Темний бік імміграції

- 85% засуджених за зґвалтування в Швеції – це іммігранти або діти іммігрантів.

- 82% поставших перед судом молодиків у Данії в 2004 році мали іноземне походження.

- 65% визнаних винними у зґвалтуванні в Норвегії класифіковані, як незахідні іммігранти; у 80% випадків їхніми жертвами були норвежки.

-55% ув’язнених у Голландії у 2004 році були іммігрантами; принаймні 30% ув’язнених походять з територій з небілим населенням. Центральне Бюро Статистики (CBS) стверджує, що 9% заарештованих народились в Суринамі, біля 9% походять з голландських Антильських островів та Аруба, 7% - марокканці та 5% - турки.

-50% злочинців у більшості регіонів Італії – нелегальні іммігранти.

-47% ув’язнених в Данії за важкі злочини, такі як вбивство, спроба вбивства та зґвалтування – походять з іммігрантського середовища.

-40% всіх бельгійських ув’язнених у 2005 році були іммігранти з країн третього світу; найбільш численні з них марокканці, алжирці та турки.

-40% всіх злочинів в Росії в 2003 році офіційні власті приписують іммігрантам, переважно з країн, що розвиваються.

-30% всіх серйозних злочинів, здійснених на Кіпрі, були за участю іноземців. Біженці “надмірно представлені” в цій статистиці.

25% ув’язнених в Данії – це або іммігранти, або їх прямі нащадки.

-25% всіх злочинів у Швеції за період з 1997 по 2001 рік здійснені іммігрантами.
За підрахунками Національної Ради з Питань Запобігання Злочинності іммігранти в Швеції в чотири рази імовірніше будуть схоплені за вбивство або розбій, чим корінні шведи. Також в три рази імовірніше за нанесення тілесних ушкоджень та у п’ять разів імовірніше за сексуальні злочини.

МАсква і масквічі

 

Понад три століття Україна перебувала і далі перебуває в тенетах імперської Москви. Протягом останніх 10-ти років цей пострадянський мегаполіс остаточно перетворився на структуру, яка паразитує на тілі Російської Федерації. У Москві сконцентровано понад 85% фінансових і понад 95% інформаційних ресурсів, рівень життя москвичів принаймні уп’ятеро вищий у порівнянні з середнім показником по Росії. На сьогодні у 10,5-мільйонній Москві проживає 1,5 млн азербайджанців (з 1989 року їхня кількість зросла в 75 разів, в їхніх руках майже вся міська ринкова торгівля), 900 тис. татар, 600 тис. вірменів, 500 тис. євреїв, 350 тис. грузинів, 300 тис. циган, понад 250 тис. чеченців, 240 тис. в’єтнамців, 200 тис. китайців, 200 тис. таджиків і так далі. Етнічних русскіх у Москві на сьогодні приблизно 3,3 млн, тобто 31%, і з кожним роком їх стає дедалі менше. Частка міжетнічних шлюбів у місті вже становить 22%.

Московська риторика про захист інтересів русскіх — це не більше ніж демагогія на експорт. Насправді русскіє для Москви — це всього лише “гарматне м’ясо”. Показовий факт: війну проти Чечні веде Москва, проте москвичі не служать в Чечні ні як призовники, ні як контрактники. Тому й вимирання етнічних русскіх і слов’янського населення у “глибинці” Росії Москву не хвилює — на підході дешева і слухняна робоча сила з Азії, зокрема Китаю. “Империя повёрнута против нас, мы в этой империи завоёванный народ”, — кажуть русскіє. За останні три роки кількість дітей у Росії скоротилася на 4 млн, дитяча смертність у півтора рази вища, аніж в середньому у світі, кількість абортів досягнула 7 млн на рік, а маса безпритульних дітей зросла до 4 млн (значно більше, ніж після громадянської і другої світової війн). Вимирання зачепило передусім слов’ян, оскільки кількість неслов’янського населення продовжує зростати. Характерно, що серед найбагатших людей Росії майже немає русскіх.

Усе більша відірваність Москви від російських регіонів дозволяє нарешті відповісти на запитання, який народ в імперії СРСР насправді був метропольним (панівним). Річ у тім, що метрополія, як правило, користується вищим рівнем життя у порівнянні з периферією. Парадокс СРСР полягав у тому, що русскіє як група в ньому не мали такої переваги. Це давало підстави ідеологам “єдіной і нєдєлімой” говорити про “жертовність русскіх заради інших народів” і заперечувати імперський характер СРСР, оскільки рівень життя мешканців національних окраїн, передусім європейських, перевищував рівень життя русскіх.

Насправді ж ніякого парадоксу не було і немає: метропольне становище посідають не русскіє, а москвичі. Усвідомлення цього факту все ставить на свої місця. Рівень життя у Москві в порівнянні з іншими містами був незрівнянно вищим як у колишньому СРСР (“вся країна” їздила в Москву на закупки продуктів і промислових товарів), так і в нинішній Росії. Більше того, сформувалася особлива московська ментальність (зокрема, доволі поширена пихатість, а нерідко й агресивність стосовно не-москвичів, у тому числі й росіян), що увиразнюється особливим “масковским діалектом”, який служить москвичам для ідентифікації “свій—чужий”. Нині 50% росіян живуть нижче прожиткового мінімуму, їхній дохід становить лише 40% від рівня 1991 року... При цьому власниками маєтків вартістю до десяти мільйонів доларів є 20 тисяч осіб, з яких половина живе у Москві.

Сприйняття Москви як велетенського паразита на тілі Росії, котрий висмоктує всі соки із провінції, захопило більшість населення РФ, про що кажуть результати соціологічних досліджень. Отож Москва реально перетворилася на неслов’янський мегаполіс з доволі агресивною ментальністю, що протистоїть решті Росії. Тому політологи добре знають, що президентом Росії ніколи не стане корінний москвич.

