Де починається геноцид

Не лякайтеся і не спішіть перегортати сторінку. Я назву це “Плачем”. Плач Мадонни над колискою. Правда, в мене донечка. І плач мій почався задовго до її народження. У ту мить, коли мій батько (мабуть, з важкої голови, адже сім днів доньку приливали), узявши на руки горласту червону грудочку свого майбуття, замість “Выйдет серенький волчок” заспівав “Реве та стогне Дніпр широкий”.

Спочатку це було анекдотом нашої сім’ї, а тепер, коли готується до виходу моя перша книга, майже легенда.

Та повернемося до геноциду. До підступного, тонко спланованого задуму, за яким я своїми руками маю убити у своїй дитині україночку.

Уперше під його страшні лопаті я потрапила вагітною. Молода жінка з ледь випуклим сонечком (там, де був ще недавно живіт), попросила у книгарні книжечку українських народних колискових. Здогадуєтеся, що мені відповіли? Я не зробила подвигу, обходячи всі книгарні міста: зайшла лише в найближчі. Не більше десяти, та по книжкових палатках на базарі, та десь у чотири бібліотеки... Уже і моє сонечко вийшло на Світ Божий...

Врятувала мене покійна бабуся, яку за життя називали “посмітюшкою” за дивне хоббі збирати старі газети, листівки, пляшечки, клаптики. Палячи увесь цей мотлох, я (о диво!) знайшла з десяток колискових: де ходить до колиски Бог у яблуневий сад, де Сонко має червоний кожушок та носить спання в рукавиці, де хатина тепленька і дитина здоровенька. Пробач, бабусю, за прізвисько. Дурні ми були, малі...

Співаючи ці колискові, створюючи свої, я проникалася якоюсь дивною мудрістю. На них, мов на ниточку, почали нанизуватися події й факти, і це намисто засвітилося новим баченням. Давайте порахуємо: Золота орда, Польща, Австрія, Росія, Радянський Союз - колонізація розтягується мало не на тисячу років. А скільки часу знадобилося варварам, щоб знищити Римську імперію?

Україна схожа на море, що, приймаючи брудний потік, залишається чистим. А першопричиною цього я б назвала колискову - як основу всенародного поетичного виховання.



Що ми пісенна нація нікого переконувати не треба. Та яке це може мати значення для збереження національної свідомості? Чуючи пісню від дня свого народження, дитина проникається мелодикою, ритмом, настроєм. І вислів “Чумацька пісня довга як дорога до Криму” містить у собі підмічений науковцями зміст: мелодика твору часто залежить від місцевості, де її створено.

Тож, прислухаючись до маминого голосу, дитина підсвідомо отримує перші відомості-відчуття про навколишній світ, де їй жити. Про роздолля степу чи безмежність океану, про таємничу тишу лісу чи застиглу стрімкість гір. Закохуючись у материнське тепло, у голос, дитя водночас закохується у свій край. Отже, любов до Батьківщини закладається з самого початку.

А далі слово, перші, по-дитячому прості образи, що виховують поетичне сприйняття світу. А далі ще простіше: підготовлений мозок через пісню, як земля водою, проникається народною філософією.

І ось малеча хапає ломаку і мчить знімати голови бусурманам. Вони, ця босонога і чумаза ватага, ще й слова такого не знають - українці, та вони вже ними є.

Унікальність нашої нації в тому, що така освіта була дійсно всенародною, бо, на щастя, пані, народивши дитину, так берегла фігуру, що тут же запрошувала годувальницю.

Як добре це розуміли засновники радянських цілодобових садочків. Цілі покоління діточок зумисне, за живих батьків, було поставлено в умови сиріт-вихованців. Чи зможе дівчинка, яка раз на тиждень бачиться з мамою, любити й навчити любити свою дитину? Ось вам тріснута ланка в ланцюжку. Ось вам тисячі сирітських очей сьогодні...

Але тоді ще і Сонько-Дрімко, і Котик Сіренький однаково приходили і до царят, і до старчат. Вони залишаються так глибоко, що ти все життя можеш по краплинці вичавлювати із себе українця, можеш стати зрадником і братовбивцею, але тобі ніколи не витравити в собі того Сонка в червонім кожушку. Ти зненавидиш себе, але залишишся українцем. Тобі, на щастя, ніколи не стати перевертнем, типу “Я – украинец! Я люблю Украину и ее мову. Но мои дети разговаривать на ней не будут”...



Наснажена цими думками, після першого дня народження донечки, я знову пішла до книгарні. Вимоги мої були простими: книга, розрахована на вік від року до двох, із цупкого картону, яскравим малюнком і коротким віршиком. Перелопативши не один десяток книг і переплативши на четверть за право читати рідною мовою, я принесла додому дві україномовні книжечки.

...І вперше відчула, як тонко, вміло й невблаганно просочується в мою дитину вірус геноциду. Під красивим рідним словом (від одного звучання теплішає на серці) “забавлянки” намальований зайчик. І назва красива, і зайчик симпатичний. Але сидить він під Березою, у Червоній сорочці, та ще й з Балалайкою в лапках. Замінюючи калину, бандуру та білу вишиванку, у нашого слова виривають корінь. Уже не буду говорити, що це символи українського народу. Слово “забавлянки” несе одну культуру, а малюнок - іншу. Це перше протиріччя десь на тонкому, глибинному рівні спотворює підсвідоме відчуття навколишнього світу. І ось перший клинчик у душу українця забито.

Центром книжечки є іллюстрація до віршика про Павлика-Равлика: біла глиняна хатина під солом’яною стріхою. Хатка кривенька, облуплена, проте вдячні й цьому. Сонечко, зелена трава, стежка із пісочку - і понад цією ідилією на протидію садку вишневому коло хати четверть малюнка займає сухе дерево з паперовими квітами. Мабуть, краще не проілюструєш фразу “Ще не вмерла Україна, та недовго ждати”. А моя донечка має на це все дивитися. Бо її мама хоче, щоб вона любила рідну землю.

Друга книга виявилася про тварин. Порівняймо її з подібною російськомовною. В українській книзі намальовані: жаба, жук, мураха, краб, ведмідь, слимак, ящірка, павук із мухою, черепаха, сова; в російській - собачка, квочка з курчатами, корівка, вівця, котик, мишка, поросятко, зайчик. Усе це у квітах, бантах, метеликах, яскравих кольорах. Не маю нічого проти комах та плазунів, проте уточнюю: книга розрахована на вік до двох років. Думаю, що в нормальної мами вибір невеликий.

Після перших сказаних слів з’явились у донечки і перші улюблені віршики. Купую переклади Агнії Барто й жахаюся. Жахаюся не лише перекладами (самі слова “інвалід” та “каліка” у словниковому запасі дитини чого варті!), жахаюся тому жорстокому світові, що постає у віршах: Бичок зараз упаде, Ведмедику відірвали лапу, іншого стукнули по голові, Зайчика кинули під дощем, Таня плаче за м’ячиком...



Похід по книгарнях та бібліотеках у пошуках віршів для дитини від двох до трьох років знову виявився марним. Занадто “складним” виявився у мене список вимог:

- вірш має бути коротким (4-6 рядків);

- має описувати події та явища, добре відомі дитині;

- повинен мати легкий звукопис;

- бути динамічним (дієслова мають переважати над іншими частинами мови);

- не містити складних для розуміння дитини епітетів та порівнянь (на це хибує більшість україномовних віршів)

Скажу чесно, таких віршів серед переглянутої літератури я не знайшла. Іншими словами, в період від двох до трьох років дитини я маю або калічити закладене в ній, як і в кожній дитині, поетичне почуття (його глибоко досліджував К.Чуковський) за важкими для її сприйняття віршами, або ж узагалі, викреслити їх на цей час із виховного процесу.

На щастя, я мала змогу піти третім шляхом і спробувала писати вірші сама. Та росте донечка, ростуть і проблеми. Книги з українськими казки були майже всюди, і я скупила, мабуть, усі щось аж за 20 книг. Не брала лише ті, де були занадто страшні ілюстрації. Але вдома мене знову чекало розчарування: всі казочки виявилися жахливо скороченими; з деяких казок (“Колобок”, “Коза-дереза” і “Івасик-Телесик”) вилучено всі пісеньки. Стислий переказ тексту а-ля Америка, яка скоротила “Війну і мир” Толстого до 200 сторінок.

Моїй донечці лише три роки, а скільки вже зроблено для того, щоб вона вважала українське чимось низькосортним, гіршим, не вартим уваги. А далі садок, школа, і я вже буду не в змозі розкрилитися на весь світ, щоб захистити в ній україночку.

Ось і плаче Мадонна над колискою. Чи зречеться мене моя дитина, чи і її так само виставлять із пологового будинку (як хочеться викричати на весь світ ім’я цієї лікарки) “бо не понимают шо она там белькоче”?

Може й не все так погано. Либонь, видаються десь гарні книги і пишуть для діточок талановиті автори, десь батьки прагнуть прищепити дитині відчуття приналежності до великого, талановитого народу. І, мабуть, зараз я маю написати оптимістичну кінцівку, або хоча б логічний висновок. Але не знаходжу слів. Ця непомітна боротьба виснажлива й безперспективна.

Тому лише запитаю: Людоньки, кому заважає, що я розмовляю рідною мовою? Кому заважатиме те, що рідною мовою буде розмовляти моя дитина?



Дитячі вірші Яни Яковенко

Є у мами хвостик –
Хвостик-Малоростик.
Пустотливий, наче в киці,
Вигляда із-за спідниці.
Хоче мама прибирати –
Хвостик – слідом по кімнаті.
Сяде мама на хвилину –
Моститься він на коліна.
Як обід готують в кухні –
Лізе носиком у кухлик;
А коли лягають спати –
Любить хвостик поспівати.
Мама хвостик дуже любить,
Його хвалить і голубить.
І ніхто у цілім світі
Їх не зможе розлучити.

***

Розплакалася дитина,
Уже мокрі дві хустини.
Давай слізоньки збирати,
Город будеш поливати.
Наплакали повну ложку –
Поливали ми картошку.
Наплакали повну миску –
Поливали ми редиску.
Наплакали ще каструльку –
Поливали ми цибульку.
Наплакали вагани –
Поливали кавуни.
Де нам слізоньок узяти,
Щоб ставочок наплакати.
Будемо ходити з дідом,
Ловить рибку до обіду.

***

Їжачок-їжачок,
Сто колючих голочок,
Дуже гарна спинка,
Спинка, як корзинка.
Тупу-тупу-тупоточки,
Їжачок несе грибочки,
Наколов на голки
Грушу для Миколки,
І несе на спині
Яблучко для Зіни.
Ти його не лови
І у ліс відпусти.
Жде у лісі тихо
Мама їжачиха.
Там у листячку сплять
П’ять маленьких їжачат.

