого прошел в Ливии. В 2006 году В. Арфуш с братом приобрел права на проведение трех конкурсов красоты «Мисс Европа», первый из которых состоялся в том же году в Киеве. Год спустя братья Арфуш учредили новый конкурс красоты «Мисс экс-СССР» или «Мисс СНГ».

С августа 2009 по февраль 2010 гг. В.Арфуш участвовал в предвыборной кампании кандидата в президенты Виктора Януковича в качестве члена креативного совета кандидата и руководителя отдела зарубежной прессы. Дружит с заместителем главы Администрации Президента Анной Герман. В 2008-м принял христианство$ его крестными стали политик Нестор Шуфрич и певица Ирина Билык.

Так же организацию конкурсов красоты в Украине «курирует» небезызвестный бизнесмен-тусовщик Александр Онищенко. Известный в криминальных кругах Украины еще по своей прежней, отцовской фамилии — «Кадыров». Александра Кадырова, в прошлом — «бригадира» знаменитой украинской ОПГ «Киселя» многие киевляне помнят еще как собирателя рэкетирской дани на Владимирском рынке.

О том, что так называемые «конкурсы красоты» в Украине и России — фактически кастинг борделей для ВИП-персон под вывеской модельных агентств, уже мало для кого секрет. При тотальном разрушении моральных устоев девушки идут на подиумы этих «конкурсов красоты», прекрасно зная свой дальнейший «профессиональный» путь. А граждане пошиба Кадырова и Арфуша делают на «девочках» бизнес, выступая, по сути, высокооплачиваемыми сутенерами. При этом извлекая для себя и высокие побочные дивиденды.

После откровений Надежды Каддафи особый смысл приобретает просмотр фотографий конкурсов красоты «Украина Вселенная 2009», «Мисс Украина 2009», «Королева красоты 2009» и т.д. Дебютантки какого из них, как следует из интервью Н.Каддафи, оказались в постели Сейф аль-Ислама и егопохотливых дружков?  

Також "Херсонгаз" поставить коштовний газ кільком освітнім установам.Цюрупинська спеціалізована школа №4 за 586 тис грн. придбала 96000 м3 по 6100 грн. або $ 762,5 за тисячу кубометрів. По цій же ціні газ придбала Новомаячківська загальноосвітня школа Цюрупинської райдержадміністрації на суму 610 тис грн.

Разом з тим "Херсонгаз" продає газ і значно дешевше. Відділ освіти Каланчацької райдержадміністрації за 1,73 млн грн. придбав 364 тис. м3 газу по 4760 грн. або $595 за тисячу кубометрів.

Відділ освіти Овруцької райдержадміністрації Житомирської області за 2,67 млн грн. придбало у ПАТ "Житомиргаз" 393 тис м3 газу по 6783 грн. або $ 848 за тисячу кубометрів.

Нагадаємо, цього року найдорожчий газ, зафіксований в "Віснику державних закупівель", придбав "Харківський фізико-технічний інститут" у ПАТ "Харківміськгаз" по $856 за тисячу кубометрів.

Закупівлі  газу  освітніми установами проводяться за  кошти  місцевих  та  державного  бюджетів.

ЧУЖІ СЕРЕД СВОЇХ   «Я завжди голосував за Януковича, але він виявився... (далі лунає ненормативна лексика. – Авт.)», – емоційно реагує Андрій Альошкін, екс-шахтар з Антрацита, а тепер різноробочий із Луганська, на запитання про ставлення простих людей на Донбасі до влади, яку вони обрали.

«Запитую в п’ятикурсниці, що приходить на іспит: «За кого голосуватимеш?» – розповідає Сергій Н., професор Східноукраїнського університету імені В. Даля (на Донбасі більшість усе ж традиційно побоюється відкрито називати речі своїми іменами. – Авт.). – Відповідає:«За комуністів». Перепитую: «Чому?» А вона: «Та дідусь сказав, що так треба». Оце, на жаль, у нас дуже поширено. Старі голосують за звичкою, молоді або взагалі не йдуть на дільниці, або ставляться до цього з цілковитою байдужістю. Але все ж не всі. Дедалі більше громадян починають думати головою. Наприклад, я підтримуватиму демократів, хай там які б вони були, але все ж кращі за так званих наших. Головна проблема для багатьох – брак альтернативи. Хтось, звичайно, за комуністів побіжить віддати голос, але розумні люди розгублені».