Століття тому 10 мільйонна Англія успішно керувала понад 100 мільйонною Британською імперією. Завдяки сучасному розвитку транспорту і телекомунікацій 10-мільйонній Москві ще легше керувати Російською Федерацією і тримати під своїм впливом інші пострадянські території.

Для розширення своєї експансії Москва активно просуває в Україні російську мову під гаслом: “Территория России (читай: власть Москвы) — там, где говорят по-русски”, а українців російського походження намагається перетворити на “п’яту колонну”, інструмент дестабілізації України з наступним її розчленуванням на “запчастини” для контрольованої Москвою економіки. Активне циркулювання в Україні російської мови робить українців беззахисними проти московського інформаційно-психологічного зомбування і прозорими для інформаційного сканування Москвою, яка монополізувала в Росії майже весь інформаційно-аналітичний потенціал..

Русскiє i москалi

Стосунки між москалями та русскіми багато в чому визначаються фактом паразитування москалів на русскості. З одного боку воно, паразитування, не дозволяє москалям так відкрито кидатись на русскій націоналізм, як на інші націоналізми. Але, з іншого боку, це паразитування дозволяє москалям ізсередини руйнувати підвалини російської нації.


--------------------------------------------------------------------------------


«Ми, псковскіє, москалєй тоже нє любім» (з побутового діалогу)
Виношу на суд читаючої спільноти деякі, може, небеззастережні, термінологічні міркування навколо русскіх і москалів (Очевидно, що масквічі є підмножиною щодо москалів, оскільки перші проживають виключно в місті Масква, а другі розкидані по всьому світі, хоча найбільше сконцентровані в тій же самій Масквє). Через використання москалями русского язика і надзвичайно активне пропихання його ними всюди та базування їх (москалів) на російській території частенько виникає несправедливе ототожнювання русскіх із москалями. Це слугує постійною потужною підпорою москалям в їхній злочинній діяльності та джерелом свого поповнення новим кадровим потенціалом і свіжим гарматним м’ясом. Не намагаючись детально відстежувати історичні джерела виникнення русского народу та злочинної зграї москалів різнонаціонального походження, спробуємо дещо прояснити змістове наповнення цих термінів на теперішній момент.

Русскіє є нацією, аналогічно як і інші нації. Русскій усвідомлює свою належність до нації русскіх, і йому небайдужий даний факт. Москаль не належить до жодної з націй, якою б з них не був породжений. Усе національне йому ненависне. Кожен свідомий своєї національної належності — для нього націк.

Виникає запитання, невже й русскій, свідомий своєї національної належності, також є націком для москаля? Звичайно, що також. Оскільки москалі не є нацією, то кожен націоналізм, зокрема й російський, є очевидною загрозою для москалізму. Фактично нормальний націоналізм — це перш за все любов і повага. Любов до своєї нації і повага до аналогічного почуття представників інших націй. Москалізм же — це перш за все ненависть і зневага. Ненависть до всього національного взагалі і зневага до нації, яка даного москаля породила й вигодувала, зокрема.

За цією ознакою легко відрізнити русского від москаля. Наприклад, нормальному русскому незрівняно більш приємно мати справу із свідомим своєї гідності українцем, ніж з обрусілим «ніким», чия гідність розтоптана москалями. Деколи доводилось бачити, як розчавлена гідність українця разить русскому, свідомому своєї національної гідності, в той час як самому українцеві, «закальонному» тривалими намаганнями не помічати свого багняного статусу, хоч би тобі що. А те, що русскому разить, москалеві — бальзам на душу. Затоптана гідність українця — жива вода для зловтіхи москаля.

У чому ж полягає головна причина постійної озлобленості москалів проти усього нормального людського? Вона стає зрозумілою, коли проглядаєш інтернетівські групи новин, де москаль не намагається приховати свої почуття. Про неї так колись висловився мудрий Григорій Сковорода: «Найголовніша з усіх — заздрість, мати інших пристрастей та беззаконь. Вона є головним центром тієї прірви, де душа мучиться. Ніщо її не прикрашає і не робить корисною. Не милий їй світ, не люба доброчинність, а шкода така солодка, що сама себе десятком з’їдає» («Вступ до християнської добронравності»).

На що ж заздрить москаль нормальній людині? Та на все. А перш за все на нормальність її. Москалізм — це свого роду розрив природного зв’язку понять, необхідних для нормального функціонування людської психіки, зв’язку Людина — Родина — Нація — Людство.

Охоплюючи всю злочинну зграю, поняття «москалі» не приплутує сюди нікого стороннього і вже самою своєю назвою вказує на центр їхнього, москалів, гніздування, — город Маскву. Це не означає, звісно, що в Масквє живуть самі лише москалі. Скоріше всього, їх там навіть меншість, якщо не значна меншість. Але то їхній центр. Належить їм, москалям.

Стосунки між москалями та русскіми багато в чому визначаються фактом паразитування москалів на русскості. З одного боку воно, паразитування, не дозволяє москалям так відкрито кидатись на русскій націоналізм, як на інші націоналізми. Але, з іншого боку, це паразитування дозволяє москалям ізсередини руйнувати підвалини російської нації. Коли ж хтось думає, що москалі люблять русскій народ, то нехай зайде при нагоді в будь-яке російське село. Таку руїну можна зробити хіба тільки від вікової надмірної ненависті.