***

Вередулі – коверзулі
Прийшли в гості до Зінулі.
Водовари, нехочухи,
Нервомотики, плаксухи,
Верещали, тупотіли,
Слухатися не хотіли.
Стало в нашій хаті тісно,
Навіть киці ніде сісти.
Нащо гості ці дитині,
Бери, в руки швидше віник,
Двері – вікна відчиняй
Вередулі виганяй.
Хай ідуть через море,
Через ліс, через гори.
У болотах заблукають
І до тебе не вертають.

***

Сніжинко-сніжинонько,
Лети на Вкраїноньку,
Стелись полем рясно,
Щоб родило красно!
Стелися стежинами
Помежи хатинами,
Ходять гості дорогі,
Носять з щастям пироги.
Стелися порошею,
Думами хорошими.
Замітай - звеселюй
Душу і оселю!

***

Сидить мишка на печі,
Хрума тихо калачі,
Хрум-хрум-хрумчик
Доки спить Мурчик.
Мурчик прокидається –
Мишка ховається!

***

Ішов ведмідь по стежині,
Ніс малину у корзині,
Буде він частувати,
Ведмежаток товстоп’ятих.

***

Замазура – бегемотик
Поліз гратися в болото.
Буде мамі робота
Умивати бегемота

***

Дикобраз – дикобраз ,
Давай гратись без образ.
Голочки ховай,
Мене не лякай.

***

Павичі павичат
Учать пір’я розпускать.
- Подивіться, діти:
Пір’ячко мов квіти.
Сяє хвіст, мов сонечко,
У синочка й донечки.
Райдугою грає,
Настрій підіймає.

***

Папуго-папужко,
Кольорова смужко!
Де ти фарби брав,
Коли пір’я фарбував?
- Я у небо підіймався
У веселці купався.

***

Кошеня маленьке
Має пазури гостренькі,
Не боїться ні кого,
Лиш собаку старого.

***

Я собачку не ображу,
Я їй голову погладжу,
Почешу за вушками,
Пригощу ватрушками.




Яковенко Яна Володимирівна, народилася в місті Гуляйполі. Освіта вища, філологічна. Зараз проживає в місті Запоріжжі, працює в Центрі дитячого розвитку „Надія” народознавцем. Має донечку шести років. Є автором поетичної збірки „Босоніж”, дитячі вірші публікувалися в запорізькій періодиці та в дитячому журналі „Джміль”.

Член Національної спілки письменників України з 2006 р.

Книги марних фактів

Витримка з “Книги марних фактів”, що побачила світ кілька років назад у Німеччині. Можливо не такі вони вже й марні. Утім, переконаєтеся самі…

- Неможливо дістати язиком власний лікоть.

- Людина не в змозі зламати собі ребро, притискаючи коліна до грудей.

- Свиня не в змозі дивитися в небо.

- 25% відсотків населення ніколи не телефонували.

- 11% усіх копіювальних машин, що зламалися, виходять із ладу тому, що люди сідають на них для копіювання частин тіла.

- Відбитки язика також індивідуальні, як і відбитки пальців.

- 75% відсотків тих, хто прочитав ці факти, намагаються дістати язиком власний лікоть.

- Якщо ваш лемент триватиме 8 років 7 місяців і 6 днів, ви виробите досить акустичної енергії, щоб скип'ятити склянку води.

- Оргазм у свині триває 30 хвилин.

- При перекачуванні крові в організмі, людське серце створює тиск, достатній для викиду крові на 10 метрів уперед.

- Коли ви б'єтеся головою об стінку, ви витрачаєте 150 калорій на годину.

- Найдужчий мускул у людині - це язик.

- А крокодил не може його висунути.

- Мураха може підняти вантаж, що перевищує його вагу в 50 разів, а коли мурах труять хімікатами, вони завжди падають на правий бік.

- Середньостатистична людина боїться павука більше, ніж смерті

- Полярний ведмідь - лівша.

- Самець богомола не здатний до злягання, коли має голову. Тому, статевий акт у богомолів починається з того, що самка відриває самцю голову.

- Тарган живе без голови 9 днів, після чого він умирає від голоду.

- Лев може створити в день аж 50 статевих актів.

- Метелики пробують їжу ногами.

- Слони - єдині тварини, що не можуть стрибати.

- Око страуса більше, ніж його мозок.

- У морської зірки немає мозку.

- Котяча сеча світиться в ультрафіолетовому освітленні.

- Люди й дельфіни - єдині тварини, що можуть займатися сексом заради задоволення.

- Якщо хто-небудь вас дратує і ви скривитеся, у цьому беруть участь 42 мускульних м`язи.

- Таргани існують на Землі 250 мільйонів років і з тих пір не піддалися ніяким еволюційним змінам.

- У білих ведмедів чорна шкіра.

- Арахіс використовується при виробництві динаміту.

- Перший в історії одеколон з'явився як засіб профілактики чуми.

- Щосекунди 1% населення Землі п'яний як чіп.

- У мурахи найбільший з усіх живих істот мозок. Відносно тіла.

- Щоб покінчити життя самогубством за допомогою кави, потрібно випити 100 чашок підряд.

- Ганс Христіан Андерсен не міг грамотно написати практично жодного слова.

- До чаю людина звикає швидше, ніж до героїну.

- Туалетний папір був винайдений у 1857 році.

- Викурювання пачки сигарет у день рівносильне щорічному випиванню кавової чашки нікотину.

- Мозок неандертальця був більший, ніж у нас із вами.

- Пінгвін може стрибнути на три метри у висоту.

- У Південній Кореї заборонені шлюби між однофамільцями.

- Майкл Джордан щорічно одержує від фірми "Найк" більше грошей, ніж усі працівники її фабрик у Малайзії, разом узяті.

- У світі розкривається тільки 1 крадіжка з 7.

- 3 найрозумні породи собак - бордер-коллі, пудель і німецька вівчарка, найдурніші - афганська хортиця, бульдог і чау-чау.

- Якщо людину пустити на мило, отримаємо 7 шматків.

- У жодній мові світу немає слова для позначення зворотної сторони коліна.

- Лише 55% американців знають, що Сонце - зірка.

- Більше всього "Роллс-Ройсів" на душу населення в Гонконзі.

- Леонардо да Вінчі винайшов ножиці.

- Площа альвеол людини дорівнює площі тенісного корта.

- У бджоли два шлунки - один для меду, інший для їжі.

- Щоб заснути, нормальній людині потрібно в середньому 7 хвилин.

«Якщо» (Заповіт арійській людині)

 
Коли ти можеш бачити зруйноване діло цілого свого життя,
І без слів взятися будувати його наново,
Або за одним ударом — стратити виграні сотні партій
Без жодного порушення і без одного зітхання...
Коли ти можеш бути коханцем, не шаліючи з любови,
Коли ти можеш бути сильним, не перестаючи бути ніжним...
Коли ти можеш любити всіх приятелів як братів,
Аж так, щоб ніхто з них не був всім для тебе,
Коли ти вмієш розважати, спостерігати й пізнавати,
Не стаючи ніколи скептиком, або руїнником,
Мріяти, та не даючи твоїй мрії стати твоїм паном...
Коли ти потрапиш бути суворим, не впадаючи ніколи в лють,
Коли ти вмієш бути відважним, а ніколи безрозсудним,
Коли ти вмієш бути добрим, коли ти вмієш бути мудрим,
Не будучи моралізатором, ні педантом,
Якщо ти вмієш зберегти свою відвагу
І не стратити голови, коли всі інші довкола тратять її,
— Тоді князі, боги, щастя і перемога, стануть на віки твоїми вірними рабами,
Тоді ти станеш ЛЮДИНОЮ...

в перекладі Дмитра Донцова


З глибини віків ...

Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов’янських, не виключаючи т.зв. старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських.

Так написав в своїй роботі “Древність української мови” (1880) польський лінгвіст Михайло Красуцький. А відомий український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко в листі до А.Красовського (28. XII. 1841) писав таке:

"Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови".

В авторській статті обидві цитаті подані в кінці тексту без коментарів. Ми дозволили собі помістити їх на початок - аби окреслити проблему цієї публікації.

Від частого повторення брехня не стає правдою, однак все більше тих, хто не вміє чи не бажає логічно мислити, проявляють готовність повірити в неї. Спрацьовує не логіка, спрацьовує стереотип мислення: «Якщо стільки відомих і шанованих людей так довго повторюють це твердження і напевно вірять в його істинність, то не може ж воно бути суцільною вигадкою. Хай не все, але хоча б якась доля істини в ньому мусить бути присутня...».

Щось подібне сталося з міфами про «вєлічіє і могущєство руского язика» («ВМРЯ»), про «вєлікого Лєніна», котрий «на ньом газгавагівал». Ну, і нехай собі тішаться московити тією «величчю», як дурень цвяшком. Нам, українцям, у своїй незалежній державі що до того? В тім то й річ, що вигаданий колись для ідеологічного виправдання уярмлення та тотальної русифікації пригарбаних Москвою народів міф продовжує руйнувати свідомість пересічного українця і сьогодні, а його адепти перейшли до ще більш нахабних та провокативних форм пропаганди.

І сьогодні не лише десь там у Москві, Твері, в наших таки Сімферополі, Донецьку, Луганську в російськомовних українофобських виданнях можна надибати твердження на кшталт: «Ніякої української мови немає...», «Українська мова - то зіпсований полонізмами «русскій язик...» і таке інше.

Належної відсічі такі інсинуації сучасних валуєвих ані від офіційних структур, ані від патріотично орієнтованих засобів масової інформації не отримують. Найбільше, на що, бува, спромагаються окремі вітчизняні публіцисти, то кволі заяви виправдального штибу: «українська й російська - мови-сесгри»...

Однак уважний неупереджений аналіз мов-сусідок підштовхує до іншого висновку. Мова спадкоємців племені кривичів, що стало основною слов'янською складовою в тюрко-фіно-угорськомуі конгломераті, нині іменованому «русскім народом», - не «сестра», а «дочка» русинської – української мови. Дочка кривобока і кривоуста, примхою долі доскочивши короткочасного за мірилом історії, панування над матір'ю, в процесі того панування прагла зневажати та упослідити ту, яка дарувала їй життя.

Для тих, хто вже готовий, захлинаючись, бризкати слиною заперечень, повторюємо: саме російська мова у слов'янській своїй частині – вторинна, дочірня, замало того, пародійна стосовно нашої РА-синської, русинської, що сьогодні іменуємо її українською, мови.

Для тих заяв потрібні докази. І їх є безліч. І вашого будинку зупинився автомобіль технічних служб «Міськгазу» з написом «Аварійна газова служба». За совєтських часів напис «Аварійна-я газова-я служба». В гастрономі вашу увагу привернули ковбаси “Молочна”, “Докторська”. Вражена комплексом “ВМРЯ” продавщиця на цінниках написала «докторска-я»... «Вам годиться ця синя торбинка?» - питають вас в іншому відділі. Сусідньою мовою торбинка була б “синя-я”.