Утім, наразі усталена, здавалося б, навічно ідеологема «це сучий син, але це наш сучий син» дала тріщину, навіть враховуючи, що «Донбасс убеждений не меняет». За останні два роки різко знизився рівень життя пересічного мешканця регіону – надто великий розрив між очікуваннями та реальністю, особливо на тлі того, що в когось таки Межигір’я розростаються. «Я цього Януковича ненавиджу, – аж плюється слиною грузин-таксист похилого віку з Донецька. – У 2010 році всіх своїх пасажирів пропагував, щоб за нього голосували. Тепер цим людям буде соромно в обличчя дивитися. Як може бути, щоб тут ціни були вищі, ніж у Києві. Таке враження, що все робиться нашим коштом. Вони нас зовсім за дебілів вважають чи що?» При цьому в головах донбасівців одночасно уживаються два абсолютно різні сприйняття влади нинішньої й влади як такої. З одного боку, ці люди вкрай вороже налаштовані до будь-кого чи того, що її символізує. «Упирі» – характеристика, яку дуже часто можна почути від місцевих мешканців. З іншого – в їхній свідомості поряд із цією вродженою анархічністю степового походження вживається абсолютний конформізм, що іноді набуває вигляду байдужості. Більшість із них зараз на проміжній стадії між байдужістю (людям просто все одно, хто у владі, бо вони її не сприймають) та відкритою ненавистю.

БУДЕ ЯК БУДЕ   Хоча багато українців ще прекрасно пам’ятають гупання шахтарських касок об київську бруківку на початку 1990-х, виявляється, що реальна кількість пасіонаріїв поміж жителів Донбасу мізерна. Як і людей, що розуміють та готові обстоювати тут свої інтереси. Більшість вважає, що боротися за права, особливо на шахтах чи заводах, – це знищувати свій прибуток. Понад те, не задумуються над таким питанням, просто виживаючи в наявних реаліях і сприймаючи їх як даність. «Коли ти працюєш і мовчиш, то тебе ставлять на нормальну ділянку в забої, – пояснює колишній шахтар, поет Олександр Сигида із села Атаманівка під Луганськом. – Отримуєш навіть тисячу доларів. А як починаєш патякати зайве, то ніхто тебе не виганяє, навіщо. Просто прикріплюють до поганої ділянки, і твоя зарплата, що залежить від видобутку, одразу різко зменшується. От і ризикуй щодня життям за півтори тисячі гривень на місяць і будь волелюбним або мовчи в ганчірку й заробляй нормальні гроші. Кожен вирішує для себе сам. Але люди якось звикли ризикувати життям – це вже ніби само собою зрозуміло». Справді, донбасівці, на диво, фаталістичні. «Хай буде, як буде» – такий слоган найкраще відображає їхнє мислення.

Що дуже дивує, то це те, як шахтарі терплять такі нелюдські умови праці з величезною, як свідчить статистика, кількістю смертей, ризиком (не всі вони отримують по тисячі доларів на місяць). Однак ті, з ким поспілкувався автор цих рядків, одностайні: винні в аваріях не тільки керівники підприємств. «Чоловіче, та повір, таких аварій, як на «Суходольській» (2011 року загинуло 28 осіб. – Авт.), у нас і за совка було дуже багато, – стверджує Олександр Сигида. – Зараз навіть трохи менше стало, просто тоді про це мовчали, хоча вони були не менш страшними. Зверни увагу, коли трапляються найбільші – у серпні. А чому? Тому що до Дня шахтаря знову-таки з радянських часів треба було видати на-гора рекордну кількість вугілля. І ще тоді люди навчилися затикати ганчіркою датчики метану, щоб вони не заважали працювати, адже аварійна система вмикається, тільки-но концентрація газу в повітрі хоч трохи починає перевищувати норму. Тому найчастіше в аваріях винні самі люди таїхнє халатне ставлення до власної безпеки».  Читайте також: Донбаська широта