Це руйнування, як і завжди в злочинній діяльності, здійснюється двома головними знаряддями. Перше з них — це, звичайно, брехня. Наприклад, твердження про прітєснєнія русского язика в Україні є абсолютно очевидною підлою брехнею. Друге знаряддя, на випадок як не подіяло перше, — це насильство.

А дискредитування москалями росіян в очах інших народів? Усяке нацьковування різних націй поміж собою — це хліб номер один москалів. І перш за все сіяння ворожнечі між русскіми та їхніми сусідами, а також поміж усіх мислимих груп усередині інших націй за будь-якою можливою ознакою.

Це може спершу видатись парадоксальним, але якщо відділити зерно від лузги, а росіян від москалів, то виявиться, що для цивілізованих взаємин між двома великими сусідніми народами — українським та російським (як і інших сусідніх народів з росіянами) — гостро бракує нормального російського націоналізму «з людським обличчям». Націоналізму, в якому любов до своєї нації складає одне нероздільне ціле з повагою до аналогічного почуття представників інших націй.

Щодо обрусєвшіх інородцев (широко вживаного терміну за часів Россійской імпєрії, в тому числі офіційно), то зараз дане слово більше пасує непевним москалям у першому поколінні, а також, хоч і меншою мірою, численним (прикра реалія) фактично насильно утримуваним в русскоязичному статусі (під загрозою бути як мінімум привселюдно приниженим) українцям, — як в Україні, так і поза її межами.

Є ще слово “кацапи”. Воно годиться для позначення підмножини москалів на теренах України. Говорити ж, що в Україні не може бути русскіх, тільки кацапи, а русскіє можуть бути тільки в Росії, — така ж помилка, як і говорити, що українцем не може бути ніхто поза межами України.

Країна Моксель, або чому московитів почали називати кацапами

6 жовтня 2006 р. в приміщенні Організації українських націоналістів відбулася презентація книги Володимира Белінського “Страна Моксель или открытие Великороссии”, в якій автор показав правдиву історію формування етносу русскіх і справжню, несфальсифіковану історію Російської імперії.


--------------------------------------------------------------------------------
Обкладинка книги: Володимир Белінський. «Страна Моксель».

Роман-дослідження, виданий російською мовою видавництвом імені Олени Теліги, містить факти, що взяті з історичних джерел. В переліку літератури, на яку посилається автор, є серед іншого дуже авторитетні енциклопедичні словники і монографії 19 і початку 20 століття, матеріали про Золоту орду з арабських творів, збірники літописів, археологічні та лінгвістичні дослідженння дуже поважних науковців і дослідників, а також спеціалізовані наукові праці, що закриті в московських архівах наукових інститутів.

Серед книжок, які використовував у своєму дослідженню автор і які виніс в цей перелік, є також книги з історії Чингізхана і книги про “альтернативну” історію Золотой орди Улиса Жоши. І це невипадково. Адже Московія і Московське царство сформувалися за ініціативи золотоординської татарської еліти на територіях корінного угро-фінського населення. Золота Орда стала державотворчим ферментом майбутньої Російської імперії, а Московія – улюбленим улусом Золотої орди в її ж складі і з дозволу її хана.

Той факт, що для “створення” історії Росії Петром І була використана історія Русі та її назва, відомий майже всім, хто трохи знає історію або хоча б цікавиться нею. Про те, як фальсифікувалася історія Росії за Катерини ІІ, також дещо можна прочитати. Але такої великої, грунтовної, систематизованої, підсиленою багатьма науковими відкриттями і дослідженнями праці ще, напевно, не було.

І ось ця книга-бомба була презентована націоналістам, багато з яких про неї вже знали, і дехто навіть читав (вона викладена в інтернеті). Володимир Броніславович Белінський розповів, що хрещеними батьками його книги стали Михайло Горинь і Микола Плав’юк. Михайло Горинь згадав, що коли прочитав ще недописаний рукопис цієї книги, сказав авторові, що негайно треба робити книгу і навіть не чекати її перекладу на українську мову. А Микола Плав’юк підтримав його ідею фінансово.

“Українці і росіяни – це різні етноси, нічого споріднеого між ними немає, - сказав Володимир Белінський на презентації, - але ми не повинні розглядати той стан, в якому ми знаходимося сьогодні. Тому що сьогодні “чистих” людей і націй немає. Всі вони сьогодні перемішані. Але ми ведемо розмову про коріння, про те, коли етноси виникали з племен, коли вони виникали на базі якоїсь спільноти”.

Для багатьох сьогодні не є секретом те, що українці сформувалися на базі слов’янських племен, а росіяни – на базі фінських племен (меря, весь, мордва, мокша, мурома, мещера і т.д.). Багато років-десятиліть-століть історики культивували, а ми вчили історію династії Романових, яка потім плавно трансформувалася в історію СРСР. Ця історія, як відомо, базувалася на концепції, згідно з якою Київська Русь була “спільною колискою трьох братніх народів” – російського, білоруського і українського.

Крім того, в обіг був навмисно введений термін “Київська Русь” – щоб потім “зробити” і ввести в обіг інші “Русі”. Але Русь була одна – з центром в Києві. Це була держава, яка об’єднувала виключно слов’янські землі. Землі ж, які потім сталі Московією, не входили в Давньоруську державу, хоча спочатку царські, а потім радянські історики цього дуже хотіли. І досягли свого – в навчальні курси з історії було внесено багато неправди, якщо не сказати нахабної вигадки.

Але повернемося до презентації “Страны Моксель”. Володимир Белінській зупинився на чотирьох міфах історії Росії. Перший міф: росіяни є слов’янами, а Ростово-Суздальські землі входили до Київської держави. Володимир Белінський каже, що ніколи Ростово-Суздальська земля (на якій потім утворилася Московія – прим. О.К.) не входила до Києвської держави. “Ми можемо хіба що говорити, що, можливо, з Києва туди хтось і їздив, але Ростово-Суздальська земля жодного дня не була в складі Київської давньоруської держави”.