Стривайте, та ж більшість прикметників жіночого роду в російській мові створені з українських (до кількох згаданих можна долучити "добра", "зла", "велика", “мала”, "печальна", "весела", "мудра", "дурна", ”молоода", "стара", "давня", "крайня", ”зимня” і т. ін.). Дотуліть до наведеної низки слів по літері «я» і отримаєте «руські-є» слова.

Зайвість, пародійність прийому яскраво підкреслюють «яя» в словах, де «я» вже присутнє в слові українському: «давня-я», «крайня-я», “синя-я”, «зимня-я».

Прикметники середнього роду та у множині створювалися за тією ж схемою, тільки тут замість “я” доточувалося українське слово «є»: «крайні-є», «сині-є», «тонкі-є», «крайнє-є», «синє-є». І знову ці пародійні подвоєння «єє».

Та хіба лише одні прикметники? Власне, більшість слов'янського коріння слів сусідньої мови сконструйовані з наших самодостатніх першослів шляхом доточення до них наших таки слів «я», «є», «ні», «лє» (є, так), «ще», «що», «це», «де», «бо», «то».

Часто-густо до словосполучень додавалося по кілька взаємозаперечувальних слів («є», «ні», «лє», «ні»), вочевидь, аби підсилити пародійність звучання та полегшити розуміння вторинності «новомови» для задурених краян, для дослідників майбутнього.

«Буду-ще-є», «на-сто-я-ще-є», «наступ-лє-ні-є», «напад-є-ні-є», «по-ра-жє-ні-є», «пора-бо-ще-ні-є», «по-бо-є-ще», «по-ні-маєш», «ог-лав-лє-ні-є», «заблужд-є-ні-є», «дє-лє-ні-є», «удар-є-ні-є», «росте-ні-є»,«лє-то», «є-с-ть», «є-що», «є-то», «є-ті», «розум-є-ні-є», «глум-лє-ні-є» «і так далі-є»... Як бачимо, «ісконно русскіє слова» розкладаються на питомі українські складові.

Значний блок українських слів, створених з використанням і нині активно діючих в нашій мові займенників «це», «ця», «ці», позичивши, сусіди знову-таки недоладно поперекручували заміною в згаданих займенниках голосних на «о», «а», «ы» та втуленням у слова зайвих ускладнюючих вимову приголосних «л», «д» тощо. «Сон-це» - «со-Л-н-це», «сер-це» - «сер-Д-це» (більшість сусідів при вимові ті «л», «д» опускають). «Я-й-Це» - «я-й-Цо», «кіль-Це» - «коль-Цо» (від слова «коло»), «молод-Ці» - «молод-Цы», «молоди-Ці» - «молоди-Цы», «сестри-Ці» - «сестри-Цы», «от-Ці» - «от-Цы», «стани-Ця» - «стани-Ца», «околи-Ця» - «околи-Ца», «столи-Ця» - «столи-Ца», «стори-Ця» - «стори-Ца» і таке інше. «Гоп-ца, дри-ца, дри-ца-ца...» «Цо», «цьі», «ца» - немає в тамтешній мові таких займенників.

Якщо згаданого корпусу запозичень та зумисних недоречностей комусь видається замало, то наведемо ще кілька яскравих прикладів алогізмів «вєлікого і могучєго», що могли виникнути за умови його формування на невласній фонетичній основі.

Сім днів («тиждень» по-нашому) у сусідській мові іменується «нє-дєля». Недоречна калька з нашої логічної «неділі» («не діло» - вихідний день себто). Але сім днів неробства поспіль, а затим знову «нє-дєля» - чи не забагато? Коли ж у вас «дєля», сусіди?

Їхні квасні «патріоти» намагаються етимологію «нєдєлі» виводити від «нєдєлімая». Не менша недоречність, бо тиждень ділиться на дні, дні на години, години на хвилини і «так далі-є».

Бездумно запозичена з нашої мови і назва плодових кущів «черная, красная, бєлая смородіна». Насправді смородиною від нашого слова «сморід» (запах) є лише чорна. Червоні ж та білі порічки (росли в дикому виді «по річці») смороду не мають.

Та що там «смородина»? Навіть перетворені тамтешніми борзописцями в національний символ «русски-є березки» носять запозичене, знову таки у нас, наймення. Наші «бе-різки» («бе»-руть із них «різки» для підмітання та «роздачі хльости» неслухам) на захутірмихайлівських теренах обернулися на «бе-рёзки». Але «рёзок» в російській мові немає, є «розги», себто по-їхньому білокорі красуні мали б називатися «бе-розги»! Що ж до доточеного епітета «русскі-є», то вони в однаковій мірі можуть бути фінськими, шведськими, норвежськими, польськими, білоруськими, литовськими, волинськими, поліськими, сіверськими, бо ростуть на північних теренах Євразії справіку.

Деякі, здавалося б на перший погляд зовсім далекі від нашої мови, «російські» терміни при вдумливому аналізі виявляють своє не надто приховане українське (русинське) коріння. «Сірники» (із сірки зроблено основний елемент) на Яузі-ріці носять «самостійну» назву «спички» (замість скалки взятої «з пічки», не «с-печки»!)

«Це-глина» там «к-ир-пич» (к теплу, “ір-ію” «піч», знову ж таки не «к-ир-печ»!). «3-десь» (був «десь» далеко та змістився сюди, за тубільною логікою слово мало би формулюватись як “С-где-то”).

Лише ледачий, нездатний мислити не помітить сусідських позичок при компонуванні термінів для виміру часу. Наше всеохопне поняття «час» вони зробили одиницею виміру: «один час», «два часа» і так далі-є... Для найменування приладу з виміру часу “годинника” пристосували множину нашого слова “часи”. Для означення 1/60 години — нашої “хвилини” (що наче морська хвиля накочується на берег вічності), вживається «минута» (похідне слово від нашого «минати», їхньою мовою «проходить»!). Тож при використанні власного арсеналу термінотворіння оголошення захутірмихайлівських телеорадіостанцій, для прикладу, «масковско-є время 14 часов 25 минут» повинно звучати «масковско-є время 14 временей 25 проходок»...

Не будемо зупинятися тут на величезному материкові мовного арсеналу сучасної російської мови, позиченому нею із мов фіно-угорських та татаро-монгольських народів: “арба”, «арбуз», «дєньгі», «таможня», «ямщік» тощо. До речі, за Київської держави до приходу татаро-монголів митні заклади під Москвою іменувалися “Митищі” (великі митниці).

Святослав Завойовник у підкореній Хозарії заснував місто Білу Вежу (а не “Башню”), на територіях давньої землі Новгородської в сучасних губерніях Архангельській, Тверській, Псковській, Новгородській дотепер збереглися ріки з бездискусійно русинськими (українськими) назвами: Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста, Велика-я, населені пункти Середа, Селище, Марево, Мста, Волошка, Змієвка, Молоді, Плесо, Луки, Великі-є Луки, Прилуки, Галич, Солігалич, Руська (ще без доважка «я»).

Варто тут нагадати і про загальновідомий акт заснування теперішньої сусідської столиці київським князем Юрієм Довгоруким. “Долгорукім” - поправлять знавці, й зайвий раз продемонструють свою нехіть критично мислити. Бо чому в народі отримав таке прізвисько наш давній володар? Авжеж, мав князь «довгі руки»: не проти був їх і до чужих володінь протягати (хіба він один? Є така «професійна хвороба» у володарів усіх часів та народів). Але в мові кривицькій, що нині іменується «російською», «довгі руки» звучать «длінниє». І князь по-їхньому мав би називатись «Дліннорукім» (поняття «долго» у них вживається для означення часу, а не простору). Себто князя - засновника Мокви (саме так, гадаю, звучало першоім'я майбутньої «біло-кам'яної») найменували наші предки русини по-русинському. А пізніше омосковлення заміною в на л в слові «Довгорукий» русинського походження його посутньо не приховало. Як і подібна «операція» у назві заполярного в Баренцовому морі витягнутого майже по меридіану довгого острова «Долгій».

Це інформація до суперечок на тему «Яка мова в Київській імперії була панівною?» Власне, що українська мова була тоді, за сучасною термінологією, державною і панувала не лише в Києві та усіх наших етнічних територіях, а й на підкорених нашими володарями землях, ще в XIX столітті вимушений був визнати в одній зі своїх лекцій відомий московський історик Василь Ключевський, котрому, попри його великодержавну зашореність, совість науковця збрехати не дозволила.

Що ж до українських топонімів, гідронімів за сучасними межами нашої держави, то, окрім РФ, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних територіях. Берестя, Пінськ, Кам'янець, Дорогочин, Малорита, Косово, Рось (міста), Піна (ріка) в Білорусі на Берестейсько-Пінсько-Турівських землях, де й до сьогодні незайшле населення розмовляє практично поліським діалектом нашої мови. Знаково, для мислячих, звучить наймення Турово-Пінщина, зафіксоване ще недавніми совєтськими мапами - «Загороддя». (За городами, містами метрополії Галицько-Волинсько-Київської). Порівняймо із «Заліссям» (за лісами стосовно Києва) — назвою Володимиро-Суздальських земель у літописній Київській державі.

Доводити українське коріння заснованих нашими володарами на наших землях міст сьогочасного так званого Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка, Холма, Ряшева, Грубишева, Кросна і так далі-є, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Лаборця особливої потреби немає. Вельми цікаве і знакове розкодування назви словацького міста Кошіце (Коші це) - осідок Коша, Січі це? Важко приховати русинське коріння назв річок Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра (Польща), Тутова, Ракова, Бистриця (Румунія), Тур, Красна (Румунія, Угорщина).

Інша річ - такі міста, як Дебрецин (Угорщина), Галаць (Румунія), озеро Балатон (Угорщина). Навіть не всім фахівцям відомо, що колись то були русинські міста Доброчин та Галич (на Дунаї), а озеро іменувалося просто Болото. Щонайменше сім сусідських столиць найменовані були з використанням русинського лінгвоарсеналу. Москва (Моква, мокровище, болотовиння, багниста місцевість, це вже потім дячки «с» втулили), Мінськ (від слова «міняти»), Вільнюс (до початку XX століття Вільно, не «вольно» польською, не «свободньїй» російською), Кишинів (від слова «кишеня»), Братіслава (брати славу, брати слави), Букурешт (Буку решт(а) - там, де в давнину кінчалися букові ліси, були рештки тих лісів.

Ніхто у світі до сьогодні ще не виконав серйозних студій з україно-російського порівняльного мовознавства так само, як із татаро-російського. Гадаємо, такі студії неспростовно доведуть: самозвана претендентка на королівські шати все життя проходила в позичених в сусідського плеча вдягачках.