«90% шахтарів, хоч як різко це прозвучить, – мовчазні раби, – ділиться своєю думкою лідер громадського «Трудового руху «Солідарність» Костянтин Ільченко зі Свердловська Луганської області. – Ось, наприклад, мій колега по профспілковому руху Геннадій Зімін, який через свою боротьбу з місцевою вугільною та наркомафією став інвалідом і втратив усе майно. Але ж він такий чи не один на все місто. Цей натовп ніколи нічого не зрозуміє. Ти їм пояснюєш, що треба обстоювати права, бо це ваші ж гроші,а вони мовчать. Тільки-но бригадир йде з ділянки, починають поплескувати тебе по плечу й казати: «Молодці, ви все добре робите, захищаєте нас». Але коли той повертається – все, ніби з тобою й незнайомі. Відтак що можуть змінити активісти, якщо, наприклад, у нашої профспілки «Спільна дія» по 10–15 людей у колективах ще й не з кожної шахти, а там працюють зазвичай щонайменше 200–300 осіб? Але коли вони прокинуться, мало не здасться нікому. А це незабаром станеться, бо дедалі важче виживати».

Донбаськими містечками відчутно котиться хвиля глухої ненависті,яка проривається назовні поки що за чаркою на кухні або під час традиційних розмов за «тормозком» перед спуском до шахти. А також виявляється у дедалі більшій кількості розбоїв та грабежів стосовно заможних донбасівців: депутатів, бізнесменів, держслужбовців. «Зараз міліція просто не показує реальних даних щодо скоєних злочинів, – стверджує Костянтин Ільченко. – І це дуже погана тактика. Адже більшість тутешнього населення поки що є інертним стадом. Але тільки-но воно зрозуміє, що можна, майже як у 1990-ті, піти до сусіда, в якого лежать котлети в холодильнику, дати йому виделкою в очі й забрати м’ясо собі, почнеться жах. Партія регіонів сама не розуміє, що робить і яких демонів випускає назовні. У ті ж таки 1990-ті в людей ще залишалися певні ілюзії, тому якось перенесли лихоліття та невиплати зарплати по півроку.Зараз немає ні страху, ні совісті – лише бажання хоч якось заробити в умовах цілковито розграбованого виробництва. Варто тільки комусь відкрито почати – і все це спалахне таким кримінальним полум’ям, що його вже нічим не загасити».

Читайте також: З плавильного казана імперії

«Так повелося ще з радянських часів, – розповідає Олександр Сигида. – Шахтарі свої гроші витрачали на «бухло», а будинки розвалені. Мінливий у нас народ». Типове явище для Донбасу – цілі квартали напівзанедбаних житлових будинків, «мертві» міста й села, де раніше жили працівники тепер закритих чи збанкрутілих шахт і заводів. Картина там апокаліптична.

З Донецького залізничного вокзалу до центру міста можна потрапити трамваєм або маршруткою. Якщо останньою, то проїздиш повз вилизаний, красивий, сучасний бізнес-центр «Ахметов-сіті», як його називають місцеві. Якщо ж сісти на трамвай, то за 20 хвилин очікує подорож крізь нетрі, з якими можна порівняти хіба бразильські фавели абощо. Ось такий нині увесь Донбас: Межигір’я і бідність. Раніше місцеві мешканці з такими контрастами мирилися. Нині ж це їх не просто дратує – обурює. 

Дивні люди наші політики – ще не стартували чергові перегони, а вони вже взялися наввипередки відганяти від себе потенційних виборців. Взяти хоч би інцидент "Свободи" з Гайтаною – ну хто їх за язика тягнув? Хіба Гайтана представить українську пісню гірше за торішню співачку з дивним іменем Альоша? Чи вона є меншою українкою, ніж Сердючка? Та й взагалі, чи варто серйозним людям обговорювати Євробачення? 

Але з іншого боку, расова тема у нас останнім часом старанно педалюється – навіть ролик в телевізорі запустили, де китаєць грає на бандурі, араб на сопілці, а наш Фома підспівує. Толерантність пропагує. Тобто тема все-таки актуальна. А раз так, то політик мусить щось з цього приводу "на гора" видавати.

Чесно кажучи, ми дуже сумніваємося, що активні слухачі радіо Ера – виключно ксенофоби чи расисти. А це означає, що пропагандисти толерантності чогось не врахували у своїх зверненнях.Ну гаразд, можливо, слухачі популярної радіостанції, а з ними й усі українці нічого не розуміють. Але останнім часом і Європа на цьому фронті стала поводитися незвично. Зокрема Франція та Німеччина, відкрито заявляють, що політика глобальної мультикультурності провалилася – треба, мовляв, вигадувати щось інше. Отакої. 