Володимир Белінський каже, що цю його тезу можуть не прийняти професори-історики, але готовий до дискусії, щоб довести це. Тим більше, що після прочитання другої книги сумнівів вже не буде – там все це вже доведено. Від себе зауважу, що головним аргументом наших офіційних істориків-професорів часто є те, що мовляв дослідженнями займаються нефахівці, які не мають права робити якісь висновки. Тільки вони (“кандидуби”-професори) можуть робити висновки!

А те, що серед “нефахівців” без ступенів і звань часто трапляється набагато талановитіші дослідники, які роблять видатні відкриття, до уваги не береться. Вікентій Хвойка, наприклад, не був професійним археологом, він був за своєю натурою просто талановитим дослідником – краєзнавцем і садівником, якого потім вже (після відкриття їм Трипільської культури) прийняли в свій клуб професійні науковці.

Так і тепер професійні науковці радянської закваски, які не можуть чи не хочуть в силу різних причин відійти від “курсу партії та уряду”, подивитися правді у вічі та побачити очевидні факти, що були старанно приховані. Вони можуть лише зі зверхністю і зневагою казати про чиюсь непрофесійність і повторювати завчені тези тридцятирічної давності.

Тим часом “нефахівці” (читай, обдаровані Богом дослідники) не гоняться за ступенями і званнями, і не бояться порушити нікому не потрібну в науці політкоректність, що плекалася віками професійними науковцями, головним аргументом яких часто є їхнє звання, а дослідницька праця яких часто припиняється з отриманням цього звання чи здобуттям наукового ступеню.

Але це так, між іншим, уявляючи, які коментарі буде давати цій книжці наш головний спеціаліст по Київській Русі академік П.П. Толочко.

Міф другий історії Росії стосується Олександра Невського, якого вона подає великим полководцем, який брав участь у Невській битві 1240 року і на Чудському озері – в 1242 р. Хоча народився “герой” напередодні цих дат. І про це в своїх щоденниках написала Катерина ІІ: “Св. Олександр Невський тоді тільки народився, йому було не більше 5-6 років” (в 1237 році). Цікаво, каже Володимир Белінський, що стаття, де йдеться про Олександра Невського, написана Катериною ІІ французькою мовою. Але найцікавіше про Олександра Невського – в книжці “Страна Моксель”, в якій пишеться, що Невська битва була більш схожою на бійку і не мала якогось доленосного значення для майбутньої Московії.

“Росіяни можуть зробити святим будь-кого, - зауважує Володимир Белінський в контексті своєї оповіді про Олександра, так званого Невського, - але цей його образ вони нав’язують і нам”. “Ми стаємо заручниками надзвичайно фальшивих речей”, - зауважує він і згадує величний храм на честь Олександра Невського в Софії, Болгарії, який бачив на власні очі.

Міф про Куликовську битву. Це той період, коли Московія звільнилася від татаро-монгольського іга. Хоча монголо-татарське іго – це також міф. Цікаво, що в загально прийнятому ужитку і в історії як науці використовується термін “монголо-татари”, хоча таких не було. “В Російській історії куди не глянеш, всюди якась нісенітниця”, - додає Володимир Белінський. “Монголо-татар” придумав в 1825 році вчитель Наумов, який потім став російським істориком. В історичних джерелах згадуються або татари, або моголи (без букви “н”).

В 1237 році в Суздальські землі прийшли зовсім не монголи, а східні та південні сусіди Московії та Волзької Булгарії – татари або тартари. В XIII столітті монголи вели війни одночасно в трьох напрямках. Дійсно, з Монголії пішла династія Чингисидів і на шляху завоювання залучала до своєї державності підкорені народи. Подібним чином і Суздальська земля увійшла в цю державу (Золоту Орду), а її народ залучався для завойовницьких походів Золотої Орди.

Історія Росії каже, що в 1380 році відбулася Куликовська битва. Що ж то була за битва? Ростово-Суздальська земля, а на той час уже Московія, входила до Золотої Орди. Син Олександра Невського, Даніїл, був першим Московським князем, причому посаженим в поселенні Москва Ханом Орди не раніше 1277 року. Сам Олександр Невський був спорідненим братом Сартака – він з ним породнився в 11 років і поклявся на крові про вічну дружбу і допомогу. Сартак був сином Хана Батия, який забрав Олександра в 1238 році в аманати (в заручники) – там Олександр пробув до 1252 р. Тож в Золотій Орді вважали Олександра за чингізіда, тобто за свого.

В 1252 році він став “великим князем Володимирським” ціною зради рідного брата Андрія, за що й отримав від Хана великокняжеський стіл. У 1257 р. він допоміг татарам у Володимиро-Суздальській землі здійснити перепис населення і встановити на нього данину. В 1259 році це ж саме разом з татарами він зробив в Псковській і Новгородській землях. Татарський подушний перепис населення прив’язав населення спочатку до татарських ханів, а потім – до московських князів.

Але повернемося до міфа про Куликовську битву. На той час правив Московським Улусом “герой” Куликовської битви Димітрій Донськой – прямий нащадок Олександра Невського. Татарський Хан віддав йому право на великокняжий ярлик, і Москві була віддана перевага над Твер’ю, Рязанню, Нижнім Новгородом і Ростовом.

З 1359 по 1380 рр. татарські хани дуже часто змінювалися, в Орді були свої міжусобні проблеми, але їм регулярно возилася з Московії данина, щоб Орда могла надати в разі необхідності свою військову силу “Великому князівству Володимирському”. Москва не поспішала скидати “татаро-монгольське іго”, якого для неї в принципі не існувало. До того ж в Москві оселилося багато татар з Орди, які прийняли християнство і стали вірними Московської православної церкви.