Не залишу поза увагою вражаючу убогість, примітивізм сучасної сусідської мови. Прикладів тому можна навести безліч. Московин на бутерброд намащує «масло слівочно-є», для салатів вживає «масло растітєльно- є», для змащення використовує «масло машінно-є». В нашій мові для кожного виду «масел» є своя назва – це масло, олія, мастило. При порівнянні пестливих суфіксів, впадають в око їхні одноманітні та шиплячі “ушка”.
солов-ейко - солов-ушка, дівчин-онька - дев-ушка, трав-ичка - трав-ушка, колом-ийка - част-ушка, стар-енька - стар-ушка, дід-усь - дедушка, голів-онька - голов-ушка, молод-ичка - молод-ушка, хат-инка - изб-ушка, душ-енька - д-ушка, баб-уся - баб-ушка, жаб-ка - ляг-ушка.

Незалежно від роду, породи, живе, неживе – усе «аша», «уша», «ушка». І апофеоз тамтешньої ніжності, лагідності – “ушечка”, “юшечка” («дорог-уша», «дорог-ушечка», «ляг-ушечка», хр-юшечка), Особливо знущально звучить «дев-чушечка» (яку тварину московин і татарин називають «чушкою», сподіваємось, читачу відомо).

Подібно співвідносяться і пестливі імена в сусідських мовах. В українській: Петр-ик, Павл-ик, Серг-ійко, Ів-анко, Окс-анка, Катер-инка, Над-ійка, Мик-олка, С-ашко. В російській: Петр-уша, Павл-уша, Сер-ёжа, Ван-юша, Кс-юша, Кат-юша, Над-юша, Никол-аша, С-аша. Трохи більше розмаїття, однак все те ж шипіння: «аша», «уша», «юша»...

Про «ніжність» сусідських ліричних пісень можна роман-фейлетон настрочити. У нас соловейко «тьохкає», «щебече» («сміються, плачуть солов'ї і б'ють піснями в груди»), у них “щёлкает” («соловей запел, защелкал»). Ну не можу уявити собі «щелкающего» соловейка, хіба що папугу або рахівницю. Так само не годен уявити “поднимающего трезвон” жайвора, скорше будильник чи звукову сигналізацію.

Мова кривичів, що потім стала «русским язиком», виникла на основі мови русинської (української), коли вони були переселені у верхів’я Волги і Оки Великим київським князем із північних районів Білорусі, де й тепер є місто Кривичі. Тоді ж на окраїни Європи ближче до Уральських гір відселені були племена в'ятичів та родимичів. І якщо в'ятичів і родимичів переселяли з метою колонізації нових просторів, то з племенем кривичів не все було так однозначно. Себто завдання колонізації не виключалось, однак превалювало в причинах переселення не воно.

Підказка таїться в самій назві (ясно, що то не самоназва, хто сам себе назве «кривим»?) та у відсутності в нашій мові алогізмів. Звичаї відселенців не збігалися зі звичаями наших предків. «Срамословіє у них перед невістками і доньками своїми» - гласить літопис. - «Є вони ледачкуваті, нестримні в пияцтві та гульбищах». Тому, аби відгородити племена дреговичів, полочан, сіверян від згубного впливу кривичів, останнє переселяється у Залісся.

Насамкінець наводимо ще два приклада автора. Цілком очевидно, що коротше і стисліше слово є давнішим.

Українске мить і доказ, російське - мгно-ве-ние і доказ-а-тель-ств

Аратта - Україна

Суржик вбиває

Луцький медик Олександр Харченко зробив відкриття: суржик, нешанобливе ставлення до рідної мови потрохи ...убиває людину.

У дні, коли чи не щодня теленовини ошелешують черговою звісткою про оголошення референдуму з приводу узаконення російської мови в Україні, коли Янукович стверджує, що переклад прізвищ виборців з російської на українську - це фальшування результатів виборів, коли телереклама нашпигована незбагненно великою кількістю мовних огріхів, так-от, у ці дні луцький медик Олександр Харченко зробив відкриття: суржик, нешанобливе ставлення до рідної мови потрохи ...убиває людину. Звісно, нашою першою реакцією був подив і, м’яко кажучи, недовіра. Але міркуйте самі...

СКАЖИ МЕНІ, ЯК ТИ ВІБРУЄШ...

Харченко практикує і навчає лікарів су-джок медицині. Але його останнє відкриття дотичне ще й до фізики та філології.

- Земля - рідинний субстрат, на поверхні якого є тоненький шар земної кори. Планета крутиться в холодному космосі й створює сильну вібрацію (це можна порівняти з вібрацією колеса автомобіля). Тим часом медицина досі не може з’ясувати, для чого у людини біля горла є маленька вигнута кісточка - під’язикова. Древні китайці стверджували, що до неї інформаційно під’єднані всі м’язові системи організму. Під’язикова кістка своєрідно зав’язує на собі рефлекторні процеси, бо відчуває вібрацію Землі та м’язів. Ця кістка вібрує відповідно до території проживання людини. Через такі специфічні особливості диво-орган бере участь у мовному процесі.

“Ви чуєте мою полтавську говірку? - запитує пан Харченко. - Я не можу інакше говорити - народився на Полтавщині, і мій язик вимовляє специфічне полтавське “ел”. Француз говорить прононсом, а італієць (там ще є додаткова вібрація моря) - дуже швидко. Британець мусить не закінчувати слова, ковтати їх - це туман змушує їх закривати рота, бо недарма Англію називають Туманним Альбіоном. Тож терени вібрують по-своєму, створюючи мову”.

Отже, за теорією Харченка, наша мова залежить не тільки від роботи так званих мовних м’язів та язика, але й від під’язикової кістки, що поєднана з оститими відростками черепа. Якщо порушити природний процес передачі інформації від цієї кісточки до м’язів, людина підхоплює болячку. Медик порівняв збільшення кількості російськомовних в Україні зі збільшенням смертності українців: “Чому українці живуть чи не найменше в Європі? Можливо, причина у суржику, яким вони спілкуються?”. Його логіка така: людина ламає рідну мову, а відтак ламає тіло. Часто Харченко випробовує своє відкриття на практиці ...читанням:

- Приходить до мене, приміром, у Польщі пацієнтка з проблемами постави. Прошу її почитати вірш Міцкевича ідеальною польською. Коли людина говорить рідною мовою, буквально на очах починається процес зцілення. Змінюється насамперед постава - усі м’язи починають зразково працювати. Чому? Бо під’язикова кісточка інформує (погано або добре) вестибулярний апарат.

ЗЦІЛЕННЯ ...ЧИТАННЯМ

Про те, що язик - це друге серце, казали ще давньокитайські цілителі. Медицина тибетська, індійська довели, що діабет - це проблема кривомовності. Діабетикам Харченко радить послухати свою вимову через диктофон і виміряти рівень цукру в крові. Потім вголос почитати Лесю Українку, Котляревського чи Франка і ще раз виміряти рівень цукру в крові. Шок, за переконанням ученого, вам забезпечено.

Якщо повірити Харченкові, то збільшення кількості російськомовних в Україні, або ж людей, які буквально ґвалтують співпрацю під’язикової кістки з м‘язами, і є основною причиною неймовірного зростання захворюваності на цукровий діабет у світі. Причина цьому - суцільна комп‘ютеризація, яка спричиняє недорікуватість. Мова комп’ютера та інтернету - англійська, а вона ковтає слова. От і потрапляє користувач у ситуацію, коли під’язикова кістка і м‘язи не в злагоді між собою.

Тож рецепт луцького вченого простий: щоб запобігти найстрашнішим хворобам, говоріть щирою українською і співвібруйте з рідною землею.

Аратта - Україна

Мордовський лексикон лоховатих українськиx гопників

Дослухаючись до мови друзів, із подивом спостерігаю появу все нових і нових екзотичних слів. Вони швидко всотуються у лексикон, незважаючи на їх невідоме походження, а згодом мирно переповзають і до словника наших батьків, і на пресу, і на телебачення. Візьміть хоча б слово “лох”, або “гопник”. Смішнувате дієслово “тусуватись” побило всі рекорди вжитку, а славетні “лафа” та “лажа” вже є мало не літературними. Де вони взялися на нашу голову?

Кажуть, що у них є “автохтонне”, незужите вулицею значення. Щоправда, в екзотичних мовах російських нацменшин. Є тут, висловлюючись фігурально, байстрюки з фіно-волзьких та фіно-балтських словників. “Лох”, наприклад, для фіномовних мокшан Пензенської області — просто “мужик”. Працьовита людина, з руками-граблями, часом грубувата, яку в гамірливих містах прийнято дурити (як і кожного нормального селюка). Не могло українське вухо пройти повз ніжну зменшувальну форму цього слова – “лохмандєй”. “Мужичок”, значить. Звичайно, у землеробській Україні лохами бути престижно. От навіть Президент якось хотів образити членів Канівської четвірки і сказав про них: “Нє мужикі!” Не лохи, тобто. А вони такі мужиками виявилися…

Важче справи з “гопниками”. Їх гучне ім’я поширилось не у мордовсько-українському Поволжі, а в холодних архангельських краях, у Петербурзі — Вавілоні комі-зирян (там жили Григорій Распутін і Питирим Сорокін, Іван Куратов і Валерій Сюткін). А у комі словнику є таке собі слівце “гьоп” — “бруд” по-нашому. Декламуючи вголос Тараса Шевченка, комі, мабуть, дозволяли собі жарти, і відомий рядок з вірша “До мертвих і живих” читали так: “Раби, підніжки, гьоп Москви!..” У всякому разі, у часи шаленої популярності ленінградського андеграунду 80-тих саме звідси пішли “гопники” — “брудники”, “покидьки”, “панки”, яких невдовзі завезли в Україну наші тінейджери разом з піснями ленінградського корейця Цоя, ленінградського болгарина Кінчева та ленінградського українця Шевчука. Одна з пісень гурту “Зоопарк” навіть пояснює несвідомій публіці, що таке “гопники”: “Их называют гопники, их называют жлобы!”