Вперше наочно відчути, що з цим терміном не все гаразд, нам довелося під час представлення програми з підтримки толерантності в Україні посольством королівства Нідерланди. У програмі йшлося передусім про євреїв, голокост і цілком традиційні речі. Все коректно і по-міжнародному офіційно.

Зачекайте. Як таке можна ставити на одну дошку? Євреї – один з найдавніших народів світу, їм ми завдячуємо Біблією і врешті самим християнством, яке стало основою всієї європейської культури. А сексменшини – не народ, не національність навіть, а просто люди, зі специфічними інтимними смаками. 

Україна – багатонаціональна країна. Нас не треба вчити співіснуванню з іншими народами, а тим більше за гроші іноземних фундацій. Сотні років ми жили пліч-о-пліч з болгарами, кримськими татарами, молдаванами, караїмами, євреями, ви не повірите, але без рекламних роликів.

Згадайте, до речі, що коли якийсь там закордонний пісенний конкурс виграла кримська татарка Джамала, ані "Свобода" ані хто інший слова не сказав на цю тему. Не такі ми вже насправді й погані.Чому ж тоді раптом загуло: толерантність, расизм, терпимість? 

Перше, що спадає на думку – це свідома провокація стосовно націоналістичних політиків. Ну, мовляв, давайте, демонструйте свою людожерську сутність! Серйозні люди, звісно, на це не купляться, а от дрібнота...

Друге, що це – реінкарнація старої радянської казочки про "у вас негрів б’ють". Може хтось пам’ятає, як проблемами расизму намагалися затулити безнадійне відставання СРСР від капіталістичного світу. Тепер же, здається, у такий нехитрий спосіб хочуть відсунути на задній план той факт, що б’ють у нас в першу чергу все-таки українців. Згадайте Індила, який зовсім не китаєць, згадайте тисячі, що їх піддають тортурам міліціонери і десятки тисяч, що їх грабують гопники – українців, росіян, молдаван, кримських татар... 

І тому на тлі усіх цих щоденних звірств пропаганда якогось окремого ставлення до людей з іншим кольором шкіри викликає рівно протилежну реакцію: значить, їх – не можна, а нас – будь ласка? 

Нам здається, "терпимість" – це зовсім не те слово, яке треба застосовувати до чужих культур. Бо з одної сторони воно принижує їх: що ж такого незручного чи поганого є у кольорі шкіри чи мові, що треба переконувати це "терпіти"? А з іншого боку – принижує нас: нехай приїжджі роблять, що хочуть, а ви – терпіть! 

Згадайте хоч би Мустафу Найєма, який ніколи не нітився власної національності і знає державну мову краще за прем’єр-міністра. Який працює для України навіть попри погрози з вуст президента. І поставте поруч з ним того ж таки Арфуша, який нітиться країни свого народження і плювати хотів на державну мову попри те, що керує державним інформаційним ресурсом.

Реальним механізмом співіснування людей різних національностей є зовсім не толерантність, а культурний діалог. І сумно, що багато хто з політиків плутає ці поняття. Ну а для культурного діалогу перш за все потрібно, щоб обидві сторони були носіями цієї самої культури. Гопники, бидло і більшість політиків для цього не підходять – і не через колір шкіри. 

І третє. Культурний діалог будується на єдиному фундаменті – тобто зрозумілій усім мові та прийнятною для всіх системі цінностей. Просто для того, щоб сторони розуміли одна одну. 

Що такого складного у цій моделі, що політики не можуть розібратися? Вони не розуміють, що таке культура? Цілком можливо. А з іншого боку іноді читаєш міркування олігарха-депутата Фельдмана з приводу міргантів і в голову починають закрадатися підступні думки. Може, це все не просто так? Розкрасти заводи, розкрасти землю можна, та як захиститися від людей, що живуть на ній? Бо в них є голос на виборах,а на крайній випадок – вила. 