В 1373 р. Московське князівство заключило з Великим князівством Литовським (до якого тоді входила колишня Русь) договір про мир, в якому, зокрема було написане і таке : “... Коли люди Московські, надіслані в Орду скаржитися на Князя Тверського, зроблять свою справу, то Димітрій вчинить, як того хоче Бог і Цар (тобто Хан Орди), в чому Ольгерд (Великий Князь Литовський) не повинен його звинувачувати”.

Князь Димітрій каже про право Хана бути володарем як ним, князем Московським, так і князем Тверським. А нам співали пісні про “монголо-татарське іго" і Куликове поле! Це безсоромна брехня великоросійських істориків Катерининської “Комісії”. Брехня цих істориків просто дивовижна, оскільки Дмитрій Донськой пішов проти війська Мамая тільки тому, що той не був з роду Чингісхана і вважався узурпатором влади (навіть для самого Дмитрія Донського).

Ось він і кинув свої дружини проти нього як проти злочинця, який захопив владу. Коли ж його військо разом з військами литовських і руських князів розбило Мамая, Тамерлан та інші ординські ватажки привітали його премогу над “спільним ворогом”. Як відомо, після “Куликовської битви” московити ще сто років платили татарам данину. “Куликовська битва” відбулася тому, що Димітрій Московський встав на захист єдності і порядку в Золотій Орді.

Цікаво, що в “Куликовській битві” на сторону князя-московита не став жодний інший князь з князівств Суздальської землі, а сам Димитрій Донськой битвою не керував – він переодягнувся у звичайного дружинника, каже Володимир Белінський. Але йому пізніше присвоїли всю заслугу в перемозі, а Московська православна церква зробила “святим”.

Великим парfдоксом так званого “визволення від татаро-монгольського іга” називає Володимир Белінський цю битву. Димітрія Донського підтримали князі, васально від нього залежні, а також литовсько-руські удільні князі – два Ольгердовича, Андрій Полоцький і Димітрій Корибут Брянський. Російські історики навіть щодо кількості війська набрехали. Не могло бути більше 20-25 тисяч чоловік під керівництвом Московського князя Димітрія, що доводиться в книжці як прямими, так і непрямими даними.

Міф четвертий стосується того, що Росія розвивалася окремо. Московія, яка потім назвалася Росією, була в складі Золотої Орди у вигляді її губернії. І це не останній міф, який розвінчується в книжці. Можна було б ще зупинитися на міфі про заснування міста Москва, принагідно згадаючи, що перший храм в цьому місті був побудований в 1272 році, а перший князь був посажений там не раніше 1277 р. Але про це краще почитати в книжці “Страна Моксель”.

Чому “Страна Моксель”? Тому що за історичними даними іноземних істориків Московія називалася країной Моксель, а місцеве фінське населення весі, мері, мокши, муроми, мещери – народом Моксель.

Цьому залишили свідчення посол Папи Римського в імперію Чингисидів Іоан де Плано Карпіані, який написав “Історію Монгалів”, і посол короля Франції Людовика IX до Хана Сартака – Вільгельм де Рубрук. Іоан де Плано Карпіні відвідав двір Хана Батия і столицю імперії Каракорум в 1246 р. і повернувся в Європу через Київ. Вільгельм де Рубрук відвідав країну Хана Сартака (сина Хана Батия) і її столицю Каракорум в 1253-1254 рр. Ось, що він записав:

“На північ від цієї області (за Перекопом – уточнює Володимир Белінський) лежить Руссія, яка мала повсюди ліси; вона тягнеться від Польщі і Угорщини до Танаїда”. Танаїд чи Танаїс, як відомо, - це Дон. Володимир Белінській в своїй книжці пише, що Вільгельм де Рубрук узнав це на місці з особистих бесід в ставках Сартака і Батия.

Про землі і народ майбутньої Московії Рубрук також мав інформацію: “Ця країна за Танаїдом дуже красива і має ріки і ліси. На північ (від ставки Сартака, де перебував Рубрук всерпні 1253 р. – орієнтовно це зараз північний схід Воронежської області – пояснює Володимир Белінський) знаходяться величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають жодного закону, чисті язичники. Міста в них немає, а живуть вони в маленьких хижах в лісах. Їхній володар і більша частина людей були вбиті в Германії (в поході Батия в Європу в 1240-1242 рр. – пояснює Володимир Белінський)... В достатку є у них свині, мед і віск, дорогоцінні хутра і соколи. Позаду них живуть інші, що називаються Мердас, яких Латини називають Мердініс (це – мордва, пояснює В.Белінський), і вони – Саррацини (мусульмани - пояснює В.Белінський). За ними знаходиться Етілія”.

Як відомо, Етілія або Ітіль – це Волга. Сумнівів немає, запевняє Володимир Белінський, бо “великоросійські історики” Карамзін, Соловйов, Ключевський у своїх “Історіях” підтвердили факт входження в 1253 р. “Ростово-Суздальських княжеств” до володінь Хана Сартака, сина Батия. Вільгельм де Рубрук в 1253 році зафіксував такий розподіл земель між Батиєм і Сартаком: Сартак володів землями Золотої Орди від Дону до Волги і від Каспійського та Азовського моря до північних міст країни Моксель, кудb дійшли коні татаро-монголів в 1238 р. Жили в “країні Сартаха” в ті роки, окрім татарських племен, тільки “два рода людей”: Моксель (які їли свинину) і Мердиніс (мусульмани). Вже значно пізніше, стараннями “великоросійських істориків” з’явилася назва – “Ростово-Суздальська земля”.