Однак фіно-балтські слова у словнику українських “пацанів” — це все ж таки виняток (хоча слово “пацан” теж фінського походження — від діалектного “пащан” олонецьких карелів). Справжньою окрасою мови козаків стали слова з ерзянської та мокшанської мов (їх ще звуть “мордовськими” мовами). Це пояснюється тим, що про збагачення цими словами дбали не лише патлаті тінейджери, а й їх горепашні батьки. Останніх багато саджали до в’язниць, яких чомусь було багато саме у Мордовській АРСР. Живучи у цій лісистій фінській країні, вони переймали чудернацькі місцеві слова. Якщо не на роботах у місцевих колгоспах, то прямо від охоронців мордвинів (їх-бо набирали серед місцевих мокшан). Згодом ці зеки повертались до України і щедро розсипали дивні “зонівські” слова у комунальних квартирах Донбасу та Києва: ”вертухай”— охоронець, ”лажа”— нудьга, плач (від “лажамс”), “шаріть”— тямити (“ударіть по шарам” — вдарити по свідомості від “шарьхкодемс”), “лафа” — розслаблення, “кімаріть” — спати, “гулькін нос” — дуже мало, з голубиний ніс, “заначка” — захований від вогкості (“начка” —вогкий), “нари” — трави, дерн (ліжко в’язня), “шамать” — їсти (“шама” — лице, значить)... Мало? Ось іще: “бухати (бусать)” — пити, ”ката-лажа (каталажка)” — тюрма (буквально “нудне місце”), ”не петріш” — не розумієш, “барига” — курець, “шмара” — цигарка, ”кльовий” — хороший (звідси ж “хльовий-халявний”), “оклигать” — протверезіти. Усе це буквальні переклади з живих мордовських мов. Втім, найцікавіше з цих слів – сексот. Його корінь “секс”. З мокшанської – “бруд” значить. А от пташка, що очищує від бруду дерева, називається “сексот”. По-нашому “дятел”, стукач. Так що від “сексота” до “гопніка” один крок…

Є й менш відомі “зонівські” слова: “куба”— жінка, ”крок” — міліціонер, “ламбусь” — цукор, “марс” — кров, “ряха” — будинок, “кіштандяк” — танці. Сподіваюся, після їх оприлюднення “пацани” візьмуть їх у свій “мордовський словничок”. Хоча й без того на вулицях Києва чи Сум “тусуються” “гопники” та “лохи”, для яких життя у арійській країні трипільської культури — повна “лафа”, а її “солов’їна мова” — повна “лажа”, в якій вони не хочуть ані “шарити”, ані “петрити”. Шкода, що практично на цьому їх пізнання у великих мордовських мовах вичерпуються. Руки чухаються, немов у Антоненка-Давидовича, який у 60-ті питав у землячків: “Як ми говоримо?” А й справді, пацани, якщо вже й говорити мордовськими мовами, то краще вже “кльово”, грамотно. Аби наш лексикон наситився свіжим фіно-волзьким мовним киснем, нам, щоправда, слід буде знову пересаджати пів-України у політичні табори Мордовської АРСР. А може піти до Мордовії добровільно?. Хоча б для того, щоб стати справжнім “лохом” — Лохом землі мокшанської, закоханим у ліс і землю, у гриби та ягоди...

P. S. Пацани! Є ще базар за слово “понти”. Лохмандеї так і не зашарили, що це є костромська мулька в натурі.

Червоні конвалії

Ми ішли через поле.
Двоє.
Говорили чи ні –
Хтозна.
Хмари плинули
Над Сулою,
І на них відлітала весна.
І уже задихалося літо,
І зітхали вітри у траві,
І колосся, промінням политі,
Ворушилися, мов живі.
Тільки обрій моргав суворо,
Де тополі, немов списи,
Підняли свої вістря вгору
На сторожіцієї краси.
Вуси-вусики у пшениці,
Стежка стежечка, мов стріла,
До домівки мене і Фріца
Через лан голосний вела.
Ми зустрілися з ним у вузі,
І не відаю сам, чому
Раптом стали ми вірні друзі,
Полюбились один одному.
Ми не слухали, ми не чули
Чорний шепіт сліпих віків.
Ми навпіл розділили минуле,
Що ковтнуло наших батьків.
Поклади менів руку руку,
В очі глянувши – не моргай!
Виніс край мій жорстоку муку,
щоб сьогодні ожив твій край.

Бенкет

Після першої дядько Оверко
Говорив ще про се, про те:
Як знімали хрести із церкви,
Як палили письмо «сяте».
Після другої – він історик,
Про Хмельницького річ веде.
Як залізе в столітній морок,
То немов із могил гуде.
А як висушив третю чарку
(«Я за ваше здоров’я п’ю»),
Пригадав дядько тітку Варку,
Ненаглядну кралю свою.
І почав:
«На моєму тілі
Дев’ятнадцять слідів од куль.
Ти мені не мішай, Василю,
І морганням очей не муль.
Я веду все оце до чого?
Жінка в мене як грім була.
Може, з виду і надто строга,
А в душі – джерело тепла.
З неї прямо хлюпотіла сила,
Ніби сік з виноградних грон...
Це вона Курта Шнайдера вбила,
Горлоріза на весь район».
Чому Фріцові стало жарко?
Чому виступив з нього піт?
«Отому, що убила Варка,
Скільки отроду було літ?» –
«Скільки років?
Хай лічить дідько! –
Дядько входив уже в екстаз. –
А мені про це знати звідки?
Я не бачив його ні раз.
Я тоді, брат,служив в піхоті.
Я тоді, хлопче, був солдат.
І не хвастаю – в нашій роті
Поважали мій автомат...»
Я даремно міняв розмову,
Заганяв її в інше русло.
Фріца ранило кожне слово
Кожне слово душу пекло.
Тиша раптом заповзла в хату,
Кинув бомбу із рота Фріц:
«Перестаньте!..
Це був мій тато...
Не кажіть про його убивць...»
Стало й дядькові раптом жарко,
Ледь промовив: «Оце тобі на!
Та налийте мені ще чарку!
Тагорілки давай, не вина!
Ти вже, хлопче, не злись на мене,
Я кажу тобі як солдат:
То не батько твій, а скажений
Був убивця, падло і кат!»
Як побитий, Фріц вибіг із хати
І допізна блукав один...
Хилиталася темінь патлата,
Вечір важко ліз через тин...

Конвалії

Ранком двоє ми йшли по лузі,
Де хлюпоче Сула в береги.
Ми були з ним уже не друзі,
але ще не були вороги.
Холод з нами ходив у лісі,
Дибки стали уперті чуби.
І мовчали в блакитній висі
Величезні столітні дуби
А на тулубах їх шершавих
Кров сочилася з-під кори...
Доцвітали конвалії в травах,
Голубої весни прапори.
Білі-білі конвалії милі,
Вас насіяла тут весна.
Їй змагатися з літом не в силі –
Утікає на північ вона.
Утікає ярами, ярками
За далекі ліси і горби.
Їй дорогу обмиють росою
Теплі трави і світлі гаї.
За її неземною красою
Одридають в кущах солов’ї.
Білі-білі конвалії милі,
Перли радості у траві.
Вас обпалять вітри загорілі,
Галасливі вітри степові.
І самі зітхаютьу листі,
Пил скорботи їм шлях замете.
Ви вмрете недоторкано чисті,
Недоторкано білі вмрете.
Як ви руки йому не спалили,
Коли він осквернив красу:
«Покажи,
Де його могила...
Я...
Букетик йому однесу...»
І зірвав несподівано пломбу
Із душі зубів перехруст
Я жбурляв не слова, а бомби
Із обпечених гнівом уст.
«Ти прийшов до моєї хати,
Як приходить любов навесні.
Тож не смій мені в серце плювати,
Не пробуджуй злоби в мені!
Не розхлюпуй моєї печалі,
Душу зрадою не бентеж,
Я тебе прокляну без жалю,
Коли квіти йому понесеш.
І не тому, що помста в груди
На шматки мені зараз рве –
Правди там не було і не буде,
Де ще пам’ять його живе.
Я лякати тебе не смію –
Над тобою не владен страх.
Хочеш ти, щоб минуле зміїв
Пробудило у наших серцях?
Може, хочеш, щоб знову пальці
Затискалися в кулаки,
Щоб зустрілися ми в атаці,
Як в минулому наші батьки?
Тільки розумом подивися,
Правду щиру побач в диму:
Жде ще дехто, щоб ми вп’ялися
У горлянки одне одному.
Губи їх відлюті сині,
Злоба щелепи їм звела.
Хай минуле спить в домовині,
Не викопуй з могили зла.
І не гребуй моєю любов’ю.
Ми обидва сильні й живі.
Я ж не хочу, щоб плакали кров’ю
Ці конвалії в чистій траві.
Роздивися тверезо по світу –
Нас нова обіймає доба...
Не неси на могилу квіти,
Де загинула твоя ганьба!»
Він мовчав.
Але хмари з неба
Опустились йому на чоло.
Це я знаю...
Про це не треба...
Розкажи як усе було...»

Тітка Варка

Навесні мені вперше мати
Із спідниці пошила штани
І сказала: – Годі гуляти,
Пасти свині, хлопче, жени. –
То високе було довір’я,
В мене аж забивало дух,
Коли вперше вийшов з подвір’я
Не хлопчисько вже, а пастух.
Ми на вигоні в цурки грали,
Заганяли в ямки ошля,
Партизанили й воювали,
Вкравши пруття стальні в коваля.
Раз я біг завертати свині,
Що взяли маршрут на буряк,
І тоді із прозорої сині
Скинув бомбу на вигін літак.
Я кричав, надриваючись: «Ма-мо!»,
На зелений упавши єдваб...
І зіяла холодна яма,
Де сидів «партизанський штаб».
Потім танки були й машини,
Наполоханий плач і гам.
І криваве намисто шипшини
Замінило цукерки нам.
Тато мій пішов до загону
У козацький сосновий ліс.
Мама харч їм носила й патрони,
І про це хтось в гестапо доніс.
Шнайдер маму одвів на страту,
Їй на шию петлю затіг,
А мене заховала від ката
Тітка Варка в свинячий барліг.
Лиш весною у темні ночі
Виповзав я зі свого лігва.
Тітка Варка мене ув очі
Цілувала й шептала слова:
«Виростай для страшної кари,
Виростай на ворожу біду...»
І зірок незліченні отари
Миготіли мені в саду.
Раз вночі розбудив нас грюкіт,
Хрипла лайка й глуха возня:
«Одчиняй, партизанська суко!
Не сховаєш тепер щеня...»
Тітка – в сіни мене за двері.
«Тильки крикну «тікай» – біжи!
Як повернеться мій Оверко,
Ти про мене йому скажи...»
А сама ухопила сокиру,
Притулилася до стіни
І сказала привітно й щиро:
– Хто там грюкає?
– Одчини! –
Двоє кинулись люто в хату.
Я тоді – з-за дверей на поріг.
Прямо в руки потрапив кату.
«Я тебе тут, щеня, стеріг!»
Глухо впала важка сокира,
Я ще й жаху свого не зборов,
Як на чуба мого з-під мундира
Полилася чужинська кров.
Доки тітці крутили руки,
Я, мов миша, пірнув в гарбузи,
Ніби заєць, помчав через луки,
Через воду брів до лози.
До світання тремтів між латаття,
Доки люди мене не знайшли...
Тітку варкув ростерзанім шматті
Того ранку на страту вели
І вона величаво мовчала,
Дивний спокій світивсь на чолі –
Тітка Варка отак зустрічала
Двадцять першу весну на землі.
Говорити ще можна багато,
Але ти зрозумів, чому
Замінив мені дядько тата,
Став я сином навік йому.