От і просуває хтось потрошку такий проект: нехай українці їдуть працювати в Португалію, а на їх місце можна завезти китайців. Китайці невибагливі, дешевші та слухняні – і на виборах не голосують, і за вила не візьмуться. Тому створюються максимально несприятливі умови для роботи українців в Україні і спрощується виїзд. А для прикриття – у телевізорі китаєць з бандурою та араб із сопілкою. Звикайте. 

Звісно, усе це фантазії, але фантазії ці виникають не тільки в наших головах. І причина їх виникнення – не міфічна "українська ксенофобія", якої ніколи не було і бути не могло, враховуючи традиційний поліетнічний склад нашого населення, а відсутність відповідей на стратегічні питання, які ставить перед Україною життя.

Чи має Київ-етнічний перетворитися на Париж чи Москву, а чи все-таки краще триматися шляху Варшави? Як зберегти себе в умовах відкритості кордонів? І врешті-решт як при обмеженості ресурсів та загрозі перенаселення, про які невпинно нагадують науковці, зберегти свою, їй-бо не найгіршу частину планети Земля? Ту саму, яку доручив нам Господь. І одразу виникає питання – а чи повноважна взагалі будь-яка влада вирішувати питання міграційної і культурної політики? І одразу відповідь – навряд чи. І не за Конституцією, а по суті. Не може Янукович відкрити кордон для в’єтнамців, навіть якщо у нього буде 450 голосів у Раді. Єдина легітимна міграційна політика – це схвалена народом – а точніше, усіма корінними народами України. 

Тому замість прикриватися посиланнями на Європу десятирічної давнини чи Москву теперішню, кожному, хто хоч трошки турбується про майбутнє – власне чи нащадків, щодня і щослова треба формувати навколо себе простір культурного діалогу. 

Ну і останнє. Шукаючи для діалогу спільної культурної основи, варто триматися подалі від стандартів пострадянського інформаційного простору –денаціоналізованого шлунково орієнтованого совка. Бо саме така от "біомаса" є світоглядною основою більшості сучасних політиків. І всі ми аж надто добре бачимо, що з того виходить.

"Несмотря на судебное решение, которым мы отстояли нашу школу, власть не оставляет попыток ее закрыть, - рассказала Gazeta.ua участница митинга Ирина Круглова, родительница двух учеников украинской школы № 111, - Учителя и дети ощущают давление. Мы пришли к выводу, что люди, которые захватили власть в Донецке, кроме зарабатывания денег у себя в рабочих кабинетах ничем не занимаются. Их мало уволить, их надо судить".

К протесту присоединились противники строительства мусоросжигательного завода, которые считают, что чиновники с выгодой для себя продали землю в Пролетарском районе хозяевам "душегубки".

Также протестовавшие донетчане ругали мэра Александра Лукьянченко за повышение стоимости проезда в общественном транспорте в полтора раза, повышение на 30% тарифов на услуги по вывозу бытовых отходов и повышение в 2 раза оплаты за детские сады.

Участники приняли резолюцию с требованием: "За все преступления и издевательства над народом возбудить уголовное дело на мэра Донецка Александра Лукьянченко по статьям "Мошенничество и хищение денежных средств в особо крупных размерах".

Про це йдеться у статті «Хід конем від Табачника» у газеті «Дзеркало тижня. Україна».

«Не краще вчинили автори нових навчальних планів і з українською літературою. У сьомих, восьмих та дев’ятих класах кількість годин на її вивчення також зменшується», - повідомляє автор.

Автор наголошує, що «проголосивши інтеграцію кількох курсів історії, МОНМС паралельно планує скоротити кількість уроків, відведених на вивчення цього предмета».

Разом з тим, якою буде доля предмету «Історія України» для десятого та одинадцятого класу – поки невідомо, оскільки для них ще не розроблено навчальних планів.

За даними поінформованих джерел, відповідний наказ про навчальні плани для середньої школи уже підписаний Табачником і офіційно зареєстрований під №93 від 01.02.2012 року. Але поки що він лежить під сукном у міністра освіти, зазначає видання і наголошує, що «доки ж документ перебуває в міністерстві - є шанс зупинити «реформи».

«Священники Московского патриархата во время проповеди говорят верующим, что якобы националисты хотят закрыть Почаевскую лавру, сделать из нее архитектурный памятник, после чего там прекратят богослужение. А затем предлагают людям подписываться против запрещения богослужений в Лавре. Тогда как сверху на документе, который подписывали люди, написано «Сбор подписей за приватизацию Почаевской Свято-Успенской лавры», – рассказал Мандзий.