Мордва під назвою Морденс і Меря під назвою Меренс вперше згадуються готським істориком Іорданом в 6 ст. нашої ери як автохтонні племена, які жили в міжріччі Оки і Волги. Мокша – етнографічна група мордви, як пояснюється у Великій Радянській Енциклопедії. Там же можна прочитати, що Мордва ділиться на дві групи – Мордву-ерзю і Мордву-мокшу. Мещера і Мурома – давні, також фінські, племена, споріднені племенам Мордви, що жили на берегах Оки.

Велика Радянська Енциклопедія пише, що “більша частина Мещери до 16 ст. обрусіла”, а Мурома “в 12 ст. повністю обрусіла” – повна вигадка, на думку Володимира Белінського. Як і багато іншого.

Московити-"великороси", фальсифікуючи свою історію, вкрали слово “руський” у корінного народу Подніпров’я – коли їм знадобилося “велике минуле” для імперії, що її сколотила Московія, здійснюючи винищення сусіднього слов’янського населення, починаючи з Новгорода і Пскова. Кров холоне в жилах, коли автор, цитуючи самих же московських істориків, розповідає про творимі московитами звірства. Найбільш вражає геноцид Новгорода, коли Москва в садистський спосіб цілком знищила цю давню, понад 600-річну високу слов’янську культуру — разом з її фізичними носіями. Починаєш розуміти, чому навколишні народи вважали московитів садистами і «м’ясниками», а українці назвали їх «кацапами» (що означає вбивця-садист, душогуб, на санскриті – «кацаб»).

Знищуючи культуру навколо себе, Московія разом зі своєю церквою все більше занурювалась у мракобісся і темноту. «В XVI столітті архієпископ Новгородський Геннадій з великим сумом констатував, що рукоположені їм священики не вміли ні читати, ні писати, а багато хто з них навіть погано знав молитву «Отче наш»»... «Уже в 1620 році вчений, швед Ботвид, після відвідання Московії абсолютно серйозно запитував: а чи християни взагалі московити? Він на це давав негативну відповідь» — пише Володимир Белінський.

Винищуючи і обертаючи в рабство своїх сусідів-слов’ян, Москва в той же час плазувала спочатку перед Золотою Ордою, а потім перед її правонаступником — кримським ханством. Москва залишалася васалом Кримської Орди до 1700 року і ще за Петра Першого щорічно возила в Крим данину.

Розрита могила

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».

Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.

9 октября 1843,
Березань

Одурманюючий

Геть з українських сіл і міст горілку і тютюн, бо кожний сотик, виданий на це, збагачує фонди окупантів, які вживають їх для знищення України!
                                                                                    Степан Бандера.
Викрадач розуму - так іменують алкоголь з давніх часів. Чистий спирт почали одержувати в VI-VII століттях араби і назвали його "аль коголь", що означає "одурманюючий".
Першу пляшку горілки виготовив араб Рагез у 860 році. Переробка вина для одержання спирту різко збільшила пияцтво. Не виключено, що саме через це Мухаммед, засновник мусульманської релігії (ісламу), заборонив вживання спиртних напоїв. Ця заборона ввійшла згодом у звід мусульманських законів - Коран ( VIIcт.). З того часу протягом 12 сторіч у мусульманських країнах алкоголь не вживали, а порушників цього закону жорстоко карали.
Правитель Спарти - легендарний Лікург заборонив вживати вино вищій знаті держави, але заохочував споювання рабів, щоб тримати їх в покорі. Древньоримський історик Пліній Старший писав про те, що перси та мідяни були переможені греками під керівництвом Олександра Македонського тому, що в них процвітало пияцтво.
У древній Русі алкоголь не вживали взагалі. Лише на окремі свята варили медовуху, брагу або пиво, міцність яких не перевищувала 5-7 градусів. Чарка пускалась по колу, кожен робив декілька ковтків. У будні жодні спиртні напої не вживались, пияцтво вважалось найбільшою ганьбою і гріхом.
Відомі точні дані про те, коли з’явилась горілка на Русі. У 1428 році горілку завезли з Генуї. Правда, як тільки познайомилися з її дією, ввезення горілки був одразу ж заборонили.
Зрідка нею користувалися з лікувальною метою, причому дози, які призначали тодішні лікарі, ніколи не перевищували півложки.
Ось що писав Гійом Левассер де Боплан у своєму відомому "Описі України":
"… цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман одразу ж наказує викинути його в море. Їм забороняється брати в морський похід чи на бойові операції горілку: вони дотримуються цього дуже строго".
А першим гетьманським наказом Самійла Кішки було:
"… від сьогодні горілки не пити… Наказую зруйнувати всі корчми довкола Січі… Підемо в ті турецькі городи, де найбільше накопичено скарбів. Але знайте - скарби нам потрібні не для того, аби їх пропивати. Є в мене задума - як здобути Україні волю".
З XVI сторіччя почалось масове завезення з інших країн горілки і вина. При Івані Грозному і Борисі Годунові засновувались "цареві шинки", що давали значні надходження грошей у казну. Втім, грізний цар швидко спохватився і суворо заборонив пити горілку усім, за винятком своїх опричників. Лише при Петрі І горілка почала надходити до Росії у відкритий продаж. Так що історія поширення у нас горілки ненабагато перевищує два з половиною століття.
Дія алкоголю на організм руйнуюча. Він знищує на органи травлення і кровообігу, на головний мозок та нервову систему. У процесі прийняття алкоголю кровоносні судини людини розширюються, відчувається приплив тепла, а через деякий час починається уповільнення мови, порушення координації рухів, подвоєння в очах, тремтіння рук, порушення свідомості і, як наслідок, втрата контролю над своїми вчинками. Людина "без гальм" стає неприродно збудженою, розв’язною, невитриманою. У неї з’являється обманне відчуття легкості рухів і мислення, швидко міняється уявлення про ризикованість вчинків і слів.
Проте точно встановлено, що навіть після найменших доз алкоголю працездатність падає і особливо різко знижується точність рухів, послаблюються увага, реакція, зростає кількість помилок у найпросіших тестах.
Алкоголь не лише затьмарює розум, але й убиває: тисячі людей щорічно помирають виключно через алкогольне отруєння. Помиляється той, хто вважає, що для смерті людини потрібна досить велика кількість алкоголю, цілком достатньо дози, яку не витримає серце, або з якою не впорається печінка.
Ступінь сп’яніння залежить від ваги людини, кількості алкоголю та швидкості його вживання, його міцності та стану здоров’я конкретного організму на даний момент. Відомі випадки білої гарячки у дітей, що їли цукерки з ромовою начинкою; описано чимало трагедій, причиною яких були випивки вагітних і матерів-годувальниць. Є чимало наукових досліджень, що підтверджують давно відому істину: дитина, яка зачата батьками підхмелем, частіше за все народжується неповноцінною. Якщо її обмине якесь невиліковне вроджене захворювання або каліцтво, то вона виявиться схильною до різних нервових або психічних захворювань, алкоголізму. Це правило не знає винятків. Ось одна з причин постійного збільшення хворих від народження дітей!
Людина, яка регулярно виконує фізичні вправи, не може поєднувати їх з випивкою, бо алкоголь (навіть випитий за день до тренування) різко погіршує фізичний стан того, хтотренується, знижує ефект занять і може привести до спазматичних явищ.