Батько

Фріц мовчав. І мовчало літо.
І отерпли мої вуста.
Закликала нас щиро жити
Солов’їна печаль проста.
Що було – ми того не забули.
Те, що є, – перед нами тут.
Хай звільняється серце чуле
Од туману, брехні і пут.
Поклади мені в руку руку,
В очі глянувши – не моргай!
Виніс край мій жорстоку муку,
Щоб сьогодні ожив твій край.
Сонце впало за сизу хмарку,
Обрій полум’ям запалав...
На могилу селянки Варки
Фріц конвалій букет поклав.
Ми прийшли опівночі в хату,
І тоді, задавивши плач,
Фріц до дядька промовив:
– Батьку...
Ти дурному мені пробач... –
Дядько був до розмов охочий,
Але тут не знав, що казать.
Тільки витер долонею очі:
«Ну, хлоп’ята,
Пора вже спать...»
Скільки дядьку Оверку весен,
Запитайте в гаю зозуль.
Ніби русла Дніпра і Нейсе,
Обпекли його шрами куль.
Він строчити умів з автомата,
Чобітьми толочив лани,
Щоб не знали війни й розбрату
Ворогів колишніх сини.
Хто посмів би його осудити,
Хто б його покарати смів,
Коли б серце його розбите
Осліпили помста і гнів?
Міг би він за глибокі рани,
За любов, що сконала в петлі,
Невблаганним кривавим бураном
По ворожій пройтися землі.
Але смерть він дурив без ліку
На суворих дорогах війни,
Щоб жили у братерстві довіку
Ворогів колишніх сини.
Світ зігрів він своєю любов’ю,
Переміряв шляхи вікові,
Щоб ніколи конвалії кров’ю
Не ридали
Ніде
В траві.

24-26.Х.1961

Чому так старанно оберігається секрет Голокосту

Я можу зрозуміти єврейських сіоністів, які жахаються ідеї втручання науковців-істориків у вивчення Голокосту. Я маю на увазі, що ніхто з них не хоче фігурувати в цьому питанні як відвертий брехун. Або як дурень, якого втягнули у 62-річну брехню, не дивлячись на все сильніші докази неправдивості поширюваної ними інформації про долю євреїв під час другої світової війни. Виявилося, що більшість того, про що вони нам розповідали, було неправдою, а факти були перекручені до невпізнання.


--------------------------------------------------------------------------------


Вони самі вже відмовилися від своїх найбільш неймовірних тверджень за ці всі роки. Наприклад, про кількість загиблих. Спочатку стверджували, що в одному лише Освенцімі (Аушвіці) загинуло 9 мільйонів, згодом ця цифра була переглянута та з кінця війни постійно змінювалася. Згодом музей в Освенцімі зменшив кількість загиблих з 4-ох до 1,5 мільйонів, та за довідками Червоного Хреста навіть ця цифра є перебільшеною {1}. Не будемо навіть здогадуватись, як можна зменшити на два з половиною мільйони жертв Освенціму, проте й далі мати загальну суму в 6 мільйонів загиблих. Навіть першокласник зрозуміє, що математика тут не працює.

Під час одного з судових засідань проти пана Ернста Зюнделя, пан Зюндель та його адвокати примусили Червоний хрест представити дані організації щодо обліку загиблих. Червоний хрест представив документ про те, що кількість загиблих по всіх таборах склала 280 тисяч (див. фото). Звичайно, людська смерть від тифу, голоду та інших причин є поганою справою. Але коли війна підходила до кінця та німецькі транспортні комунікації були знищені бомбардуваннями союзних військ, то це унеможливило забезпечення продовольством. В результаті загинуло багато цивільного населення Німеччини, а що вже казати за увязнених у концтаборах.

По закінченні війни, коли світ став забувати її наслідки, свідчення про Голокост почали набувати все неймовірніших розмірів, особливо коли суспільна думка почала налаштовуватися проти Ізраїлю під час війни у 1967-му році. Пізніше деякі з неймовірних свідчень про Голокост були облишені. Наприклад, «свідчення» про виготовлення мила з євреїв або абажурів з їхньої шкіри для німців були відкликані та покладені на «запорошені полички».

Брехня Елі Візеля про те, що начебто євреїв кидали живцем у палаючі печі (звідки пішла назва «Голокост») згодом була відкинута. Та й інші голокостівські фанати були спіймані на різного роду наклепах та неправдивих показах разом з такими, як Симон Візенталь, Рудольф Вірба та інші.

Симон Візенталь дав багато свідчень, які конфліктують між собою. Що ж до його місцеперебування під час війни, то були навіть чутки, що він співпрацював з німцями, хоча в моїх джерелах підтвердження цьому не було.

Коли співпрацівник запитав у Рудольфа Вірби (який пізніше став професором у престижному університеті Канади), чи те, що він розповів у інтервю в документальному фільмі «Шоах» було правдою, Вірба відповів з цинічною посмішкою: «Я не знаю. Я був тільки актором і прочитав мій текст» {2}

Вірба був (як виглядало) одним з небагатьох полонених, якому вдалося втекти з Освенціма та згодом описати це. Його рапорт став одним з основоположних документів Голокосту. Але його свідчення під час судового процесу пана Зунделя були повні брехні, викручувань та ухилянням від відповідей.

Нам брехали в самій основі про концтабори. Вони не були, як виглядає, центрами по масовому знищенню євреїв. Фактично ще ніхто не довів до цього часу, що Гітлер віддав такий наказ. Концтабори були центрами для затриманих, де їх примушували працювати, та де ув'язнені (які були під підозрою та являлися загрозою для безпеки) затримувалися та працювали на компанії — такі як IG Farber та інші. Ув'язнені діставали платню за працю «концтабірними грошима» — лагергельд — які були зроблені спеціально для цієї мети. {3}

Навіть опублікований та широко читаний щоденник Анни Франк — молодої дівчини, яка нібито 2 роки переховувалася з її сім’єю на горищі, щоб уникнути нацистів, — може бути фальшивкою. Існують свідчення, що ці дописи були включені у щоденник кимось іншим, а не Анною Франк, що було власне опубліковано у «New York Post». {4}

Навіщо продовжувати цю брехню? Ці гидкі фабрикації та перебільшення є інструментом для євреїв вічно залишатися «потерпілими» і використовувати це задля держави Ізраїль. Важливо також те, що Голокост зробився грошовою «дійною коровою». Недавно мені попалася цитата зі статті, яку написали Адам Сейдж та Роджер Бойз:

«У березні 1952 року, зразу перед тим, як почалися переговори з Німеччиною, Йоганан Бадер сказав: «Скажімо, вони (німці) заплатять вам за 6 мільйонів євреїв. Але коли період репарацій буде закінчено... де ви ще дістанете 6 мільйонів, щоб одержати більше грошей?» ... Хаім Ландау сказав на мові ідиш до Шмуля Дайян (Мапай): “A glick hot unz getrofen (нам пощастило) — 6 мільйонів євреїв було замордовано і за це ми можемо дістати гроші» {5}.

Уявіть собі, що може статися, якщо цей всесвітньо відомий «голокостівський кіт» буде випущений з мішка?

По-перше, євреї будуть змушені зупинити гру в потерпілих і утриматися від тверджень, що вони постраждали більше, ніж хто-небудь у будь-який період історії.

По-друге, безумовна підтримка держави Ізраїль та 15 мільонів доларів, які щоденно відкашлюють американські платники податків, дуже ймовірно випарувалися б - як і підтримка та кооперація між двома країнами.

По-третє, німці будуть нарешті виправдані. Я впевнена, що буде якась озлобленість з їхньої сторони, але хто може докоряти їм за це?

Німці (а також поляки, оскільки Освенцім та більшість концтаборів знаходилися на території Польщі) отримали клеймо злих, ненависних, антисемітських монстрів, які були здатні на найстрашніші дії проти євреїв. В покарання за це вони мають справу з Голокостом, що насильно нав’язується обом останні 62 роки.

І це не все. Німецькі платники податків мусіли виплатити 60 мільярдів доларів — це приблизна сума, яка була отримана від них способом вимагання. У це не включено 1.25 мільярдів доларів, які швейцарські банки запропонували виплатити в разі, коли б усі подальші вимагання, пов’язані з Голокостом, були припинені проти них. {6}

Це є причиною, чому «секрет Голокосту» так пильно оберігається. Чому Гермар Рудольф, Давид Ірвінг та Ернст Зюндель поряд з іншими були звинувачені у злочині ненависті та дістали вирок.

Напевно, жодна подія в історії світу не оберігалася так пильно та сильно, як Голокост. Що вони ховають? Звичайно, якщо вони, що так міцно тримаються поширеної версії Голокосту, були б абсолютно правдивими та впевнені у свідченні своїх очевидців, то чому б їм не сприяти відкритому науковому дослідженню?

Відповідь зрозуміла — вони не можуть допустити цього. Якщо це станеться, то вони будуть виявлені як брехуни. Вони знають, що єврейська версія війни має настільки багато брехливих свідчень та перебільшень, що тепер мусять заборонити будь-які спроби чесних досліджень, щоб це їм не коштувало.

Я б також боялася помсти проти євреїв, яка може закінчитися ще більшою трагедією. Я не тримаю помсти у моєму серці. Я просто вірю, що нам винні правду. Німецькому народові винні правду. Найбільше Давиду Ервінгу, Гермару Рудольфу, Ернесту Зунделю та багатьом іншим “ревізіоністам” винні правду. Та виправдання.

З розвитком інтернету та свобідного обміну інформацією, який він забезпечує, я вірю, що правда вийде на світ. Це вже по трошки відбувається. Все більше веб-сторінок та блогів обговорюють це питання — і все більше відкриваються очі у людей на правду. Принаймні, люди намагаються ставити запитання і хочуть отримати відповідь. Ейб Фоксман (Abe Foxman) та його співзлочинники можуть спробувати заборонити та виключити сайти та блоги, але їх є дуже багато, тож навіть він не може зупинити цей потік. Правда буде знана, якою б вона не була. Я не маю жодного сумніву що до цього.

Я тільки надіюсь, що це буде за мого життя.

Джейн Гарденер
1 червня 2007 р.

Людські втрати СРСР і Німеччини, 1939-1945

За піввіку, що минуло після закінчення Другої світової війни, ні німецькі, ні, особливо, радянські втрати не можуть вважатися остаточно встановленими. Це зв'язано як з їхніми абсолютними розмірами -- мільйони і десятки мільйонів осіб, так і з труднощами і неповнотою обліку втрат. У тоталітарному Радянському Союзі проблема людських втрат у минулій війні аж до другої половини 80-х років залишалася темою, закритою для наукового вивчення...