По его данным, такие факты зафиксированы в Кременецком районе, в частности в селах Крыжи, Ледыхов, Бережцы.

"Суровая зима в России с температурами до - 35 градусов привела к ограничению газовых поставок из РФ. Это имело последствия для поставок газа в Европу. Сейчас поставки газа через станцию Baumgarten на юге Австрии снизились на 30%", - сообщила OMV Group.

«Бойовий кінь» – одна з найвеличніших історій про дружбу та війну. Це успішна книжка, що стала не менш успішною театральною постановкою, яку нині можна побачити на Бродвеї. Тепер ця історія вийшла на екрани з-під рук одного з найбільших режисерів у історії кіно. Стрічка Стівена Спілберґа оповідає про вірність, надію і стійкість на тлі Європи в часи Першої світової війни. «Бойовий кінь» починається з дружби між конем Джої та хлопцем Альбертом, який приручає і дресирує тварину. Коли їх насильно розлучають, глядач бачить подорож коня крізь війну, коли він змінює життя й надихає тих, хто зустрічається на його шляху: британських і німецьких солдатів, французького фермера та його онуку.

У. Т.: Як ви фільмували потрібні вам сцени з живими кіньми? Це ж непросто?

У. Т.: Окрім Джої, що ще тримає вкупі цю сім’ю?

При "перших совітах" перебуває у підпіллі. Відтак переходить радянсько-німецький кордон і оселяється в Кракові, де діяв провід Революційної ОУН під керівництвом Степана Бандери.Арсеничу доручають створити військову розвідку ОУН, а в квітні 41-го Бандера призначає його керівником структури. За свідченням брата Степана, заарештованого у цей час НКВС, Микола активно вивчав досвід та методи агентурної робити радянської спецслужби, "особых отделов".

Завдання СБ були такими: протидія діяльності агентів НКВС і гестапо, охорона чільних членів ОУН, контроль за дотриманням конспірації, підтримка внутрішньої безпеки, розвідка та контррозвідка, організація диверсій, розслідування кримінальних злочинів, скоєних членами бандерівської ОУН, а також "розробка мельниківців та інших націоналістичних формувань".Дякуючи наполегливій роботі Арсенича, СБ стала "державою в державі", однією з найбільш розбудованих структур ОУН. Кожний підрозділ складався з голови (референта), 2-3 слідчих, 10-20 бойовиків і навіть архіваріуса. 

Важливим напрямом роботи була протидія на провокаційну роботу радянських спецслужб, які не просто насичували підпілля своїми агентами, зокрема й перевербовуючи партизан, але й розгойдували атмосферу підозр, ініціювали тертя всередині ОУН. Для цього есбістам підкидали фальшиві радянські агентурні списки, робилися фотомонтажі, де повстанці перебували в компанії співробітників НКВС-МГБ тощо.

Дослідники Дмитро Вєдєнєєв і Геннадій Биструхін підрахували за архівними документами СБУ, що восени 1946 р. агентурний апарат МГБ на заході України нараховував 644 резиденти, 2249 агентів і 18165 інформаторів. І, само собою, існували чекістські агентурно-бойові групи та легендовані крайові проводи (як-от київський, якому підпорядковувалися сотні патріотів), які діяли під виглядом підрозділів ОУН і УПА. Станом на 1 липня 1945 р. діяло 156 спецгруп НКВС чисельністю 1783 особи, найбільше – на Рівненщині (зауважте, якраз там, де і "чистка" була найсильнішою).Отже, з'ясування, скільки життів забрали перевдягнені радянські підрозділи, ще попереду.

Охороняв Миколу Арсенича спецпідрозділ СБ - так звана "двадцятка". Щоправда кількість "спецназу" не завжди дорівнювала двадцяти. Останній із цих хлопаків підірвав себе гранатою за кілька хвилин до смерті шефа. Пильність й інтуїція заставили керівника СБ перевірити найближче оточення. Під перевірку потрапила й зв'язкова Генерала Чупринки С. Галушка (псевдо Марійка, Наталка).Підозри головного есбіста остаточно оформилися після дивної ліквідації органами двох криївок Романа Шухевича. Вже тоді кільце людоловів стискалося навколо провідника.