Україна займає шосте місце в списку ворогів Росії (2007)

За даними опитування, яке проводив серед росіян «Левада-Центр» 11–14 травня, Україна займає почесне шосте місце в списку ворогів Росії. Місця у «першій десятці» розподілилися так (у % опитуваних, які вказали цю країну, як «найбільш недружньо, ворожо налаштовану».

Эстонія 60
Грузія 46
Латвія 36
США 35
Литва 32
Україна 23
Польща 20
Афганістан 11
Ірак 8
Іран 7

Таким чином, на думку росіян, Україна випередила в цьому розумінні навіть Польщу. Ну а «ворог №1», звісно ж, Естонія.

Герць

...Розпорошені ряди запорізької кінноти повільно підіймались на пагорб. Копита коней грузли у в"язкому мокрому чорноземі. Дощ лив усю ніч. Козаки стиха лаялись, клянучи і дощ, і болото, й наказ сотника забратись на гору і звідти атакувати турецькі шанці. Киреї, папахи і чорні кудлаті бурки просякли вологою -- там, з-за гори, ліниво, немов через тяжку дрімоту, хлопали залпи артилерії. Деінде спалахувало передсмертне "ура" московської піхоти, яку дорізували на редуті у контратаці яничари. Пагорб був крутий, порослий рідкими деревами. Вперед вирвався рій козаків новодерев"янківського куреня, які мали свіжих коней. Перший січовик -- молодий ройовий на вороному коні -- вже вискочив на пологий схил. Раптом він зупинив коня, натягнувши повіддя. Рука його тіпнулась до тяжкого пістоля біля сидельного кобура. Невдовзі позаду нього з"явився перший десяток козаків. Вони, подібно до ройового, зупиняли коней і мовчки дивились на те, що відбувалось на віршечку пагорба. Невдовзі вже вся комонна сотня застигла під дощем, оточивши широким півколом пагорб. Там, на слизькій, замішаній з кров"ю, землею йшла несамовита різанина. Окрай, біля самих дерев, лежало три вбитих запорожці. Два з них впали, розкинувши руки, горілиць -- на грудях їх розпливались широкі плями крові -- в очах, які заливав дощ, застигло здивування. Третій лежав, втопивши голову у калюжі. Одна рука його була підвернута під груди, немов мертвий затискував рану (у калюжі масно блимала чорна кров), інша рука, відкинута на зламі, стискувала білими пальцями домаху. Поблизу їх стогнав, вмираючи, зарубаний яничар -- його напіврозкручена чалма з білою тканиною валялась поруч, просякаючи чорним багном. Плече яничара страшним ударом було розрубано навпіл і біла кістка ключиці неприродно чисто білила серед розпанаханого м'яса. Між вбитими, по литки у розкислому ґрунті, перемазані глиною і багнюкою, дико хрипучи, тяжко тупцювали у заклятому герці троє. Один -- вкрай захеканий запорожець -- люто відмахувався шаблею від двох напосідаючих яничарів. Як і вороги, він був з ніг до голови перемазаний грязюкою, і тільки мокрий оселедець на голові доводив його належність до січового братства. Було зрозуміло, що козаки напоролись на засідку, двох яничари застрелили відразу, а на інших кинулись із ятаганами. Тепер закінчення бою не важко було передбачити, але щось заважало січовикам кинутись на допомогу братчику. Можливо, небачена навіть ветеранами лють, з якою рубалися вороги. Від чорних, вкритих товстим шаром бруду облич, випромінювалась гостра ненависть. Залиті кров"ю зіниці дико крутились у білих орбітах, із зірваних горлянок виривалось звіряче харчання. Ворохи іскор сипались з розпечених клинків. Вони бились, не звертаючи увагу на козацьку сотню. Втім, з"явись тут вся незчисленна султанська армія чи всі армії світу, вони продовжували б цей бій на витолоченій землі. Яничари, які давно вже загубили свої чалми, люто насідали. Здавалось -- запорожцю залишилось жити лічені секунди. Клинок шаблі козака хлопнув і розломився навпіл. Хтось із молодиків нахилив спис, але так і застиг, зачарований моторошним видовищем нелюдської ненависті. Запорожець ухилився від удару, впав на коліна і, тримаючи переламану шаблю, обома руками знизу вгору розпоров, немов на бійні, живіт яничара. Той відразу, немов підкошений, повалився на мокру землю, відразу підскочив, однією рукою розмахуючи ятаганом, а другою пхаючи кишки назад, у розпороте черево, але захитався і впав. Втім, супротивники вже забули про нього. Їх лють досягла такого рівня, що, здавалось оточуючим, небеса спопелять обох. Ятаган яничара і уламок шаблі вже були відкинуті, і вороги борсались у калюжах, рвучи один одного на шмаття голіруч. На мить зверху опинився яничар, потім запорожець і знов яничар. Яничар відхилився, шукаючи позаду ятаган і козак зміг вчепитись йому в горло. З-під зчеплених пальців по шиї турка потекли струмки крові, він відкинув голову, марно намагаючись розірвати мертву хватку запорожця. Почувся хруст зламаної горлянки, але ще декілька секунд тривало яничарське життя... Козак відкинув мертве тіло і, хитаючись, спробував підвестися на ноги, це йому не вдалось і він поповз до уламка своєї шаблі. Козаки застигли. Запорожець підтягнув до себе мертве тіло і почав рубати йому шию. Уламок із чавканням вгрузав у горло, рвучи м"язи і ламаючи кістки. Дощ почав хлистати сильніше -- тяжкі краплі змили багнюку з обличчя запорожця. Той закінчив свою жахливу роботу і взяв відрубану голову яничара в руки. Раптом, із несподіваним жалем, він провів тремтячою рукою по гострому обличчю мертвого. І тут козаки побачили дивну схожість живого і мертвого, хіба що у яничара, на відміну від кароокого січовика, були яскраво сині очі.
Запорожець підвівся і стягнув із себе залишки пошматованої скривавленої сорочки, на якій ще проступало затерте мереживо. Дощові потоки із шипінням вдарили по його зліпленим з волячих м"язів плечах. Він обережно, майже ніжно, загорнув голову у сорочку і повільно побрів прямо на козаків, понуро загрібаючи ногами червоно-чорну землю... Козацька лава повільно розступилась, пропускаючи дивного переможця, який ішов у відкритий степ, притискуючи до груди свій страшний трофей... Було тихо, і молодий поранений яничар вже перестав стогнати...