Робіт, присвячених визначенню безповоротних утрат Червоної Армії науковими методами, майже немає. Офіційна цифра радянських військових утрат у 1941-1945 рр., розрахованих групою авторів книги "Гриф секретності знятий", -- 8 668 400 військовослужбовців (у тому числі -- прикордонних і внутрішніх військ), що загинули на полі бою, померли від ран, хвороб, нещасних випадків і в полоні, а також страчених за вироками трибуналів...

Наша оцінка загальної кількості загиблих у лавах Радянських Збройних Сил, що становить 26,4 мільйона осіб, знаходить підтвердження в електронному банку даних про загиблих і зниклих безвісти військовослужбовців під час Великої Вітчизняної війни при Музеї Великої Вітчизняної війни на Поклонній горі в Москві. Там уже зібрані персональні дані на 17 млн. чоловік. Але ж організатори банку припускають, що вони охопили лише близько 90% безповоротних утрат, тобто реальна цифра загиблих складає близько 20 млн. військовослужбовців. На наш погляд, вони перебільшують повноту обліку втрат у рамках електронного банку даних. Півстоліття після закінчення війни немає реальних шансів поіменно врахувати значну частину безповоротних утрат збройних сил, особливо якщо подібний облік так і не був зроблений у воєнні і перші післявоєнні роки. Тому різниця у 9,4 млн. осіб у порівнянні з нашою оцінкою в 26,4 млн. чоловік, чи в36% від загального числа загиблих військовослужбовців, є цілком допустимою.

В архіві Військово-медичного музею в Санкт-Петербурзі збереглося більш 32 млн. карток обліку військовослужбовців, що надійшли в роки Великої Вітчизняної війни до військово-медичних установ. Йдеться тут про тих, хто був евакуйований у польові і тилові медустанови, тому що відсутні особисті облікові картки на тих, хто помер чи видужав у медсанбатах і полкових медичних пунктах. Відомо, що на цьому етапі надання медичної допомоги було повернуто до частин 10,5% усіх поранених, 10,9% обморожених і 49,3% хворих, а всього -- близько 23,8% всіх уражених у боях і хворих.

Загальне число уражених у боях можна оцінити в 28,7 млн. чоловік (серед який 27,8 млн. поранених і контужених). Число хворих можна оцінити в 15,2 млн. чоловік, прийнявши до уваги, що хворих було близько 34% від числа всіх, що пройшли через лікувальні установи. У сумі це дає 43,9 млн. санітарних утрат...

Загальні втрати Радянських Збройних Сил під час війни з Німеччиною убитих і померлих від ран, хвороб, нещасливих випадків й інших причин, а також полонених й інвалідів складає, згідно з нашим оцінюванням, близько 31,1 млн. осіб.

Щодо втрат радянського цивільного населення в 1941-1945 р., надійна статистика відсутня. Їх можна визначити лише оцінним шляхом, установивши спочатку загальні безповоротні втрати всього радянського населення, а потім віднявши з них установлені нами вище безповоротні втрати Радянських Збройних Сил у 26,4 млн. осіб. Для з'ясування загальних радянських людських утрат у роки війни необхідно порівняти чисельність населення СРСР напередодні і після війни. Чисельність населення СРСР на 22 червня 1941 р. ми оцінили в 209,3 млн. осіб. Чисельність населення країни на 1 січня 1946 р. становила 167 млн. чоловік... При цьому треба врахувати, що за період з 22 червня 1941 р. по 1 січня 1946 р. територія СРСР виросла завдяки приєднанню Закарпатської України, населення якої нараховувало близько 800 тис. осіб. З іншого боку, близько 620 тис. колишніх радянських військовополонених і вивезених на роботу до Німеччини цивільних осіб залишилися на Заході.

Сумарну величину військових утрат населення СРСР можна одержати, віднявши від 209,3 мільйонів 166 млн. осіб, що дорівнює 43,3 млн. загиблих. Віднявши з цього останнього числа безповоротні втрати армії -- 26,4 млн., одержимо безповоротні втрати мирного населення -- 16,9 мільйонів осіб...

У даний час неможливо розділити втрати цивільного населення на різні категорії: загиблі під час бойових дій, ті, що стали жертвами німецьких репресій, жертви голоду і хвороб, жертви радянських репресій... За деякими оцінками, жертвами німецького геноциду на території СРСР стали понад 2 млн. євреїв, частина з яких не була радянськими громадянами, а були депортовані з Польщі, Німеччини й інших європейських країн для знищення в таборах і гетто на окупованій радянській території.

Великі були і потенційні втрати населення СРСР -- за рахунок тих, хто міг би народитися в 1942-1945 рр. у випадку, якби не було війни, але не народився через зумовлене війною падіння народжуваності -- 13,8 млн. осіб.

Усього ж у війні загинуло, за нашими даними, близько 3950 тисяч військовослужбовців вермахту, серед яких австрійці, чехи, поляки, прибалти та інші громадяни СРСР, що служили в німецьких збройних силах. Ця оцінка практично збігається з оцінкою Б. Мюллера-Гиллебранда -- 4 млн. загиблих.

Безповоротні втрати цивільного населення Німеччини в роки війни оцінюються приблизно в 2 млн. осіб. Сюди належать загиблі внаслідок наземних бойових дій в останній період війни, а також приблизно 500 тис. жертв стратегічних бомбардувань союзної авіації і 300 тис. громадян Німеччини (антифашистів, євреїв і циганів), що загинули в концтаборах чи були страчені нацистами. Загальні безповоротні втрати Німеччини -- 5,95 млн. осіб -- виявилися в 7,3 раза меншими за радянські безповоротні втрати -- 43,4 млн. осіб.

Спробуємо тепер визначити співвідношення безповоротних утрат на радянсько-німецькому фронті. Враховуючи полонених, одержуємо загальні безповоротні втрати Червоної Армії: 1941 р. -- 5,5 млн., 1942 р. -- 7,153 млн., 1943 р. -- 6,965 млн., 1944 р. -- 6,547 млн., 1945 р. -- 2,534 млн. Для порівняння, візьмемо безповоротні втрати сухопутних сил вермахту по роках, ґрунтуючись на даних Б.Мюллера-Гиллебранда. Вийшла така картина для Східного фронту: 1941 р. (з червня) -- 301 тис., 1942 р. -- 519 тис., 1943 р. -- 668 тис., 1944 р. -- 1129 тис., 1945 р. (до 1 травня) -- 550 тис. Співвідношення у всіх випадках виходить на користь вермахту: 1941 р. -- 18,1:1, 1942 р. -- 13,7:1, 1943 р. -- 10,4:1, 1944 р. -- 5,8:1, 1945 р. -- 4,6:1.

Співвідношення безповоротних утрат сторін на радянсько-німецькому фронті вказує на велику кількісну перевагу Червоної Армії над вермахтом. Якщо взяти до уваги, що майже три чверті всіх безповоротних утрат Німеччина зазнала на Східному фронті, то кількість військовослужбовців (включаючи сюди й особовий склад центральних і тилових органів у Німеччині), що воювали проти Червоної Армії, можна оцінити в три чверті від чистого призову, що складав 15,9 млн. чоловік, що дорівнює 12 млн. осіб. До речі, ця величина повинна бути зменшена на значну частину з 1,63 млн. демобілізованих з вермахту за віком чи з інших причин. Внесок союзників Німеччини був менш значний, і вони брали участь в активних бойових діях далеко не протягом усієї радянсько-німецької війни. Враховуючи ці обставини, загальна кількість мобілізованих, фактично виставлена Німеччиною і її союзниками проти радянських 42,9 млн., можна визначити не більш ніж у 14 млн. осіб. За загальною кількістю мобілізованих СРСР мав понад триразову перевагу, що ще більше зростала у бойових частинах.

Опубліковано: The Journal of Slavic Military Studies, vol. 9. No 1 (March 1996).

1945 - тож чи була перемога?!?

За багато років став звичним грім оркестрів, святковий галас та салюти у дев’ятий день травня - День Перемоги. Але варто було би замислитися над минулим та сьогочасним. “Переможці” - жебракують. “Переможені” надають їм гуманітарну допомогу. Але такого в історії війн не бувало. Тож чи була перемога?


--------------------------------------------------------------------------------

Російська історія будувалася на багатьох міфах. Одним із таких міфів є, наприклад, міф про “перемогу на Куліковому полі в 1380 р., що начебто поклала край татаро-монгольскому ярму. У дійсності ж православний хан Мамай був усього лише бунтівником у Золотій Орді. Її провід був дуже задоволений взаємним знищенням воюючих сторін у Куліковській битві, адже внаслідок “перемоги” 90% московського війська загинуло. Москва через два роки татарами була вщент спалена. Данина їм платилася ще ціле сторіччя, після чого московська шляхта остаточно злилася із татарською, а столиця Золотої Орди перемістилася до Москви, що успадкувала всі золотоординські порядки та традиції до сьогодення. Дехто з російських істориків називає Куліковську битву битвою хрещених татар з нехрещеними.

Таким самим міфом є і міф про “перемогу” над Німеччиною у 1945 році.

Шаленіючі 9 травня під портретами “велікого вождя всєх врємєн і народов” ветерани чомусь забули, що шанований ними Й. Сталін день 9 травня ніколи не святкував, і був цей день при його житті звичайним робочим днем. Як Верховний Головнокомандувач Сталін Парад Перемоги не приймав, і не випадково - він не вважав результат чотирирічної найкривавішої в історії війни перемогою.

І ось чому.

Кінцевою метою комуністів, які насиллям захопили владу в Росії в 1917 році, була світова революція - розповсюдження своєї влади на всю планету. Першочерговою жертвою повинна була стати Европа, але мужність волелюбного польського народу, що зазнав на собі весь тягар російського імперського гніту, врятувала тоді мільйони европейців від червоного терору - концтаборів, катувань, розстрілів, колективізації, від усього, що у повній мірі зазнали народи (насамперед український), яким не пощастило вирватися з-під російської імперії, перейменованої у СССР.

Але комуністи, які почали реалізацію на практиці марксистсько-ленінської теорії, не могли відмовитися від світової революції і насамперед від загарбання Европи по тій простій причині, що, незважаючи на “залізну завісу” на кордонах та ізоляцію від світових засобів масової інформації, за будь-якої нагоди люди бігли від них у цивілізовані багаті країни з високим рівнем безпечного життя, якого, зрозуміло, не могла забезпечити репресивна соціалістична система та її неефективна планова економіка без приватної власності. Комуністи повинні були захопити весь світ для того, щоб бігти від них не було куди. Тому вони стали готуватися до війни, хоча їм у двадцятих роках ніхто не загрожував. Народ почали дурити комуністичною пропагандою, що нагнічувала жах перед міфічною загрозою існуванню СССР з боку проклятих капіталістів. Ціною нечуваних народних поневірянь, нестатків і страждань, ціною мільйонів життів до сорокових років у великій мірі рабською працею в’язнів ГУЛАГу були створені величезний військово-промисловий комплекс (ВПК), а також сучасне військо та військово-морський флот. Але для вторгнення до Европи був потрібний такий привід, що не призвів би до мобілізації проти агресії СССР сил усього цивілізованого людства.