З Галушкою МДБ провело витончену гру : арешти, биття, звільнення переодягненими у *своїх* агентами МДБ, знову катування...Галушка не чекала пощади ні від тих, ні від інших - і здавала своїх, щоб жити. Ця жінка відіграє фатальну роль у житті референта СБ і загине разом із ним.

В останньому листі, надісланому до Шухевича 11 січня 1947 року,  Арсенич пише про реорганізацію підпілля і перехід до затяжної тактичної боротьби з більшовиками. Він визнає: "Якщо ми не піднімемо Схід, то в нас не найдеться гідних наступників нашої боротьби... але на найближчий час перспектив немає і навряд чи будуть протягом найближчих декількох десятків, а може і сотень років. Злодійство, грабежі - це відбувається не тільки в колоніальному СРСР, але щоб на охороні СРСР стояли такі циніки - я цього не очікував".

УПА протистояла вишколена і загартована ще у внутрішній боротьбі проти свого народу диявольська машина. Радянські оперативники, маючи десятилітній досвід лукавих провокацій, використовували розмаїті засоби, в тому числі і технічні - фотомонтаж і підробку документації. МДБ заставляло людей співпрацювати не лише мордуванням, а  брало в заручники рідних і близьких сексотів. СБ  відповідало терором, часто внутрішнім, так званими "чистками". Степан Бандера наказував:  "При новій ситуації складаються нові способи боротьби з більшовиками. Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків, а тому необхідно негайно і таємно, в ім'я великої національної справи, вищезгаданий елемент ОУН-УПА ліквідувати". Жорстоко? Так ми з Кремлем не в "бірюльки" ж грали.

Загинув Микола Арсенич 23  січня 1947 року  біля села Жуків Бережанського району в лісному бункері. Його охоронець підірвався на гранаті. Генерал СБ застрелив свою дружину Ганну, зв'язкову Шухевича Галушку, облив у бункері гасом, підпалив документи і застрелився сам. Рішення про присвоєння звання генерала безпеки присвоєне йому, за більшістю джерел, посмертно.

В 1950 році керівник УПА Василь Кук особисто заборонив терористичну діяльність, якщо це загрожує розконспірації, 1951 року  Службу Безпеки було розпущено.

Отже, стверджується, що: -в могилі поховано троє учасників бою під Крутами (а не двоє, як подається майже в усіх джерелах) -анонімний прах є прахом "організатора і керівника Української студентської громади в Києві, заснованої в 1913 р."  "Володимир Шульгин (*1894 —†1918), студентський діяч, син Якова Шульгіна, організатор і керівник Української Студентської Громади в Києві, заснованої 1913 року. Член Виконавчого Губернського Комітету Ради представників Київщини в 1917 році."- з Вікі.Аналогічні дані і в Енциклопедії українознавства. Отже, фраза, виділена в цитаті курсивом, стосується,скоріше за все, Шульгіна В.Я. Таким чином, гіпотеза про поховання сот. Омельченка в одній могилі з Шульгіним і Наумовичем поки що підтвердження не знайшла.

Це  студенти  Народного  унiверситету

Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник), Володимир Наумович; студенти  унiверситету   Св. Володимира 

Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб,  Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти  2-ї  Кирило – Мефодiївської  гiмназiї

Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу),  Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу). І ще 17-19 загиблих юнаків, імена яких невідомі

І ще до 20 чол. загиблих козаків з куреня "Смерті".

...чи перебували у складі 1-ї сотні доп. студ. куреня січових стрільців, що брала участь в бою , студенти КПІ ? Серед загиблих студентів/гімназистів, з КПІ я нікого не знайшов (маю на увазі ті 20 прізвищ, що вміщені у праці Я. Тинченко "Українські збройні сили березень 1917 р. - листопад 1918 р.".)

- В тій же книзі було написано що брали, і їхня кількість. тільки не памятаю скільки. Напевно вони всі залишились живі (після Крут).

ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних, молодих… На Аскольдовій могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ. На кого посміла знятись Зрадника рука? — Квитне сонце, грає вітер І Дніпро-ріка… На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих. — На Аскольдовій могилі Поховали їх. Павло Тичина

Вічна пам'ять мужнім юнакам, що полягли в бою за Україну...