Христос Воскрес!

  • 27.04.08, 22:08

                  З Воскресінням Христовим щиро Вас вітаю!
                  Жити в радості й любові від душі бажаю!
                  Запашною нехай буде Великодня Паска
                  І до віку буде з Вами світла Божа ласка!
                                                     Христос Воскрес!

Несе він її цілу солодку вічність

-- Що ж тебе так у пекло тягне, коханий мій? -- із сльозами запитала Оксана і обійняла руками своїми шию козака.
-- Не думай про се, -- тільки прошепотів Остап і пригорнув дівчину до себе. Оксана відчула різку хвилю жару, яким пашіло тіло козака, і те, що ця хвиля уносить її у зоряне небо. Вона відкинула голову назад, і срібні зірки закружляли навколо неї. Остап легко, немов пір"їнку, підхопив її на могутні руки свої і поніс у степ. І здавалося, що несе він її цілу солодку вічність. І коли опустив він її на лугові квіти -- став степ для них найчарівнішим ліжком. І тихо застогнала Оксана, прагнучи вічності, і він подарував їй вічність.
І вони впали у духмяний пестливий степ і покотилися по квітах, п"яніючи від чарів ночі, пахощів таємних трав, що відкривають силу тільки в такий неповторний час і тільки тим, хто вміє так кохати. І степ був для них ліжком і ніжно гойдав їх, щедро обдаровуючи своїми розкошами.
І Остап безтямно цілував її пекуче тіло, і кожен цілунок дарував їй зоряне небо, рай і спрагу, і п"янили вони від світла своїх тіл. І Оксана заплющила очі, щоб зберегти в собі зірки, але тоді зірки стали квітами, а квіти зірками -- і переповнили її тіло. Вони спивали один одного, але спрага зростала з кожним ковтком, і не могли вони втамувати її. І Остап побачив красу оголеного тіла дівочого і засліпнув від цієї чистої краси...
...Люби козаче, люби її...
...І була ця ніч з тих, які ніколи не забуваються і ніколи не повторюються, бо такі ночі породжує вічний степ і нічне небо для обраних, які знають справжню ціну життю і смерті. До ранку м"яли вони п"янкі квіти спраглим жаром своїх тіл. Тільки коли місяць-молодик почав пірнати у барвистий ранок і перлиста роса ніжно торкнулася їх тіл, вони застигли, лежачи навзнак поруч, дивлячись на небо, а небо дивилося на них. І рука Остапа м"яко перебирала густі шовкові пасма розпущеної дівочої коси...
... Люби, козаче, люби її...
...Коротке і вічне козацьке кохання і козацьке щастя. Палають навколо чорні згарища, б"ють поминальні дзвони, несуться степом осідлані коні без вершників, і учора вже пів куреня полягло під картеччю, а завтра поляже в останньому бою решта, але посередині ніч -- і ця ніч вічна, і в цій ночі гаряче дихання, стогін ніжності, насолоди і запліднення вічності... А вранці тільки біла рука, що тримається за стремено, далека сурма, стихаючий тупіт коня, і вигук; "Прощай, дівчино!" ...
І все...