І такий привід СССР далекоглядно створював з 20-х років минулого століття після провалу ленінського плана ”світової революції”.

За Версальською мирною угодою Німеччина не мала права мати збройні сили у розмірах, що дозволили би їй загрожувати своїм сусідам. І російські комуністи допомогли Німеччині обминути Версальську угоду. У військових училищах та академіях СССР отримали освіту німецькі пілоти, танкісти, гармаші, підводники, загальновійськові командири, що склали кістяк майбутніх вермахту, люфтваффе і крігсмаріне. Існувала безліч “товариств дружби”, в т.ч. і між НКВД та ГЕСТАПО. Пізніше, у 1938 р. між ними була навіть підписана угода про спільну працю.

Незадоволення у німецькому суспільстві приниженням Німеччини після програної Першої світової війни, економічна криза та масове безробіття створили умови для піднесення реваншистських сил, очолених гітлерівською націонал-соціялістичною партією.

Німецька компартія була фактично частиною ВКП(б), що очолювала Комінтерн, і діяла в її інтересах так само, як сучасні комуністи в Україні фактично є частиною компартії Росії і діють в її інтересах.

Якби на виборах 1933 р. німецькі комуністи об’єдналися із соціял-демократами, у Гітлера не було би ніяких шансів на перемогу. Але Сталіну був необхідний прихід Гітлера до влади, і німецьким комуністам було наказано у коаліцію із соціял-демократами не вступати. Тому гітлерівська партія перемогла на виборах, і Німеччина почала відкрито порушувати Версальську угоду і готуватися до реваншу.

Величезні збройні сили і ВПК, що були створені в СССР, викликали страх у европейських народів, і їхні уряди почали дивитися крізь пальці на озброєння Німеччини в надії, що Гітлер піде на схід, і зіткнення двох хижаків послабить їх обох. Але у 1939 році Гітлер і Сталін уклали угоду про дружбу та ненапад і таємним протоколом поділили Европу, сподівачись одурити один одного. Гітлер, забезпечивши свій тил (як йому здавалося), став захоплювати европейські країни, за Австрією та Чехословаччиною - Польщу, Данію, Норвегію, Бельгію, Голандію, Францію, розпочав війну з Англією. Стратегічною сировиною - металами, нафтою, хлібом - похід Гітлера на Захід забезпечував СССР.

Захопив свою частку згідно змови з Гітлером і Сталін - частину Польщі та Прибалтику. Мужній спротив агресії СССР фінського народу (навіть фінські комуністи взялися за зброю) та тверда позиція західних держав не дозволили захопити Фінляндію.

Нарешті Сталін одержав довгоочікуваний привід виступити у ролі “визволителя” Европи.
Гітлер, якого у вузькому колі сталінського політбюро звали “криголамом революції”, повинен був попередньо розгромити або принаймні знесилити дві найсильніші армії Европи - французську і англійську, яких більш за все побоювався Сталін.

Про масштаби підготовки СССР до “визволення” Европи можна судити навіть по відкритих джерелах інформації. Про це розповіли у своїх книгах В. Суворов (“Криголам”, “День “М”, “Остання республіка”) та І. Буніч (“Операція “Гроза”)

Всупереч домовленості з Гітлером Сталін захопив Бесарабію і Північну Буковину, загрожуючи румунським нафтопромислам, які забезпечували Німеччину пальним. Гітлер не міг не розуміти, яка небезпека нависла над ним.

Зіткнення двох претендентів на світове панування було невідворотнім. Кожен із них готувався до нападу, і питання було лише в тому, хто використає перевагу нападу першим. СССР мав більші сили, володів набагато більшими ресурсами, і готовність його до великої війни була вищою, ніж у Німеччини. Танків у СССР було у сім разів більше, літаків - у три рази, дивізій - у півтора. Розвідка доповідала Сталіну, що у 1941 р. Німеччина до нападу на СССР абсолютно не готова. У Гітлера просто не було іншого виходу, як прийняти нелегке рішення напасти першим, зовсім непідготовленим до затяжної війни, навіть без запасів зимового одягу для війська і зимових мастил для техніки, розраховуючи тільки на блискавичну війну (бліцкріг) та послаблення командного складу Червоної Армії репресіями. Уже відоме місце зберігання досі засекреченого плана нападу на Німеччину 6.07.1941 р. (архів Генштаба, фонд 16, опісь 3951, дєло 237, план “Гром”). Його вже бачили.

Гітлер випередив Сталіна на два тижні.

Раптовістю неочікуваного нападу і пояснюються успіхи вермахту і втрати СССР у перші місяці війни, викликані знищенням і захопленням німцями величезної кількості військової техніки, боєприпасів і спорядження, зосереджених на західному кордоні для “визвольного” походу до Европи. Крім того в перші місяці війни півтора мільйони червоноармійців зі зброєю в руках перейшли на бік німців, готові воювати із сталінською імперією. Два мільйони кинули зброю і добровільно здалися в полон, півмільйона потрапили в полон за різних обставин. Один мільйон стали дезертирами і розсіялися хто куди.

Біля мільйона з усіх цих людей були українцями, для яких після агресії Росії проти Української держави на початку минулого століття, російської окупації України, придушення селянських повстань, колективізації, голодомору, шаленого російщення, нищення української інтелігенції дикою була навіть думка про захист свого колгоспного кріпацтва. Тільки політична дурість і самовпевненість Гітлера, який відмовив своїм генералам у створенні визвольної армії з перебіжчиків врятувала російську імперію - СССР - від повного краху в 1941 році.

Російська офіційна історія війни досі це замовчує.

Українські націоналісти, метою життя яких було створення Української Держави, співпрацювали з німцями, сподіваючись на їхнє сприяння у цьому. Після проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Української держави без відома Гітлера українці зрозуміли, що Німеччині Україна потрібна тільки як територія для колонізації, так само, як і Росії. Частина проводу націоналістів німцями була розстріляна, частина на чолі з С. Бандерою кинута до концтаборів. Розпочалася збройна боротьба ОУН-УПА з німецькими окупантами.

Багато хто сподівався, що з приходом німців настане позбавлення від комуністичного насильства над людьми. Після відступу комуністів відкрилися звірства, що чинилися ними над населенням, місця катувань і масових поховань, трупами були заповнені всі в’язниці. Але німці стали чинити такі самі звірства, що призвело до поширення опору їм на окупованих територіях.

Чотири роки розв’язаної Сталіним і Гітлером (кожним - у своїх інтересах) кровопролитної Другої світової війни на території СССР були тяжким випробуванням для населення. Людське життя нічого не коштувало в СССР і у мирний час - люди знищувалися мільйонами. Тим більше нічого воно не було варте у воєнний час. “Людєй нє жалєть” - було головним правилом сталінських маршалів. Тільки у Берлінській операції задля задоволення гонору Генералісімуса взяти Берлін без союзників і до 1 травня в останній місяць війни загинуло понад півмільйона червоноармійців. Німці ж, американці, англійці, французи берегли кожного солдата.

Втрати СССР ретельно приховувались. Сім мільйонів, десять, двадцять, в останній раз комуністи погодилися офіційно вважати, що двадцять сім (вісімнадцять - на фронті). Скільки ж у дійсності?.. Хто знає... За підрахунками деяких істориків - сорок чотири. Німеччина втратила 3.2 мільйони на всіх фронтах, у т.ч. на африканському. Втрати серед цивільного населення склали 3.5 млн.

Понад дві тисячі років тому цар Епіру Пірр переміг римлян. Але ціна цієї перемоги була такою, що впало епірське царство. Відтоді виникла крилата фраза “Піррова перемога”, тобто перемога, що фактично є поразкою. Такою “Пірровой перемогою” і була “перемога” 1945 року. Замість цілої Европи ціною величезних втрат внаслідок фактично ним же розв’язаної війни Сталін захопив лише менше половини Німеччини і декілька другорядних европейських країн. Фронтовики вперше побачили, як живуть европейці, і почали замислюватися над своїм життям, чому ж вони не можуть жити так само.

Перемога в історії війн завжди означала, що переможець захоплює багатства переможеного і багатіє, переможений же впадає у злидні. Справді, половина Німеччини була вивезена до СССР у прямому сенсі цих слів, але це не пішло на користь населенню СССР, тому що коммуністи відразу ж почали готуватися до Третьої світової війни, загрожуючи людству атомною катастрофою. На щастя, історія встигла винести комунізму свій смертний вирок, і економіка СССР впала під тягарем створеної комуністами військової машини, здатної стократно знищити все живе на Землі.

Німецький народ внаслідок Другої світової війни позбавився гітлерівської імперії, керівна і спрямовуюча сила якої, націонал-соціалістична партія, ставила за свою мету світове панування заради добробуту німецького народу шляхом колонізації та грабунку інших країн, знищення непокірних народів.

Народи ж СССР залишилися під п’ятою російської імперії, керівна і спрямовуюча сила якої, комуністична партія, так само продовжувала ставити за мету світове панування заради збереження власної влади тим же шляхом колонізації та грабунку інших країн, підкорення та пригноблення інших народів (знищення та депортації непокірних), експлуатації людських і природних ресурсів їх територій (насамперед - України).

Американці провели у своїй зоні Німеччини денаціфікацію (головною причиною наших негараздів є відсутність декомунізації) і встановили там закони цивілізованого суспільства. Тому німці у ФРН своєю працею на своїй землі досягли добробуту, про який ми можемо тільки мріяти.

У радянській же зоні окупації (ГДР), у Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Польщі були встановлені російськіі порядки, що як і у нас завершилися повним крахом. Загарбаній Сталіним частині Европи довелося дати свободу (чомусь усі країни, що їх коли-небудь окуповувала Америка, народи яких були здатні сприйняти американські порядки, багатіли, а ті, що їх окуповувала Росія - впадали у злидні).

Що сталося з нами, і як ми живемо, не в змозі позбутися проросійської влади з її російськими порядками, нікому пояснювати не треба.

Свято “День Перемоги” було запроваджено Брежнєвим з метою власного марнославного звеличування, як же - став “маршалом”, одержав “орден “Перемоги” (за що?!). Продовжився би старечий маразм ще хоч кілька років, підвищили би і до “генералісімуса”.

Двадцять років, з 1945 по 1965 рік, при Сталіні і Хрущові день 9 травня був звичайним робочим днем. І не випадково. Бо святкувати не було чого.

У Другій світовій війні всі плани СССР зазнали нищівної поразки, внаслідок чого він був приречений на загибель.

День 9 травня повинен стати жалобним днем пам’яті жертв найкривавшої в історії війни, розв’язаної двома найстрашнішими ворогами людства.

                                                                                       В.Стельмах